Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять восьмий Кінець мандрівки

Подальші події тієї ночі змішалися у моїй пам’яті. Пуаро, здавалося, не чув моїх настирливих запитань. Він сварився з Франсуазою, бо служниця не повідомила його про зміну спальні місіс Рено.

Я вхопив його за плече й повернув до себе, сподіваючись нарешті достукатися до свого друга.

— Невже ви не знали про це? — дивувався я. — Адже ви сьогодні піднімалися до місіс Рено!

Детектив нарешті зволив приділити мені краплю уваги.

— Вона лежала на дивані у своєму будуарі, — пояснив він.

— Але мсьє, — захищалася служниця, — мадам перейшла в цю кімнату одразу після першого злочину. Вона не могла спати там, де її тривожили спогади!

— То чому ж мене про це не повідомили? — закричав Пуаро, грюкаючи кулаком по столу. Здається, він вирішив затіяти першокласну істерику. — Поясніть: чому! мене! про! це! не! повідомили! Ви стара дурепа, а Леоні з Денізою нічим не кращі! Ви всі троє дурепи! Через вашу дурість мадам мало не померла! Якби не ця відважна дівчинка…

Він урвав свою тираду, знайшов очима Попелюшку, яка дбайливо схилилася над місіс Рено, підскочив до неї і обняв із істинно галльською пристрастю, аж мене вкололи ревнощі.

Із трансу мене вивела команда Пуаро привести до місіс Рено лікаря, і то негайно. Після того треба викликати поліцію. А потім чоловічок додав, на моє обурення:

— Можете сюди не вертатися. Я надто зайнятий, щоб пояснювати вам усе, а мадемуазель побуде garde-malade[84].

Я вийшов, намагаючись не ображатися. Виконавши всі доручення, повернувся в готель, ліг і зізнався собі, що геть нічого не розумію. Нічні події здавалися неймовірною фантасмагорією. Ніхто не міг нічого мені пояснити. Ніхто мене навіть не чув. Я сердито покрутився з боку на бік, а потім, виснажений, заснув.

Коли прокинувся, сонце світило крізь відчинені навстіж вікна, а біля мого ліжка сидів охайно вбраний і усміхнений Пуаро.

— Enfin ви прокинулися! Ох і любите ж ви поспати, Гастінґсе. До вашого відома, зараз майже одинадцята.

Я застогнав і обхопив голову руками.

— Мені наснився кошмар, — сказав я. — Про те, що ми знайшли тіло Марти Добрей у кімнаті місіс Рено і що ви назвали її вбивцею містера Рено!

— Вам це не наснилося. Усе правда.

— Але ж хіба не Белла Дювін убила містера Рено?

— Ні, Гастінґсе, не вона. Дівчина сказала, що вбила — але тільки для того, щоб урятувати коханого від гільйотини.

— Невже?

— Пригадайте історію, яку нам розповів Джек Рено. Вони з дівчиною одночасно підійшли до тіла, і кожен вважав іншого вбивцею. Дівчина подивилася на Джека з жахом, а потім утекла. А коли почула, що його звинуватили в убивстві, вирішила взяти провину на себе, щоб урятувати коханого від вірної смерті.

Мій друг відкинувся на спинку стільця і за звичкою склав на колінах руки.

— Мені не подобалася розв’язка цього злочину, — задумливо промовив він. — Увесь час я мав відчуття, що це холоднокровно здійснений злочин і що скоїла його людина, яка чітко розуміла, що робить, уміло скориставшись історією мсьє Рено, щоб збити зі сліду поліцію. Видатний злочинець (я вже це казав!) завжди діє дуже просто.

Я кивнув.

— Якщо моя теорія була правильна, вбивця мав добре знати плани мсьє Рено. Тут ми найперше згадуємо про місіс Рено, але факти не підтверджують підозри про її вину. Невже хтось іще міг знати про хитрий задум Рено? Так. Від самої Марти Добрей ми дізналися, що вона чула суперечку мсьє Рено з волоцюгою. Якщо вона чула її, то могла почути й усе інше, особливо якщо мсьє й мадам Рено мали необережність обговорювати плани на лавочці біля живоплоту. Згадайте, як легко ви підслухали з того місця розмову між Мартою і Джеком Рено.

— Але який мотив був у Марти для вбивства містера Рено? — здивовано запитав я.

— Який мотив? Гроші, звісно! Рено був мільйонером, і після його смерті (на переконання Марти і Джека) половина статку мала перейти до сина.

Ось як, гадаю, діяла Марта Добрей. Вона підслухала розмову Рено з дружиною. Досі той був непоганим джерелом доходу для сім’ї Добрей, але тепер хотів вирватися з їхніх лап. Спершу Марта намагалася придумати, як не дати йому втекти, але потім їй на думку спала краща ідея — ідея, перед якою не здригнеться серце доньки Жанни Берольді! Старий Рено категорично проти її шлюбу з Джеком, і якщо хлопець розірве стосунки з батьком, то не отримає жодного пенні — а мадемуазель Марту це не влаштовує. Здається мені, вона ніколи по-справжньому Джека й не кохала — вона вміє показувати почуття, але в душі Марта Добрей така сама холоднокровна й практична особа, як і її матір. Сумніваюся також, чи була вона впевнена в почуттях Джека до неї. Дівчина причаровувала його, але якби юнак вирвався з її пут і поїхав десь далеко (як і хотів його батько), вона могла втратити його кохання. А от якщо вбити старого Рено, Джек отримає половину його мільйонів і зможе одразу одружитися. Тоді Марта вмить стане багатою, а не втішатиметься подачками розміром у кілька тисяч, як раніше. Гострим розумом дівчина усвідомила, як усе просто: Рено організовує обставини власної смерті, а їй залишається тільки вступити в правильному місці й перетворити фарс на жахливу реальність. Була ще одна річ, яка привела мої пошуки прямісінько до Марти: кинджал! Джек Рено зробив три сувеніри. Один подарував матері, другий — Беллі Дювін, а третій, найімовірніше, Марті Добрей!

Отже, проти неї свідчили чотири обставини:

1. Марта могла підслухати плани мсьє Рено.

2. Марта мала безпосередню підставу бажати його смерті.

3. Марта була донькою горезвісної мадам Берольді, яка, на мою думку, стала моральною й опосередкованою вбивцею свого чоловіка, хоча ніж у його серце, мабуть, усе ж встромила рука Жоржа Конно.

4. Марта була єдиною, крім Джека Рено, хто міг мати у власності третій кинджал.

Пуаро замовк і прочистив горло.

— Звичайно, коли я дізнався про існування іншої дівчини, Белли Дювін, то зрозумів: існує ймовірність, що саме вона вбила Рено. Але такий розвиток подій мене не влаштовував, оскільки, як я вже вам казав, Гастінґсе, такий фахівець, як я, прагне зустрічі з гідним супротивником. А проте злочини — вони такі, які є, а не такі, якими ми хотіли б їх бачити. Мені здавалося малоймовірним, що Белла Дювін блукала навколо вілли з кинджалом у руках — хіба що мріяла помститися Джекові Рено. Коли Белла зізналася поліції в тому, що скоїла злочин, здавалося, все стало на свої місця. А проте я був незадоволений, mon ami. Був незадоволений…

Я ще раз обміркував злочин, відтворив його хвилина за хвилиною і дійшов того самого висновку. Це була не Белла Дювін. Єдиною людиною, яка могла скоїти вбивство, була Марта Добрей. Але в мене не було жодного доказу, який свідчив би проти неї!

А потім ви показали мені листа від мадемуазель Дульсії Дювін, і переді мною замрів шанс іще раз переглянути злочин. Той кинджал, яким було вбито Рено, дівчина викинула в море — бо думала, що він належав її сестрі. Але якщо раптом це був не сестрин кинджал, а Мартин — той, що його подарував їй Джек Рено — значить, кинджал Белли мав лежати на місці! Вам я нічого не сказав, Гастінґсе (часу на сентименти не було), але негайно знайшов мадемуазель Дульсію, розказав їй те, що вважав за потрібне, і попросив обшукати сестрині речі. Уявіть, як я зрадів, коли вона приїхала сюди під іменем міс Робінсон і привезла чудовий сувенір!

Тим часом я підготував ґрунт для того, щоб вивести мадемуазель Марту на чисту воду. На моє прохання мадам Рено зреклася власного сина і висловила бажання переписати заповіт так, щоб йому не дісталося батькових грошей. Це був ризикований крок, але необхідний, і мадам Рено погодилася на цю авантюру. На жаль, ні вона, ні служниці не попередили мене, що тепер мадам спить в іншій кімнаті… Мабуть, вона була певна, що я про це знаю. Усе сталося так, як я й думав. Марта Добрей востаннє спробувала загарбати мільйони мсьє Рено — і знову безуспішно!

— Що мені абсолютно незрозуміло, — сказав я, — то це як вона пробралася в будинок непомітно для нас. Просто диво якесь. Марта ж лишилася на віллі «Маргарита», а ми пішли прямо на віллу «Женев’єва» — і все-таки вона нас випередила!

— Та ні ж бо, вона там не залишилася. Марта вибігла з будинку через задні двері, поки ми розмовляли в передпокої з її матір’ю. Ось де хитрюща дівчина обіграла Еркюля Пуаро!

— А як же тінь на фіранці? Ми ж бачили її з дороги!

— Eh bien, поки ми відійшли на достатню відстань, щоб озирнутися, мадам Добрей якраз встигла зайняти доньчине місце.

— Мадам Добрей?

— Так. Одна з них стара, а друга молода, одна темноволоса, а друга світла, але на фіранці їхні силуети мають абсолютно однаковий вигляд. Навіть я не запідозрив, ідіот! Думав, що в мене повно часу, що вона не прийде на віллу до півночі. Але вона була розумна, ця мадемуазель Марта!

— Вона хотіла вбити місіс Рено?

— Так. Тоді весь спадок перейшов би до її сина. Але це мало бути самогубство, mon ami! На підлозі біля тіла Марти Добрей я знайшов ганчірку і пляшечку хлороформу, а також шприц зі смертельною дозою морфіну. Розумієте? Спершу хлороформ, а потім, коли жертва непритомніє — укол морфіну. До ранку запах хлороформу вивітриться, а шприц валятиметься там, куди випав із руки мадам Рено. Що сказав би, побачивши це, наш друг мсьє Оте? «Бідна жінка. Що я вам казав? Шок від радості після всього пережитого виявився для неї надто сильним. Я ж говорив, що не здивуюся, якщо її душевне здоров’я похитнеться. Якою трагедією обернулася ця справа Рено!»

А проте, Гастінґсе, усе пішло не зовсім так, як собі планувала мадемуазель Марта. Почнемо з того, що мадам Рено не спала й чекала на неї. Почалася боротьба. Але мадам досі дуже слабка. У Марти залишався останній шанс. Ідея з самогубством не реалізувалася, але якщо вона задушить мадам своїми сильними руками, втече через вікно за допомогою шовкової мотузки, поки ми й далі ломитимемося в двері, і встигне повернутися на віллу «Маргарита» ще до того, як туди прибіжить хтось із нас, довести Мартину вину буде практично неможливо. Але злочинницю здолали — і не Еркюль Пуаро, а la petite acrobate[85] з руками міцними, як залізо.

Я вражено слухав історію детектива.

— Коли саме ви вперше почали підозрювати Марту Добрей? Коли та зізналася, що підслухала сварку в саду?

Мій друг усміхнувся.

— Друже, пам’ятаєте, як ми вперше приїхали в Мерлінвіль? І побачили вродливу дівчину біля воріт? Ви запитали мене, чи помітив я юну богиню, а я відповів, що побачив тільки дівчину з тривожними очима. Так я й думав про неї весь час. Дівчина з тривожними очима! Чому в її очах стояла тривога? Не за долю Джека Рено хвилювалася Марта, бо ж не знала, що тієї ночі він був тут, у Мерлінвілі.

— До речі, — вигукнув я, — як там Джек Рено?

— Значно краще. Він досі на віллі «Маргарита». А от мадам Добрей зникла. Зараз поліція її шукає.

— Вона допомагала доньці, як думаєте?

— Навряд чи ми про це дізнаємося. Мадам уміє тримати секрети. І я дуже сумніваюся, що поліція колись її знайде.

— А Джекові Рено… вже сказали?

— Поки що ні.

— Це для нього буде жахливий шок.

— Звичайно. Але знаєте, Гастінґсе, я думаю, що з цим коханням не все було так просто. Досі ми вважали Беллу Дювін спокусницею, а Марту Добрей — справжньою коханою. Але якщо поміняти їх місцями, ми наблизимося до правди, я переконаний. Марта Добрей була дуже вродлива. Вона вирішила причарувати Джека, і їй це вдалося, але пригадайте, як йому не хотілося розривати стосунки з іншою дівчиною. І як він був готовий піти на гільйотину, радше ніж видати її під суд. Чомусь мені здається, що коли юнак почує новину, він вжахнеться — і фальшива любов випарується.

— А як же Жиро?

— От у кого стався нервовий зрив, то це в нього! Йому довелося безславно тікати назад у Париж!

Ми обоє зловтішно посміхнулися.

Пророцтво Пуаро справдилося. Коли лікар нарешті дозволив розповісти Джекові всю правду, детектив поговорив із ним власною персоною. Той був вражений неймовірно, але отямився швидше, ніж я думав. З підтримкою матері він пережив найважчі дні — тепер мати з сином не розлучалися.

Настав час розкрити ще одну таємницю. Пуаро зізнався місіс Рено, що знає про минуле її чоловіка і переконав, що Джека теж не можна залишати в темряві незнання.

— Приховування правди ніколи до добра не веде, мадам! Будьте мужні й розкажіть усе синові.

Із тяжким серцем місіс Рено погодилася, і Джек дізнався, що батько, якого він так любив, усе життя ховався від правосуддя. На найскладніше запитання мудру відповідь знайшов мій друг:

— Не хвилюйтеся, мсьє Джеку, ніхто нічого не знає. Як на мене, то я особисто не зацікавлений у тому, щоб повідомляти правду поліції. Увесь цей час я працював в інтересах не правосуддя, а вашого батька. Справедливість простягла над ним руку, тож я не бачу сенсу в тому, щоб хтось дізнався, що він і Жорж Конно — та сама особа.

Було, звичайно, кілька моментів у цій справі, які для поліції залишилися незрозумілими, але Пуаро пояснив усе так правдоподібно, що тривога згодом вивітрилася.

Невдовзі після того, як ми повернулися в Лондон, я помітив, що в серванті в Пуаро з’явилася красива скульптурка хорта. На мій здивований погляд детектив відповів:

— Mais oui! Я отримав свої п’ятсот франків! Ну хіба не чудовий песик? Я назвав його Жиро.

Через кілька днів до нас навідався Джек Рено. Обличчя в нього було дуже рішуче.

— Мсьє Пуаро, я прийшов попрощатися. Відпливаю в Південну Америку. У мого батька там залишилися справи, і я хотів би почати на новому континенті нове життя.

— Ви їдете самі, мсьє Джеку?

— Зі мною поїде моя мати, і Стонор допомагатиме як секретар. Йому подобаються віддалені куточки світу.

— І більше ніхто не складе вам компанію?

Джек почервонів.

— Ви маєте на увазі…

— Дівчину, яка так віддано вас кохає — яка готова була віддати за вас своє життя.

— Хіба я міг просити її про це? — пробурмотів юнак. — Невже після всього, що сталося, я зможу піти до неї і… що я їй скажу?

— Les femmes — вони вміють обертати такі історії собі на користь.

— Так, але… яким же дурнем я був!

— Усі ми були дурнями, так чи так, — по-філософськи прорік Пуаро.

Та Джек раптом спохмурнів.

— Є ще одна складність. Я — син свого батька. Чи захоче хтось вийти за мене, знаючи це?

— Син свого батька, кажете? Я вірю в спадковість, Гастінґс вам підтвердить.

— Отже…

— Не перебивайте. І я знаю жінку, сміливу й самовіддану, яка вміє кохати і йти на жертву…

Молодик подивився на Пуаро. Його очі засвітилися теплом.

— Моя мама!

— Так. Ви її син так само, як і ба́тьків. Підіть до мадемуазель Белли. В усьому зізнайтеся. Нічого не приховуйте — побачите, що вона скаже!

Джек нерішуче крутив у руках капелюха.

— Підіть до неї не як юнак, а як чоловік — чоловік, який несе на плечах тягар минулого й теперішнього, але з надією дивиться в майбутнє. Запропонуйте їй розділити це прекрасне майбутнє з вами. Ви, може, не усвідомлюєте, але ваше взаємне кохання пройшло випробування вогнем і не похитнулося. Ви ж ладні були покласти власне життя одне заради одного.

А що ж сталося з капітаном Гастінґсом, скромним оповідачем цієї історії?

Казали, що він виїхав за океан і оселився на ранчо Рено, але на закінчення оповіді краще повернімося на віллу «Женев’єва», щоб опинитися в ранковому зеленому саду.

— Не можу називати тебе Беллою, бо це не твоє ім’я, — сказав я. — Але й Дульсія звучить для мене незвично. Називатиму тебе Попелюшкою. Попелюшка одружилася з принцом, ти ж пам’ятаєш? Я не принц, але…

Вона не дала мені договорити:

— Попелюшка попередила його, я певна. Розумієш, вона ж не могла пообіцяти йому, що перетвориться на принцесу. Це ж була звичайнісінька непримітна служниця…

— Тепер черга принца перебивати свою співрозмовницю, — мовив я. — Знаєш, що він відповів?

— Ні.

— «Чорт», — сказав принц і поцілував її!

І я зробив те, що сказав.