Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять третій Важкі часи

Після важких переживань завжди приходить усвідомлення. Спати я лягав із відчуттям тріумфу, а прокинувся з усвідомленням, що до вирішення проблеми мені ще як до неба. Алібі, яке я так несподівано вигадав, було, звичайно, гарне, і завдяки йому Беллі вдасться уникнути кари. Ніхто не став би підозрювати, що я навмисне вигороджую дівчину: ми не були давніми друзями — власне, легко можна було довести, що бачились ми лише тричі. Отже, моя спонтанна ідея була чудова. Навіть Пуаро визнав, що це алібі сильніше за його проникливий розум.

Але я розумів, що мені треба бути дуже обережним. Тому що мій маленький друг довго вагатися й бентежитися не вміє. Я занадто добре знав і поважав його талант, щоб повірити, що він спокійно прийме поразку. Якщо порівнювати його розум і мій, то мені, очевидно, похвалитися буде нічим, а отже, Пуаро рано чи пізно обійде перешкоду, яку я для нього створив. І то в найнесподіваніший момент…

Та за сніданком ми зустрілися так, наче вчора ввечері нічого не сталося. Бельгієць був бадьорий, як завжди, але мені здалося, що на мене він поглядав незвично холодно. Після сніданку я заявив, що хочу прогулятися.

Очі детектива зловтішно блиснули.

— Якщо ви хочете щось розвідати, прошу, не тривожтеся. Я можу повідомити вам усе, що ви хочете знати. Сестри Дульсібелла скасували контракт і виїхали з Ковентрі невідомо куди.

— Як мені вам вірити, Пуаро?

— Вірте, Гастінґсе. Дізнався про це сьогодні зранку з надійних джерел. А хіба ви гадали, що дівчата вчинять інакше?

І справді, що їм іще залишалося робити? Попелюшка скористалася тим шансом, який я їй дав, і негайно втекла від переслідувача. Саме цього я й хотів. Але тепер відчув на своїх плечах тягар нових труднощів.

У мене не було жодного зв’язку з дівчиною, а повідомити їй про лінію захисту, якої я збирався дотримуватися, треба було негайно. Я мав слабку надію, що вона спробує якось дати мені про себе знати, але розумів, що навряд чи це станеться. Вона ж, мабуть, уявляла, на який ризик може наразитися, якщо листа перехопить Пуаро. Він може знову напасти на її слід! Ні, Белла могла зробити тільки одне — зникнути назавжди.

А що ж у цей час робив детектив? Я підозріливо покосував на свого друга. Він був сама невинність: сидів і задумливо вдивлявся кудись удалечінь. Надто задоволений життям він був, щоб я міг заспокоїтися. За багато років життя пліч-о-пліч я встиг переконатися: що менш небезпечним він був на вигляд, то небезпечнішим був насправді. Його мовчання мене спантеличило. Помітивши тривогу в моїх очах, Пуаро прихильно всміхнувся.

— Дивуєтеся, Гастінґсе? Питаєте себе, чому я не кинувся на пошуки дівчини?

— Ну, ви майже вгадали.

— Якби ви були на моєму місці, то не сиділи б спокійно вдома, це точно. Але я ж не з тих, хто любить гасати по країні, шукаючи голку в копиці сіна, як ви, англійці, любите казати. Ні, хай мадемуазель Белла Дювін тікає. Не сумніваюся, свого часу я знайду її. А доти почекаю.

Я з сумнівом подивився на чоловічка. Невже він хоче обвести мене круг пальця? Я роздратовано подумав, що навіть у нинішній ситуації він — на коні. Моя вчорашня тріумфальна зверхність почала випаровуватися. Я дав дівчині втекти і придумав чудовий план, як урятувати її від кари за спонтанний злочин, але заспокоїтися не міг. Залізний спокій Пуаро збурював у моїй душі неймовірну тривогу.

— Мабуть, — сказав я якомога байдужіше, — мені не варто питати вас про ваші плани? Я більше не маю права знати про них.

— Зовсім ні, Гастінґсе. Ніяких секретів. Ми негайно повертаємось у Францію.

— Ми?

— Так, ми! Ви ж дуже добре знаєте, що татусь Пуаро не може залишити вас без нагляду. Правда, друже? Але якщо ви хочете залишитися в Англії, то, будь ласка…

Я похитав головою. Детектив казав правду. Я не міг залишити його без нагляду. І хоча на його довіру після всього, що сталося, розраховувати не доводилося, я принаймні зможу стежити за Пуаро. Адже тільки він міг становити загрозу для Белли. Жиро і французька поліція нічого про неї не знали. Тож мені не можна було спускати з нього очей.

А він уважно дивився на мене, поки всі ці думки металися в моїй голові, й задоволено кивав.

— Я все правильно кажу, хіба ні? Знаю, що ви могли б кинутися за мною, нап’явши штучну бороду — але навіщо потрібен цей цирк? Їдьмо краще спокійно разом. Не хочу, щоб над вами сміялися.

— Добре. Але задля справедливості хочу попередити вас…

— Знаю, знаю. Тепер ви мій ворог! Гаразд, будьте ворогом. Я не проти.

— Ну що ж, тепер, коли ми все узгодили, я теж не проти.

— Ах, як же ви, англійці, любите «чесну гру»! Ваша совість чиста, то рушаймо негайно. Важить кожна хвилина. Тут, в Англії, ми пробули недовго, але маємо важливі результати. Я дізнався те, що мене цікавило.

Останні слова Пуаро промовив начебто весело, але в його голосі я вчув приховану погрозу.

— А проте… — почав я і замовк.

— А проте — як ви кажете! Безперечно, ви задоволені власним вчинком. А от мене тривожить доля Джека Рено.

Джек Рено! Я вражено завмер. Про нього я геть забув! Юнак сидить у в’язниці, і важка тінь гільйотини висить над його головою. Мій вчинок раптом перестав здаватися мені таким добрим. Можливо, я врятував Беллу, але натомість послав на смерть невинну людину.

Із жахом я відкинув цю думку. Ні, його не стратять. Якось виправдають. Звісно, виправдають. Та липкий страх знов огорнув мої груди. А що як не виправдають? Що тоді? Невже ця смерть буде в мене на совісті? Жахливо! Мені доведеться стати перед вибором: Белла чи Джек Рено. Серце веліло мені рятувати кохану дівчину за всяку ціну — але ж не коштом іншої людини!

Що сказала б на це сама Белла? Я пригадав, що не повідомив її про арешт Джека Рено. Але та обставина, що дівчина не знала про ув’язнення колишнього коханця, не змінювала факту, що злочину він не скоював. Якби вона знала про арешт, як учинила б? Невже дозволила б урятувати власне життя, занапастивши Джекове? Звісно, зараз їй не варто було ухвалювати поспішних рішень. Джека Рено можуть (і мусять!) виправдати і без її участі. Добре, якщо так! А як ні? Жахлива ситуація, виходу з якої я не бачив. Мені подумалося, що дівчину навряд чи засудили б до найвищої міри покарання. Адже вона скоїла вбивство за інших обставин. Белла могла б розповісти про ревнощі, про надзвичайне збудження, та й молодість і краса свідчили б у суді на її користь. Той факт, що замість Джека Рено жертвою випадково виявився його батько, не змінив би мотиву злочину. А втім, хай би яким поблажливим був висновок судді, на Беллу чекало б тривале ув’язнення.

Ні, дівчину треба захищати. Але Джека Рено теж треба рятувати. Як це зробити — я до пуття не знав. Та я вірив у силу розуму Пуаро. Він знає. Хай би що сталося, він зуміє врятувати невинного. Зуміє знайти виправдання — хай навіть не правдиве. Може, це буде важко, але детектив щось придумає. Белла втече, Джека Рено виправдають — усе закінчиться добре.

Так я повторював собі раз по раз, але на дні мого серця однаково ворушився холодний страх.