Убивство на полі для гольфу

Розділ третій На віллі «Женев’єва»

Пуаро стрілою вискочив із машини, його очі аж світилися від збудження.

— Що ви сказали? Вбили? Коли? Як?

Sergent de ville виструнчився.

— Я не маю права відповідати на запитання, мсьє.

— Зрозуміло. — Мій друг хвилю подумав. — А комісар поліції? Він, напевно, вже тут?

— Так, мсьє.

Пуаро витяг візитку і нашкрябав на ній кілька слів.

— Voilà! Чи не будете ви такі ласкаві віднести візитку комісарові? Просто зараз.

Чоловік узяв картку, повернувся і голосно свиснув. Тут же до нього підскочив інший поліцейський, і перший віддав йому візитку детектива. Через кілька хвилин напруженого чекання до воріт підбіг невисокий огрядний чоловік із пишними вусами. Sergent de ville віддав честь і відійшов.

— Дорогий мсьє Пуаро! — закричав комісар. — Який я радий вас бачити! Велике щастя, що ви приїхали.

Пуаро аж засяяв.

— Мсьє Бекс! Дуже радий знову вас зустріти. — Він повернувся до мене. — Це мій друг із Англії, капітан Гастінґс — мсьє Люсьєн Бекс.

Ми з комісаром чемно вклонились один одному. Тоді мсьє Бекс знову повернувся до Пуаро.

— Mon vieux[23], ми з вами востаннє бачилися в Остенде 1909 року. Я чув, що ви звільнилися зі служби в поліції?

— Так. У мене тепер приватна практика в Лондоні.

— І ви кажете, що маєте інформацію, яка могла б допомогти нам у цій справі?

— Можливо, ви вже все знаєте. Вам відомо, що мене попросили приїхати?

— Хто просив?

— Власне, покійник. Здається, він знав, що на нього буде скоєно замах. На жаль, він занадто пізно звернувся до мене.

— Sacré tonnerre[24]! — вигукнув француз. — Отже, він передбачив власне вбивство. Це підриває нашу теорію. Прошу, заходьте!

Він відчинив ворота, і ми попрямували до будинку. Мсьє Бекс дорогою продовжував говорити:

— Треба негайно розказати про це нашому слідчому судді, мсьє Оте. Він щойно закінчив оглядати місце вбивства і має починати опитувати свідків. Дуже приємний чоловік, він вам сподобається. Співчутливий. Методи роботи в нього трохи екстравагантні, але судить він завжди дуже справедливо.

— Коли було скоєно злочин? — запитав Пуаро.

— Тіло знайшли вранці близько дев’ятої години. За свідченнями мадам Рено і висновками лікарів, смерть настала близько другої години ночі. Але благаю, заходьте.

Ми підійшли до сходів, що вели до вхідних дверей вілли. У передпокої сидів іще один sergent de ville. Побачивши комісара, він підвівся.

— Де мсьє Оте? — запитав Бекс.

— У вітальні, мсьє.

Комісар відчинив двері, які вели з передпокою ліворуч, і ми увійшли у кімнату. Мсьє Оте з секретарем сиділи за великим круглим столом. Комісар відрекомендував нас і пояснив, чому ми тут опинилися.

Мсьє Оте, слідчий суддя, виявився високим сухорлявим чоловіком із темними гострими очима. Під час розмови мав звичку погладжувати охайну сиву борідку. Біля каміна стояв, трохи згорбившись, немолодий уже чоловік, якого нам відрекомендували як доктора Дюрана.

— Неймовірно, — сказав мсьє Оте, коли комісар замовк. — У вас лист із собою, мсьє?

Пуаро передав йому листа, і слідчий перебіг його очима.

— Гм! Мсьє Рено пише про секрет. Як шкода, що він не вдався в деталі. Ми вам дуже вдячні, мсьє Пуаро. Матимемо за честь, якщо ви приєднаєтеся до нашого розслідування. Чи вам треба повертатися в Лондон?

— Мсьє судде, я хотів би залишитися. Мені не вдалося прибути вчасно, щоб запобігти смерті клієнта, але вважаю справою честі знайти вбивцю.

Мсьє Оте вклонився.

— Це дуже шляхетно з вашого боку. До того ж мадам Рено, гадаю, захоче скористатися вашими послугами. Зараз ми чекаємо на мсьє Жиро з паризької Служби безпеки. Думаю, всі ми можемо допомагати одне одному під час розслідувань. А тим часом матиму за честь, якщо ви супроводжуватимете мене під час допитів. І, звісно, якщо вам знадобиться будь-яка допомога, я до ваших послуг.

— Дуже вам вдячний, мсьє. Та ви, напевно, здогадуєтеся, що я досі нічого про цю справу не знаю.

Слідчий суддя кивнув комісарові, і той оповів нам таке:

— Стара служниця Франсуаза, спускаючись сьогодні вранці до роботи, побачила, що вхідні двері розчахнуті. Вона злякалася, що в дім прокралися грабіжники, і пішла у їдальню перевірити, чи на місці столове срібло. Переконавшись, що все гаразд, служниця подумала, що то просто мсьє Рено прокинувся рано й пішов гуляти, тому забула про двері.

— Перепрошую, що перебиваю, мсьє. Він часто так робив?

— Ні, але стара Франсуаза була переконана, що всі англійці трохи несповна розуму, і від них будь-коли можна чекати якогось вибрику. Молода покоївка Леоні піднялася, як завжди, будити хазяйку, і з жахом виявила, що та лежить зв’язана і з кляпом у роті. Приблизно тоді ж слуги принесли новину: мсьє Рено знайшли мертвого. Його закололи у спину.

— Де саме?

— От це якраз чи не найдивніший момент у цілій історії. Мсьє Пуаро, тіло лежало обличчям униз у викопаній могилі.

— Що?

— Саме так. Яму нещодавно викопали — за кілька ярдів[25] від подвір’я вілли.

— Скільки часу тіло пролежало там?

На це відповів доктор Дюран.

— Я оглянув тіло приблизно о десятій. Смерть настала щонайменше сім, можливо, десять годин тому.

— Гм! Отже, злочин було скоєно між північчю і третьою годиною ночі.

— Так, і свідчення місіс Рено це підтверджують. Вона каже, що все відбулося після другої ночі. Смерть настала миттєво, і, вочевидь, він не міг її заподіяти собі сам.

Пуаро кивнув, а комісар продовжив:

— Мадам Рено звільнили від пут перелякані слуги. Вона була неймовірно слабка, ледве не зомлівала від болю, що їй завдавали мотузки. Виявилося, що у спальню зайшло двоє чоловіків у масках, заткнули їй рота і зв’язали, а її чоловіка силою витягли з ліжка. Це нам переказали слуги, бо коли мадам почула про смерть мсьє Рено, то впала в істерику, і докторові Дюрану довелося вколоти їй заспокійливе, щойно він приїхав. Ми досі не мали змоги допитати жінку. Але впевнені, що після сну вона буде у кращому стані і зможе витримати допит.

Комісар Бекс замовк.

— Хто ще живе в будинку, мсьє?

— Стара Франсуаза, економка. Вона служить тут уже багато років, застала ще попередніх власників. Також двоє дівчат: сестри Деніза й Леоні Улар. Вони з Мерлінвіля, доньки добропорядних батьків. Ще є шофер, якого мсьє Рено привіз із собою з Англії, але його зараз тут немає — поїхав у відпустку. Ну, і мадам Рено та її син, мсьє Джек Рено. Він теж нині не вдома.

Пуаро схилив голову на знак вдячності. Мсьє Оте гукнув:

— Маршо!

Підійшов sergent de ville.

— Приведіть сюди Франсуазу.

Чоловік віддав честь і зник. За мить повернувся вже з переляканою служницею.

— Вас звати Франсуаза Арріше?

— Так, мсьє.

— Ви давно служите на віллі «Женев’єва»?

— Одинадцять років я жила тут із мадам віконтесою, а коли цієї весни вона продала віллу, я вирішила залишитися тут жити з мілордом із Англії. Хіба ж могла я подумати…

Слідчий зупинив її.

— Зрозуміло, зрозуміло. А тепер розкажіть нам, Франсуазо, про той випадок із дверима. Хто має замикати їх на ніч?

— Я, мсьє. Це завжди був мій обов’язок.

— А вчора?

— Я замкнула їх, як завжди.

— Ви впевнені?

— Усіма святими клянуся, мсьє.

— О котрій годині ви це зробили?

— Як завжди, о пів на одинадцяту.

— Усі решта вже пішли спати?

— Мадам лягла раніше. Деніза й Леоні піднялися зі мною. Мсьє ще сидів у кабінеті.

— Отже, якщо хтось відімкнув двері пізніше, то це зробив ніхто інший як мсьє Рено?

Франсуаза знизала широкими плечима.

— Для чого йому було це робити? Та тут же грабіжники і вбивці скрізь тиняються! Мсьє ж не дурень був. Хіба що йому треба було випустити леді…

Слідчий різко перебив:

— Леді? Про яку леді ви говорите?

— Ну, про леді, яка його відвідувала.

— До нього того вечора приходила якась леді?

— Авжеж, мсьє. Вона часто приходила вечорами.

— Хто вона така? Ви її знали?

Жінка хитро всміхнулася.

— Звідки мені було знати? — пробурчала вона. — Вчора я її не впускала.

— Ага! — заревів слідчий суддя і голосно грюкнув кулаком по столу. — То ви тут зараз із поліцейськими в ігри граєтеся? Негайно скажіть мені, що за жінка приходила до мсьє Рено вечорами!

— Поліція, поліція, — ображено пробурмотіла Франсуаза. — Чи думала я колись, що мені доведеться мати справу з поліцією? Так, я добре знаю, що то за жінка. Мадам Добрей.

Комісар Бекс, який уважно слухав усю розмову, аж скрикнув від здивування.

— Мадам Добрей? Яка живе у віллі «Маргарита» по сусідству?

— Так, саме так, мсьє. О, то справжня краля.

Жінка презирливо скривилася.

— Мадам Добрей, — пробурмотів комісар. — Не може бути!

— Voilà, — процідила Франсуаза. — От тобі й подяка за правду.

— Ні-ні, — спробував заспокоїти її слідчий. — Ми просто здивувалися. Виходить, що мадам Добрей і мсьє Рено — вони були… — він делікатно замовк. — Гм. Між ними щось було, ви впевнені?

— Звідки мені знати? Але ви, що б ви подумали? Мсьє, він був milord anglais[26], très riche[27], а мадам Добрей бідна, але très chic[28], хоча тихо жила собі вдвох із донькою. Не сумніваюся, у неї темне минуле! Вона вже не молода, але ma foi[29], я на власні очі бачила, як у місті на неї оглядаються чоловіки. А останнім часом у неї з’явилися гроші — усе місто це помітило. Їй більше не доводилось економити. — Франсуаза дуже впевнено закивала.

Мсьє Оте задумливо погладив бороду.

— А мадам Рено? — нарешті спитав він. — Як вона ставилася до цієї… дружби?

Економка знизала плечима.

— Вона завжди була дуже люб’язна… дуже чемна. Могло здатися, що вона нічого не підозрювала. Але я так не думала, мсьє, серце в неї боліло. Я бачила, як день за днем мадам блідне і худне. Це була вже не та жінка, яка приїхала сюди місяць тому. Мсьє теж змінився. Мав свої гризоти. Видно було, що він на межі нервового зриву. Ясно, що все через ту інтрижку. Ні гріха ні сорому! Style anglais[30], ага!

Я мало не впав зі стільця від обурення, але слідчий суддя продовжував допит, пропустивши повз вуха останнє зауваження.

— Ви кажете, що мсьє Рено навряд чи довелося випускати мадам Добрей. То вона на той момент уже пішла?

— Так, мсьє. Я чула, як вони вийшли з кабінету і пішли до дверей. Мсьє побажав їй доброї ночі й зачинив двері.

— О котрій годині це було?

— Приблизно о десятій двадцять п’ять, мсьє.

— Ви знаєте, о котрій ліг мсьє Рено?

— Я чула, як він піднімався десь через десять хвилин після нас. Сходи риплять, тому я завжди знаю, коли по них хтось іде.

— Більше ви нічого не чули? Жодного звуку посеред ночі?

— Анічогісінько, мсьє.

— Хто зі слуг спускався вранці першим?

— Я, мсьє. І одразу помітила, що двері розчахнуті.

— А вікна на першому поверсі? Усі були зачинені на ніч віконницями?

— Геть усі, мсьє. Нічого підозрілого ніде не було.

— Добре, Франсуазо. Можете йти.

Стара жінка почовгала до дверей. На порозі вона стала і повернулася до слідчого.

— Хочу вам дещо сказати, мсьє. Та мадам Добрей — погана людина. Жінка жінку завжди може розкусити. Вона — недобра, затямте собі. — Скорботно похитавши головою, Франсуаза пішла геть.

— Леоні Улар, — покликав слідчий суддя.

Зайшла дівчина, вся в сльозах, на межі істерики. Утім, мсьє Оте вдалося її розговорити. Покоївка розказувала переважно про те, як знайшла свою пані зв’язану і з кляпом у роті. Здається, ця подія надто вразила бідну служницю. Але вночі вона нічого не чула, як і Франсуаза.

А от сестра Леоні, Деніза, змогла розказати трохи більше. Вона теж стверджувала, що її пан останнім часом сильно змінився.

— Щодня ставав дедалі похмуріший. Їв мало. Весь час ходив пригнічений.

Але в дівчини була власна теорія.

— Це мафія напала на його слід, точно вам кажу! Двоє чоловіків у масках — хто ще б то міг бути? О, то страшні люде!

— Імовірно, — спокійно відгукнувся слідчий. — А тепер скажіть, моя дівчинко, це ви вчора впустили в дім мадам Добрей?

— Не вчора, мсьє, а позавчора.

— Але Франсуаза щойно нам розповіла, що мадам Добрей вчора приходила.

— Ні, мсьє. Прийшла жінка, але то була не мадам Добрей.

Слідчий суддя дуже здивувався і почав розпитувати знову, але Деніза стояла на своєму. Вона дуже добре знає, яка мадам Добрей на вигляд. Ця леді теж була темноволоса, але нижча і значно молодша. Покоївка була твердо впевнена.

— Ви бачили цю леді раніше?

— Ніколи, мсьє. Але, здається, це була англійка, — із сумнівом мовила вона.

— Англійка?

— Так, мсьє. Вона звернулася до мене дуже доброю французькою, але акцент у неї все-таки був — ледве помітний. До того ж коли вони вийшли з кабінету, то розмовляли англійською.

— Ви чули, про що вони говорили? Тобто, чи щось зрозуміли?

— Я? Я дуже добре знаю англійську, — гордо заявила Деніза. — Леді говорила надто швидко, і я не розчула її слів. Зате останні слова мсьє, коли він уже відчиняв перед нею двері, почула дуже добре.

Дівчина замовкла, а тоді старанно вимовила:

— Тхак, тхак, але саради Боха ійдіть ухже!

— Так, так, але заради Бога, йдіть уже! — повторив слідчий суддя.

Він відпустив Денізу, а тоді, подумавши хвилину, знову запросив Франсуазу і почав розпитувати її, чи не помилилася вона, бува, щодо того, коли приходила мадам Добрей. Та економка наполягала на своєму. Мадам приходила вчора. Без сумніву, то була вона. Деніза хотіла покрасуватися, voilà tout[31]! Вигадала собі казочку про дивну леді. Та й англійської до пуття вона не знає, повірте! Мабуть, мсьє нічого англійською не казав, а якби й казав, то це ще нічого не означає, бо мадам Добрей чудово говорить англійською і зазвичай нею зверталася до мсьє і мадам Рено. Розумієте, мсьє Джек, син мсьє Рено, часто був присутній на цих розмовах, а він французькою володіє погано.

Мсьє Оте не став із нею сперечатися. Натомість запитав про шофера. Економка повідомила, що вчора мсьє Рено сказав, що автомобіль йому не знадобиться, і що Мастерз може взяти вихідний.

Пуаро спантеличено звів брови.

— Що таке? — пошепки спитав я.

Він нетерпляче відмахнувся і звернувся до комісара:

— Перепрошую, мсьє Бекс, але ж мсьє Рено і сам умів водити машину?

Комісар запитально глянув на економку, і та сказала:

— Ні, мсьє сам ніколи не їздив.

Мій друг спохмурнів іще сильніше.

— Благаю, скажіть, що вас так тривожить, — нетерпляче промовив я.

— Як ви не розумієте? У листі мсьє Рено писав, що пришле по мене машину в Кале.

— Може, він мав на увазі таксі?

— Не сумніваюся. Але для чого викликати таксі, якщо маєш власний автомобіль? Чому саме вчора він дав вихідний шоферові — раптом, ні з того ні з сього? Очевидно, з якоїсь причини він хотів позбутися слуги — щоб його тут не було, коли ми приїдемо.