Убивство на полі для гольфу

Розділ четвертий Лист із підписом «Белла»

Франсуаза вийшла. Слідчий суддя задумливо барабанив пальцями по столу.

— Мсьє Бексе, — нарешті сказав він, — ось перед нами протилежні свідчення. Кому вірити? Франсуазі чи Денізі?

— Денізі, — упевнено заявив комісар. — Це ж вона впустила відвідувачку. Франсуаза стара і вперта, і до мадам Добрей явно ставиться упереджено. До того ж із власних джерел ми знаємо, що Рено мав зв’язок із іншою жінкою.

— Tiens![32] — вигукнув мсьє Оте. — Ми ж забули розказати про це Пуаро.

Слідчий попорпався в паперах на столі й передав моєму другові аркуша.

— Цього листа, мсьє Пуаро, ми знайшли в кишені плаща покійного.

Детектив розгорнув аркуш, пожмаканий і трохи потертий. Листа було написано нерівним почерком англійською.

Кохання моє,

Чому так довго не було звісток від тебе? Ти досі кохаєш мене, правда? Твої листи останнім часом такі різні, холодні й дивні, і от тепер ця довга мовчанка. Мені стає страшно. Може, ти більше мене не кохаєш? Але цього не може бути, я як дурне дитя — весь час вигадую! Але якщо ти справді мене більше не кохаєш, то я не знаю, що робити — тільки вкоротити собі віку! Не зможу без тебе жити. Іноді уявляю, що між нами стає інша жінка. Хай тільки спробує — і ти теж! Я вб’ю її, перш ніж вона встигне тебе зачарувати! І це не порожні слова.

Але от — я знову пишу якісь дурниці. Ти кохаєш мене, а я кохаю тебе, кохаю, кохаю!

Твоя навіки

Белла

Ні адреси, ні дати. Пуаро спохмурнів і віддав листа мсьє Оте.

— І що ви про це думаєте?

Слідчий суддя стенув плечима.

— Очевидно, мсьє Рено мав стосунки з цією англійкою, Беллою. Приїхав сюди, познайомився з мадам Добрей, зав’язалась інтрижка. Ту, іншу, він почав забувати, а вона щось запідозрила. У цьому листі — недвозначна погроза. Мсьє Пуаро, на позір нам здалося, що справа дуже проста. Ревнощі! Той факт, що мсьє Рено закололи у спину, здавалося, вказував на те, що злочин скоїла жінка.

Мій друг кивнув.

— Удар у спину — так, але ж не могила! Важка й виснажлива праця — викопати могилу, не жіноча, мсьє. Таке міг зробити лише чоловік.

— Так, так, а ми про це й не подумали, — захоплено вигукнув комісар.

— Як я вже сказав, — вів далі мсьє Оте, — на позір справа здалася нам простою, але ті чоловіки в масках і лист до вас ускладнюють справу. Тепер ми маємо зовсім різні обставини, геть не пов’язані між собою. Як вважаєте, лист, написаний вам, міг стосуватися «Белли» і її погроз?

Пуаро похитав головою.

— Навряд. Такий чоловік, як мсьє Рено, який зазнав багатьох пригод у далеких краях, не просив би захистити себе від жінки.

Слідчий схвально кивнув.

— Цілковито згоден. Тоді розгадки цього листа нам варто шукати…

— У Сантьяго! — підхопив комісар. — Я негайно надішлю телеграму в тамтешню поліцію, щоб мені детально описали спосіб життя покійного, його романи з жінками, ділові зв’язки, друзів і ворогів. Після цього ми неодмінно розкриємо секрет його загадкового вбивства.

Мсьє Бекс обвів поглядом кімнату, чекаючи підтримки.

— Чудово! — з ентузіазмом вигукнув Пуаро.

— Його дружина теж може навести нас на слід, — докинув мсьє Оте.

— Ви більше не знаходили листів від цієї Белли серед речей мсьє Рено? — запитав детектив.

— Ні. Звісно, ми чи не найперше переглянули всі папери в його кабінеті. Але нічого цікавого не знайшли. Усе чистеньке-рівненьке. Єдине, що нас здивувало, — це його заповіт. Ось він.

Пуаро переглянув документ.

— Цікаво. Тисяча фунтів — у спадок містерові Стонору. Хто це?

— Секретар мсьє Рено. Він залишився жити в Англії, але раз чи два приїжджав сюди на вихідні.

— А все решта лишається одноосібно коханій дружині Елоїзі. Написано просто, але має законну силу. Завірено двома служницями, Денізою і Франсуазою. Не бачу нічого незвичайного. — Мій друг віддав аркуш слідчому судді.

— Здається, ви не помітили… — почав Бекс.

— Дату? — озвався Пуаро. — Помітив. Заповіт складено два тижні тому. Можливо, тоді він уперше відчув небезпеку. Багато заможних чоловіків помирає, не залишивши останньої волі, бо не думають про майбутню смерть. Але не поспішаймо робити висновки. Із заповіту видно його прихильність до дружини і вірність їй, попри всі амурні пригоди.

— Так, — із сумнівом у голосі сказав мсьє Оте. — Але, мабуть, заповіт не зовсім справедливий до сина, який повністю ставиться в залежність від матері. Якщо вона надумає вдруге вийти заміж, а чоловік почне керувати нею, юнак може не отримати ані пенні з батькових грошей.

Пуаро знизав плечима.

— Людина — істота марнославна. Мсьє Рено, вочевидь, був упевнений, що його вдова ніколи не захоче вийти заміж удруге. Та й, гадаю, залишити всі гроші матері було розумним рішенням. Сини багатих батьків, як відомо, часто пускаються берега.

— Що ж, мабуть, ви маєте рацію. А тепер, мсьє Пуаро, чи не хочете подивитися на місце злочину? На жаль, тіло вже забрали, але ми сфотографували його з усіх боків, тож коли знімки будуть готові, ми негайно їх вам надамо.

— Дякую, мсьє, ви дуже люб’язні.

Комісар підвівся.

— Ходімо, панове.

Він відчинив двері й манірним поклоном запросив Пуаро пройти вперед. Той теж якнайчемніше вклонився, пропускаючи комісара.

— Після вас, мсьє.

— О, ні, тільки після вас.

Нарешті вони таки вийшли у передпокій.

— Ота кімната — то кабінет? — запитав раптом детектив, глянувши на двері навпроти.

— Так. Хочете зайти? — Комісар відчинив двері, і ми зайшли.

Кімната, що її мсьє Рено обрав для себе, була невелика, але обставлена дуже зручно і зі смаком. Біля вікна стояв робочий стіл із багатьма шухлядками. Перед каміном розмістилися два крісла, обтягнуті шкірою, між ними стояв круглий столик, завалений найновішими книжками й журналами. Ліворуч і праворуч висіли книжкові полиці, а навпроти вікна під стіною стояв вишуканий дубовий сервант, на вершині якого красувалася підставка для караф. Завіси та портьєра були м’якого сірого кольору, їм у тон було підібрано килим.

Пуаро на мить зупинився на порозі, оглядаючи кімнату, потім ступив усередину. Легенько торкнувся спинок шкіряних крісел, узяв зі столика журнал, а тоді провів пальцем по дубовій стінці серванту. А потім задоволено кивнув.

— Немає пилу? — всміхнувся я.

Друг подивився на мене, очевидно, схвалюючи той факт, що я пам’ятаю про його вподобання.

— Ані пилиночки, mon ami! І мабуть, уперше я про це шкодую.

Його чіпкий погляд нишпорив по кімнаті.

— О! — сказав він із явним полегшенням. — Килимок перед каміном лежить криво. — Пуаро нахилився, щоб його поправити.

Раптом детектив скрикнув і випростався. В руці він тримав клаптик рожевого паперу.

— У Франції, як і в Англії, слуги не підмітають під килимками?

Бекс узяв у нього клаптик, і я підійшов ближче, щоб теж його роздивитися.

— Упізнаєте, Гастінґсе?

Я здивовано похитав головою. А втім, цей відтінок рожевого здався мені знайомим.

Комісар здогадався перший.

— Фрагмент чека! — вигукнув він.

Клаптик паперу був зо два дюйми[33] завдовжки. На ньому чорнилом було написано: «Дювін».

— Bien![34] — сказав Бекс. — Цей чек виписали комусь — або його виписав хтось — на прізвище Дювін.

— Гадаю, перший варіант, — мовив Пуаро. — Бо якщо я не помиляюся, це почерк мсьє Рено.

Зіставивши напис із текстом заповіту, ми це підтвердили.

— Отакої, — сумно пробурмотів комісар, — навіть не уявляю, як я міг не помітити того клаптика!

Детектив засміявся.

— Мораль: завжди зазирайте під килимки! Мій друг Гастінґс підтвердить: усе, що нерівно лежить, — для мене джерело тривоги. Щойно я помітив, що килимок перед каміном зсунутий із місця, то сказав собі: «Tiens! Його зачепили ніжки крісла, коли те відсували від каміна. Можливо, під килимком знайдеться щось, чого не помітила наша пильна Франсуаза».

— Франсуаза?

— Або Деніза чи Леоні. Хто там прибирає в кабінеті. Оскільки пилу немає, значить, кімнату вранці прибрали. Думаю, все відбувалося приблизно так. Учора, можливо, ввечері, мсьє Рено виписав чек на ім’я якогось Дювіна. Потім чек подерли на клаптики й розсипали їх по підлозі. А сьогодні вранці…

Але мсьє Бекс уже нетерпляче калатав у дзвоник.

Прийшла Франсуаза. Так, на підлозі валялося багато клаптів паперу. Що вона з ними зробила? Вкинула в піч на кухні, звісно. Щось іще потрібно, мсьє?

Розпачливо махнувши рукою, комісар її відпустив. А тоді його обличчя раптом освітилося здогадом, і він кинувся до столу й заходився жадібно гортати чекову книжку Рено. Минула хвилина, і Бекс знову махнув рукою, не менш розпачливо. Останній аркуш був не заповнений.

— Не впадайте у відчай! — вигукнув мій друг, плеснувши чоловіка по спині. — Не сумніваюся, мадам Рено розкаже нам про цю таємничу особу на прізвище Дювін.

Мсьє Бекс трохи збадьорився.

— А й справді. Ходімо ж.

Коли ми всі повернулися до дверей, Пуаро ніби мимохідь кинув:

— Це ж тут мсьє Рено приймав відвідувачку вчора ввечері?

— Тут… Але як ви здогадалися?

— Знайшов оце. Лежало на спинці шкіряного крісла. — Детектив двома пальцями підняв довгу чорну волосину — жіночу волосину!

Комісар повів нас навколо будинку до невеликої повітки, дістав із кишені ключа й відімкнув двері.

— Тіло лежить тут. Ми перенесли його з місця злочину якраз перед вашим приїздом, коли все сфотографували.

Він відчинив двері, і ми зайшли всередину. Убитий лежав на землі, накритий простирадлом. Мсьє Бекс зірвав покрив. Рено виявився чоловіком середнього зросту, струнким і зграбним. На вигляд йому було років п’ятдесят, у його темне волосся щедро вплелася сивина. Чисто поголений, ніс тонкий і довгий, очі близько посаджені, а шкіра бронзового кольору — як у людини, яка майже все життя прожила під тропічним небом. Губи відкривали стиснені зуби — ніби в розпачливому здивуванні, яке застигло на мертвому обличчі.

— По лиці видно, що його закололи у спину, — зауважив Пуаро.

Дуже обережно він перевернув тіло. Між лопатками на світлому плащі темніла кругла пляма. У її центрі виднівся розріз у тканині. Мій друг швидко все оглянув.

— Є здогади, якою зброєю було вбито Рено?

— Вона стирчала в рані. — Комісар зняв із полиці великого скляного глека. На дні лежало щось, що нагадало мені ножик для розрізання паперу. Чорне руків’я і вузьке сяйне лезо. Десять дюймів[35] у довжину, не більше. Детектив торкнувся вузького кінчика.

— Ma foi! Гострий! Симпатичне маленьке знаряддя вбивства!

— На жаль, відбитків пальців на ньому знайти не вдалося, — з жалем повідомив Бекс. — Мабуть, убивця був у рукавичках.

— Аякже, — презирливо кинув Пуаро. — Навіть у Сантьяго знають, що в таких випадках треба вдягати рукавички. Кожен англійський пуцьвірінок це знає — а все завдяки тому, що каталоги Бертільйонової системи[36] тепер відкриті й доступні для преси. Але водночас мене дуже тривожить, що відбитків немає. Адже так легко і спокусливо залишити відбитки іншої людини! Щоб поліція тішилася. — Мій друг похитав головою. — Боюся, ох, боюся, що наш злочинець — не прихильник методу. Або він мав дуже мало часу. Побачимо.

Він поклав тіло так, як воно лежало.

— Гм, під плащем — сама тільки білизна, — зауважив детектив.

— Так, слідчий суддя вважає, що це досить дивно.

У цю мить у двері постукали. Бекс пішов відчиняти. На порозі стала Франсуаза і спробувала зазирнути всередину.

— Що там таке? — нетерпляче спитав комісар.

— Мадам. Вона просила передати, що почувається краще і готова прийняти слідчого суддю.

— Добре, — різко відказав Бекс. — Скажіть про це мсьє Оте і передайте, що ми зараз прийдемо.

Пуаро на мить затримався й озирнувся на тіло. Мені здалося, що він зараз звернеться до покійника і пообіцяє не заспокоюватися, поки не буде знайдено вбивцю. Але коли мій друг заговорив, його слова прозвучали дивно й невідповідно до урочистості моменту.

— Його плащ дуже поношений, — збентежено промовив він.