У пошуках Оґопоґо

Вхопити за бюст грецьку химеру й загадати бажання

Наступного ранку, сівши в оспіваний Маринкою віденський трамвай, я без будь-яких пригод дісталася до самісінького серця Відня й опинилася серед чарівних палаців, парків і пам'ятників, які нагадують про колишню велич Австро-Угорської імперії. Напевно, «комплекс повноцінності», притаманний громадянам нині невеликої за масштабами європейської країни, а колись однієї з наймогутніших держав світу, можна пояснити фантастичними культурними набутками, що збереглися донині. Після своєї бліц-подорожі до Граца, другого за розмірами міста Австрії, я вже мала певне уявлення про розкішну барокову архітектуру цієї країни, але Відень вразив мене якоюсь особливою атмосферою піднесеності й святкового настрою.

Чомусь під час самостійного блукання вулицями незнайомого міста я передусім звертаю увагу на дрібниці. Але саме ці деталі згодом допомагають відтворити настрій, звуки й запахи того літнього дня, коли стояла, задерши голову, біля Штефандому й дивилася на дивні, вирізьблені в грубезній кам'яній стіні, позначки. На моє здивоване запитання якийсь добродій, що саме проходив повз величний собор Святого Стефана, пояснив, що в часи середньовіччя на центральній площі вирував базар. Тут продавали все, потрібне для життя городян. А ось ці заглибини у стіні храму — еталон, мірило

хліба. Отже, якщо виникали сумніші у чесності торговця, що продавав хліб, його товар — хлібину — прикладали ось до цього мірила, і якщо буханець виявлявся меншим, шахрая тут-таки карали батогами! Ось такий дієвий спосіб боротьби із злодійством!

Розповівши мені цю повчальну бувальщину, статечний бородатий дядечко усміхнувся, а тоді витяг з полотняної торби, що висіла у нього на плечі, якийсь дивний довгастий предмет. Виявилося, що це складаний самокат, дядечко вправно розіклав його, поставив одну ногу на прозору дошку з коліщатками, вхопився руками за зручне кермо, відштовхнувся й поїхав у своїх справах, махнувши мені на прощання рукою. Я захоплено дивилася, як віддаляється від мене життєрадісний австріяка, і розмірковувала про те, чи скоро на вулицях мого рідного Києва, де навіть по хідниках їздять оскаженілі велетенські джипи, я зможу побачити таку ідилічну картинку.

— Ну скажи, що тобі сподобалося найбільше? — розпитувала мене подруга, коли ввечері, ледь тримаючись на ногах, я допленталася до її затишного, з усіх боків порослого плющем, будиночка.

Я подумала і впевнено сказала:

— Найбільше мені сподобалося ВСЕ!

І я зовсім не жартувала. Місто зачарувало мене своїми чудовими доглянутими парками, широчезними вулицями, де, здається, не було жодної випадкової споруди — будинки ніби змагалися у вишуканості й красі, оперним театром, в який, ясна річ, потрапити я не встигла,

але де навіть на стінах туалетів було зображено сцени з відомих опер (і це не здавалося кічем, а видавалося таким собі милим жартом, бажанням розвеселити відвідувачів цього хай і опосередковано, та все ж причетного до мистецтва місця). Але найбільше мене зачарували віденці — спокійні, доброзичливі, готові прийти на допомогу й пояснити, а то й намалювати на клаптику паперу, як дійти до Кунстісторіше- музеум — Музею історії мистецтв.

Господи, я по складах, ламаючи язика, вимовляла цю назву одного з найбагатших у Європі музеїв, а коли потрапила туди й побачила фантастичну колекцію, то раз у раз ловила себе на тому, що не вірю власним очам. Основна будівля музею розташована в самісінькому центрі Відня на площі Марії-Терезії, тут представлено колекції, зібрані за кілька віків австрійською династією Габсбургів.

Я блукала безкінечними залами з єгипетськими, грецькими й римськими старожитностями, роздивлялася й фотографувала мумії, прикраси, скульптури, надгробки й ще безліч великих і маленьких мистецьких та історичних скарбів (тут, виявляється, можна фотографувати будь-які експонати!), аж поки в мене перед очима почали миготіти усі ті неоціненні експонати.

Тож я вирішила перепочити і виконати майже культовий обряд, пригадавши, як рік тому моя подруга-мандрівниця Леся зваблювала мене яблучним струдлем, коли ми на один- єдиний день рвонули з маленького угорського містечка Хевіза до австрійського Граца. Смакуючи неймовірно дорогий «музейний» струдель, який мало чим відрізнявся від широкові- домого всім українським господиням пиріжка, що в народі має назву «гості на порозі» (склянка борошна, склянка цукру, три яйця й чотири великі яблука-антонівки), запиваючи цей витвір кулінарного мистецтва кавою по-віденськи (а як же!!!), я набралася сил і заглибилася в ту частину музею, заради якої сюди їдуть туристи з усього світу.

Картинна галерея. Рафаель, Тиціан, Веронезе, Тінторетто, Корреджіо, Караваджо — їхні імена звучать як музика, а картини розтиражовано мільйонами копій у мільйонах розкішних альбомів! Але тут я бачила оригінали! А ще любий моєму серцю Пітер Брейгель — у Кунстісторішемузеум зібрано найбільшу колекцію цього геніального голландця, і шедеври його співвітчизників Яна ван Єйка, Ієроніма Босха, Вермеера, Рубенса, Рембрандта, німців Дюрера, Кранаха, Альтдольфера й іспанця Дієго Веласкеса… Звичайно, за один день встигаєш побачити лише крихітну частину цього багатства, але й вона назавжди залишається в пам'яті й підтверджує давно відому істину про те, що найдосконаліша копія ніколи не замінить оригіналу. Хоча, можливо, це самонавіювання і при сучасних технологіях незабаром будь-який шедевр можна буде побачити на екрані власного комп'ютера?

Почувши мої захоплені оповіді про Відень, Маринка вдоволено усміхнулася й скомандувала:

— А тепер вечеряти і спати! Завтра ти неодмінно маєш потриматися за розкішну грудь грецької химери, що стоїть у Бельведері, біля палацу Євгенія Савойського. Кажуть, якщо вхопити ту ціпу за бюст, то найпотаемніші бажання здійснюються! Але спершу я завезу тебе на гору Леопольдсберг, там на стіні церкви Святого Леопольда висить меморіальна дошка в пам'ять про наших козаків, котрі обороняли Відень у сімнадцятому столітті!

— Так отож! — вигукнула я і розповіла подрузі про химерний сон, який наснився мені перед її несподіваною появою на порозі мого помешкання.

— А що, цілком могло бути, що ти передчувала свою мандрівку до Відня. Що ж до козаків — то в Австрії їх дуже шанують. До речі, ти знаєш, що мода на каву до Відня та й до всієї Європи прийшла через нашого Юрія Кульчицького, який 1683 року допоміг зняти облогу з Відня? А коли вдячні городяни запитали його, що він хоче собі в нагороду, кмітливий українець попросив віддати йому кілька мішків зелених зерен, які захопили в турецькому обозі. То була кава, яку пан Юрій обсмажив, змолов і почав напувати чудодійним трунком віденців.

— Я хочу це побачити! — зраділа я і пішла дивитися нові віщі сни.

Ану ж моя поетапна навколосвітня мандрівка проляже ще в якісь екзотичні небачені краї?..