Убивство на полі для гольфу

Розділ другий Благання про допомогу

О дев’ятій годині п’ять хвилин наступного ранку я вийшов снідати в нашу з Пуаро спільну вітальню. Мій друг, який ніколи не запізнюється ані на хвилину, вже сидів за столом і розбивав друге яйце.

Він широко заусміхався, побачивши мене у дверях.

— Ви гарно спали? Відпочили після такого втомливого переїзду? Диво, що ви вийшли до сніданку майже вчасно. Pardon[3], у вас краватка несиметрично зав’язана. Дозвольте, я поправлю.

Я вже розповідав колись про Пуаро. Неймовірний чоловік, хоч і зросту невеличкого: лише п’ять футів і чотири дюйми[4]. Голова як яйце, завжди трохи схилена набік, очі світяться зеленим, коли йому щось подобається, вуса войовничо стирчать, постава надзвичайно горда. Охайний і ошатний, бо в усьому любить порядок — це його пристрасть. Пуаро не може спокійно дивитися на криво почеплену прикрасу або пилинку на рукаві, або хоч трохи недоглянуте вбрання — це справжня мука для мого маленького друга. Легше йому стає тільки тоді, коли вдається виправити недолік. «Порядок» і «Метод» — ось боги Пуаро. Він трохи зверхньо ставиться до речових доказів, як-то відбитки підошов або цигарковий попіл, і стверджує, що самі собою вони ніколи не допоможуть детективові знайти розгадку. Натомість самовдоволено стукає себе по яйцеподібній голові й поважно говорить: «Справжня робота робиться всередині. Маленькі сірі клітинки — завжди пам’ятайте про маленькі сірі клітинки, mon ami[5]».

Я всівся на стільця й ліниво відказав на привітання Пуаро, що годинний переїзд із Кале до Дувра важко назвати «втомливим».

Мій друг заперечно замахав ложкою:

— Du tout![6] Якщо пасажира цілу годину мучать жахливі почуття й думки, то він за цю годину встигає стільки пережити, що дуже стомлюється! Хіба хтось із ваших англійських поетів не сказав, що час вимірюється не годинами, а ударами серця?

— Гадаю, Браунінґ мав на увазі щось романтичніше, ніж морську хворобу.

— Бо він англієць, острів’янин, для якого Ла-Манш — ніщо. О, ви, англійці! У nous autres[7] усе по-іншому. Знаєте, я мав знайому, яка на початку війни втекла в Остенде[8]. Там вона натерпілася багато страху. Куди тікати далі? Тільки за море. А вона страшно боялася — mais une horreur![9] — моря! Що їй було робити? Німчура щодня підступала дедалі ближче. Уявіть собі цю жахливу ситуацію!

— І що ж вона зробила? — з цікавістю спитав я.

— На щастя, її чоловік був homme pratique[10]. До того ж дуже спокійним, нервові зриви — вони його не лякали. Il l’a emportée simplement[11]! Звичайно, коли жінка доїхала до Англії, то була страшно виснажена, але вона дихала.

Пуаро серйозно закивав. Я з усіх сил намагався стримати сміх.

Раптом його обличчя спохмурніло. Він драматичним жестом вказав на тарілку з тостами.

— Ah, par exemple, c’est trop fort![12] — вигукнув він.

— Що там таке?

— Ви тільки погляньте на цей тост. Невже ви його не помітили? — Бельгієць узяв винуватий шматок підсмаженого хліба в руки і обурено продемонстрував мені. — Він квадратний? Ні. Трикутний? Теж ні. Невже круглий? Ні. Його форма хоч якось може бути приємна для ока? Чи є тут хоч трохи симетрії? Жодної.

— Та це ж скибка селянського буханця, — спробував я заспокоїти свого друга.

Той кинув на мене нищівний погляд.

— Який же розумний мій дорогий Гастінґс! — саркастично вигукнув він. — Ви що, не пам’ятаєте, що я заборонив подавати на свій стіл селянський хліб — хліб неакуратний і безформний, якого жоден пекар не має дозволяти собі пекти?

Я спробував відволікти Пуаро:

— Вам надходили якісь цікаві листи?

Мій друг невдоволено похитав головою.

— Я ще не дивився сьогоднішню пошту, але останніми днями нічого цікавого не надходить. Видатні злочинці, тобто злочинці методу, здається, вимерли. Справи, що їх мені доводилося розслідувати останнім часом, банальні вкрай. Якщо чесно, я вже навіть опускався до пошуків болонок, яких загубили заможні дами! Останньою загадкою, що виявилася хоч трохи цікавою, була та інтрига навколо діаманта леді Ярдлі, але ж скільки місяців минуло відтоді, мій друже?

Чоловічок розпачливо розвів руками, а я зареготав.

— Не сумуйте, Пуаро, буде і на вашій вулиці свято. Прогляньте пошту. Ви, може, й не уявляєте, що десь за найближчим рогом на вас очікує видатна справа.

Пуаро всміхнувся й дістав акуратного ножика для розрізання конвертів. Швидко проглянув написи на кількох пакунках, які лежали біля тарілки.

— Рахунок. Іще один рахунок. Ох і марнотратником я стаю на старість! Ага! Записка від Джеппа.

— Справді? — Я нашорошив вуха. Інспектор зі Скотленд-Ярду не раз підкидав нам цікаві справи.

— Він просто за своїм звичаєм дякує мені за невеличку допомогу в Абериствітській справі — я спрямував його розслідування у правильний бік. Для мене була велика приємність послужити йому.

— І як же він вам подякував? — запитав я з інтересом, бо добре знав Джеппа.

— Він люб’язно пише, що я в чудовій формі (як на свій вік), і що він радий, що мав змогу долучити мене до справи.

Типові для Джеппа слова, я аж не зміг стриматися і пирхнув. А Пуаро спокійно взявся переглядати пошту далі.

— Пропозиція прочитати лекцію місцевій організації бойскаутів. Графиня Форфаноцька була б дуже вдячна, якби я зателефонував до неї й відвідав. Не сумніваюся, пропала ще одна болонка! Аж ось і останній лист. Ого…

Я підвів очі, помітивши, як змінився голос друга. Він уважно читав, а за хвилину передав аркуша мені.

— Ось і незвичайний лист, mon ami. Прочитайте.

Листа було написано на папері, якого в Англії не роблять, почерк був заокруглений і дуже характерний.

Вілла «Женев’єва»,

Мерлінвіль-сюр-Мер,

Франція

Вельмишановний пане!

Мені дуже потрібна допомога детектива, але з причин, які я Вам поясню пізніше, до поліції звертатися не хочу. Я читав про Вас у кількох газетах і зробив висновок, що Ви — людина не тільки надзвичайно розумна, а й стримана та обережна. Я не хочу розкривати деталі справи у листі, але через той секрет, який мушу берегти, щодня боюся за власне життя. Певен, що загроза дуже реальна, тому благаю Вас негайно приїхати у Францію. Я вишлю автомобіль, який зустріне Вас у Кале, якщо Ви повідомите телеграмою, коли зможете приїхати. Буду Вам неймовірно зобов’язаний, якщо Ви покинете всі справи, які маєте нині, і присвятите всю увагу моїй таємниці. Я готовий заплатити стільки, скільки Ви попросите. Можливо, Ваша допомога знадобиться мені на довший час, оскільки я можу попросити Вас поїхати у Сантьяго, де я прожив кілька років. Прошу, назвіть бажану для Вас суму компенсації.

Іще раз запевняю Вас, справа негайна.

Щиро Ваш

П. Т. Рено

Унизу під підписом було квапливо нашкрябане речення:

«Заради Бога, приїздіть!»

Моє серце забилося частіше. Я віддав листа Пуаро.

— Нарешті, — сказав я. — Ось і незвичайна справа.

— Так, справді, — задумливо мовив детектив.

— Ви ж поїдете, правда? — спитав я.

Пуаро кивнув. Він дуже глибоко замислився, а тоді стрепенувся, ніби щось вирішивши, і глянув на годинника. Обличчя в мого друга було дуже похмуре.

— Бачте, mon ami, нам треба поспішати. Експрес рушає з вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не метушіться. Часу маємо вдосталь. Десять хвилин можемо поговорити. Ви ж поїдете зі мною, n’est-ce pas[13]?

— Ну…

— Ви ж казали, що ваш роботодавець кілька наступних тижнів зможе без вас обійтися?

— Так, але проблема не в тому. Містер Рено натякає, що справа дуже особиста.

— Ай, та з містером Рено я розберуся. До речі, мені знайоме це прізвище чи я помиляюся?

— Є такий відомий мільйонер із Південної Америки. Теж Рено. Не знаю, чи це той самий.

— Так, точно він! Ось чому в листі згадано про Сантьяго. Сантьяго — це в Чилі, а Чилі — це Південна Америка! Дивіться, як далеко ми вже просунулися в нашому розслідуванні!

— Господи, Пуаро, — захоплено сказав я, — та тут пахне грошиками. Якщо ми успішно все розплутаємо, то озолотимося!

— Я не був би такий упевнений, мій друже. Багатії не так і легко розлучаються зі своїми статками. Я-от колись на власні очі бачив знаного мільйонера, який поставив на коліна весь трамвай, щоб знайти загубленого півпенсовика.

Я визнав, що Пуаро має рацію.

— У будь-якому разі не гроші мене цікавлять, — продовжував детектив. — Звичайно, приємно буде мати карт-бланш у розслідуванні, до того ж ми можемо бути певні, що не втрачаємо час на марні справи. Але дещо в цій справі мене непокоїть. Ви помітили приписку? Вона вас не вразила?

Я хвилю поміркував.

— Очевидно, поки він писав листа, то ще тримав себе в руках, але наостанок розхвилювався і в розпачливому пориві написав ті три слова.

На це мій друг енергійно замахав руками.

— Ви помиляєтеся. Хіба не бачите, що сам лист написаний майже чорним чорнилом, а от приписка така бліда, що її ледь видно?

— І що? — спантеличено спитав я.

— Mon Dieu[14], mon ami, та поворушіть уже нарешті своїми сірими клітинками! Хіба не очевидно? Містер Рено написав листа. Не промокаючи, уважно його перечитав. А потім, і зовсім не в пориві, а спеціально, дописав ті останні слова і промокнув аркуша.

— Але для чого?

— Parbleu[15]! Щоб справити на мене саме таке враження, яке лист справив на вас.

— Невже?

— Mais oui[16] — щоб я точно приїхав. Він перечитав листа і залишився незадоволений. Лист здався йому надто сухим.

Пуаро замовк, а за мить його очі засвітилися тим зеленим вогнем захвату, який я вже добре знав. Детектив твердо мовив:

— Отже, mon ami, якщо приписку було додано не в пориві, а обдумано, з холодним серцем, значить, справа таки термінова, і нам треба їхати негайно.

— Мерлінвіль… — задумано пробурмотів я. — Я щось чув про нього, здається.

Мій друг кивнув.

— Це тиха місцина, але мальовнича! Десь на півдорозі між Болоньєю і Кале. Останнім часом стала модною. Туди тягне багатих англійців, які прагнуть тиші. У містера Рено був же й будинок в Англії?

— Так, на Рутленд-Ґейт, якщо не помиляюся. І ще великий заміський маєток десь у Гартфордширі. Але я, на жаль, мало знаю про цього пана, він нечасто бував на людях. Здається, він у Сіті торгував великими пакетами південноамериканських акцій і майже весь час жив у Чилі чи в Аргентині.

— Гаразд, нехай містер Рено сам усе це нам розповість. Ходімо збиратися. По невеликій валізці в руки — і на таксі до вокзалу Вікторія!

— А як же графиня? — запитав я, лукаво посміхаючись.

— А, je m’en fiche[17]! Її справа точно була не така цікава.

— Чому ви так думаєте?

— Бо якби було щось делікатне, вона прийшла б сама, а не писала. Жінка не вміє чекати, запам’ятайте це, Гастінґсе!

Рівно об одинадцятій ми виїхали з Вікторії в Дувр. Перед тим Пуаро надіслав містерові Рено телеграму, де повідомив час нашого прибуття в Кале.

— Дивуюся, що ви не прикупили собі кількох пляшечок якогось зілля від морської хвороби, Пуаро, — в’їдливо зауважив я, пригадуючи нашу розмову за сніданком.

Мій друг, який саме стурбовано перечитував прогноз погоди, повернувся й поглянув на мене з докором.

— Невже ви забули про чудовий метод Лаверг’є? Я завжди його застосовую. Пам’ятаєте? Треба сісти рівно, повертати голову то вліво, то вправо, вдихати й видихати і між кожним видихом рахувати до шести.

— Гм, — пробурмотів я, — та ви трохи стомитеся від сидіння рівно й рахування до шести, поки допливете до Сантьяго чи до Буенос-Айреса, чи куди ви там маєте плисти.

— Quelle idée![18] Але ви ж не думаєте, що я попливу в Сантьяго.

— Містер Рено вважає, що вам, можливо, доведеться туди навідатися.

— Він не знає методів Еркюля Пуаро! Я не бігаю сюди-туди, не мандрую і не нервуюся. Бо працюють у мене не ноги, а ось що… — і він багатозначно постукав себе по лобі.

Як завжди, почувши таке, я почав заперечувати:

— Усе це дуже добре, Пуаро, але мені здається, що ваша зневага до деяких речей невиправдана. Іноді за відбитками пальців вдавалося знайти злочинця.

— І не раз вдавалося засудити невинних людей, — сухо зауважив Пуаро.

— Але ж це необхідно — детально вивчати відбитки пальців, сліди, цигарковий попіл, різні кавалки болота й інші речові докази? Це і є спостереження за деталями.

— Звичайно. Я й не заперечую. Досвідчений спостерігач, експерт дуже корисний, без сумніву! Але справжні детективи, Еркюлі Пуаро — вони важливіші за експертів! Саме їм експерти приносять факти, а ті досліджують метод злочину, його логіку, послідовність і порядок фактів, а найголовніше — справжні психологічні передумови справи. Ви колись полювали на лисицю?

— Кілька разів, — я аж розсердився, що бельгієць так різко змінив тему. — А що?

— Eh bien[19], і ви брали на полювання собак, правда ж?

— Хортів, — м’яко уточнив я. — Звичайно, брав.

— Але ж самі ви не зіскакували з коня й не починали обнюхувати кущі, вигукуючи «Гав-гав»!

Я мимоволі розреготався. Пуаро задоволено закивав.

— Ну от. Роботу хортів ви лишаєте хортам. А від мене вимагаєте, щоб я, Еркюль Пуаро, виставляв себе на посміховисько, припадав до землі (а трава може бути в росі!) й вивчав гіпотетичні сліди або бабрався в цигарковому попелі, хоча я геть не розуміюся на типах цигарок. Пам’ятаєте вбивство у Плімутському експресі? Наш добрий друг Джепп поїхав оглядати залізничні колії. А коли повернувся, я розказав йому, що саме він знайшов, хоча сам навіть із квартири не виходив.

— То ви вважаєте, що Джепп марно витратив час?

— Аж ніяк, бо його речові докази підтвердили мою теорію. Але якби туди поїхав я, то час було б змарновано. Схожі ситуації бувають із так званими експертами. Пригадуєте історію з написаним від руки заповітом Кавендіша? Обвинувач шукав доказів схожості почерку на почерк Кавендіша, адвокат наголошував на відмінності. Ішлося про суто технічні деталі. І який результат? Довели те, що всі й так знали: почерк дуже нагадує Кавендішів. І от тут виникає психологічне питання: «Чому?» Бо це був справді його почерк? Чи комусь дуже хотілося, щоб він був його? Я відповів на це запитання, mon ami, і відповів правильно.

Детектив вдоволено відкинувся на спинку крісла, а я змушений був замовкнути, хоча його докази й не переконали мене до кінця.

На поромі я вирішив не тривожити свого друга. Погода була чудова, море гладеньке, як дзеркало, тому я не здивувався, коли на причалі в Кале усміхнений Пуаро повідомив мені, що метод Лаврег’є вкотре довів свою ефективність. Утім, настрій його трохи зіпсував той факт, що машини по нас так ніхто і не прислав, але мій супутник списав це на запізно відправлену телеграму.

— Маємо карт-бланш, тож наймемо автомобіль, — сказав він бадьоро, і вже за декілька хвилин ми затряслися й заскрипіли у старезному драндулеті дорогою на Мерлінвіль.

Я був радісний і веселий.

— Ах, яке повітря! — вигукнув я. — Чудова буде подорож.

— Для вас так. А от мені, коли приїдемо, треба буде попрацювати, якщо ви забули.

— Та! — легковажно кинув я. — Ви розкриєте секрети, вбережете від небезпек містера Рено, виведете всіх убивць на чисту воду і скупаєтеся в променях слави.

— Ви надто оптимістично все передбачили, мій друже.

— Так, я певен у вашому успіху. Адже ви — єдиний і неповторний Еркюль Пуаро!

Але видатний детектив пропустив повз вуха мої лестощі. Він похмуро дивився перед собою.

— Ви, Гастінґсе, як той буревісник: весело кружляєте, провіщаючи біду.

— Аж ніяк. Та й ваш тяжкий погляд явно не може віщувати нічого поганого.

— І все-таки я боюся.

— Боїтеся чого?

— Не знаю. Але мене мучить передчуття. Je ne sais quoi![20]

Пуаро говорив так похмуро, що я мимоволі теж посмутнів.

— У мене таке відчуття, — промовив він повільно, — що справа буде серйозна: довга і проблемна, і розв’язати її буде нелегко.

Я хотів розпитувати Пуаро далі, аж тут ми в’їхали в Мерлінвіль. Довелося пригальмувати, щоб розпитати дорогу до вілли «Женев’єва».

— Їдьте прямо через місто, мсьє. Вілла десь за півмилі за містом із того боку. Ви її одразу побачите. Це великий будинок на березі моря.

Ми подякували люб’язному чоловікові й поїхали вперед, але на роздоріжжі знову мусили зупинитися. До нас повільно наближався селянин, тож ми вирішили почекати його, щоб запитати дорогу. Праворуч від дороги стояла невеличка вілла, та вона була надто мала й убога, щоб ми подумали, ніби це «Женев’єва». Поки ми стояли, ворота відчинилися, і з них вийшла дівчина.

Аж тут надійшов селянин, і наш водій почав розпитувати дорогу.

— Вілла «Женев’єва»? Вам треба ще трохи проїхати дорогою праворуч, мсьє. Ви її побачили б і звідси, якби не поворот.

Шофер подякував, і ми знову рушили. Та я не міг відірвати очей від дівчини, яка досі стояла біля своїх воріт, дивлячись на нас. Я дуже ціную жіночу вроду, а це була панна, яку просто-таки неможливо було не помітити. Висока, станом нагадувала богиню, а її непокрите золоте волосся світилося проти сонця. Я зізнався собі, що це, мабуть, найкрасивіша дівчина, яку я бачив у житті. Коли ми повертали, я озирнувся, щоб іще раз помилуватися цією красою.

— Господи, Пуаро, — вигукнув я, — ви бачили ту юну богиню?

Мій друг здивовано підвів брови.

— Ça commence![21] — пробурмотів він. — Ви вже встигли уздріти богиню!

— Але ж, постривайте, хіба вона не божественної краси?

— Можливо. Я не зауважив.

— Але ж ви її бачили?

— Mon ami, двоє людей рідко можуть похвалитися тим, що бачать однакові речі. Ви, наприклад, помітили богиню. А я… — він завагався.

— Що?

— Я помітив тільки дівчину з тривожними очима, — похмуро зізнався Пуаро.

Але в цю мить ми під’їхали до широких зелених воріт і одночасно скрикнули. Перед воротами стояв грізний sergent de ville[22]. Він підняв руку, зупиняючи нас.

— Далі не можна, мсьє.

— Але нам треба зустрітися з містером Рено, — гукнув я. — Ми домовлялися про зустріч. Це ж його вілла, правильно?

— Так, мсьє, але…

Детектив нахилився вперед.

— Але що?

— Мсьє Рено вбили сьогодні зранку.