Убивство на полі для гольфу - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Аґата Крісті (Розділ двадцять сьомий Історія Джека Рено) #30

Розділ двадцять сьомий Історія Джека Рено

— Вітаю вас, мсьє Джеку, — сказав Пуаро, тепло тиснучи руку юнакові.

Молодий Рено прийшов до нас, щойно його звільнили — перед тим, як їхати в Мерлінвіль до Марти і матері. З ним прийшов Стонор. Його бадьорий настрій різко контрастував із повільними рухами виснаженого Джека. Видно було, що той перебуває на межі нервового зриву. Він слабко всміхнувся до Пуаро й тихо відповів:

— Я пройшов через усе це тільки для того, щоб захистити її, і все марно…

— Навряд чи дівчина погодилася б прийняти в жертву ваше життя, — сухо сказав Стонор. — Вона просто мусила зізнатися, коли побачила, що над вами нависла гільйотина.

— Eh ma foi! А гільйотина над вами таки нависла б, — додав Пуаро і підморгнув. — І через вас збожеволів би метр Ґрозьє!

— О, він дуже хвилювався за мене, — мовив Джек. — Але й добряче заважав. Я ж не міг йому ні в чому зізнатися. Господи, але що ж тепер буде з Беллою?

— На вашому місці я так сильно не переймався б, — сказав детектив, — французькі суди дуже поблажливо ставляться до юних і красивих, а ще — до crime passionnel! Мудрий адвокат знайде в цій справі багато пом’якшувальних обставин. Хоча вам це трохи вилізе боком…

— О, мене це не хвилює. Розумієте, мсьє Пуаро, я певною мірою все-таки відчуваю провину за батькову смерть. Якби не я і не мої проблеми з Беллою, він досі був би живий. Та ще й той плащ, який я переплутав. Не можу позбутися відчуття, що його кров на моїх руках. Це переслідуватиме мене до скону.

— Годі, годі, — спробував заспокоїти Джека я.

— Звичайно, це жахливо — розуміти, що Белла вбила мого батька. Але мушу визнати, що я повівся щодо неї дуже неблагородно. Коли я зустрів Марту, то зрозумів, що стосунки з Беллою були помилкою, і мені треба було чесно їй про це сказати. Але я так боявся скандалу, боявся, що вся ця історія дійде до Марти — а її думка мала для мене величезне значення — що боягузливо продовжував листуватися з Беллою, сподіваючись, що її почуття самі собою зійдуть нанівець. Я просто пустив усе на самоплин, не розуміючи, що доводжу бідну дівчинку до розпачу. Якби вона вдарила кинджалом мене, це була б заслужена кара. А її рішення взяти вину на себе — неймовірно сміливе. Та якби не це, я стояв би на своєму до кінця.

Юнак трохи посидів мовчки, а тоді знову заговорив:

— Одного я тільки не можу зрозуміти: чому батько тинявся полем для гольфу в спідній білизні й моєму плащі? Мабуть, він щойно якось позбувся від тих чужинців, які його викрали, а мама просто переплутала час, коли сказала, що все відбулося о другій годині ночі. Це ж… Це ж не було спеціально придумано, як гадаєте? Мама, вона ж… Вона не могла подумати, що то був я?

Пуаро швидко заспокоїв Джека.

— Ні-ні, мсьє. За це не бійтеся. Колись я вам усе поясню. Насправді там була цікава історія. А зараз чи не могли б ви нам розповісти, що трапилося тієї ночі з вами?

— Розповідати майже немає чого. Я приїхав із Шербура, як уже вам казав, щоб побачитися з Мартою перед тим, як їхати на інший край світу. Потяг запізнився, і я вирішив зрізати через поле для гольфу. Так можна було легко дістатися до саду вілли «Маргарита». Я вже майже дійшов, коли…

Юнак зупинився й надсадно видихнув.

— Слухаємо вас.

— Я почув нажаханий скрик. Неголосний, більше схожий на здушене зітхання. Але звук мене налякав. Я зупинився як вкопаний, а потім визирнув з-за куща. Світив місяць. Я побачив могилу — а в ній лежало тіло, зі спини стирчав кинджал. Тоді я підвів очі… й побачив її. Вона дивилася на мене так, ніби привида побачила — мабуть, спершу вона й подумала, що я привид. Її обличчя перекривилося від жаху. А потім вона заверещала, розвернулася й кинулася тікати.

Джек замовк, намагаючись опанувати себе.

— Що було далі? — м’яко запитав детектив.

— Правду кажучи, не знаю. Якийсь час я стояв там, приголомшений, а потім зрозумів, що треба якнайшвидше забиратися геть. Мені навіть на думку не спадало, що хтось може підозрювати мене, але я боявся, що мене змусять свідчити проти Белли. Я пішки дійшов до Сент-Бове, як уже казав вам, найняв там автомобіль і поїхав назад у Шербур.

Раптом у двері постукали: слуга приніс телеграму й передав її Стонорові. Той прочитав текст і підвівся.

— Місіс Рено отямилася, — повідомив він.

— О! — Пуаро негайно зірвався на ноги. — Їдьмо в Мерлінвіль!

Ми швидко зібралися й вирушили. На Джекове прохання Стонор залишився, щоб допомогти Беллі Дювін. А я, мій друг і Джек Рено виїхали на автомобілі останнього.

Подорож тривала не довше ніж сорок хвилин, і коли ми вже під’їжджали до вілли, юнак запитально глянув на Пуаро.

— Чи можу я просити вас зайти першим і повідомити матері новину, що мене вже звільнили?

— А ви підете до мадемуазель Марти, так? — підморгнув бельгієць. — Авжеж, біжіть, я й сам хотів це запропонувати.

Джекові не довелося казати двічі. Він зупинив автомобіль, вистрибнув і попрямував до воріт вілли «Маргарита». Ми ж поїхали далі на віллу «Женев’єва».

— Пуаро, — сказав я, — пам’ятаєте, як ми приїхали сюди вперше? І почули новину про смерть містера Рено?

— Так-так, друже. Лише кілька днів минуло. А стільки всього відбулося відтоді, особливо з вами, mon ami!

— Пуаро, ви вже почали шукати Бел… тобто Дульсію?

— Не хвилюйтеся, Гастінґсе, я все зроблю.

— Щось довго ви відкладаєте… — забурчав я.

Пуаро змінив тему.

— Тоді все починалося, а тепер іде до кінця, — поважно мовив він і подзвонив у двері. — Та правду кажучи, такий кінець справи мені не подобається.

— Мені теж, — зітхнув я.

— Ваше невдоволення сентиментальне, Гастінґсе. Мені ж ідеться про інше. Будемо сподіватися, що до мадемуазель Белли поставляться поблажливо, до того ж Джек Рено не зміг би одружитися з обома паннами. Та я невдоволений через те, що злочин не було добре продумано й мудро організовано — так, щоб детективові було приємно його розплутувати. Жорж Конно організував чудову mise en scène[76], але dénouement[77] — о ні! Жахлива. Дівчина в пориві злості заколола чоловіка — ну і де тут, скажіть мені, метод?

Я щиро розреготався, дивлячись на насупленого бельгійця. Аж тут двері розчахнулися. На порозі стала Франсуаза.

Пуаро сказав, що мусить негайно зустрітися з місіс Рено, і служниця провела його нагору. Я залишився у вітальні. Невдовзі мій друг повернувся. Він був на диво похмурий.

— Vous voilà[78], Гастінґсе! Sacré tonnerre![79] На нас чекає скандал.

— Що сталося? — вигукнув я.

— Мені важко в це повірити, — задумливо мовив чоловічок, — але жінки дуже непередбачувані.

— А ось і Джек із Мартою, — визирнув я у вікно.

Пуаро вибіг надвір і зустрів юну пару.

— Не заходьте поки що, прошу. Ваша матір дуже засмучена.

— Знаю, знаю, — сказав Джек, — треба негайно до неї піти.

— Кажу вам, не йдіть. Так буде краще.

— Але ми з Мартою…

— Тільки не беріть із собою мадемуазель. Якщо ви так наполягаєте, ідіть до матері, але я піду з вами.

Раптом усі ми здригнулися: на сходах пролунав голос.

— Дякую за турботу, мсьє Пуаро, але я сама хочу чітко повідомити свою волю.

Усі вражено повернулися. Під руку з Леоні по сходах спускалася місіс Рено. Голова в неї досі була перев’язана. Покоївка, плачучи, благала господиню повернутися в ліжко.

— Мадам, лікар казав не вставати, вам знову стане гірше!

Але місіс Рено її не слухала.

— Мамо! — кинувся до неї Джек.

Та жінка спинила його жестом.

— Я тобі не матір! А ти мені не син! Від цієї миті я зрікаюся тебе.

— Мамо! — вражено вигукнув юнак.

На мить вона, здалося, завагалася, почувши му́ку в його голосі. Мій друг розвів руки, ніби бажаючи примирити матір із сином, але наступної миті жінка знов опанувала себе.

— Кров твого батька — на твоїх руках. Ти несеш моральну відповідальність за його смерть. Ти не підкорився його волі стосовно цієї дівчини, — місіс Рено вказала на Марту, — а твоє безсердечне ставлення до іншої привело до його смерті. Йди геть із мого дому. Завтра я перепишу заповіт так, щоб ти не зміг отримати ані пенні з його грошей. Виживай як хочеш, і хай тобі допомагає ця дівчина, дочка найзапеклішого батькового ворога!

Місіс Рено розвернулася й, долаючи біль, повільно рушила сходами вгору.

Усі ми стояли як громом прибиті. Ніхто не очікував такого повороту. Джек Рено, виснажений усіма переживаннями, похитнувся й мало не впав. Ми з Пуаро кинулися до нього й підхопили попід руки.

— Це виснаження, — тихо пояснив Марті детектив. — Куди нам його звідси забрати?

— Таж додому! На віллу «Маргарита». Ми з мамою подбаємо про нього. О, мій бідолашний Джек!

З нашою поміччю юнак дістався до «Маргарити», а тоді знесилено впав у крісло — був заледве при тямі. Пуаро торкнувся Джекового чола.

— У нього гарячка. Дається взнаки тривале напруження. А тепер іще й цей шок. Гастінґсе, проведіть його в ліжко, а я викличу лікаря.

Той невдовзі прийшов, оглянув пацієнта і сказав, що гарячка — наслідок нервового напруження. Треба тільки гарно відпочити, і тоді назавтра молодик повністю відновиться, але якщо він знову хвилюватиметься, може розвинутися запалення мозку. Добре було б, щоби хтось побув із ним до вечора й цілу ніч.

Ми залишили Джека під опікою Марти та її матері й пішли в місто. Час обіду давно минув, і ми обидва були дуже голодні. Тому, натрапивши на перший-ліпший ресторан, із апетитом з’їли там омлет і entrecôte[80].

— Тепер нам треба підшукати житло для себе, — сказав детектив, коли ми нарешті втамували голод. — Знову підемо в готель «Купальні»?

Ми неспішно вирушили туди, і нам запропонували два гарні номери з вікнами на море. Уже отримавши ключі, мій друг раптом запитав портьє:

— А леді з Англії, міс Робінсон, уже приїхала?

— Так, мсьє. Вона в малій вітальні.

— О!

— Пуаро, — вигукнув я, коли ми йшли по коридору, — хто така ця міс Робінсон?

Чоловічок подивився на мене, в очах його світилися теплі вогники.

— Здається, я організував вам шлюб, Гастінґсе.

— Але ж…

— Ось, — Пуаро по-дружньому підштовхнув мене у вітальню. — Ви що, думаєте, я в Мерлінвілі наважуся голосно вимовляти прізвище Дювін?

Справді, нам назустріч підвелася Попелюшка. Я ніжно взяв її за руку, а мої очі сказали все, що не наважилися сказати вуста.

Пуаро делікатно кашлянув.

— Mes enfants[81], зараз немає часу на сентименти. Нас чекає серйозна робота. Мадемуазель, вам вдалося зробити те, що я вас просив?

У відповідь Попелюшка дістала з сумочки предмет, загорнутий у папір, і мовчки передала його детективу. Той розгорнув його — і я здригнувся: в руці у Пуаро опинився кинджал, який, як я гадав, дівчина викинула в море. Дивно, як неохоче жінки розлучаються з речами й документами, що можуть їх легко скомпроментувати.

— Très bien, mon enfant[82], — сказав Пуаро, — ви мене порадували. Ідіть відпочивайте. У нас із Гастінґсом є робота. Ви побачитеся завтра.

— Куди ви маєте йти? — запитала дівчина, і її очі розширилися від хвилювання.

— Дізнаєтеся завтра.

— Я йду з вами.

— Але мадемуазель…

— Я йду з вами і крапка.

Мій друг зрозумів, що сперечатися немає сенсу, і поступився.

— Гаразд, ходімо, мадемуазель. Але цікавого видовища не обіцяю. Можливо, нічого взагалі не станеться.

Попелюшка не відповіла.

Через двадцять хвилин ми вирушили. Було вже темно, похмурий вечір наліг на землю. Пуаро попрямував через місто до вілли «Женев’єва». Але біля вілли «Маргарита» зупинився.

— Хочу переконатися, що з Джеком Рено все гаразд. Ходімо зі мною, Гастінґсе. Ви, мадемуазель, залишайтеся тут. Мадам Добрей може ненароком вас образити.

Ми відчинили ворота й пішли по стежці. Коли підійшли до будинку, я вказав другові на освітлене вікно на другому поверсі: видно було темний профіль Марти Добрей, що відбився на засунутій фіранці.

— Ага, — сказав він, — ось де ми знайдемо Джека Рено.

Двері нам відчинила мадам Добрей. Вона повідомила, що стан Джека не змінився, але якщо ми хочемо переконатися на власні очі, то можемо зайти. Услід за жінкою ми піднялися в спальню. Марта сиділа за столом при лампі й вишивала. Коли ми зайшли, приклала палець до вуст.

Джек спав дуже неспокійно, крутив головою, а його щоки палали.

— Лікар має ще раз прийти? — пошепки запитав Пуаро.

— Ні, хіба що по нього доведеться послати. Джек спить, і це зараз для нього найкраще. Maman зварила трав’яний чай.

Ми тихо вийшли, а дівчина знову взялася за вишивання. Мадам Добрей провела нас униз. Тепер, знаючи історію цієї жінки, я з цікавістю до неї придивлявся. Вона стояла, опустивши очі, а на губах її сяяла та сама таємнича усмішка, яку ми вже бачили колись. Раптом я відчув, що боюся її, боюся, як красивої отруйної змії.

— Сподіваюся, ми не потривожили вас, мадам, — ввічливо мовив детектив, коли вона відчинила перед нами двері.

— Зовсім ні, мсьє.

— До речі, — сказав Пуаро, ніби щось згадавши, — мсьє Стонор не приїжджав сьогодні в Мерлінвіль?

Я здивовано глянув на свого друга: адже він чудово знав, що Стонор залишився в Сент-Бове.

Жінка стримано відказала:

— Я про це нічого не знаю.

— Він не говорив із мадам Рено?

— Звідки мені знати, мсьє?

— Справді, — відказав Пуаро. — Я просто думав, що ви могли бачити, як він пройшов до вілли «Женев’єва». Добраніч, мадам.

— Чому…

— Ніяких чому, Гастінґсе. Поясню пізніше.

Ми повернулися до Попелюшки і разом із нею вирушили до вілли Рено. Мій друг іще раз озирнувся на будинок, де в освітленому вікні виднівся профіль Марти.

— Принаймні за юним Рено постійно наглядають, — пробурмотів він.

Підійшовши до вілли «Женев’єва», ми з Пуаро сховалися в кущах. Нам було добре видно, що діється на подвір’ї, а от нас ніхто не міг помітити. Вілла тонула в темряві, усі, без сумніву, давно спали. Як виявилося, ми стояли під відчиненим вікном спальні мадам Рено. Мені здалося, що саме на нього уважно дивиться Пуаро.

— Що ми збираємося робити? — прошепотів я.

— Спостерігати.

— Але…

— Не думаю, що щось станеться протягом найближчої години, можливо, двох, але потім…

Раптом його перебив довгий пронизливий крик:

— Допоможіть!

У кімнаті на другому поверсі в правому крилі будинку блиснуло світло, крик лунав звідти. Крізь фіранку було видно, як борються дві фігури.

— Mille tonnerres![83] — вигукнув Пуаро. — Вона спала в іншій кімнаті!

Він кинувся до вхідних дверей і почав голосно грюкати. А тоді стрибнув до дерева над клумбою і спритно, як кіт, подерся нагору. Я поліз за ним, і вже за хвилину ми ввалилися в кімнату крізь відчинене вікно. Озирнувшись, я помітив, що вслід за мною по дереву лізе Дульсія.

— Обережно! — крикнув я.

— Скажи це своїй бабусі! — кинула у відповідь дівчина. — Я вмію лазити по деревах!

Детектив перебіг через порожню кімнату й навалився на двері.

— Вони замкнені ззовні, — заревів він. — Їх так одразу не відчиниш!

Крики про допомогу лунали дедалі слабкіше. Я побачив розпач у другових очах. Тепер вибити двері ми намагалися удвох.

Раптом з-за вікна пролунав спокійний голос Попелюшки:

— Ви не встигнете. Я одна зможу хоч щось зробити.

І перш ніж я встиг її зупинити, вона зникла з моїх очей. Я підбіг до вікна й визирнув — і з жахом побачив, як дівчина сповзає з даху до вікна, звідки лунав крик.

— Господи, та вона ж розіб’ється! — вирвалося в мене.

— Аж ніяк, Гастінґсе. Вона професійна акробатка. Рука провидіння спрямувала її піти з нами. Молюся, щоб вона встигла. Ах!

Темряву роздер крик несамовитого жаху, а Попелюшка заскочила в кімнату через вікно. Раптом ми почули її спокійний голос:

— Нічого у тебе не вийде. Я тримаю тебе, а руки в мене міцні, як залізо.

У цю мить двері нашої кімнати розчахнулися — їх відімкнула Франсуаза. Пуаро безцеремонно відштовхнув її й кинувся по коридору до кімнати, біля якої зібралися всі слуги.

— Двері замкнені зсередини, мсьє.

Раптом ми почули, як у кімнаті хтось важко впав. За мить у замку повернувся ключ, і бліда, аж біла Попелюшка відчинила нам двері.

— Із нею все гаразд? — крикнув детектив.

— Так, я встигла саме вчасно. Вона вже знесилилася.

Місіс Рено напівсиділа в ліжку. Вона важко дихала.

— Ще трохи, і задушила б мене, — пробурмотіла жінка.

Попелюшка підняла щось із підлоги й подала Пуаро. Це була скручена шовкова мотузка, тонка, але дуже міцна.

— З її допомогою вона мала втекти, — сказав мій друг. — Через вікно, поки ми ломилися б у двері. Але де ж вона?

Дівчина відступила й показала на фігуру, яка лежала на підлозі, закутана в темну шаль, що прикривала обличчя.

— Мертва?

Попелюшка кивнула.

— Думаю, так. Ударилася головою об мармурову камінну полицю.