Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять четвертий «Врятуйте його!»

У Францію ми прибули на вечірньому поромі, і вже наступного ранку були в Сент-Омері, куди відвезли Джека Рено. Пуаро негайно вирушив до мсьє Оте. Проти моєї компанії він, здається, не заперечував, тож я пішов із ним.

Після деяких формальностей нас провели в кабінет слідчого судді. Він привітав нас дуже тепло.

— Мені сказали, що ви повернулися в Англію, мсьє Пуаро. Радий, що насправді ви лишилися тут.

— Я справді з’їздив в Англію, але ненадовго. Дещо шукав, думав, що це допоможе розслідуванню.

— І що, допомогло?

Детектив стенув плечима. Мсьє Оте сумно кивнув.

— Боюся, нам доведеться визнати поразку. Той пес Жиро не знає, що таке добрі манери, але ж він і розумний! Навряд чи він помилився.

— Гадаєте?

Тепер уже слідчий стенув плечима.

— Ну, якщо чесно — між нами, звісно, — хіба вам на думку спадають якісь інші варіанти?

— Якщо чесно, то я бачу багато слабких місць у його аргументах.

— Яких?

Але Пуаро не став уточнювати.

— У мене склалося таке загальне враження, — натомість відповів він. — Мені сподобався цей юнак, шкода було б думати, що він скоїв такий жахливий злочин. До речі, що він каже на свій захист?

Слідчий суддя зітхнув.

— Я його не розумію. Молодик, здається, взагалі не здатен постояти за себе. Ми ледве змусили його відповідати на запитання. Рено просто відмовляється брати на себе провину, але нічого конкретного сказати не може. Завтра я знову допитуватиму його, не хочете скласти мені компанію?

Ми охоче прийняли пропозицію.

— А як почувається мадам Рено?

— Досі не прийшла до тями. Та це навіть добре для бідної жінки, стільки всього впало на її голову… Лікарі кажуть, що загрози її життю немає, але коли мадам отямиться, їй не можна буде хвилюватися. Думаю, її нинішній стан спричинено не так падінням, як шоком від арешту сина. Жахливо буде, якщо її душевне здоров’я похитнеться, але я не здивуюся…

Мсьє Оте відкинувся на стільці, багатозначно киваючи, з якимось навіть похмурим задоволенням передбачаючи страшну перспективу для місіс Рено.

Але вже за мить зірвався на ноги й вигукнув:

— О, я згадав! У мене є для вас лист, мсьє Пуаро. Де ж це я його поклав?

І слідчий суддя почав порпатися в паперах на столі. Минула добра хвилина, поки він нарешті знайшов конверт і простягнув детективові.

— Його надіслали на мою адресу й попросили передати вам. Але ви не дали мені своєї адреси, тож я не міг цього зробити.

Пуаро уважно розглянув конверт. Він був вузький і довгий, підписаний невідомою особою, але, судячи з почерку, жінкою. Чоловічок не став його розкривати, а поклав у кишеню і підвівся.

— Тоді до завтра. Дякую за вашу люб’язність.

— Прошу, прошу. Я завжди до ваших послуг. Ці молоді детективи, такі як Жиро, — всі однакові: грубі, зневажливі. Вони не розуміють, що слідчий суддя мого… гм… досвіду мусить бути проникливим, мати розвинене flair[71]. Enfin! Люб’язність старої школи мені більше до смаку. Тому, дорогий друже, звертайтеся до мене за будь-якої потреби. Бо ми з вами трохи щось у цьому житті знаємо, чи не так?

І зі щирим сміхом, задоволений собою і нами, слідчий провів нас за двері. Соромно казати, але щойно опинившись у коридорі, Пуаро процідив:

— Марнославний старий ідіот оцей Оте! Дурний, аж шкода!

Виходячи з будинку, ми мало не лобами буцнулися з Жиро. Той, здається, був дуже задоволений собою.

— Ага! Мсьє Пуаро! — безтурботно озвався він. — То ви повернулися з Англії?

— Як бачите, — відказав бельгієць.

— Скоро нашу справу буде завершено.

— Гадаю, ви маєте рацію, мсьє Жиро.

Пуаро говорив тихо і смутно, що, здається, потішило співрозмовника.

— У цього злочинця явно кишка коротка. Навіть не думає захищатися. Неймовірно!

— Неймовірно, аж наводить на роздуми, еге ж? — скромно зауважив Пуаро.

Але Жиро його не слухав. Він самозакохано помахував ціпком.

— Ну гаразд, мсьє Пуаро, до побачення. Я радий, що ви нарешті визнаєте вину Рено.

— Pardon! Аж ніяк не визнаю. Джек Рено не винний.

Якусь мить Жиро вражено дивився на мого друга, а тоді весело розсміявся і постукав себе по лобі: «Toqué![72]»

Пуаро випростався. В очах у нього блиснув небезпечний вогонь.

— Мсьє Жиро, увесь час нашого знайомства ви ставилися до мене вкрай неввічливо. Відчуваю, вас треба провчити. Я готовий закластися з вами на п’ятсот франків, що знайду вбивцю мсьє Рено раніше за вас. Ви згодні?

Той здивовано витріщився на маленького бельгійця і знову пробурмотів: «Toqué!»

— То як, — повторив Пуаро, — закладаймося?

— Не хочу я ваших грошей.

— О, не хвилюйтеся, вам не доведеться брати їх від мене, бо виграю я!

— Гаразд, якщо так, то я згоден! Ви тут казали, що мої манери вам не подобаються, так от, раз чи два ваші манери дратували мене!

— Приємно чути, — всміхнувся Пуаро. — Гарного вам дня, мсьє Жиро. Ходімо, Гастінґсе.

Поки ми йшли вулицею, я не зронив ні слова. На серці в мене лежав камінь. Детектив недвозначно дав зрозуміти, що збирається робити далі, і я як ніколи сумнівався у власній здатності захистити Беллу він наслідків її необдуманого вчинку. Неприємна сутичка з Жиро розпалила Пуаро й додала йому запалу.

Раптом мені на плече лягла чиясь рука. Я повернувся й побачив Ґабрієля Стонора. Ми зупинились і привіталися з ним, а він запропонував провести нас до готелю.

— Що ви тут робите, мсьє Стоноре? — запитав Пуаро.

— Якщо друг опинився в біді, його треба підтримати. Особливо якщо йому на голову впало несправедливе звинувачення, — відповів той.

— То ви не вірите, що Джек Рено скоїв убивство? — жваво запитав я.

— Ясно, що ні. Я добре знаю хлопця. Не заперечую, раз чи два він встругнув якусь дурницю, але попри юнацький вітер у голові Джек ніколи не зміг би вбити, у цьому я цілком певен.

Я з теплотою подивився на секретаря. Його слова зняли невидимий тягар із мого серця.

— Я певен, багато хто з вами погодився б! — вигукнув я. — Доказів, які могли б свідчити проти нього, мізерно мало. Упевнений, його мають виправдати, мусять!

Але Стонор не спішив мене підтримувати.

— Багато я віддав би, щоб теж мати таку певність, — сказав він похмуро й повернувся до Пуаро. — А ви що думаєте, мсьє?

— Думаю, все повернулося проти Джека, — тихо промовив той.

— Ви що, вважаєте його винним? — різко запитав Стонор.

— Ні. Але його невинність буде важко довести.

— Та ще й поводиться він дуже нерозумно, — пробурмотів секретар. — Я розумію, звичайно, що в цій справі є багато підводних каменів. Жиро цього не бачить, бо він — просто зовнішній спостерігач. Але все це так якось дивно… Втім, тут треба тримати язика за зубами. Якщо місіс Рено воліє чогось не казати, я теж мовчатиму. Це справи її сім’ї, і я занадто сильно її поважаю, щоб пхати туди свого носа, і все-таки цієї ситуації з Джеком не розумію. Таке враження, що він просто хотів, аби його вважали винним.

— Але це ж абсурд, — втрутився я, — найперше, та історія з кинджалом… — тут я замовк, щоб не сказати нічого зайвого, чого Пуаро не готував для сторонніх вух. За мить я заговорив знову, вже ретельно підбираючи слова, — ми ж знаємо, що у Джека Рено тієї ночі не було з собою кинджала. І місіс Рено це знає.

— Так, — погодився Стонор, — коли вона отямиться, то скаже і про це, і не тільки. Ну, а тепер, джентльмени, на жаль, мушу з вами попрощатися.

— Зачекайте хвилиночку, — Пуаро притримав секретаря за руку. — Чи не могли б ви повідомити мені одразу, як мадам Рено отямиться?

— Звичайно. Без проблем.

— А кинджал — це таки гарний доказ, Пуаро, — сказав я, коли ми вже піднімалися по сходах. — Тільки я не міг відкрито говорити про це у присутності Стонора.

— Правильно зробили. Нам варто тримати в таємниці все, що ми знаємо, якомога довше. А кинджал мало допоможе Джекові Рено в його ситуації. Пам’ятаєте, перш ніж ми вирушили у Францію, я на годину пішов із дому?

— Так.

— Я намагався знайти фірму, де для юнака виготовили сувенірні кинджали. Мені пощастило, і там я дізнався, Гастінґсе, що вони зробили на замовлення хлопця три штуки, а не дві.

— Отже…

— Отже, навіть якщо один кинджал він подарував матері, а другий — Беллі Дювін, то третій Джек носив із собою. Ні, Гастінґсе, боюся, кинджал не врятує молодого Рено від гільйотини.

— До гільйотини не дійде! — нажахано закричав я.

Пуаро невпевнено похитав головою.

— Ви його врятуєте!

Детектив кинув на мене колючий погляд.

— Хіба ви не постаралися, щоб це стало мені не під силу, mon ami?

— Якось по-іншому, — пробурмотів я.

— А, то ви чекаєте від мене дива! Годі, не заперечуйте. Краще почитаємо ось цього листа.

І він витяг конверт із нагрудної кишені.

Поки Пуаро читав, обличчя його спохмурніло. Потім він передав мені малесенький тоненький папірець.

— Є на світі й інші жінки, які страждають, Гастінґсе.

Слова в листі розбігалися нерівними рядками. Вочевидь, людина, що їх писала, сильно хвилювалася.

Шановний мсьє Пуаро,

якщо Ви отримаєте цього листа, благаю, прийдіть мені на поміч. Мені немає до кого звернутися, а Джека треба врятувати неодмінно. На колінах молю: допоможіть нам!

Марта Добрей

Зворушений, я віддав аркуша Пуаро.

— Ви поїдете?

— Негайно. Треба викликати таксі.

Через півгодини ми під’їхали до вілли «Маргарита». Марта зустріла нас у дверях. Побачивши детектива, вона схопила його за руку.

— Як добре, що ви приїхали! Я в розпачі, не знаю, що робити. Мені навіть не дозволили провідати його у в’язниці. Я так страждаю. Просто божеволію… А вони правду кажуть, що він не заперечує звинувачень проти себе? Але ж це дико. Не може бути, щоб він таке вчинив! Я не повірю в це ніколи!

— Я теж не вірю, мадемуазель, — тихо мовив Пуаро.

— Але чому ж тоді він мовчить? Не розумію.

— Мабуть, когось покриває, — сказав чоловічок, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.

Марта здригнулася.

— Покриває? Ви про його матір? О, та я від початку її підозрювала. Це ж вона отримає у спадок цілу купу грошей. А вдягнути вдовиний траур і зображати горе — це ж так легко! Мені казали, що коли вона побачила, що Джека арештували, то впала отак! — дівчина драматично махнула рукою. — А той секретар, мсьє Стонор, він їй допоміг. Та парочка — справжнісінькі злодюги, кажу вам! І нічого, що вона старша за нього — чоловікам однаково, аби була багата!

У голосі Марти почулася гіркота.

— Стонор був в Англії, — зазначив я.

— Він так каже, але хто знає, чи це правда?

— Мадемуазель, — тихо сказав Пуаро, — якщо ми хочемо працювати разом, ви і я, давайте спершу з’ясуємо деякі важливі моменти. Спершу я хотів би вас про дещо запитати.

— Слухаю, мсьє.

— Ви знаєте, як насправді звуть вашу матір?

Марта Добрей якусь мить уважно дивилася на нього, а потім закрила обличчя руками й розридалася.

— Годі, годі, — спробував заспокоїти її детектив, легенько торкнувшись дівочого плеча, — заспокойтеся, petite[73], я бачу, що ви знаєте. А тепер іще одне запитання: ви знаєте, хто такий був насправді мсьє Рено?

— Мсьє Рено? — Дівчина здивовано підвела на Пуаро заплакані очі.

— Ага, бачу, що не знаєте. То я вам розкажу, слухайте уважно.

І він розповів їй усю історію, як розповідав раніше мені перед нашим від’їздом в Англію. Марта мовчки слухала. Коли Пуаро закінчив, перевела нарешті подих.

— Ви неймовірні, просто геній! Найвидатніший детектив у цілому світі.

Дівчина сповзла зі стільця і стала перед бельгійцем на коліна — в істинно французькому пориві.

— Врятуйте його, мсьє! — вигукнула вона. — Я так сильно його кохаю. О, врятуйте його, врятуйте, врятуйте!