Убивство на полі для гольфу

Розділ одинадцятий Джек Рено

Куди нас далі завела б розмова — не знаю, бо наступної миті двері розчахнулися, і у вітальню увірвався високий молодик.

На якусь частку секунди мені здалося, що покійний містер Рено воскрес. А вже за хвилю до мене дійшло, що його чорне волосся не торкнуте сивиною, і що насправді в наше зібрання так безцеремонно увірвався юнак, а не зрілий чоловік. Він кинувся просто до місіс Рено, не звертаючи уваги на людей навколо.

— Мамо!

— Джеку! — скрикнула вона і простягнула руки синові назустріч. — Синочку! Як ти тут опинився? Ти ж мав вирушити на «Анзорі» з Шербура ще позавчора! — а тоді, раптом згадавши про нашу присутність, повернулася до нас і поважно мовила: — Це мій син, панове.

— Ага! — сказав мсьє Оте, відповідаючи на уклін молодика. — То ви не сіли на «Анзору»?

— Ні, мсьє. Саме збирався пояснити, що «Анзора» затрималася в порту на добу через якісь несправності двигуна. Тому я мав вирушити вчора ввечері замість позавчора. Та от, купив вечірню газету, а в ній прочитав про жахливу трагедію, яка спіткала нашу… — його голос затремтів, на очі накотилися сльози. — Бідний мій батько… Бідний, бідний батько!

Місіс Рено дивилася на нього затуманеним поглядом і повторювала:

— То ти не поплив? — а тоді знесилено махнула рукою і тихо сказала сама до себе: — Утім, це вже не має значення… тепер…

— Благаю, сідайте, мсьє Рено, — мсьє Оте вказав на стільця, — неймовірно вам співчуваю. Мабуть, ви пережили справжній шок, коли дізналися про все отак. Але добре, що ви, зрештою, не вирушили в Сантьяго. Сподіваюся, ви все нам розкажете й допоможете слідству.

— Радий служити, мсьє. Прошу, питайте все, що вас цікавить.

— Насамперед скажіть: це ваш батько наполягав, щоб ви вирушили в Південну Америку?

— Саме так, мсьє. Я отримав телеграму, в якій батько просив мене негайно вирушати в Буенос-Айрес, а звідти через Анди до Вальпараїсо й Сантьяго.

— І яка ж була мета поїздки?

— Гадки не маю.

— Тобто?

— Самі подивіться: ось телеграма.

Слідчий суддя взяв аркуша і прочитав уголос:

Негайно їдь у Шербур сідай на «Анзору» відпливай сьогодні в Буенос-Айрес. Наступний пункт Сантьяго. Подальші вказівки чекатимуть на тебе в Буенос-Айресі. Не барися. Справа вкрай важлива. РЕНО.

— І жодного листа із поясненнями перед тим не було?

Джек Рено похитав головою.

— Оце вся інформація. Звичайно, я знав, що батько, проживши в Південній Америці багато років, має там справи. Але ми з ним ніколи не говорили про те, щоб я поїхав туди сам.

— Ви теж доволі довго жили в Південній Америці, правда, мсьє Рено?

— В дитинстві. Але вчився я в Англії, і канікули переважно проводив там, тому я знаю про Південну Америку менше, ніж можна подумати. До того ж коли мені було сімнадцять, почалася війна.

— Ви служили у військовій авіації?

— Саме так, мсьє.

Мсьє Оте кивнув і продовжив допит за вже знайомою схемою. Молодий Рено стверджував, що ніколи не чув, щоб у батька були вороги в Сантьяго чи ще десь у Південній Америці; останнім часом він не помічав змін у його поведінці й не знав про жодні секрети. Він сприйняв своє відрядження в Південну Америку як ділове.

Слідчий суддя на хвилю замовк, і в тиші пролунав негучний голос Жиро:

— Дозвольте, я теж поставлю кілька запитань, мсьє судде.

— Прошу, мсьє Жиро, — холодно відказав той.

Паризький детектив нервово посовався на стільці.

— Ви були в гарних стосунках із батьком, мсьє Рено?

— Звісно, що так, — згорда відповів юнак.

— Ви певні?

— Так.

— І навіть ніколи не сперечалися?

Джек стенув плечима.

— Ну, час від часу в усіх бувають незгоди.

— Бувають, бувають. Але якби хтось почав стверджувати, що ви з батьком сильно посварилися напередодні вашої поїздки в Париж, то це була б неправда?

Я не міг не відзначити, як майстерно вів розмову Жиро. Якби він просто хизувався, що все знає, то не досяг би такого ефекту. Натомість тепер молодий Рено явно збентежився.

— Ми… Ми таки справді посварилися, — визнав він.

— О, то все-таки посварилися? І під час тієї сварки ви сказали: «Коли ти помреш, я зроблю так, як захочу»?

— Можливо, — пробурмотів юнак, — не пам’ятаю.

— А у відповідь ваш батько сказав: «Але ж я ще не помер!»? А ви відповіли: «Краще б помер!»?

Юнак мовчав. Він нервово перебирав речі, що лежали під руками на столі.

— Прошу, відповідайте, мсьє Рено, — різко зажадав Жиро.

Джек сердито махнув рукою, аж на підлогу впав важкий ножик для розрізання паперу.

— Для чого відповідати? Ви ж і самі все знаєте. Може, я й казав це все — я розізлився, і тепер уже нічого не пам’ятаю! Та я від люті аж нетямився — мало не вбив його на місці! Можете думати тепер що хочете! — юний Рено відкинувся на стільці, розпашілий і розгніваний.

Паризький детектив посміхнувся, відсунувся назад і сказав:

— У мене все. Прошу, мсьє Оте, продовжуйте допит.

— Так, звичайно, — озвався той, — а що стало приводом для суперечки?

— Відмовляюся відповідати.

Мсьє Оте виструнчився на стільці.

— Мсьє Рено, вам не дозволено жартувати з законом, — грізно промовив він. — Що стало приводом для суперечки?

Юнак мовчав. Його дитяче обличчя було затяте й похмуре. Аж тут зазвучав інший голос, незворушний і рівний, голос Еркюля Пуаро:

— Якщо хочете, на ваше запитання можу відповісти я, мсьє.

— А ви знаєте?

— Авжеж, знаю. Приводом для суперечки стала мадемуазель Марта Добрей.

Рено вражено повернувся до Пуаро. Слідчий суддя нахилився вперед.

— Це правда, мсьє?

Джек схилив голову.

— Так, — визнав він. — Я кохаю мадемуазель Добрей і хочу одружитися з нею. Коли я повідомив про це батька, він страшенно розлютився. Звичайно, я не міг терпіти образ на адресу дівчини, яку кохаю, тому теж почав кричати.

Мсьє Оте перевів погляд на місіс Рено.

— Ви знали про цю… прихильність, мадам?

— Я боялася, що вона виникне, — просто відказала жінка.

— Мамо, — вигукнув юнак, — і ти туди ж! Мартина доброта може зрівнятися тільки з її красою! Чому вона тобі не до душі?

— Я не маю нічого проти мадемуазель Добрей. Але хотіла б, щоб ти одружився з англійкою, а якщо вже з француженкою, то не з тією, чия мати — жінка з дуже сумнівною репутацією!

При згадці про мадам Добрей голос у місіс Рено затремтів, і я відчув, як боляче їй було бачити, що єдиний син закохується в доньку її суперниці.

Вона заговорила знову, звертаючись до слідчого судді:

— Мабуть, мені варто було поговорити з чоловіком про ці юнацькі почуття, але я сподівалася, що все закінчиться невинним фліртом, і ніхто нічого не помітить. Тепер шкодую, що злегковажила ситуацією, але мій чоловік, як я вже казала, дуже тривожився, його щось сильно гнітило, тож я вирішила не завдавати йому ще більших клопотів.

Мсьє Оте кивнув.

— Коли ви повідомили батька про рішення щодо мадемуазель Добрей, він здивувався?

— Для нього це стало шоком. Батько наказав викинути з голови навіть думку про цей шлюб. Він ніколи не дав би на нього згоди. Я розізлився й почав питати, що він має проти мадемуазель Добрей. Він не зміг відповісти нічого конкретного, говорив тільки про якусь таємницю, що окутує життя матері й доньки. Я відповів, що збираюсь одружитися з Мартою, а не з її предками, але він заткнув мені рота, сказавши, що більше нічого не хоче про це чути. І щоб я про шлюб і думати забув. Я розлютився, бо це було так несправедливо — адже сам він завжди дуже запобігав перед сімейством Добрей, часто запрошував матір із донькою до нас. Мені кров ударила в голову, і ми посварилися. Батько нагадав мені, що я повністю від нього залежу, мабуть, тому я й нагородив усіх тих дурниць — що буду радий, коли він помре…

Пуаро перебив цей потік слів коротким запитанням:

— Ви тоді вже знали про новий батьків заповіт?

— Я знав, що половину своїх статків він заповів мені, а половину — мамі, і ті гроші теж мали перейти до мене після її смерті.

— Прошу, розповідайте далі, — сказав слідчий суддя.

— Після того ми кричали один на одного, аж поки я раптом зрозумів, що мені час вирушати на станцію, якщо я не хочу пропустити потяг у Париж. Усю дорогу довелося бігти, а я ще й задихався від гніву. Але на станції я заспокоївся. Написав Марті, розказав, що сталося, і її лист у відповідь мене заспокоїв. Вона просила мене бути терплячим, переконувала, що мене рано чи пізно вислухають. А наше кохання одне до одного мусить пройти випробування і довести свою силу, і коли батьки зрозуміють, що для мене це не дитяча забавка, то схиляться на наш бік. Марта вважала, що я недостатньо обдумав, чому батько заперечує проти нашого шлюбу. Я й сам скоро побачив, що протистоянням справи не вирішити. У Парижі я отримав кілька листів від батька, дуже теплих, у яких він про нашу суперечку не згадував, і я відповідав йому також спокійно і з любов’ю.

— Можете показати нам ті листи? — запитав Жиро.

— Я їх не зберіг.

— Нічого, — сказав паризький детектив.

Рено повернувся до нього, але слідчий суддя продовжив допит.

— Перейдімо до іншої теми. Вам знайоме імя Дювін, мсьє Рено?

— Дювін? — Джек нахилився й повільно підняв із підлоги ножа для паперу, якого скинув раніше. Він підвів голову й зустрівся очима з чіпкими зіницями Жиро, — Дювін? Ні, здається, не знаю.

— Чи не могли б ви прочитати цього листа, мсьє Рено? І сказати мені, чи знаєте, хто міг би написати його вашому батькові.

Юнак узяв аркуш, і поки він читав, щоки його поволі почали червоніти.

— Це лист до мого батька? — голос його аж забринів від обурення.

— Так. Знайдений у кишені його плаща.

— А ви вже… — Рено замовк і кинув виразний погляд у бік матері.

Слідчий суддя зрозумів невисловлене питання.

— Поки що ні. Маєте ідеї, хто міг би це написати?

— Жодної.

Мсьє Оте зітхнув.

— Дуже таємнича справа. Думаю, нам можна взагалі проігнорувати цього листа. Як гадаєте, мсьє Жиро? Адже він нас нікуди не приведе.

— Точно ні, — з притиском відказав детектив із Парижа.

— А на початку здавалося, що справа буде така проста і красива, — зітхнув слідчий. А тоді впіймав на собі погляд місіс Рено і збентежився. — Гм, отже… — він почав перебирати папери на столі. — Про що ми говорили? А, так, про зброю. Боюся, вам буде прикро це чути, мсьє Рено. Це ж був ваш подарунок матері. Дуже сумно… дуже боляче…

Джек Рено нахилився вперед. Його обличчя, що почервоніло під час читання листа, тепер стало бліде, як смерть.

— Ви хочете сказати, що мій батько… був убитий тим кинджалом із дроту для літаків? Не може бути! Він же малесенький!

— На жаль, мсьє Рено, саме так і було. Боюся, кинджал виявився ідеальною зброєю — малий і гострий.

— Де він? Можна його побачити? Він досі у… у тілі?

— Ні, його вже вийняли. Ви хочете побачити кинджал? Щоб переконатися? Це було б добре, хоча мадам уже впізнала його. Тож, мсьє Бексе, вам буде не важко?

— Звісно, я негайно його принесу.

— Може, краще повести мсьє Рено в повітку? — вкрадливо запропонував Жиро. — Він же, мабуть, захоче побачити батькове тіло.

Юнак здригнувся й махнув рукою, і слідчий суддя, завжди охочий заперечувати паризькому детективу, відповів:

— О ні, не тепер. Мсьє Бекс може принести кинджал сюди.

Комісар вийшов. До Джека наблизився Стонор і потис йому руку. Пуаро підвівся, щоб поправити дві свічки, які, на його вимогливий погляд, стирчали у свічнику недостатньо рівно. Мсьє Оте востаннє перечитував любовного листа, подумки прощаючись зі своєю найпершою теорією про ревнощі й ніж у спині.

Раптом двері розчахнулися, і в кімнату забіг комісар.

— Мсьє судде! Мсьє судде!

— Я слухаю. Що сталося?

— Кинджал! Він пропав!

— Як? Пропав?

— Зник! Щез! Глек, у якому він лежав, тепер порожній!

— Що? — закричав я. — Не може бути! Ще зранку я його бачив… — слова застрягли у мене в горлі.

Але всі, хто був у кімнаті, вже повернулися до мене.

— Що ви сказали? Сьогодні вранці?

— Я бачив його сьогодні вранці, — повільно повторив я. — Десь півтори години тому, якщо точніше.

— То ви заходили в повітку? Де ж ви взяли ключ?

— Попросив у sergent de ville.

— І зайшли туди? Навіщо?

Я повагався, але зрештою вирішив, що найкраще буде зізнатися й мати чисту совість.

— Мсьє Оте, — сказав я, — на жаль, я серйозно провинився, за що прошу вас мене вибачити.

— Що сталося, мсьє?

— Річ у тім, — мені хотілося крізь землю провалитися, — що я зустрів молоду леді, свою знайому. Вона виявила великий інтерес до всього, що відбулося на віллі, і я, якщо коротко, узяв ключ, щоб показати їй тіло.

— Господи! — розпачливо вигукнув слідчий суддя. — Ви вчинили дуже неправильно, капітане Гастінґс. Такого робити не дозволено. Вам не варто було приводити сюди сторонню людину.

— Знаю, — мекнув я. — Навіть найсуворішу догану від вас я прийму як справедливу.

— Ви ж не запросили ту леді самі?

— Авжеж ні. Я зустрів її випадково. Це англійка, яка саме зупинилася в Мерлінвілі; утім, я про це не знав, поки не зіткнувся з нею вранці.

— Гаразд, гаразд, — слідчий вже менше гнівався, — ви провинилися, але леді, поза сумнівом, була юна і вродлива. Ох, молодість! — сентиментально зітхнув він.

Але комісар, не схильний до зайвого романтизму практик, перехопив нитку розмови:

— Але хіба ви не замкнули двері, коли виходили з повітки?

— У тому-то якраз і проблема, — вичавив із себе я. — Саме тому я так картаюся. Моя знайома, побачивши тіло, пережила сильний шок і мало не зомліла, тож мені довелося принести їй трохи води з бренді, а потім провести до міста. Розхвилювавшись, я забув замкнути двері. Зробив це лише тоді, коли повернувся на віллу.

— Отже, щонайменше двадцять хвилин… — повільно проказав комісар.

— Саме так, — сумно підтвердив я.

— Дуже кепсько, — мовив мсьє Оте, знову похмурніючи. — Просто неймовірно.

Раптом озвався інший голос.

— Думаєте, це кепсько? — запитав Жиро.

— Ну звичайно.

— А я переконаний, що чудово!

Ця несподівана заява неабияк мене здивувала.

— Чудово, мсьє Жиро? — слідчий зверхньо дивився на детектива.

— Так.

— Але ж чому?

— Бо тепер ми знаємо, що вбивця або його спільник перебував поблизу вілли не більше ніж годину тому. І я дуже здивуюся, якщо знаючи це, ми його не зловимо. — У голосі Жиро звучали переможні ноти. — Він сильно ризикнув, щоб здобути той кинджал. Можливо, боявся, що на ньому залишилися відбитки.

Пуаро повернувся до Бекса.

— Але ж ви казали, що відбитків не було.

Жиро стенув плечима.

— Можливо, він не був упевнений.

Мій друг поглянув на нього.

— Ви помиляєтеся, мсьє Жиро. Убивця був у рукавичках. Тому мав бути певен.

— Я ж не кажу, що то був сам убивця. Можливо, спільник, який не знав про рукавички.

Секретар слідчого судді почав збирати папери на столі. Мсьє Оте звернувся до нас:

— Нашу роботу тут завершено. Мсьє Рено, якщо хочете, вам можуть зачитати ваші свідчення. Я намагався в міру сил уникати формальностей. Мої методи, знаю, називають оригінальними, але до оригінальності справи їм далеко. Передаю розслідування в руки знаменитого мсьє Жиро. Він, без сумніву, знає, що робити. Дивуюся тільки, що він досі ще не привів нам убивцю за руку! Мадам, дозвольте ще раз висловити вам найщиріші співчуття. Панове, усім гарного дня! — і мсьє Оте вийшов із кімнати в супроводі секретаря та комісара.

Пуаро витяг із кишені старовинного годинника й поглянув на стрілки.

— Ходімо в готель обідати, друже, — звернувся він до мене. — І ви детально перекажете мені події цього ранку. Ніхто не звертає на нас уваги, то й прощатися не будемо.

Ми тихо вийшли. Слідчий суддя щойно від’їхав на автомобілі. Я саме спускався по сходах, коли голос Пуаро зупинив мене:

— Зачекайте хвилинку, mon ami, — чоловічок витяг рулетку і швиденько обміряв плаща, який висів у передпокої, від коміра до нижнього краю. Я не бачив цього плаща на вішаку раніше, тож подумав, що він має належати або містерові Стонору, або Джекові Рено.

А Пуаро задоволено гмикнув, поклав рулетку назад у кишеню й вийшов услід за мною надвір.