Убивство на полі для гольфу

Розділ тринадцятий Дівчина з тривожними очима

У готелі ми гарно пообідали. Я дуже добре розумів, що Пуаро не хоче обговорювати трагедію, маючи навколо стільки зайвих вух. Але, як це часто буває, коли одна тема займає всі думки, більше ні про що говорити ми не могли, тому їли в тиші. Аж тут мій друг лукаво вигукнув:

— Eh bien! А як же ваш сьогоднішній нечемний вчинок? Невже ви про нього забули?

Я відчув, як мої щоки наливаються рум’янцем сорому.

— Ви про те, що сталося вранці? — спитав я якомога недбаліше.

Але цього чоловічка так просто круг пальця не обведеш. За кілька хвилин він уже витяг із мене всю історію, і поки я розповідав подробиці, очі його аж світилися від захвату.

— Tiens! Яка романтична історія. І як же її звуть, ту чарівну леді?

Я мусив зізнатися, що не знаю.

— О! Це ще романтичніше! Перша зустріч — у потязі з Парижа, друга — тут. Мандрівка кохання, так це називається? І як завидніє мандрівки кінець, закохані стануть удвох під вінець…

— Не знущайтеся, Пуаро.

— Учора ви закохалися в мадемуазель Добрей, сьогодні — в мадемуазель… Попелюшку! Та у вас серце турецького султана, Гастінґсе. Вам треба створити собі гарем!

— Можете скільки завгодно кпинити з мене, але мадемуазель Добрей — дуже вродлива дівчина, я щиро захоплююся її красою і цього не приховую. А от друга моя знайома — просто випадкова людина на моєму шляху. Не думаю, що ми колись іще зустрінемося з нею. Цікаво було поговорити з нею під час подорожі, але це не та дівчина, яка мені могла б сподобатися.

— Чому?

— Можливо, я зараз говоритиму як сноб, але вона — зовсім не леді, принаймні не в тому сенсі, який ми вкладаємо в це слово.

Пуаро задумливо кивнув, а коли знову заговорив, його тон був уже далеко не такий глузливий:

— То ви вірите в те, що людину визначає народження й виховання?

— Я можу здатися старомодним, але зізнаюся, що не вважаю гарною ідеєю одружуватися з представниками інших соціальних класів. Такі шлюби рідко бувають вдалими.

— Згоден, mon ami. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста буває саме так, як ви кажете. Але завжди залишатиметься сотий! Утім, це не має значення, адже ви не думаєте, що колись знову побачите ту дівчину?

Останні його слова прозвучали майже як запитання, і я помітив, як уважно глянув на мене друг. У цю ж мить перед очима моєї уяви вогненними літерами намалювалася назва «Готель “Маяк”», і я почув веселий голос, який казав: «Приходьте завтра провідати мене», — а також власну відповідь: «Прийду», сказану з empressement.

Ну то й що з того? Так, тоді я хотів прийти, але минуло трохи часу, і я мав змогу прийти до тями і трохи подумати. Дівчина мені не подобалася. Ба навіть на тверезу голову я міг сказати, що вона мені геть не подобається. Я вже отримав на горіхи за те, що задовольнив її пустопорожню цікавість, і тепер не мав ані найменшого бажання знову бачити допитливе дівчисько.

Тому моя відповідь Пуаро прозвучала щиро і спокійно:

— Вона запросила мене провідати її, але я, звісно, не піду.

— Чому «звісно»?

— Не хочу.

— Розумію. — Деякий час він уважно дивився на мене. — Розумію дуже добре. Мудре рішення. Тримайтеся його.

— Ви завжди мені це радите, — трохи ображено сказав я.

— Друже, вірте татусеві Пуаро. Колись, якщо дозволите, я влаштую вам дуже гарний шлюб.

— Дякую, — засміявся я, — але ваша пропозиція поки що мене не зацікавила.

Чоловічок зітхнув і похитав головою.

— Les Anglais![52] — пробурмотів він. — Ніякої тобі методичності. Усе залишають на волю випадку! — він пирхнув і поправив сільницю на столі. — То ви кажете, мадемуазель Попелюшка зупинилася в готелі «Англія»?

— Ні, в «Маяку».

— А, справді. Я забув.

Тут мене мов блискавкою вразило: я ж не казав Пуаро ні про який готель! Та глянувши на нього, я заспокоївся: мій друг спокійно нарізав столовим ножем хліб на малесенькі квадратики і ні на що не зважав. Він, мабуть, подумав, що я говорив йому, де зупинилася дівчина.

Каву ми пили на веранді, милуючись морем. Детектив викурив свою маленьку цигарку, а тоді витяг із кишені годинника.

— Потяг у Париж від’їжджає о 14 : 25, — сказав він, — тож мені пора.

— У Париж?

— Саме так, mon ami.

— Ви їдете в Париж? Але навіщо?

Пуаро дуже серйозно відповів:

— Шукати вбивцю мсьє Рено.

— Ви думаєте, він у Парижі?

— Майже певен, що ні. Але саме там мені треба його шукати. Зараз ви не зрозумієте, але колись я вам поясню. Повірте, з’їздити в Париж необхідно. Я там надовго не затримаюся, гадаю, повернуся вже завтра. Не пропоную вам їхати зі мною: залишайтеся тут і не спускайте очей із Жиро. Також тримайте в полі зору сина мсьє Рено. І якщо зможете, спробуйте зробити так, щоб вони з мадемуазель Мартою не зустрілися. Утім, боюся, це буде нелегко.

Мені це останнє зауваження не дуже сподобалося.

— До речі, Пуаро, як ви здогадалися про їхні стосунки?

— Mon ami, я знаю людську природу. Зведіть докупи юнака, такого як Рено-молодший, і вродливу дівчину, як мадемуазель Марта, і результат не забариться. До того ж сварка між батьком і сином могла стосуватися або грошей, або жінки, а пригадавши, як покоївка Леоні описала гнів Джека Рено, я припустив, що останній варіант імовірніший. І мій здогад виявився правильним!

— А чому ви мене застерігали від захоплення дівчиною? Ви вже знали, що вона закохана в молодого Рено?

Детектив глянув на мене.

— Я ж побачив її тривожні очі. Ось так я завжди називаю про себе мадемуазель Добрей — дівчина з тривожними очима.

Він говорив так похмуро, що я аж здригнувся.

— Про що ви, Пуаро?

— Скоро побачимо, друже. А зараз мені пора.

— Та у вас іще повно часу.

— Можливо, можливо. Але я краще спокійно посиджу на вокзалі. Не люблю спішити, бігти і хвилюватися.

— Добре, тоді я проведу вас.

— Ні в якому разі. Лишайтеся.

Мій друг сказав це так гаряче, що я аж здивовано витріщився на нього. Пуаро кивнув.

— Справді, не треба, mon ami. Au revoir. Можна вас обняти? А, ні, я забув, що англійці так не прощаються.

Коли бельгієць пішов, я занудьгував. Прогулявся до пляжу й поспостерігав за людьми, які безтурботно купалися — самому мені лізти у воду не хотілося. Подумав, що десь тут в екзотичному купальному костюмі може бути й Попелюшка, але ніде її не нагледів. По піску я добрів аж до іншого краю міста. І подумав, що, зрештою, нечемно було б проігнорувати запрошення від дівчини. Треба позбутися цього клопоту, та й по всьому. Більше я її не потривожу. Якщо ж я не відвідаю Попелюшку, вона знову може прийти шукати мене на віллу. А цього вже мені не хочеться. Без сумніву, найкраще буде зайти ненадовго до неї й пояснити, що більше я ніяк не зможу задовольнити її цікавість.

Тож я пішов із пляжу в місто й невдовзі вже знайшов готель «Маяк», будинок дуже скромний. Я дуже хвилювався, бо не знав імені своєї знайомої. Тому, щоб не осоромитися, вирішив зайти й оглянути інтер’єр — а раптом застану Попелюшку у вітальні? Мерлінвіль — містечко невелике, ходити тут немає куди: з готелю на пляж, а з пляжу — назад у готель. Будується ще казино, але відкриють його нескоро.

Я пройшов увесь пляж і Попелюшки не побачив, отже, вона має бути в готелі. Я зайшов. У вітальні сиділо кілька людей, але моєї знайомої серед них не було. Я навіть позазирав у інші кімнати, але ніде дівчини не побачив. Сів трохи почекати, але надовго мене не вистачило. Я відвів убік портьє і сунув йому в руку п’ять франків.

— Я хочу зустрітися з леді, яка зупинилася в цьому готелі. Молодою англійкою, невисокою й темноволосою. Не пам’ятаю точно її імені.

Чоловік похитав головою. Мені здалося, що він ховає посмішку.

— Тут живе надто багато жінок, схожих на ту, що ви описуєте.

— Можливо, вона американка, — роздратовано сказав я. Ці портьє такі нетямущі!

Але той знову похитав головою.

— Ні, мсьє. Тут зараз проживає шестеро чи семеро англійок і американок, і всі вони значно старші, ніж ви кажете. Мабуть, вам варто пошукати вашу знайому в іншому готелі.

Він говорив так упевнено, що я завагався.

— Але ж леді сказала мені, що зупинилася тут.

— Мсьє, ви, мабуть, помилилися. Або помилилася леді — бо про неї вже питав інший джентльмен.

— Та невже? — вражено вигукнув я.

— Так, мсьє. Той джентльмен описував її точно так само, як ви.

— І хто ж це був?

— Джентльмен невисокого зросту, гарно одягнений, дуже охайно, з пишними вусами, головою дивної форми і зеленоокий.

Пуаро! Так от чому він не дозволив мені провести себе до станції. Яке нахабство! Я волів би, щоб у мої справи він не втручався. Невже він думає, що мені потрібна нянька?

Подякувавши, я пішов геть, розгублений і сердитий на свого друга. Шкода, що його не було поруч і я не міг висловити все, що думаю про його непрохане втручання. Хіба ж я не сказав йому чітко і прямо, що не збираюся зустрічатися з дівчиною? Ах, якими надміру завзятими іноді бувають друзі!

Але де ж усе-таки моя знайома? Я вирішив перестати сердитись і таки знайти її. Очевидно, вона помилково назвала не той готель. Аж раптом мене осяяло: можливо, вона переплутала назви зовсім не помилково, а спеціально дала мені не ту адресу, та ще й ім’я приховала?

Що більше я про це думав, то більше переконувався: це справді так. Із якоїсь причини дівчина не хотіла, щоб наше знайомство переросло у дружбу. І хоча ще півгодини тому я сам легковажив новим знайомством, тепер мій здогад мене не порадував. Уся ця історія мене не радувала, і на віллу «Женев’єва» я пішов у зовсім кепському настрої. Не став заходити в дім, а подався до лавочки, що стояла неподалік від повітки, і всівся на ній, сумно підперши голову руками.

Від невеселих роздумів мене відірвали голоси, що зазвучали зовсім близько від мене. За якийсь час я зрозумів, що лунають вони не в саду, де сидів я, а по той бік живоплоту, з двору вілли «Маргарита». Голоси наближалися. Один із них, упізнав я, належав красуні Марті.

— Chéri[53], — говорила вона, — невже наші нещастя закінчилися?

— Ти ж бачиш, Марто, — відказав Джек Рено. — Тепер нас ніщо не розлучить, кохана. Останню перешкоду на шляху нашого єднання прибрано. Більше ніщо не стане між тобою і мною.

— Ніщо? — тихо промовила дівчина. — О Джеку, Джеку, я боюся.

Я підвівся, розуміючи, що мимоволі підслухав розмову, не призначену для моїх вух. Через отвір у живоплоті побачив їх двох — хлопця і дівчину: вони стояли обличчям до мене, він обняв її за тонкий стан, а вона дивилася йому в очі. Це була красива пара: темноволосий міцно збитий юнак і русява ніжна богиня. Здавалося, вони створені одне для одного, сяючи спільним щастям попри страшну трагедію, що розігралася над їхніми юними головами.

Але на дівочому обличчі лежала тінь страху, і Джек, здавалося, побачив її. Він обняв свою кохану і запитав:

— Чого ти боїшся, серденько? Чого тобі боятися — тепер?

І тоді в її очах з’явилася тривога, про яку не раз казав Пуаро. Дівчина відповіла так тихо, що я радше вгадав, аніж почув її слова:

— Я боюся — за тебе.

Відповіді молодого Рено я не розчув, бо мою увагу привернуло дещо незвичне на зеленій траві попереду. Здається, там ріс коричневий кущ із голим гіллям — дивно, бо ж навколо все саме буяло. Я ступив крок уперед, щоб роздивитися його ближче, але, на мій подив, кущ розвернувся і став переді мною, тримаючи пальця на вустах. Це був Жиро.

Дуже тихо ми разом обійшли повітку і зупинилися там, де нас ніхто не міг почути.

— Що ви тут робили? — здивовано запитав я.

— Те саме, що й ви, — слухав.

— Але я ненавмисне!

— А я — навмисне.

Знову я не міг не захопитися цим чоловіком, хоча він мені й не подобався. А він дивився на мене згори вниз явно несхвальним поглядом.

— Ви з’явилися дуже невчасно. Наступної хвилини я міг почути щось важливе. Де ви поділи свого нікчемного стариганя?

— Мсьє Пуаро поїхав у Париж, — холодно повідомив я. — А вам, мсьє Жиро, я можу сказати, що він зовсім не нікчемний старигань, бо розв’язав чимало загадок, які завели в глухий кут британську поліцію!

— Ха! Британську поліцію! — детектив зневажливо клацнув пальцями. — Там, мабуть, працюють такі ж розумово вбогі, як наші французькі слідчі. Тож він, кажете, поїхав у Париж? Дуже добре. Хай залишається там якомога довше. Але що він збирається там знайти?

Мені здалося, що в останньому запитанні прозвучала тривожна нота, і я збадьорився.

— Цього мені казати не дозволено, — прошепотів я.

Жиро зверхньо, але пронизливо подивився на мене.

— Та просто він не вважав за потрібне поділитися підозрами з вами! — грубо кинув він. — Гарного дня! Я зайнятий.

Детектив крутнувся на каблуках і пішов геть.

Здається, на віллі «Женев’єва» мені теж не було що робити. Жиро, очевидно, моєї компанії не прагнув, як і молодий Рено — в того були інші справи.

Я повернувся в місто, сходив на пляж і з насолодою скупався, а тоді пішов у готель. Рано ліг у ліжко, гадаючи, чи принесе завтрашній день хоч якісь цікаві події.

Але до того, що сталося назавтра, я виявився абсолютно не готовий. Я саме сидів за petit déjeuner[54] у їдальні, коли коли до мене несміливо підійшов офіціант. Він щойно поговорив із кимось за дверима й повернувся страшенно збуджений. Мнучи серветку в руках, він запитав мене:

— Мсьє, перепрошую, це ж ви берете участь у розслідуванні вбивства на віллі «Женев’єва»?

— Так, — відгукнувся я, — а що?

— Але новин, напевно, ви ще не читали?

— Яких новин?

— Уночі там сталося ще одне вбивство!

— Що?

Я покинув сніданок, ухопив капелюха й помчав на віллу. Ще одне вбивство, а Пуаро немає! Який жахливий збіг. Але кого вбили?

Коли я увірвався на подвір’я, то побачив слуг, які збилися докупи на дорозі перед будинком й щось жваво обговорювали. Я кинувся до Франсуази.

— Що трапилося?

— Ах, мсьє, мсьє, іще одна смерть! Це жахливо. Цей дім проклятий, кажу вам, проклятий! Треба послати по кюре, щоб той покропив тут усе святою водою. Більше не ляжу спати під цим дахом. Адже наступною можу стати я!

Стара перехрестилася.

— Так, — вигукнув я, — але кого вбили?

— Хіба я знаю? Якогось чоловіка, незнайомця. Вони знайшли його отам, у сараї, за якусь сотню ярдів від місця, де вбили мсьє Рено. І це ще не все. Чоловіка закололи — закололи просто в серце тим самим кинджалом!