Убивство на полі для гольфу

Розділ дев’ятнадцятий Я змушую свої сірі клітинки працювати

Я остовпів. Досі я ніяк не міг повірити в те, що Джек Рено винен, і очікував, що після запитання Пуаро він почне виправдовуватися. Але тепер, дивлячись, як молодик стоїть біля дверей, понурий і білий, почувши непряме визнання вини з його власних вуст, я більше не сумнівався.

А мій друг повернувся до Жиро.

— Які ви мали підстави арештувати Рено?

— Я повинен перед вами звітуватися?

— Просто пояснити, хоча б із міркувань чемності.

Жиро подивився на маленького бельгійця, вагаючись. Він розривався між бажанням грубо його відштовхнути і проявити власну зверхність.

— Ви, мабуть, вважаєте, що я зробив помилку, — нарешті проказав паризький детектив.

— Я не здивувався б, — солодко відповів Пуаро.

Щоки Жиро стали аж бузковими.

— Eh bien, заходьте. Зараз самі побачите.

Він відчинив перед нами двері в salon, і ми зайшли, залишивши Рено з двома жандармами в передпокої.

— А тепер, мсьє Пуаро, — надзвичайно в’їдливо промовив Жиро, поклавши капелюха на стіл, — я хотів би вам прочитати невеличку лекцію про те, як працюємо ми, сучасні детективи.

— Bien! — відповів, зручно всідаючись, мій друг. — А я хотів би показати вам, як уміє слухати стара гвардія. — Він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, а тоді на мить їх розплющив і сказав: — Не бійтеся, що я засну. Слухаю вас дуже уважно.

— Я майже одразу зрозумів, — почав детектив із Парижа, — що всі ці казочки місіс Рено про Чилі — просто замилювання очей. Двоє чоловіків таки долучилися до вбивства, але це не були таємничі іноземці! Аж ніяк.

— Охоче вам вірю, дорогий мій Жиро, — пробурмотів Пуаро, — особливо після тієї хитрої історії з цигаркою і сірником.

Його співрозмовник насупився, але заговорив знову.

— У цій історії мусив бути чоловік, адже він мав викопати могилу. Тут немає чоловіків, які отримали б вигоду від убивства, але є один, який думав, що матиме вигоду. Я дізнався про сварку Джека Рено з батьком, про його погрози. Так знайшовся мотив. Тепер щодо втілення. Джек Рено тієї ночі був у Мерлінвілі. Він приховав цей факт, тим самим посиливши підозри. Потім ми знайшли другу жертву — її закололи тим самим кинджалом. Нам відомо, коли його викрали, капітан Гастінґс може підтвердити час. Джек Рено, який приїхав із Шербура, був єдиним, хто міг його взяти. Усі решта тутешніх мешканців були в будинку.

Пуаро перебив розповідь:

— Ви помиляєтеся. Був іще дехто, хто міг узяти кинджал.

— Маєте на увазі Стонора? Він прибув прямо під парадні двері будинку в автомобілі, який привіз його безпосередньо з Кале. О, повірте, я все врахував. Мсьє Джек Рено приїхав потягом. Від часу його прибуття до моменту, коли юнак зайшов у дім, минула ціла година. Без сумніву, він бачив, як капітан Гастінґс і його знайома вийшли з повітки, прокрався туди й узяв кинджал, заколов свою жертву в сараї…

— Жертву, яка вже була мертва!

Жиро стенув плечима.

— Можливо, він цього не помітив. Подумав, що чоловік спить абощо. Вони, напевно, мали зустрітися. У будь-якому разі він розумів, що друге вбивство заплутає слідство. Так і сталося.

— Але мсьє Жиро круг пальця не обведеш, — пробурмотів Пуаро.

— Ви збиткуєтеся з мене! Але зараз я наведу вам незаперечний доказ. Історія мадам Рено була неправдива — від початку до самого кінця. Ми думали, що вона кохає свого чоловіка, але вона збрехала, щоб покрити його вбивцю. Заради кого жінка готова сказати неправду? Іноді заради себе, часто заради коханого чоловіка і завжди заради дитини. Це останній неспростовний доказ. Тут вам немає чого заперечити.

Жиро тріумфально замовк. Мій друг спокійно дивився на нього.

— Ось моя версія, — озвався паризький детектив. — Що ви про неї скажете?

— Скажу, що ви дечого не врахували.

— І чого ж?

— Джек Рено, вірогідно, був ознайомлений із плануванням поля для гольфу. І розумів, що тіло одразу знайдуть, коли почнуть копати бункер.

Жиро зареготав.

— Ідіотизм! Та він же й хотів, щоб тіло знайшли! Бо поки цього не сталося б, не змогли б констатувати смерть, а значить, він не зміг би вступити у права спадкоємця.

Я побачив, як в очах у Пуаро блиснув зелений вогонь. Він підвівся.

— Тоді нащо ховати тіло в могилі? — м’яко запитав він. — Подумайте, Жиро. Якщо молодому Рено було вигідно, щоб тіло знайшли одразу, навіщо було взагалі копати могилу?

Детектив із Парижа мовчав. На це запитання він не мав відповіді. Просто стенув плечима, мовляв, це неважлива деталь.

Пуаро пішов до дверей. Я рушив за ним.

— І ще одного ви не врахували, — кинув чоловічок, не озираючись.

— Чого?

— Шматка металевої труби, — сказав мій друг і вийшов геть.

Джек Рено досі стояв у передпокої, понурий, блідий. Коли ми вийшли, він кинув на нас гострий погляд. Цієї ж миті на сходах залунали квапливі кроки. Спускалася місіс Рено. Побачивши сина, який стояв поміж двома вартовими правопорядку, вона завмерла як укопана.

— Джеку, — пролепетала вона, — Джеку, що сталося?

Він спокійно підвів на неї очі.

— Вони арештували мене, мамо.

— Що?

Мадам пронизливо закричала, і перш ніж хтось устиг до неї добігти, хитнулася й упала на сходи. Ми з Пуаро кинулися до жінки й винесли її нагору. Мій друг оглянув місіс Рено й повідомив:

— Вона сильно вдарилася головою об сходинку, гадаю, стався струс мозку. Якщо Жиро захоче її допитати, він мусить почекати. Мадам пробуде без тями щонайменше тиждень.

До господині кинулися Франсуаза й Деніза, і Пуаро залишив її під їхньою опікою. Ми вийшли з будинку. Бельгієць плентався з похнюпленою головою, задумливо втупившись під ноги. Деякий час я йшов поряд мовчки, але потім наважився запитати:

— Отже, ви вважаєте, що попри всі докази Джек Рено може бути невинний?

Детектив відповів не одразу.

— Не знаю, Гастінґсе. Є така ймовірність. Звичайно, Жиро помиляється — помиляється від початку до кінця. Якщо Джек Рено і винен, то тільки всупереч аргументам Жиро. А найстрашніший доказ, що свідчить про його вину, знаю тільки я.

— Що ж це за доказ?

— Якщо ви змусите працювати ваші сірі клітинки й побачите всю цю справу так само ясно, як я, то здогадаєтеся, друже.

Знов одна з тих туманних відповідей Пуаро, які я так ненавидів! Але, не давши мені заговорити, він продовжив:

— Прогуляймося до моря. Сядемо на он той горбок на пляжі й розглянемо всю справу ще раз. Ви знаєте все, що знаю я, і до розгадки дійдете власними силами, без моєї допомоги.

Ми примостилися на траві, як і пропонував Пуаро, повернувшись до моря. Із віддаленого піщаного пляжу до нас долітали голоси людей, які весело купалися. Море було ніжно-блакитне, і мені чомусь пригадався той день, коли ми їхали в Мерлінвіль: я в піднесеному настрої, а Пуаро похмуро називав мене буревісником. Здавалося, відтоді минуло стільки часу! Хоча насправді лише три дні.

— Думайте, друже, — підбадьорив мене детектив. — Впорядкуйте ідеї. Дотримуйтеся методу й порядку. У цьому секрет успіху.

Я спробував прислухатися до його поради, перебираючи в голові всі деталі справи. І спантелично зрозумів, що єдине логічне пояснення могло бути якраз таке, яке дав Жиро — і яке заперечив мій друг. Я знову поринув у роздуми. Якщо десь і було світло, що могло прояснити справу, то воно виходило від мадам Добрей. Жиро не знав про її зв’язок зі справою Берольді. Натомість Пуаро казав, що вона має виняткове значення. Отже, шукати треба було там. Я був на правильному шляху. І раптом мене осяяло. Тремтячи від хвилювання, я почав вибудовувати власну теорію.

— У вас зародилася ідейка, я ж бачу, mon ami. Чудово. Це прогрес.

Нарешті я подумки розставив усі крапки над «і» й запалив люльку.

— Пуаро, — сказав я, — здається мені, що ми продемонстрували неабияку неуважність. Я кажу «ми» — хоча насправді неуважним був найбільше я. Але вам теж доведеться відповідати за вашу любов до секретів. Тому повторю — ми були надто неуважні. І про декого забули.

— Про кого ж? — запитав Пуаро, і очі його хитро заблищали.

— Про Жоржа Конно!