Убивство на полі для гольфу

Розділ п’ятий Розповідь місіс Рено

Мсьє Оте зустрів нас у передпокої, і ми всі разом піднялися за Франсуазою на другий поверх. Пуаро йшов зигзагом, а на мій здивований погляд відповів:

— Не дивно, що слуги чули, як мсьє Рено піднімався сходами, тут кожна дошка рипить так, що й мертвого підніме!

Нагорі від сходів убік відгалужувався коридорчик.

— Крило для слуг, — пояснив комісар Бекс.

Ми пішли коридором в протилежний бік, і Франсуаза постукала в останні двері праворуч.

Слабкий голос запросив увійти, і ми пройшли в осяяну сонцем велику кімнату, вікно якої виходило на море. Вода синіла і блищала за чверть милі[37] від будинку.

На кушетці, обкладена подушками, лежала висока і неймовірно красива жінка. За спиною в неї стояв доктор Дюран. Жінка була середнього віку, але її волосся, колись темне, тепер майже повністю посивіло. А втім, від цієї пані віяло силою і життям. Із першого погляду було видно, що це une maîtresse femme[38], як кажуть французи.

Вона величаво кивнула на знак привітання.

— Прошу вас, сідайте, панове.

Ми посідали на стільці, а секретар слідчого судді вмостився за столом.

— Сподіваюся, мадам, — почав мсьє Оте, — ми не дуже потривожимо вас запитаннями про нічні події?

— Аж ніяк, мсьє. Я розумію, що важить кожна хвилина, адже підлих убивць треба знайти і покарати.

— Гаразд, мадам. Думаю, вам буде легше, якщо я ставитиму запитання, а ви на них відповідатимете. О котрій годині ви вчора лягли спати?

— О пів на десяту, мсьє. Я була втомлена.

— А ваш чоловік?

— Думаю, десь через годину.

— Він був схвильований чи засмучений?

— Ні, не більше ніж завжди.

— Що сталося потім?

— Ми спали. Я прокинулася від того, що чиясь рука затисла мені рота. Намагалася закричати, але не змогла. У кімнаті було двоє чоловіків. Обидва в масках.

— Можете описати їх, мадам?

— Один був дуже високий і мав довгу чорну бороду, а другий — низький і товстий, із рудуватою бородою. В обох на головах були капелюхи, насунуті на очі.

— Гм, — задумливо мовив слідчий суддя, — щось забагато борід, думається мені…

— Гадаєте, то були накладні бороди?

— Так, мадам. Але прошу, розказуйте далі.

— Мене тримав низький. Він запхав мені в рота кляп, а потім зв’язав руки й ноги. Другий стояв біля мого чоловіка. Він схопив із моєї тумбочки біля ліжка кинджал, який я використовую для розрізання паперу, і тримав його просто навпроти його серця. Коли низький закінчив зв’язувати мене, то підійшов до свого спільника, і вони удвох змусили чоловіка встати і піти разом у гардеробну, це сусідня кімната. Я мало не зомліла від жаху, але намагалася дуже уважно слухати, що там відбувається.

Утім, вони говорили дуже тихо. Я тільки розчула, що говорять грубою іспанською, як у деяких місцях у Південній Америці. Здавалося, вони щось вимагали від мого чоловіка, а тоді розізлилися й почали говорити трохи голосніше. Здається, високий спитав: «Ти знаєш, чого я хочу? Секрет! Де він?». Не розчула, що відповів мій чоловік, але у відповідь почулося: «Ти брешеш! Ми знаємо, він у тебе. Де ключі?».

А потім я почула звуки, ніби хтось соває шафи. У гардеробі мого чоловіка за шафою є сейф, де він завжди тримав доволі велику суму готівки. Леоні сказала мені, що сейф зламали і гроші забрали, але, очевидно, того, що вони шукали, в сейфі не було, бо я почула, як високий чоловік почав лаятися й наказав моєму чоловікові вдягнутися. А потім якийсь звук у будинку налякав їх, бо вони заштовхали чоловіка до мене в кімнату напіводягненого.

— Pardon, — втрутився Пуаро, — а іншого виходу з гардеробу немає?

— Ні, мсьє, тільки одні двері в мою кімнату. Вони швидко провели мого чоловіка повз мене, низький ішов попереду, а високий позаду, досі з кинджалом у руці. Пол спробував вирватися, щоб підійти до мене. Я побачила його очі, сповнені жаху. Він звернувся до своїх конвоїрів: «Мені треба з нею поговорити». А тоді підійшов до краю ліжка і сказав: «Усе гаразд, Елоїзо. Не бійся. Я повернуся ще до світанку». Але хоча він намагався говорити спокійно, в його очах я бачила жах. Потім вони знову штовхнули його до дверей, і високий сказав: «Іще один звук — і ти труп, зрозуміло?»

Після цього я, мабуть, зомліла. Наступне, що я пам’ятаю, — як Леоні розтирала мені зап’ястки і давала бренді.

— Мадам Рено, — озвався слідчий, — ви знаєте хоч приблизно, що шукали вбивці?

— Навіть не уявляю, мсьє.

— Ваш чоловік чогось боявся?

— Так. Я бачила, що він змінився.

— Давно?

Місіс Рено подумала.

— Днів десять тому.

— Не раніше?

— Може, й раніше. Але я тільки тоді помітила.

— Ви колись питали свого чоловіка про причину змін?

— Раз запитала. Він рішуче відмахнувся. Але я точно бачила: його щось дуже тривожить. Та оскільки він хотів приховати від мене свою тривогу, я намагалася вдавати, що нічого не помічаю.

— Ви знали, що він звернувся по допомогу до детектива?

— Детектива? — здивовано вигукнула місіс Рено.

— Так, до цього джентльмена — мсьє Еркюля Пуаро. — Той вклонився. — Він приїхав сьогодні на прохання вашого чоловіка. — Слідчий суддя дістав із кишені листа від містера Рено й передав його жінці.

Та вражено прочитала текст.

— Я нічого про це не знала. Вочевидь, він добре усвідомлював небезпеку.

— А тепер, мадам, благаю вас відповісти мені відверто. Чи були в житті вашого чоловіка в Південній Америці епізоди, що допомогли б нам краще розслідувати це вбивство?

Місіс Рено глибоко задумалася, але потім похитала головою.

— Не можу пригадати жодного. Звичайно, в мого чоловіка було багато ворогів, людей, яких він так чи так обійшов, але якогось конкретного випадку я не згадаю. Не стверджую, що таких не було, але мені про це нічого не відомо.

Слідчий задумливо погладив бороду.

— Ви можете визначити час усіх тих нічних подій?

— Так, точно пам’ятаю, що годинник на каміні пробив другу. — Жінка кивнула на дорогий годинник, обшитий шкірою, на камінній полиці.

Пуаро підвівся, ретельно оглянув годинника і задоволено кивнув.

— А ось іще дещо! — вигукнув мсьє Бекс. — Наручний годинник, якого вбивці, мабуть, випадково скинули з тумбочки, не підозрюючи, що ця річ може свідчити проти них. Годинник розбився!

Він акуратно зібрав уламки розбитого скла. Раптом його обличчя змінилося, виражаючи неймовірний подив.

— Mon Dieu! — скрикнув комісар.

— Що таке?

— Стрілки годинника показують на сьому!

— Не може бути! — вражено вигукнув слідчий суддя.

Але мій друг, як завжди спокійний, узяв розбитого годинника в розгубленого комісара й приклав до вуха. Всміхаючись, він пояснив:

— Скло розбите, але годинник досі йде.

Комісар полегшено зітхнув, але мсьє Оте знову стривожився.

— Але ж зараз не сьома?

— Ні, — м’яко пояснив Пуаро, — зараз лише трохи по п’ятій. Мабуть, годинник спішить, мадам?

Місіс Рено спохмурніла.

— Спішить, але я не думала, що аж так.

Слідчий суддя нетерпляче відмахнувся від годинника й почав розпитувати далі.

— Мадам, вхідні двері були розчахнуті. Ми майже не сумніваємося, що злочинці зайшли через них, але чому вони були не замкнені? Маєте варіанти пояснень?

— Можливо, мій чоловік увечері пішов погуляти й забув замкнути двері, коли повернувся.

— А таке могло статися?

— Легко. Він був дуже неуважний.

Місіс Рено сердито зсунула брови, так ніби ця риса в покійному чоловікові неабияк її дратувала.

— Можна, гадаю, зробити один висновок, — раптом заговорив комісар. — Оскільки чоловіки змусили мсьє Рено вдягтися, мабуть, те місце, куди вони хотіли його повести і де лежав «секрет», було на певній відстані від дому.

Слідчий суддя кивнув.

— Так, далеко, але не дуже, бо він пообіцяв вернутися до ранку.

— О котрій годині відходить останній потяг із Мерлінвіля? — запитав Пуаро.

— О 23 : 50 в один бік і о 00 : 17 в інший, але, мабуть, на них десь чекав автомобіль.

— Звичайно, — трохи розчаровано мовив детектив.

— Але так нам випадає шанс знайти їх, — зрадів слідчий. — Автомобіль із двома іноземцями могли легко помітити. Це чудова зачіпка, мсьє Бексе.

Він усміхнувся сам до себе, та одразу ж посерйознішав і звернувся до місіс Рено:

— Маю це одне запитання. Ви знаєте когось на прізвище Дювін?

— Дювін? — задумливо повторила жінка. — Ні, не думаю.

— І ніколи не чули, щоб ваш чоловік згадував це прізвище?

— Ніколи.

— А не знаєте людини, охрещеної під іменем Белла?

Мсьє Оте дуже уважно дивився на місіс Рено, сподіваючись уловити найменшу ознаку злості чи збентеження… Але вона просто спокійно похитала головою. Тож він продовжив розпитувати.

— Ви знаєте, що у вашого чоловіка вчора ввечері були гості?

Тепер він помітив, як її щоки спалахнули, але місіс Рено стримано сказала:

— Ні. Хто?

— Жінка.

— Справді?

Але слідчий суддя не захотів говорити більше. Навряд чи мадам Добрей була пов’язана зі злочином, тож він вирішив не засмучувати місіс Рено даремно.

Мсьє Оте подав знак комісарові, той кивнув. А тоді підвівся, перейшов кімнату й повернувся з глеком у руках — ми вже бачили його в повітці. Дістав із глека кинджал.

— Мадам, — м’яко сказав він, — упізнаєте?

Місіс Рено тихо скрикнула.

— Так, це мій. — Раптом вона побачила червоне на гострому кінчику, і в її широко розплющених очах відбився жах. — Це… кров?

— Так, мадам. Вашого чоловіка вбили цією зброєю. — Комісар швидко сховав кинджал. — Ви певні, що вчора він лежав у вас на тумбочці?

— Так, так. Це був подарунок від сина. Під час війни він служив у повітряних силах. Записався старшим, ніж був насправді. — У материнському голосі забриніла гордість. — Кинджал зроблено зі спеціального дроту, що використовується в літаках. Це сувенір від сина на згадку про війну.

— Зрозуміло, мадам. До речі, запитаю вас іще дещо. Де тепер ваш син? Йому необхідно негайно надіслати телеграму.

— Джек? Він зараз пливе через океан у Буенос-Айрес.

— Що?

— Так. Чоловік якраз учора надіслав йому телеграму. Спершу послав його в Париж у справах, а тоді виявив, що йому негайно доведеться їхати в Південну Америку. Із Шербура вчора ввечері відпливав корабель у Буенос-Айрес, тож син сів на нього.

— Ви знаєте, що за невідкладні справи чекали на вашого сина в Буенос-Айресі?

— Ні, мсьє, нічого про це не знаю, але Буенос-Айрес — не останнє місто, яке має відвідати син. Потім він має поїхати в Сантьяго.

Цієї миті слідчий суддя і комісар в один голос вигукнули:

— Сантьяго! Знову Сантьяго!

Усі ми стояли приголомшені, аж тут Пуаро, який увесь час замріяно дивився у вікно і, здавалося, мало що чув, підійшов до місіс Рено і з легким поклоном попросив її:

— Pardon, мадам, дозволите я огляну ваші зап’ястки?

Трохи здивована, жінка простягнула йому руки. На зап’ястках червоніли глибокі сліди від мотузок, які врізалися в тіло. Поки він оглядав їх, я помітив, що вогник захвату, який засяяв в очах детектива, раптово згас.

— Вам, мабуть, дуже боліло, — сказав він спантеличено.

А слідчий не вгавав:

— Мсьє Рено-молодшому необхідно негайно вислати радіограму. Він конче мусить розказати нам усе про свою поїздку в Сантьяго. — Мсьє Оте повагався. — Я сподівався, що він десь неподалік, мадам, і нам не довелося б завдавати вам страждань зайвий раз… — він замовк.

— Ви кажете про упізнання тіла? — тихо мовила вдова.

Слідчий суддя кивнув.

— Я сильна жінка, мсьє. Витримаю все, що мені доведеться витримати. Я готова. Зараз.

— Та ні, завтра буде не пізно, запевняю вас…

— Я воліла б зробити це тепер, — наполягла місіс Рено, і обличчя її спотворила гримаса болю. — Лікарю, коли ваша ласка, дайте мені руку.

Той схилився до неї, на плечі леді було накинуто шаль, і повільна процесія рушила сходами вниз. Мсьє Бекс заспішив уперед, щоб відімкнути двері повітки. Через хвилину чи дві на її порозі стала місіс Рено, бліда, але рішуча. За її спиною мсьє Оте перепрошував і розсипався у співчуттях, як заводний папуга.

Місіс Рено піднесла руку до обличчя.

— Хвилинку, панове, я опаную себе.

Вона прибрала руку від обличчя і подивилася вниз на мертвого чоловіка. І тоді надзвичайна витримка, яка досі надавала їй сил, зрадила жінці.

Вона скрикнула:

— Пол! Мій чоловік! О Боже! — І впала долілиць, непритомна.

Пуаро, який стояв якраз біля жінки, підняв їй повіку і знайшов пульс. Переконавшись, що вона справді зомліла, детектив відійшов і торкнув мене за лікоть.

— Який же я дурень, мій друже. Якщо існують на Землі кохання і щирий розпач, я почув їх у цьому голосі. Моя ідейка виявилася хибною. Eh bien! Треба починати спочатку.