У пошуках Оґопоґо

Спроба наздогнати власного хвоста

Я чесно намагалася встигнути на весілля чудового хлопця Олежка, який, за твердженням його матусі, з'явився на світ не без моєї допомоги. Тепер Олежкові виповнилося 25, він брав шлюб із юною австріячкою українського походження, а шлюбна церемонія мала відбутися у Відні.

Олежковому народженню я змогла посприяти в дуже простий спосіб. Річ у тім, що мій голос ніколи не відповідав зовнішності. Коли я зателефонувала до мами своєї однокурсниці і своїм низьким альтом просила, щоб Маринка залишилася в мене готуватися до іспиту з історичної граматики, сувора Маринчина матуся, впевнена, що з нею розмовляє солідна жінка, відкинувши геть усі сумніви, дала згоду. Насправді ж мені було тоді 18 років, і, звичайно, я не могла не відгукнутися на благання безтямно закоханої подруги допомогти їй впасти в обійми її обранця у спорожнілому на час літніх вакацій університетському гуртожитку.

— Слухай, якщо вже дотримуватися усіх історичних деталей, то ви б мали запросити на весілля вашого сина й вахтера дядю Васю. Це ж він за пляшку «Столичної» пропустив тебе в гуртожиток тієї ночі… - пожартувала я.

— Дядю Васю сто років тому вигнали з роботи за пияцтво. А ти як єдиний учасник чи, вірніше, співучасник того морального падіння маєш бути неодмінно!

Отож після цієї суворої настанови я розвинула таку бурхливу діяльність, що часом нагадувала собі цуцика, який намагається наздогнати власного хвоста з прив'язаною до нього бляшанкою. Я швиденько побігла до туристичної фірми, яка і справді за кілька днів зробила мені візу до Австрії (Ура! Мені не довелося стояти у довжелезній черзі, а потім доводити суворим консульським клеркам, що я не верблюд…), мені вручили квиток на літак до Відня, і я, відкинувши сумніви й придбавши на. Андріївському узвозі дві чудові вишиванки — для нареченого й нареченої, - полинула до Бориспільського аеропорту.

Але щойно я прибула до Борисполя, виявилося, що над Віднем і всією Західною Європою шаленіє якась страшна буря. Відмінили не тільки мій віденський рейс, а й ще з десяток інших. Тож мені не залишалося нічого іншого, як послати Маринці есемеску з вибаченнями й понуро «чекати погоди», сидячи за столиком бориспільської кав'ярні.

— Ну от, тепер погода стала на заваді… - сумно зітхнула Маринка, коли наступного ранку, сонна й замучена після вчорашнього бучного весілля, зустрічала мене у віденському аеропорту. — 3 молодятами ти так і не зустрінешся. Вчора одразу ж після шлюбної церемонії й бенкету вони вирушили у весільну подорож. Але не переймайся, за місяць вони приїдуть до Києва, і ти їх особисто зможеш привітати!

— Маринко, а що це за химерна споруда з велетенською блискучою бараболею на стовпі й гігантським картузом?

— Ти не повіриш — це сміттєпереробний завод! Уявляєш, був такий дивовижний художник і архітектор на ім'я Гундертвассер, який вважав, що всі архітектурні споруди мають органічно поєднуватися з природним ландшафтом. Він ненавидів гострі кути й агресивні форми сучасної міської забудови. Тому всі його будівлі схожі на дитячі іграшки — вони трохи наївні й кумедні.

— Я щось чула про цього геніального дивака, це ж він казав, що кожна людина має право розмальовувати стіну навколо свого помешкання, як їй заманеться? Уявляю, що б сказали сусіди й тітоньки з мого рідного ЖЕКу, якби на стіні будинку біля моїх вікон з'явилися зображення моїх улюблених равликів чи писанка з трипільськими узорами-знаками… Мене б просто забрали до божевільні.

— Слухай, а це класна ідея, — зраділа Маринка, — а то я вже просто не можу дивитися на сірі київські стіни — облуплені кахлі дев'ятиповерхівок варто було б розмалювати яскравими картинками. До того ж одразу було б видно, хто в тому будинку живе — в яких квартирах рогаті жлоби, де прихильники модерного мистецтва, а де послідовники національних традицій… До речі, у Відень я закохалася одразу, щойно сюди потрапила. Я впевнена, що в цьому місті живуть люди добрі й розумні. Звичайно, я не ідеалізую всіх його мешканців, але скоро ти сама відчуєш чарівну віденську атмосферу.

Я визирнула у відчинене вікно автомобіля, який віз нас до центру австрійської столиці, побачила височезні башти Штефандому — кафедрального собору Святого Стефана і вхопилася за фотоапарат, щоб увічнити цю величну споруду. Але Маринка зупинила мене:

— Завтра я відпущу тебе у «вільне плавання». Знаєш, я переконана, що з незнайомим містом хоч на день треба залишитися наодинці. Ви маєте відчути одне одного. Тож я видам тобі мапу Відня, розповім, як і куди добиратися на трамваї чи на метро — до речі, ти зможеш оцінити переваги віденського міського наземного й підземного транспорту, — і ти сама вибереш та сфотографуєш палаци, собори, пам'ятники, які тобі сподобаються найбільше.

— Дівчино, та це ж мій улюблений спосіб знайомства з новими місцями! Я вже давно відмовилася від колективних екскурсій. Не знаю чому, але в гурті туристів я відчуваю себе пришелепкуватою безсловесною овечкою, котра мусить слухняно сунути за поводирем. І що найприкріше, після таких планових екскурсій у мене в голові майже нічого не залишається.