Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять шостий Я отримую листа

«Дорогий друже,

Коли Ви отримаєте цього листа, то вже все знатимете. Мої слова ніяк не зашкодять Беллі. Вона пішла, щоб здатися в руки поліції. А я стомилася з нею сперечатися.

Тепер Ви знаєте, що я обманула Вас. Там, де Ви мені довіряли, я відплатила брехнею. Навряд чи Ви зможете мене вибачити, але перш ніж піти з Вашого життя назавжди, я хотіла б пояснити, як усе вийшло саме так. Якби я знала, що Ви мені простили, жити мені стало б легше. Адже я робила все не так заради себе, як заради Вашого добра.

Почну з того дня, коли ми з Вами зустрілися в Кале-експресі. Я хвилювалася за Беллу. Вона була так безнадійно закохана у Джека Рено, що готова була цілувати землю, де він ступав, і коли хлопець почав змінюватися, перестав так часто писати, вона мало не збожеволіла. Надумала собі, що він закохався в іншу — як виявилося згодом, так воно і сталося. Белла вирішила поїхати на його віллу в Мерлінвіль і спробувати там зустрітися з Джеком. Знаючи, що я проти, вона просто втекла від мене. Коли виявилося, що Белла не сіла на потяг, я вирішила не їхати без неї в Англію. Передчувала, що станеться щось жахливе, якщо я не втручуся.

Я дочекалася наступного потяга з Парижа. Белла приїхала на ньому, а після цього мала намір вирушити в Мерлінвіль. Хоч як я намагалася напоумити сестру, але вона мене і слухати не хотіла. Вперлася, і квит. Тоді я просто умила руки. Я ж бо зробила все, що могла! Того вечора я пішла поселятися в готель, а Белла поїхала в Мерлінвіль. Та я ніяк не могла позбутися відчуття, що насувається катастрофа.

Настав ранок, але Белла не повернулася. Ми домовилися зустрітись у готелі, але вона так і не прийшла. Ще один день минув — сестри не було. Я вже місця собі не знаходила від хвилювання. І тут прочитала новину в вечірніх газетах!

Жах! Звісно, я не знала напевне, але боялася неймовірно. Уявила, що Белла зустрілася з Рено-батьком і розказала йому про свої стосунки з Джеком, а він її образив — щось таке. У нас обох характер — вогонь.

А тоді випливла ця історія про іноземців у масках, і я трохи розслабилася. Та мене й далі тривожило, що Белла не поверталася до мене.

До наступного ранку я встигла так себе накрутити, що вирішила: хай там що, я мушу поїхати туди й побачити все на власні очі. І одразу натрапила на Вас. І знаєте… Коли я побачила покійника, такого схожого на Джека, та ще й у його плащі, то все зрозуміла! І ще там був кинджал — ах, цей жахливий кинджал! — такий самий, як Джек подарував Беллі. Я подумала: закладаюся, на ньому є її відбитки. Не можу Вам передати, який жах мене тоді охопив. У мене в голові засіло одне: я мушу забрати той кинджал і втекти з ним іще до того, як усі помітять, що він пропав. Вдала, що зомліла, і поки Ви бігали по воду, витягла його з глека і сховала у складках сукні.

Я сказала Вам, що зупинилася в готелі «Маяк», але насправді, звісно, швиденько вшилася з міста, поїхала в Кале, а звідти — першим поромом в Англію. Десь на середині подорожі через Ла-Манш кинула той злощасний кинджал у воду і аж тоді відчула, що знову можу спокійно дихати.

Белла вже чекала мене на нашій квартирі в Лондоні. Спокійнісінька, наче нічого не сталося. Я розказала їй, що зробила, і запевнила, що тепер вона в безпеці. Сестра подивилася на мене так пильно… А тоді як засміється. Страшно було чути той сміх. Я подумала, що найкраще для неї буде відволіктися на роботу. Бо якби до Белли почало доходити, що вона накоїла, то вона, певно, з’їхала б із глузду. На щастя, нас одразу запросили у програму.

А потім одного вечора я побачила в залі Вас разом із Вашим другом… І несамовито перелякалася. Ви нас підозрювали, інакше чому прийшли б на наш виступ? Мені треба було дізнатися все, тож я пішла за Вами. Я була в розпачі… А потім, перш ніж я встигла бодай щось сказати, зрозуміла, що це мене Ви підозрюєте, не Беллу! Або думаєте, що я — Белла, адже вкрала кинджал.

Хотіла б я, любий, щоб Ви знали, що коїлося тоді в моїй голові… тоді Ви мене пробачили б. Я була налякана, збентежена, у розпачі… Розуміла тільки одне: ви готові мене врятувати. Не знаю, чи рятували б Ви мою сестру… Думаю, ні — до неї Ви так не поставилися б. Тому я не могла ризикувати. Белла — моя сестра-близнючка, і для неї я була готова на все. Тож я брехала далі. Почувалася жахливо — і досі так почуваюся… От і все. Я зізналася Вам в усьому. Мені треба було довіритися Вам. Якби я так зробила…

Коли в газетах з’явилася новина про арешт Джека, Белла не гаяла ні секунди. Не хотіла чекати, чим усе закінчиться для нього.

Я дуже стомилася. Не можу більше писати».

Підпис «Попелюшка» було закреслено, натомість написано: «Дульсія Дювін».

Це був неохайно нашкрябаний і надто емоційний лист — але я бережу його досі.

Пуаро був зі мною, коли я читав листа. Аркуші випали з моїх рук, і я підвів на нього збентежений погляд.

— Весь цей час ви знали, що це не та дівчина?

— Так, друже.

— Чому ви мені не сказали?

— По-перше, я не вірив, що ви могли так помилитися. Ви ж бачили світлину. Сестри дуже схожі, але їх можна розрізнити.

— А як же русяве волосся?

— Перука. Її Белла одягала на сцену для створення контрасту. Хіба може бути, що одна з близнючок — темноволоса, а друга — світла?

— Чому ви не сказали мені про це в готелі в Ковентрі?

— Бо ви вдалися до силових методів, mon ami, — сухо відказав детектив. — Ви не дали мені розкрити рот.

— А пізніше?

— Пізніше! Я образився, що ви перестали мені довіряти. До того ж я хотів перевірити, чи витримають ваші почуття перевірку часом. Чи справді ви закохалися, чи то було просто швидкоплинне почуття. Але я не мав би так довго тримати вас у темряві незнання.

Я кивнув. Пуаро говорив від серця, і мені не хотілося на нього гніватися. Мій погляд упав на розсипані по підлозі аркуші, і раптом, підкорившись незрозумілому пориву, я підняв їх і простягнув другові.

— Прочитайте цього листа. Я хочу, щоб ви знали, що тут написано.

Він мовчки пробіг його очима, а потім поглянув на мене.

— Що вас тривожить, Гастінґсе?

Детектив говорив не так, як завжди. Звична глузливість зникла з його голосу, і я наважився йому відкритися.

— Вона не пише… Не пише… чи я щось для неї значу, чи ні?

Пуаро повернув мені аркуші.

— Думаю, ви помиляєтеся, Гастінґсе.

— У чому? — я схвильовано нахилився вперед.

— Вона пише про це в кожному рядочку свого листа, mon ami.

— Але де мені її знайти? На конверті немає адреси. Тільки французька марка.

— Не хвилюйтеся, прошу! Довіртеся татусеві Пуаро. Я знайду її для вас, хай-но тільки випаде вільна хвилинка!