Убивство на полі для гольфу

Розділ сьомий Загадкова мадам Добрей

Коли ми знову підійшли до будинку, мсьє Бекс перепросив і побіг повідомляти слідчому судді, що Жиро вже приїхав. Паризький детектив явно зрадів, коли мій друг сказав, що побачив усе, що хотів. Останнє, що ми побачили, коли відійшли, була зігнута фігура Жиро: він повзав навкарачки і нишпорив по землі так завзято, що я аж зітхнув із захватом. Пуаро ніби прочитав мої думки: щойно ми залишилися вдвох, він іронічно зауважив:

— Нарешті ви познайомилися з детективом, яким можна захоплюватися — чоловіком-хортом! Правда ж, мій друже?

— У будь-якому разі він хоч щось робить, — відказав я сердито. — Якщо там є що знаходити, він його знайде. А от ви…

— Eh bien! Я теж дещо знайшов! Шматок труби.

— Дурниці, Пуаро. Ви ж чудово розумієте, нам він ні до чого. Я мав на увазі щось маленьке — сліди, що приведуть нас простісінько до вбивць.

— Mon ami, речовий доказ два фути завдовжки не менш цінний за двоміліметровий! Наївно вважати, що всі важливі деталі мають бути малесенькі. А що шматок труби не має стосунку до вбивства, то ви так подумали тільки тому, що Жиро вам сказав. Але ні, — перебив мене Пуаро, бо я вже розкрив було рота, щоб засипати його запитаннями, — зараз ми не скажемо більше нічого. Залишмо Жиро його пошуки, а мені — мої ідеї. Здається, я в цій справі вже все зрозумів — а втім, mon ami, я ще не цілком задоволений! І знаєте чому? Тому що наручний годинник спішить на дві години. Та й ще кілька детальок є, які не вписуються в загальну картину. Наприклад, якщо мотивом для вбивства була помста, чому Рено просто не зарізали уві сні?

— Злочинці хотіли добути «секрет», — нагадав я.

Детектив невдоволено змахнув пилинку з рукава.

— Ну і де цей «секрет»? Імовірно, він захований не дуже близько, раз убивці змусили його одягтися. Але Рено знайшли вбитим майже біля самого дому. До того ж дуже не схоже на випадковість, що зброя, така як кинджал, лежала в них прямо під рукою.

Він замовк і зсунув брови. А тоді заговорив знову.

— Чому слуги нічого не чули? Їх чимось підпоїли? Чи був у вбивць спільник, який простежив, щоб вхідні двері були відімкнені? Цікаво мені…

Раптом чоловічок зупинився як укопаний. Ми саме дійшли до під’їзної дороги перед будинком. Пуаро повернувся до мене.

— Мій друже, зараз я вас приємно здивую! Прислухаюся до ваших докорів і досліджу сліди!

— Які сліди?

— На клумбі праворуч від вхідних дверей. Мсьє Бекс вважає, що це сліди садівникових чобіт. Подивимося, так це чи ні. Бачите, ось він прямо до нас котить свою тачку.

Справді, через дорогу йшов старий чоловік. Перед собою він штовхав возика з розсадою. Пуаро покликав садівника, той поставив возика і подшкандибав до нас.

— Ви що, попросите в нього чобіт, щоб порівняти його зі слідом на клумбі? — Мені аж подих перехопило. Віра в надзвичайні здібності мого друга раптом повернулася. Якщо він сказав, що сліди на клумбі важливі, значить, так воно і є.

— Попрошу, — сказав Пуаро.

— А ви не боїтеся, що його здивує ваше прохання?

— Він нічого не запідозрить.

Тут підійшов садівник, і ми припинили розмову.

— Ви щось хотіли, мсьє?

— Так. Ви давно працюєте тут садівником, правда?

— Двадцять чотири роки, мсьє.

— Як вас звати?

— Оґюст, мсьє.

— Мені сподобалися ці чудові герані. Такі розкішні. Ви давно їх висадили?

— Давненько, мсьє. Але щоб клумби завжди мали гарний вигляд, доводиться час від часу висаджувати нові кущики квітів і виривати ті, що відцвіли, а зів’ялі суцвіття видаляти.

— Бачу, вчора ви висадили кілька нових кущиків? Отам, посередині, і на іншій клумбі.

— Ви дуже уважні, мсьє. Їм завжди треба день-два на те, щоб прийнятися. Так, на обидві клумби я вчора ввечері висадив по десять нових рослин. Ви, мсьє, мабуть знаєте, що розсаду не варто висаджувати, коли сонце в зеніті. — Оґюста явно підкупив інтерес Пуаро, і він розговорився.

— Який чудовий сорт герані, — мій друг показав на рослину в глибині клумби. — Можна мені взяти живця?

— Звісно, мсьє! — старий ступив на клумбу і обережно відрізав гілочку з рослини, яка так сподобалася детективові.

Той почав красномовно дякувати, і зрештою Оґюст повернувся до свого возика.

— От бачите? Це було неважко, — з усмішкою сказав Пуаро. Він нахилився над клумбою і заходився вивчати слід від садівникового чобота з шипами на підошві.

— Я й не думав…

— Що він буде в чоботах? Ви не використовуєте свій розум на повну силу, Гастінґсе. Так що ж там зі слідами?

Я уважно оглянув клумбу.

— Усі сліди від одних чобіт, — мовив я нарешті.

— Ви певні? Eh bien! Згоден, так і є, — погодився Пуаро доволі байдуже.

Скидалося на те, що він думає про щось своє.

— Ну що ж, баба з воза… — сказав я.

— Mon Dieu! Що це за приказка? Що вона означає?

— Ну, я хотів сказати, що тепер вам не доведеться морочитися з тими слідами.

Але, на мій подив, бельгієць похитав головою.

— Ні-ні, mon ami. Нарешті я на правильному шляху. Досі не все розумію, але, як я вже казав мсьє Бексу, ці сліди — найважливіша і найцікавіша деталь у нашій справі! Бідний Жиро, я не здивуюся, якщо він їх узагалі не помітить.

У цю мить двері відчинилися, і з будинку вийшли мсьє Оте й комісар.

— О, мсьє Пуаро, а ми саме хотіли вас шукати, — сказав слідчий суддя. — Уже доволі пізня година, але я хочу відвідати мадам Добрей. Без сумніву, новина про смерть мсьє Рено дуже її засмутить і, можливо, вона зможе допомогти нам у розслідуванні. Секрет, який Рено не довірив дружині, він міг повідати жінці, яка спіймала його в пута кохання. Адже ми знаємо, які слабкі місця мають наші Самсони, правда?

Мене вразила поетичність мови мсьє Оте. Мабуть, він почав отримувати задоволення від своєї ролі в цій таємничій драмі.

— А мсьє Жиро з нами не піде? — запитав Пуаро.

— Мсьє Жиро недвозначно натякнув, що буде вести розслідування за власним методом, — сухо відказав мсьє Оте.

Видно було, що своїм ігноруванням слідчого судді Жиро не запопав його ласки. Більше на цю тему ми не говорили, натомість рушили до воріт. Пуаро з мсьє Оте йшли попереду, а ми з комісаром відстали від них на кілька кроків.

— Виявилося, що Франсуаза все-таки розказала нам правду, — повідомив мені Бекс. — Я зателефонував у центральний відділок поліції, і вони дізналися, що за останні шість тижнів — тобто від часу прибуття сюди мсьє Рено — мадам Добрей тричі поповнювала свій банківський рахунок на великі суми. Загалом вона поклала в банк двісті тисяч франків!

— Нічого собі! — вигукнув я і, мить поміркувавши, додав: — Це майже чотири тисячі фунтів!

— Справді. Не сумніваюся, та жінка добряче задурила йому голову. Побачимо, чи повідав він їй свій секрет. Слідчий суддя дуже на це сподівається, а от я налаштований більш скептично.

Так розмовляючи, ми підійшли до роздоріжжя, на якому спинялися кілька годин тому, коли їхали до вілли «Женев’єва». Тут мене раптом осяяло, що вілла «Маргарита», де живе мадам Добрей і до якої ми йдемо, — це той самий невеликий будинок, із воріт якого вийшла прекрасна дівчина.

— Мадам прожила тут багато років, — комісар кивнув на будинок. — Дуже тихо, дуже непомітно. Здається, у неї не було друзів або знайомих, крім тих, із ким вона запізналася в Мерлінвілі. Ніколи не говорила про своє минуле, не згадувала чоловіка. Ніхто навіть точно не міг сказати, жива вона чи вже померла. Така от таємнича жінка.

Я заінтриговано кивнув.

— А… її донька? — наважився спитати я.

— О, це дуже гарна дівчина: скромна, щира, втілення всіх можливих чеснот. Шкода тільки, що про свій рід їй нема чого розказати, тож чоловік, який хотів би просити її руки, має це усвідомлювати… — мсьє Бекс цинічно знизав плечима.

— Але ж це не її вина! — вигукнув я, охоплений праведним гнівом.

— Не її, звісно. Але що це змінює? Чоловіки полюють за предками наречених.

Я хотів уже заперечити, аж тут ми підійшли до дверей дому. Мсьє Оте подзвонив. Минуло кілька хвилин тиші, а тоді всередині почулися кроки, і двері розчахнулися. На порозі стала юна богиня, яка зачарувала мене вдень. Коли вона зрозуміла, хто перед нею, то враз побіліла, а очі її розширилися від жаху. Дівчина боялася, і це було видно неозброєним оком.

— Мадемуазель Добрей, — сказав мсьє Оте, знявши капелюха, — перепрошуємо, що потривожили вас, але так нам велить закон. Прошу, передайте вітання вашій матінці, і чи не буде вона така ласкава спуститися й відповісти на кілька моїх запитань?

Якусь мить дівчина стояла нерухомо, притискаючи руку до серця, ніби намагаючись утримати його в грудях. Але потім опанувала себе і тихо сказала:

— Піду спитаю в неї. Прошу, заходьте.

Вона пішла у кімнату ліворуч, і з-за дверей ми почули її приглушений голос. У відповідь прозвучав інший голос, схожий на перший, але твердіший, попри мелодійний тембр:

— Ну звичайно. Проси їх зайти.

У наступну хвилину ми опинилися лицем до лиця з таємничою мадам Добрей.

Вона була значно нижча за доньку, і її округлі форми свідчили про розквіт зрілості. Волосся мадам, на відміну від доньчиного, було чорне, розділене посередині, як у Мадонни. Очі, напівзаховані під густими віями, були сині. На підборідді сяяла ямочка, а напіврозтулені вуста ніби застигли на півкроці до таємничої усмішки. Мадам була неймовірно жіночна, м’яка і водночас спокуслива. Вона мала дуже добрий вигляд як на свій вік, але молодою її назвати не можна було аж ніяк. Утім, її шарм змушував забути про вік.

— Ви хотіли поговорити зі мною, мсьє?

— Так, мадам, — мсьє Оте прочистив горло. — Я розслідую смерть мсьє Рено. Ви ж чули про жахливу подію, правда?

Мадам мовчки кивнула. Вираз її обличчя не змінився.

— Ми прийшли запитати, чи не змогли б ви… кгм… допомогти зрозуміти деякі обставини, пов’язані з цією смертю?

— Я? — здивування в її голосі звучало досконало правдоподібно.

— Так, мадам. Було б краще, якби ми з вами могли поговорити наодинці. — Мсьє Оте кинув виразний погляд на доньку.

Мадам повернулася до неї.

— Марто, люба…

Але дівчина похитала головою.

— Ні, maman[40], я нікуди не піду. Я вже не дитина. Мені двадцять два. Я залишуся тут.

Мадам Добрей повернулася до слідчого судді.

— Бачте, мсьє.

— Я волів би не говорити в присутності мадемуазель Добрей.

— Як каже моя донька, вона вже не дитина.

Чоловік якусь мить спантеличено повагався.

— Що ж, гаразд, мадам, — нарешті сказав він. — Хай буде по-вашому. У нас є підстави вважати, що ви мали звичку ходити вечорами до покійного мсьє Рено на його віллу. Це так?

На блідих щоках жінки загорілися рум’янці, і вона тихо відповіла:

— Не думаю, що ви маєте право мене про це питати!

— Мадам, ми розслідуємо вбивство.

— Гаразд, і що? Я ніяк до нього не причетна.

— Мадам, ми зараз такого і не стверджуємо. Але ви добре знали покійного. Чи казав він колись вам про небезпеку, яка чигає на нього?

— Ніколи.

— Чи згадував він своє життя у Сантьяго або ворогів, яких міг там зажити?

— Ні.

— То ви ніяк не зможете нам допомогти?

— Боюся, що ні. Я справді не розумію, чому ви прийшли до мене. Невже його дружина не змогла розповісти вам усе, що вас цікавить? — У її голосі забриніла іронія.

— Місіс Рено повідомила нам усе, що знала.

— О! — сказала мадам Добрей, — цікаво мені…

— Що цікаво, мадам?

— Нічого.

Слідчий суддя подивився їй в очі. Це була дуель, і то з гідною суперницею.

— Ви наполягаєте, що мсьє Рено нічого таємного вам не звіряв?

— А чому ви вирішили, що він мав мені щось звіряти?

— Тому що, мадам, — мсьє Оте пішов напролом, — чоловіки часто звіряють своїм коханкам те, у чому не зізнаються дружинам.

— Що? — Мадам ступила крок уперед, її очі метали блискавиці. — Мсьє, ви завдали мені образи! У присутності доньки! Я нічого вам не скажу. Будьте ласкаві негайно покинути мій дім!

Отак мадам Добрей перемогла в цьому двобої. Ми попленталися геть із вілли «Маргарита», як зграя присоромлених школярів. Слідчий щось сердито бурмотів собі під носа. Пуаро глибоко замислився, але потім стрепенувся і спитав мсьє Оте, чи є десь поблизу гарний готель.

— Тут недалеко в містечку є невеликий готель, «Купальні» називається. Звідси прямо по дорозі йти з півкілометра. Вам буде близько до місця розслідування. Тоді побачимося вранці?

— Так. Дякую, мсьє Оте.

Ми розкланялися й розійшлися — Оте з комісаром повернули назад до «Женев’єви», а ми з Пуаро рушили в Мерлінвіль.

— Французька поліційна система працює неймовірно ефективно, — сказав мій друг, дивлячись услід колегам. — Вони знають усе про життя всіх громадян, аж до найменших деталей. Мсьє Рено прожив тут лише шість тижнів, а вони вже в курсі, що він любив і на що жертвував гроші. До банківського рахунку мадам Добрей вони мають миттєвий доступ, знають, які суми там лежать! Схиляюся перед місцевою поліцією. Але що це? — Він різко озирнувся.

Дорогою до нас квапливо наближалася якась постать. Це була Марта Добрей.

— Перепрошую, — задихано вигукнула вона, — я… я не мала б цього робити, знаю… Не кажіть мамі. Але невже це правда — те, що кажуть люди? Що мсьє Рено викликав перед смертю детектива, і що цей детектив — ви?

— Так, мадемуазель, — м’яко відказав Пуаро, — це правда. Але як ви дізналися?

— Франсуаза розповіла нашій Амелі, — знічено пояснила Марта.

Чоловічок зітхнув.

— Ну і як у цій справі зберегти секретність? Та байдуже. Але що саме вас цікавить, мадемуазель?

Дівчина завагалася. Їй дуже хотілося зізнатися, але видно було, що страх заважає це зробити. Зрештою вона наважилася і спитала майже пошепки:

— Когось… підозрюють?

Пуаро уважно подивився їй в очі.

А тоді ухильно відповів:

— Коло підозрюваних зараз формується.

— Так, я розумію… Але чиєсь ім’я вже називають?

— Чому це вас цікавить?

Марту, здається, налякало це запитання. А мені пригадалося, як Пуаро висловився про неї сьогодні вдень: «дівчина з тривожними очима».

— Мсьє Рено завжди дуже добре ставився до мене, — нарешті здобулася вона на відповідь. — Тому мені не байдужа ця справа.

— Розумію, — сказав детектив. — Мадемуазель, зараз підозри крутяться навколо двох осіб.

— Двох?

Я відчув у її голосі ноту здивування і полегшення.

— Імен їхніх ми не знаємо, але підозрюємо, що це чилійці з Сантьяго. От бачите, мадемуазель, яку силу має молодість і краса! Я видав вам професійний секрет!

Дівчина весело засміялася, а тоді сором’язливо подякувала Пуаро.

— Мені пора бігти додому. Maman помітить, що мене немає.

Вона розвернулася й побігла по дорозі, як сучасна Аталанта[41]. Я задивився їй услід.

— Mon ami, — м’яко й трохи іронічно сказав мій друг, — невже ми так і приростемо до цієї дороги на всю ніч тільки тому, що ви побачили вродливу дівчину і скрутили шию, проводжаючи її поглядом?

Я розсміявся і перепросив.

— Але ж вона справді прекрасна, Пуаро. Перед нею ніхто не встоїть.

Бельгієць застогнав.

— Mon Dieu! Ваше серце надзвичайно вразливе!

— Пуаро, — сказав я, — пам’ятаєте, як після пригоди у Сталйзі…

— Коли ви закохались у двох чарівних жінок одночасно, але жодна з них не відповіла вам взаємністю? Так, пам’ятаю.

— Ви запевняли мене, що колись ми ще раз візьмемось удвох розплутувати таємничу справу, і тоді…

— Eh bien?

— Ну от, ми знову разом розплутуємо таємничу справу… — я замовк і знічено засміявся.

Але, на мій подив, Пуаро дуже серйозно похитав головою.

— Е ні, mon ami, не закохуйтеся в Марту Добрей. Вона вам не пара, ця краля. Повірте татусеві Пуаро!

— Але ж, — вигукнув я, — комісар запевняв мене, що вона не тільки вродлива, а й добра дівчина! Просто янгол!

— Я у своєму житті бачив немало видатних злочинців із ликами янголів, — бадьоро заявив детектив. — Уражені пороком сірі клітинки можуть легко поєднуватися із зовнішністю Мадонни.

— Пуаро, — злякано закричав я, — ви ж не підозрюєте це невинне дитя?

— Ну-ну-ну, заспокойтеся! Я ж не сказав, що її підозрюю. Але погодьтеся: дивно, що вона аж так переймається цією справою.

— Хоч раз я можу похвалитися, що розумію щось краще за вас, — сказав я. — Вона тривожиться не за себе, а за матір.

— Мій друже, нічого ви не розумієте, — заперечив Пуаро. — Мадам Добрей чудово здатна подбати про себе сама, без допомоги доньки. Визнаю, щойно я трохи піддражнював вас, але повторю: не закохуйтеся в цю дівчину. Вона не для вас! Я, Еркюль Пуаро, добре це розумію. Sacré![42] Якби ж тільки згадати, де я бачив це обличчя!

— Яке обличчя? — запитав я здивовано. — Доньчине?

— Ні. Материне.

Помітивши моє здивування, він співчутливо кивнув.

— Так, це правда. Це було давно, коли я ще служив у бельгійській поліції. Самої жінки я ніколи не бачив, але її світлина потрапляла мені на очі. Була якась справа, пов’язана з нею. Здається…

— Що?

— Може, я й помиляюся, але то була справа про вбивство!