У пошуках Оґопоґо

Я знов у хочу до Парижа

Пригадуєте старий анекдот? Зустрічаються двоє друзів, і один, зітхаючи, каже:

- Ізя, знаєш, я знову хочу до Парижа!

— А хіба ти вже там був?

— Ні, але вже хотів…

Саме цей бородатий єврейський анекдот ми з моєю шкільною подругою Оксою згадали, коли отримали запрошення відвідати культурну столицю світу. Ми хотіли потрапити до цього казкового міста, мабуть, з класу п'ятого, коли начиталися захопливих романів Дюма. Але час минав, ми виросли і зрозуміли, що, скоріш за все, наша дитяча мрія так і залишиться мрією. Аж тут, зовсім несподівано, давно забуті сподівання почали набувати цілком конкретних обрисів.

Річ у тім, що наша однокласниця на прізвисько Киця вже кілька років тому подалася шукати кращої долі до Парижа. Зробила вона це цілком легально, познайомившись через інтернет з французькою тітонькою, яка зопалу народила п'ятьох діточок, аж тут схаменулася і

схотіла повернутися на роботу. І ось тепер вона шукала дешеву няню зі знанням французької мови. А де, як не в Україні, повно безробітних філологів зі знанням європейських мов? Отож Киця, яка блискуче закінчила лінгвістичний університет і багато років пропрацювала вчителькою, запропонувала свої послуги у ролі дбайливої няні й виховательки. Вона виявилася найкращою серед сотні претенденток на цю почесну посаду, тож хутко зібралася, помахала ручкою рідним, друзям і знайомим і полинула до омріяної Франції.

— А як же їй дали візу? — здивовано запитала я, знаючи, що саме французьке консульство дуже неохоче пускає до своєї країни потенційних нелегальних емігрантів.

— Ти що, забула, яка наша Киця? Та вона будь-кого забалакає. Пам'ятаєш, її чарам піддалася навіть наша Піранья? У Киці в єдиної на клас була п'ятірка. Решті дівчат вище трійки математичка не ставила!

— Так, пам'ятаю… — Я тяжко зітхнула, пригадавши, як Піранья, наша вчителька математики, хижо ошкірювала золоті зуби, коли ставила мені в щоденник чергову одиницю.

— Ти, напевно, не повіриш, але Киця зустріла Піранью в Парижі.

— Та ти що, їй же, мабуть, вже років сто! І потім, звідки у вчительки-пенсіонерки гроші на такі розкішні подорожі?

— А от і не вгадала, Наталя Іванівна (це було справжнє ім'я нашої садюги-математички) бадьора й життєрадісна, і їй лише сімдесят п'ять. Та й чого б їй не радіти, якщо з нею одружився колега-математик з маленького французького містечка?

— Не може бути! — не повірила я. — Вона ж була запеклою старою панною! Хіба що їй трапився якийсь збоченець-камікадзе?

— А чом би й ні? Уявляєш, яка з них вийшла гармонійна пара — вона садистка, а він мазохіст! А познайомилися ці математичні маніяки на якомусь науковому симпозіумі у Києві. Наша люба вчителька справила на французького дідуся таке незабутнє враження, що він, не вагаючись, освідчився їй у коханні, і Піранья переїхала до свого чоловіка. Тепер щасливе подружжя живе, мов та пара сивих голубочків, у старовинному будинку на березі Луари. На дозвіллі вони, певно, розв'язують рівняння й складають особливо складні задачки. Киця зустрілася з Піраньєю та її чоловіком у готелі біля Ейфелевої вежі, де вона працює адміністратором.

— Але ж ти казала, що Кицю взяла до себе працювати нянечкою якась багатодітна ціпа?

— Тю на тебе, хіба ж я не сказала, що та французька мати-героїня має власний невеличкий готелик у центрі Парижа? Киця й справді трохи попрацювала нянею, але так вчарувала свою господиню розумом і кмітливістю, що та запросила доглядати за дітьми дівчину-тайку, а Киця зробила шалену кар'єру і тепер працює адміністраторкою! До того ж цілком легально!

— Ура! Ми їдемо до Парижа! — радісно закричала я, але, як виявилося, радість моя була передчасна.

Вистоявши під дощем довжелезну чергу до французького консульства, ми з Оксою врешті потрапили на співбесіду з роздратованою панянкою, що з огидою дивилася на нас і на купу наших документів крізь віконечко приймальні. Як видно, ні в мене, ні у моєї товаришки не було такого дару переконання, як у Киці. Отож, після короткої наради за щільно зачиненими дверима, нам повідомили, що наші документи викликають деякі сумніви і ми отримали категоричну відмову — голуба мрія про казкову подорож до Парижа розвіялася, немов ранкова імла.

— От бачиш, ми самі винні! — похмуро пробурмотіла Окса, коли ми вийшли на вулицю. — Не треба було моделювати ситуацію!

— Та ти що, хіба ж ми щось погане моделювали?! — вражено запитала я.

— А хто згадав отой дурнуватий анекдот про еврея, який «знову хоче до Парижа»?! Оце й ми тепер будемо «знову хотіти»! Та біс із ним, з тим Парижем. Поїду в село. Там свіже молочко з-під корови, там яблука-глечички і шовковиця завбільшки з мізинець. Хочеш зі мною у Проців? Це, звичайно, не Париж, але зовсім близько від Києва, і, головне, віза туди не потрібна!

Я зітхнула, ще раз сумно поглянула на людей, котрі стояли у черзі, сподіваючись, що їм усе ж таки пощастить отримати омріяну візу, і пішла збирати речі, щоб хоч на тиждень вирватися з міської спеки на природу.