Тайники розкриваються вночі

Таємна вечеря

Десь об одинадцятій вечора на квартирі директора фабрики «Оріон» Володимира Августовича Басистого зібралися друзі. Це була тяжка вечеря — без музики, веселощів, хоч на столі в кабінеті стояв дорогий марочний коньяк і вишукана закуска. Господар і гості замкнулися, і щось важке, наче чорна хмара, заповзло разом з ними в цю простору кімнату, умебльовану не тим модерним, тонконогим, легким гарнітуром, який полюбляють люди середнього достатку, а великим блискучим столом, кріслами й диваном із справжнього горіхового дерева.

— Кепські діла, звичайно, — тихо говорив чорнявий повнощокий господар дому. — Але панікувати рано. — Він обвів усіх строгим поглядом.

— Маєте рацію, Володимире Августовичу, — підхопив довготелесий постачальник Штром. — Коли люди панікують, вони роблять непоправні помилки й гинуть. А нам гинути не можна.

— Люди гинуть, коли зажираються! — нервово відповів кремезний чоловік — головний Інженер Божко. — Сто чортів вам у печінку, жаднюги! Чого іще треба?! Все уже є: і машини, і дачі, і гроші. Хіба тільки в Бородкіна нічого нема — та він же скупий, як сто тисяч скупих лицарів. — Божко обернувся до м'якого крісла, в якому вмостився невеличкий на зріст чоловічок, що досі не брав участі в розмові. Коли б не його старече зморшкувате обличчя, старанно виголена жовта голова, він скидався б на хлопчика, який заснув у кріслі, поки сперечаються дорослі. — Може, ви скажете, Бородкін, де гроші заховали, все одно без діла погниють.

— Не блазнюйте, Божко! — Чоловічок гостро блиснув очима.

— Ні, з мене досить! — не вгамовувався той. — Пора покласти край! Кінці у воду — амінь! Як казав один артист у фільмі «Свято святого Іоргена», в нашій професії найголовніше — вчасно змитися!.. Перший хід ними вже зроблено. Гра почалася. Не хочу чекати, поки скажуть мені: «Мат!»

— Громадянине Божко! Може, вам підказати адресу обехеесес? Чи ви прямо до прокурора кинетесь? — єхидно зауважив Штром.

— Глупство! Станьте на моє місце… Он Галька Вітер винюхує щось на третій дільниці біля різальних верстатів. Ця навіжена, відтоді як потрапила до держконтролю, і сама себе ладна потягти в міліцію. Вчора впіймала мене серед двору і кричить, що в Гончаренка більше заробляють, що третій дільниці дають поролон понад норму. Як вона знає? Уявляєте собі, що це означає? Тут нема чого роздумувати!

— Ви не кричіть, Божко, — тихо перебив його Бородкін.

Всі оглянулись. З сусідньої кімнати крізь зачинені двері долетів дитячий сміх, ласкавий голос жінки.

Господар квартири похмуро схилив чорну, ледь посріблену сивиною голову.

— Покласти край! — іронічно повторив Штром. — А ви знаєте, що таке «край»? Адже за рахунок чого ми план по беретах і спідницях витягаємо? Та ж сама третя дільниця. Не вистачає поролону — знову ж наша мудра економія виручає. Так само із босоніжками, і скатертинами та плащами, з іграшками. «Край» — це горить план, любого нашого Володимира Августовича з Дошки пошани — геть, з директора — геть. Його — з директора, вас — з головного інженера. Ви головний, поки товариш Басистий парадом командує…

— А вас із постачання, — в тон Штрому додав Божко.

— А дзуськи! Я не номенклатура… Почнуться комісії та перекомісії. Ага, скажуть, було три дільниці, стало дві. Чому? А чому було три, коли в плані дві? Нащо дрібнили виробничий процес? Ага, щоб продукцію третьої пускати наліво. І давай розкручуватися котушка, поки за грати нас не закрутить… Назад тільки раки лазять! Тут не край класти треба, а розумно розвиватися… Ось прибудуть нові верстати, зробимо чотири дільниці…

— Ану вас, — безнадійно махнув рукою інженер. — Жадібний ви дуже.

Господар дому вперто мовчав.

— Ще й про гроші, вкладені у діло, не слід забувати, шановний інженере. Мають пропасти? І мої, і Штрома, і Одура, і ваші, кінець кінцем, хоч напочатку тільки троє і вкладали, а ви іще без штанів ходили. Ми їх хіба на вулиці знайшли, щоб тепер розкидатися? — Бородкін підвівся з крісла і підійшов до столу. Виявилося, що чоловічок вищий, навіть дебеліший, ніж здавалося, коли він зібгався у глибокому кріслі. — Що означає зупинитися, коли у сировину, у верстати стільки вкладено, коли налагоджено всі канали? Міліція? Не такий страшний чорт, як його малюють. Я під міліцією все життя ходжу і, як бачите, живий-здоровий. І в міліції люди працюють, а не звірі. Нічого не страшно, коли з розумом вести діло… А припиняти, шановний, аж ніяк не можна. Вищу міру ми з вами вже й так заслужили, і врятувати нас, у крайньому випадку, зможуть тільки гроші. Великі гроші, майте на увазі. Такі, перед якими і залізо гнеться, і грати ламаються. — Очі старого звузилися і стали мов блискучі цятки. — Не куплені мої дачі і машини ще колись зможуть врятувати життя і мені, і декому з вас… Я не люблю лізти людям у вічі, як от ви… До речі, Володимире Августовичу, — повернувся він до директора, — хіба вашій славній дружині вже не личать звичайні сережки, що вона почала носити з брильянтовими камінцями? Показуха! За це тепер карають…

Вибух дитячого сміху за дверима примусив усіх здригнутись.

— А ви заспокойтесь, — ласкаво звернувся Бородкін до головного інженера. — Людина ви молода, тому й гарячкуєте. Бережіть свої нерви, — по-батьківському посміхнувся він, не зводячи, проте, з Божка пильного погляду. — Нам з вами тепер іншого виходу нема… Давайте краще спокійно поміркуємо, що до чого. Вживемо декотрих запобіжних заходів. Надійдуть нові преси, швиденько змонтуємо четверту дільницю. Гончаренка приголубимо… — Він на мить замовк, оглянув присутніх. — І попередити крамниці, що можливі ревізії…

— Насамперед треба врешті з'ясувати, хто нас продає, — зауважив Штром. — Чому міліція зацікавилася фабрикою?

Присутні в кімнаті важко втупилися один в одного. Напружену тишу розірвав хрипкий сміх постачальника.

— Повитріщалися! Серед нас такого немає, ми одною вірьовкою позв'язувані…

— Міліцію Володимир Августович сам запросив перевірити прохідну, — буркнув головний інженер. — На біса була ця затія!

— Ви як маленький, Божко, — знову сказав Бородкін. — Собаці треба кидати кістку. Як тільки довідалися, що фабрикою цікавляться, мусили якось відвести їм очі. Нехай спіймають кого-небудь на прохідній з дрібницею і морочаться…

— Нічого це не дало!

— Можливо, не все, що хотіли. Але, дивіться, вони почали звертатися по допомогу до шефа. Розкрили нам Кочубієвського. Отже, якесь особисте довір'я завойоване… Якщо, звичайно, це не контрхід з їхнього боку і саме Кочубієвський продав кого-небудь з нас…

— Навряд. Що він знає!

Господар квартири стиснув кулаки і заворушив губами, наче готувався виголосити гнівну промову, але так і не сказав нічого.

— Не будемо вводити себе в оману з тією затією, — не складав зброї головний інженер. — Штром після цього поїхав до Москви і переконався, що за ним є хвіст. Добре, що Марк Аврелійович зумів дати їм одкоша… Але ж пересвідчилися, що нами серйозно цікавляться… Я б ніяких пресів не брав, усі зв'язки закрив, від лівої сировини відмовився, — і справі кінець.

— Ох ти, — не стримався Штром. — Не хотів би я з вами у розвідку йти!

— Я теж не збираюся! На мить запала тиша.

— Припиніть! — наказав сперечальникам господар. — Доручимо юрисконсульту вивідати у свого приятеля, що вони там знають, і тоді вже будемо діяти.

— Нe можна, заперечив Бородкін. — За повідомлення Ланенкові — спасибі, треба знайти якийсь привід, щоб винагородити, — премію абощо… Але довірятися йому не слід…

— І справді, нащо нам зайва людина, — скривився Штром. — Самі спробуємо зайнятися опером, який працює над нами.

— А як же довідатися, хто це? — безнадійно розвів руками опасистий широколиций начальник цеху Одур, у якого ліва травмована повіка наполовину закривала око, через що він завжди дивився на співрозмовника знизу, наче щось підглядав.

Штром засміявся.

— Ви думаєте: Марк Аврелійович так собі чоловік. Від бублика дірка! Погано ви мене знаєте! З цими словами постачальник поліз до кишені піджака й витяг великий бумажник. — Можете милуватися!

Він кинув на стіл збільшену фотокартку, на якій було знято двох молодих людей у вестибюлі готелю «Москва».

Всі, крім Басистого, якому Штром уже показував фото, нахилилися над столом.

— Ось цей, ліворуч.

Божко раптом забрав фотографію зі столу й уважно вглядівся в неї.

— Щеня!

Всі здивовано поглянули на головного інженера.

Божко замовк і щось міркував. Усі насторожено чекали.

— Знаю його. Хлопчисько! — врешті кинув інженер.

— То, може, купимо? — запропонував Бородкін.

— Хтозна, — похмуро відповів Божко. — Гарячий дуже. Наелектризований. З ним треба тонко, на комплекси давити…

— На що? — перепитав начальник цеху.

— На комплекси, мудрий Григорію Михайловичу, це значить — на почуття… Ясно?

— Ну от, — полегшено зітхнув Басистий. — Коли ви його знаєте, значить, вам і карти в руки. Доберіться, як ви кажете, до його комплексів, до чого хочете і порозумійтеся. Грошей не пошкодуємо.

— А як ви його знаєте? — підозріло допитувався Одур.

— Як? В обехеес з ним працюю, дорогий Григорію Михайловичу, — зло посміхнувся Божко, ображений тоном начальника цеху.

— Недоречний жарт, — буркнув Штром.

— Випадково познайомився. В одній компанії гуляв.

— Ну, любий, та ви ж золота голова, — прояснів постачальник. — Це не хто-небудь, а сам Марк Штром визнає!

Директор фабрики теж задоволено поглянув на головного інженера.

— Ерго[1], опер за вами. Уточніть, що він любить, чим живе-дихає, чого йому не вистачає, на чому купити можна. Зачепити його гачком під ребро, і нехай висить!.. Ми з цього щеняти, — Басистий підняв угору кулак і так стиснув, наче тримав у ньому оперативного уповноваженого з відділу боротьби з розкраданням, — котлету зробимо…

Всі задоволено потяглися до чарок. Навіть чорні бронзові голови негра і негритянки, що стояли на довгій книжковій шафі, здавалося, повеселішали.

— Ну, друже, повернувся до Божка господар дому. Сьогодні за вас вип'ємо. Є в мене унікальний коньяк. На спецзамовлення. П'ю в урочистих випадках. — Він відчинив шафу, повернув полицю і витяг із схованки пляшку з блискучою етикеткою.

— А Бородкін вип'є? — засміявся Божко. — За успіх!

— Ви ж знаєте, шановний, що я нічого, крім боржому, не п'ю.

— Їй-богу, — сплеснув руками головний інженер. — Хоч би що казали, а таки не втямлю: на біса вам гроші?..

Годі! Вип'ємо за успіх! — підняв свою чарку Штром.

З якогось часу лейтенант Гармаш почав відчувати незриму, але пильну увагу до своєї особи і справи, якою займався.

Дзвонили по телефону. Різні голоси в різний час подавали короткі поради:

«Облиш де діло, хлопче!» — лагідно, улесливо. «Слухай, друже, на біса тобі морока? Ноги зламаєш. За тобою теж гріхи є», — терпляче, немов умовляли неслухняну дитину.

Згодом почали загрожувати: «Ти, щеня, не сунь носа, куди не слід, одріжемо!», «Тримайся на вулиці середини, цеглина на твою голову готова!»

Вовченко, коли Юрій доповів йому про це, посміхнувся:

— «Атмосферний тиск»! Звикайте. На відміну од карних злочинців, махінатори ніколи не нападають. Вони намагаються залякати, іноді за допомогою всіляких зв'язків, знайомств, колишньої дружби пробують заручитись підтримкою впливової особи. Це вже не телефонне хуліганство, а складніша річ. Але не будемо звертати на них уваги. Як ви вважаєте?

— Звичайно! — запально відповів Юрій.

— От і гаразд, — доброзичливо поглянув на нього підполковник. — Працюйте. Старе не хоче добровільно вмирати, йому треба в цьому допомогти.