Убивство на полі для гольфу

Розділ чотирнадцятий Друге тіло

Я негайно розвернувся й побіг стежкою до сараю. Біля дверей стояло двоє озброєних чоловіків, але мене вони пропустили. Тамуючи серце, яке вискакувало з грудей, я зайшов усередину.

То була напівтемна дерев’яна будівля, в якій зберігали старі інструменти й садові горщики. На порозі я на мить зупинився, вражений картиною, яка постала переді мною.

На долівці на колінах стояв Жиро. В руках у нього був кишеньковий ліхтарик, яким детектив освітлював кожен дюйм земляної підлоги. Коли я зайшов, він сердито підвів голову, але впізнавши мене, навіть трохи усміхнувся поблажливо.

— Ah, c’est l’Anglais![55] Заходьте. Побачимо, що ви зможете тут знайти.

Мене зачепив його зверхній тон, і я, труснувши головою, переступив поріг.

— Він отам, — сказав Жиро і спрямував промінь свого ліхтарика в куток сараю.

Я підійшов туди.

Мертвий чоловік лежав на спині. Він був середнього зросту, смаглявий, років п’ятдесяти. Одягнений у гарний темно-синій костюм, пошитий, мабуть, на замовлення і колись дорогий, але тепер добряче поношений. Обличчя було перекошене гримасою болю, а в грудях зліва, якраз навпроти серця, стирчало чорне руків’я кинджала. Я впізнав його. Це був той самий кинджал, який іще вчора вранці лежав у скляному глекові!

— Я чекаю на лікаря, він має от-от прийти, — пояснив Жиро. — Утім, лікар тут не дуже-то й потрібен. І так видно, від чого помер чоловік. Його закололи в серце, смерть настала миттєво.

— Коли? Вночі?

Детектив похитав головою.

— Навряд чи. Лікар скаже нам точніше, але я думаю, що цей чоловік помер понад дванадцять годин тому. Коли, ви кажете, востаннє бачили кинджал?

— Учора близько десятої ранку.

— Тоді, гадаю, вбивство сталося незадовго після того.

— Але ж тут, біля сараю, весь час ходять люди!

Жиро зневажливо засміявся.

— Дивовижна проникливість! Хто вам сказав, що його вбили тут?

— Ну… — у мене спалахнули щоки. — Я так припустив.

— Оце детектив із вас! Подивіться на нього. Хіба людина, яку закололи в серце, ось так падає — ноги разом, руки по швах? Ні. Невже людина лежатиме на спині й навіть руки не підніме, коли над нею занесуть ножа? Абсурд. Але подивіться: ось тут… і тут… — Жиро посвітив ліхтариком на долівку, і я побачив нерівні борозни. — Його притягли сюди, коли він уже був мертвий. Тіло трохи тягли, а трохи несли двоє людей. Надворі, на твердій землі слідів не видно, убивці їх розрівняли. Але серед них була жінка, мій юний друже.

— Жінка?

— Так.

— Звідки ви знаєте, якщо сліди розрівняли?

— Тому що відбитки жіночих туфель можна розпізнати, навіть якщо їх намагалися знищити. А ще я знайшов оце, — нахилившись, він зняв щось із руків’я кинджала і підняв, щоб показати мені. То була довга жіноча волосина, така сама, як та, що її Пуаро знайшов у Рено в кабінеті.

З іронічною посмішкою паризький детектив знову обмотав волосину навколо руків’я.

— Залишимо тут усе, як було — це потішить слідчого суддю, — мовив Жиро. — Ну як, бачите тут щось іще?

Я знехотя похитав головою.

— Подивіться на його руки.

Я подивився. Нігті були обламані й білі, шкіра на кінчиках пальців лущилася. Утім, я не міг похвалитися, що це мені про щось говорило, тому запитально глянув на співрозмовника.

— Це не руки джентльмена, — сказав він у відповідь на мій погляд. — А от одяг дорогий, як у багатія. Дивно, правда?

— Дуже дивно, — погодився я.

— І ніде на одязі немає ярликів. Який висновок ми можемо з цього зробити? Цей чоловік хотів видати себе за когось іншого. Він маскувався. Чому? Чогось боявся? Намагався втекти? Ми не знаємо, але дещо нам відомо: він так само сильно хотів приховати власну особу, як ми — її виявити.

Жиро знову подивився на тіло.

— Як і того разу, на руків’ї кинджала немає відбитків пальців. Убивця знову був у рукавичках.

— То ви вважаєте, що вбивала та сама людина? — запитав я.

Детектив холодно озвався:

— Неважливо, що я думаю. Побачимо. Маршо!

У дверях став sergent de ville.

— Так, мсьє?

— Чому мадам Рено досі не прийшла? Я послав по неї чверть години тому.

— Вона саме йде сюди, мсьє, і з нею її син.

— Добре. Але запрошуйте їх по одному.

Маршо віддав честь і зник. За мить він знову зазирнув:

— Прийшла мадам.

Жиро ступив крок до неї і церемонно вклонився.

— Сюди, мадам. — Він провів її в сарай, а тоді різко відступив, — ось цей чоловік. Ви його знаєте?

Детектив із Парижа вп’явся очима в обличчя місіс Рено, намагаючись прочитати за його найменшим порухом, що вона відчуває і про що думає.

Але жінка залишалася спокійною — надто спокійною, як на мене. Вона мало не байдуже глянула вниз на тіло, і на її лиці не можна було прочитати ані впізнавання, ані хвилювання.

— Ні, — сказала вона. — Ніколи в житті його не бачила.

— Ви впевнені?

— Цілковито.

— І не впізнаєте в ньому одного з ваших кривдників у трагічну ніч смерті мсьє Рено?

— Ні. — Жінка повагалася, ніби їй на думку спала несподівана ідея. — Ні, не думаю. Звичайно, вони були з бородами — слідчий суддя вважає, що фальшивими, — але все-таки ні. — Тепер, здавалося, вона впевнилась у власній правоті. — Я переконана, що жоден із тих двох чоловіків не схожий був на цього.

— Дуже дякую, мадам. Тоді більше не забиратиму ваш час.

Місіс Рено вийшла надвір із високо піднятою головою, і сонце осяяло срібні нитки в її волоссі. Поріг переступив Джек Рено. Він теж не зміг упізнати тіло і говорив та поводився дуже спокійно.

Жиро мало не гарчав. Але я так і не зрозумів, задоволений він чи ні. Детектив покликав Маршо.

— Іще одна прийшла?

— Так, мсьє.

— Запроси її.

«Іще одна», як виявилося, — то мадам Добрей. Вона зайшла, голосно обурюючись.

— Я протестую, мсьє! Що за безумство? Для чого мені все це потрібно?

— Мадам, — грубо перебив її Жиро, — я розслідую не один злочин, а два! І наскільки мені відомо, ви могли бути причетною до обох.

— Та як ви смієте? — закричала мадам Добрей. — Як ви смієте так мене ображати? Неподобство!

— Неподобство, кажете? А це що таке? — Детектив нахилився і знову взяв волосину, а тоді тицьнув під носа мадам. — Дозволите, я роздивлюся, чи з вашої голови впала ця волосина?

Жінка скрикнула і відскочила, губи її побіліли.

— Хтось підкинув її, клянуся. Я нічого не знаю про це вбивство, про жодне вбивство. І той, хто мене обмовляє, бреше! Ах, mon Dieu, що мені робити?

— Заспокойтеся, мадам, — холодно проказав Жиро. — Вас поки що ніхто не звинувачує. Але тепер відповідайте мені без зайвих викрутасів.

— Запитуйте про все, що вас цікавить, мсьє.

— Подивіться на мертвого. Ви колись його бачили?

Жінка підійшла ближче. Обличчя її вже трохи порожевіло, і вона з деяким інтересом подивилася на тіло. Але потім похитала головою.

— Не знаю його.

Відповідь прозвучала так природно, що сумніватися в її правдивості не доводилося. Детектив кивнув, даючи знак, що мадам Добрей може йти.

— Відпускаєте її? — тихо спитав я. — Це ж неправильно. Я певен, що та чорна волосина — з її голови!

— Я не потребую нічиїх підказок, — сухо відказав Жиро. — За нею наглядають. Не хочу поки що її арештовувати.

Він зітхнув і подивився на тіло.

— Це іспанець, як гадаєте? — раптом запитав детектив.

Я придивився до обличчя покійника.

— Ні, — сказав нарешті. — Я майже певен, що це типовий француз.

Жиро розчаровано гмикнув.

— Я теж так думаю.

Він іще трохи постояв над тілом, а тоді махнув рукою, щоб я виходив геть, гепнувся на коліна і знову почав досліджувати підлогу. Дивовижний чоловік. Від його очей ніщо не могло сховатися. Дюйм за дюймом він оглядав долівку, перевертав відра, роздивлявся старі сапи. Потім помітив лахміття біля дверей, але це виявилися тільки старі сорочка і штани, тому Жиро пожбурив їх геть. Далі його зацікавили рукавиці, але врешті-решт і над ними він похитав головою та відклав. Тоді повернувся до відер і садових горщиків, методично один за одним їх перевертаючи. Зрештою чоловік звівся на ноги й задумався. Здається, детектив дуже спантеличився і геть забув про мене, хоча я й досі тихо стояв у сараї.

Але за мить надворі почулося тупотіння, і у двері увірвався наш старий друг слідчий суддя, а за ним — секретар і комісар мсьє Бекс. Останнім зайшов лікар.

— Неймовірно, мсьє Жиро! — вигукнув мсьє Оте, — ще один злочин! Невже ми досі не дійшли до розгадки в цій справі? Тут якась глибока таємниця. Але хто став жертвою цього разу?

— Цього нам ніхто не може сказати, мсьє. Його не впізнали.

— А де тіло? — запитав лікар.

Жиро відійшов на півкроку.

— Там, у кутку. Його, як бачите, закололи в серце. Кинджалом, якого вкрали вчора вранці. Думаю, вбивство сталося одразу після крадіжки — але точніше визначити вже маєте ви. Можете спокійно виймати кинджал, на ньому немає відбитків пальців.

Лікар став на коліна перед покійником, а детектив повернувся до слідчого судді.

— Невеличка проблемка, правда? Але я її вирішу.

— То ви кажете, його ніхто не може впізнати? — пробурмотів мсьє Оте. — Можливо, це один із убивць? Вони могли посваритися…

Жиро похитав головою.

— Цей чоловік — француз, я певен, і, значить…

Аж тут у розмову втрутився лікар, який спантеличено дивився на тіло.

— Ви кажете, його вбили вчора вранці?

— Я пов’язую це з викраденням кинджала, — пояснив детектив. — Звичайно, вбивство могло статися й пізніше, вдень.

— Пізніше? Дурниці! Цей чоловік мертвий щонайменше сорок вісім годин, а то й довше.

Ми всі вражено перезирнулися.