Тайники розкриваються вночі

Боржник трунаря

День згасав. Один з тих останніх теплих днів літа, коли опівдні сонце іще пече, а надвечір місто огортає чиста, прозора прохолода, і червоне умиротворене світило ледь-ледь гріє косим, наче стомленим промінням. Особливо відчутна ця вечорова свіжість на старих околицях, де раніше, ніж у центрі, стихає гуркіт машин і починають п'янко пахнути квіти.

Ось такої години, коли сонце сідало відпочити на дахи невисоких куренівських будиночків, Бородкін з кошиком у руках, з якого визирали квіти і носик портативної поливальниці, прямував до старого кладовища.

На Сирецькій вулиці, неподалік від консервного заводу, його гукнув кремезний червонощокий чолов'яга у вицвілому бавовняному костюмі з такими бульбами на колінах і складками на піджаку, які відразу засвідчували, що костюм цей ніколи не знав праски.

— Агов, боржничок!

Бородкін оглянувся і впізнав сторожа з кладовища, який виконував і обов'язки трунаря. Знехотя зупинився.

Трунар, розмахуючи руками і радо посміхаючись, перетнув вулицю.

— Як живеш, боржничку? До мене не поспішаєш?..

— Погуляю ще.

— Гуляй, гуляй, — добродушно погодився трунар.

Він був напідпитку. Сита посмішка блукала на вустах.

— На могилку Марії Панасівни, значить, — кивнув на кошик і простяг руку, мовби хотів погладити квіти.

— А ви як живете? — спитав комірник, намагаючись змінити тему розмови.

Посмішка сповзла з обличчя трунаря.

— Трясця його матері з таким життям! Кладовище закрили. Нікого не ховають…

— От і добре. Сторожуйте спокійненько, могилки доглядайте…

— Без свіжих мерців хоч пропадай! Похмелитися нема чим… Слухай, боржничку, дай на похмілля. І спасибі скажи, що продав тобі місце біля небіжчиці. А то потягли б кудись до чорта в зуби. А так поховають тебе у мене.

І Бородкін, і кладовищенський сторож знали, що цим закінчиться їхня зустріч. Трунар попросить на похмілля, Бородкін поморщиться, але дасть на сто грамів, і вони розійдуться, задоволені один одним.

Щось бурмочучи, Бородкін поліз до кишені.

— Скільки можна боржником називати, — буркнув, виймаючи кілька срібних монет.

Десять років тому поховав Бородкін дружину на Куренівському кладовищі[4], яке було до нього найближче. Поставив на могилі високу чавунну огорожу з гострими шпичками, обсадив жовтою акацією. Влітку частенько навідувався і дотемна садив, поливав квіти. Мало хто так доглядав могилку небіжчиці, як Бородкін. Не наймав нікого, все робив своїми руками. Тільки взимку не вчащав: прийде вряди-годи, постоїть біля вкритого сніговою ковдрою горбика і піде, задоволений, що ніхто не порушує спокою дорогої людини.

Якось трунар закинув Бородкіну, що той сам доглядає могилу і ніби відбирає цим у нього заробіток.

«Хоч би місце собі купили поруч небіжчиці. Бо й так боржничок ви мій неоплатний». — «Чому «боржник»?» — здивувався тоді Бородкін. — «А як раптом помрете? Вам що! Поховають. Доглядати мені доведеться, а заплатити ви вже нічого не зможете. То хоч купіть у мене місце». — «Рано ще про це думати», — образився спочатку Бородкін. «Все одно не обминете мене. Хто де не ходить, а мене не минає, всі стежки сюди ведуть».

Врешті Бородкіну сподобалася думка розрахуватися за смерть ще за життя, і він заплатив трунареві за місце біля дружини, на якому той пообіцяв нікого не ховати.

Багато води спливло відтоді, але трунар все називав Бородкіна «боржничком».

— Боржник та й боржник, — удавано сердито продовжував бурчати Бородкін, кладучи гроші в шорстку долоню трунаря.

— Аякже! — вперто і якось ніжно повторив той. — Хто знає, скільки доведеться мені вас доглядати: може, рік-два, а може, й десятки років… Усі тут, — він обвів рукою навколо, немов хотів охопити цілу околицю, — мої боржнички, і жоден повністю не розплатиться…

Бородкін махнув рукою на базікання трунаря і рушив далі. Той, розставивши ноги, кілька секунд дивився йому вслід, потім потрусив на долоні гроші і, зсипавши їх у кишеню, широкою ходою подався до гастронома. Там у вікні торгував пивом ще один його «вічний боржничок».

На кладовище трунар повернувся, коли сутінки густішали, повітря набирало фіалкового відтінку, а небо швидко темніло, відкриваючи таємничі зоряні світи.

Трунар зійшов на пагорб, зупинився, окинувши оком свої покірні володіння, і задоволено прислухався до звичної тиші. Відвідувачі вже пішли з кладовища, і нічиї сльози, молитви, зітхання не порушували спокою мертвих на цьому, йому довіреному, господарстві.

У місті, виграючи електричними вогнями, вирувало життя. Спалахнули світлі ланцюжки на Куренівці; розсипалися золотаво-жовті плямки вікон на високих будинках Сирецького масиву. І тільки тут, у царстві трунаря, де він був абсолютним володарем, бо мав найпокірніших у світі підлеглих, панувала тиша, спокійний морок…

Трунар згадав про Бородкіна, цього маленького, непоказного чоловічка, який зворушував його не тільки випадковим подаянням, а й добрим серцем. Тільки Бородкін міг ще сидіти в цей час біля своєї небіжчиці.

Надивившись людського горя, істерик і сліз, збайдужілий до них за професійною звичкою, трунар був свідком того, як декотрі люди з тих, що дуже побиваються під час похорон, потім рідко заглядають на кладовище, залишаючи йому самому клопотатися коло чужих могил без будь-якої надії на винагороду.

А Бородкін, який навіть не заплакав над труною і здався йому спочатку черствою людиною, насправді виявився вкрай чутливим. Десять років доглядає могилку, носить квіти, поливає їх і засиджується до пізньої ночі, не маючи сил повернутися в свою спустілу, самотню хату. Сам небагатий — завжди в одному й тому ж старенькому костюмі, з якого вже нитки сиплються, — він не шкодує останніх грошей на квіти та і його, трунаря, частує…

І, сповнений благородних почуттів, зарікшись, що ніколи більше не візьме у цього боржника грошей, а навпаки, сам його пригостить, трунар рушив стежкою до могили Бородкіної.

Він не помилився. Ще здалеку помітив темний силует біля могили. Удівець, втягши в гострі плечі свою маленьку лису голову, непорушно сидів на лавочці і чомусь здався трунареві хижим птахом, який стереже здобич.

Трунар підійшов ближче, мовчки зайшов за огорожу й сів поруч комірника, зачепивши ногою саперну лопатку, яку той приносив із собою, щоб викопувати на могилі ямки для квітів.

Бородкін нахилився і підняв лопатку.

— Журимося? — тихо спитав трунар. — Мертвим — царствіє небесне, а живий про живе повинен думати…

— Усе суєта суєт, тлінь, — так само тихо відповів йому Бородкін. — Суєта… — повторив він. — А як вона переживала, коли тарілочка розіб'ється чи страва пригорить… Збирала на шубку собі, економила… А тепер нічого не треба їй… — І Бородкін схлипнув.

— Суєта суєт… — і собі кивнув головою трунар. — А хто це знає! — Він глянув у бік заллятого вогнями міста. — Крутяться, метушаться і не думають, що тільки тут будуть постійно прописані… — Останні слова вимовив підкреслено значимо.

Бородкін витер очі й помовчав. Потім із заздрістю в голосі прошепотів:

— Тихо… Ніхто їх не потривожить…

— Спробували б потривожити! — пробурчав трунар. — Були тут такі стиляги. Унадилися по ночах. Та в мене довго не походиш! Підстеріг!.. Одні просто на плиту до професора вилізли. Я тоді як завию з куща, спочатку жалісно, тихо, потім — у плач… Як язиком злизало. Мабуть, до самого Подолу бігли…

— Давно? — стрепенувся Бородкін.

— Місяців зо два.

— І більше не ходять?

— Тихо.

— Правильно, правильно! — з несподіваним запалом сказав комірник. — За це вам і зарплату дають, і люди дякують. Гнати, щоб і духу поганого не було!

Бородкін навпомацки зібрав горщики із зів'ялими квітами, які він замінив на могилі свіжими, і випростався.

— Ну, добре, чоловіче. Оце поставив піони, полив, посумував за Марією Панасівною, час і додому. — Він обернувся до могили, вклонився: — Добраніч, Маріє Панасівно… Марія моя незабутня… Спи спокійно! — В голосі його знову забриніли сльози.

Обидва вийшли за огорожу, і Бородкін замкнув її ключем. Потім порився в кишені, ткнув трунареві ще кілька монет.

Трунар, який дав собі слово не брати в цього незаможного клієнта, уже потроху протверезився і благородний порив його минув. Мовчки поклав гроші в кишеню.

— Ви ж тут добре наглядайте, щоб босячня не лазила, — ще раз нагадав Бородкін. — Для них нічого святого нема, помнуть, позривають квіти, напаскудять! Не простить мені цього Марія Панасівна… — Він сумно зітхнув і, пропустивши вперед трунаря, тихо пішов стежкою, що біліла серед могил, туди, де переливалося вогнями, палахкотіло сповнене вечорового гомону, пристрастей і боротьби велике місто…