Убивство на полі для гольфу

Розділ п’ятнадцятий Світлина

Слова лікаря мов громом прибили нас усіх. Перед нами лежав чоловік, убитий кинджалом, якого, як ми знали, вкрали тільки двадцять чотири години тому, а доктор Дюран стверджував, що з моменту вбивства минуло не менше ніж сорок вісім годин! Усе це було дуже дивно.

Ми ще сповна не оговталися після лікаревої заяви, як мені принесли телеграму. Її з готелю надіслали на віллу. Я розірвав конверт. Послання виявилося від Пуаро, він повідомляв, що приїде в Мерлінвіль потягом о 12 : 28.

Я подивився на годинника: часу було якраз досить, щоб спокійно дійти до станції й зустріти там мого друга. Я відчував: треба негайно розповісти йому про всі деталі нового повороту нашої справи.

Очевидно, подумав я, Пуаро легко знайшов те, що шукав у Парижі, бо повернувся швидко. Мені було цікаво, як він відреагує на новини, які я йому повідаю.

Потяг запізнювався, і я безцільно тинявся сюди-туди платформою, коли раптом мені спало на думку: а чи не спитати мені, хто у фатальну ніч виїхав потягом із Мерлінвіля?

Я підійшов до начальника станції, інтелігентного чоловіка, і легко завів із ним розмову про тодішні події. Він гаряче звинуватив поліцію в тому, що вбивці так легко уникають справедливої кари. Я натякнув, що вони могли виїхати з міста опівнічним потягом, але начальник станції відкинув таку можливість. Він би точно помітив двох іноземців. На той потяг сідало не більше двадцяти людей, тож іноземці не загубилися б у натовпі.

Не знаю, звідки в моїй голові взялася така ідея — можливо, я пригадав тривожні слова мадемуазель Добрей — але раптом із мого язика зірвалося:

— А мсьє Рено-молодший — він часом не сідав на той потяг?

— Та ні, мсьє. Приїхати й за півгодини поїхати — це ж геть невесело, правда?

Я витріщився на начальника станції, не розуміючи значення його слів. Аж тут до мене дійшло:

— Ви хочете сказати, — моє серце забилося сильніше, — що мсьє Джек Рено тієї ночі приїхав у Мерлінвіль?

— Саме так, мсьє. Останнім потягом, що прибуває з протилежного боку, о 23 : 40.

У мене запаморочилося в голові. Так от чому Марта тривожилася! Джек Рено був у Мерлінвілі в ніч трагедії. Але чому він нікому про це не сказав? Чому збрехав усім, що був у Шербурі? Пригадуючи хлоп’ячу щирість цього юнака, я не міг повірити, що він пов’язаний з убивством. Тоді чому ж він промовчав про таку важливу обставину? Одне я знав напевне: Марті було все відомо. Ось джерело її тривоги, ось чому вона бігла за Пуаро, щоб спитати, кого підозрюють.

Під’їхав потяг і перервав мої роздуми. Наступної хвилини я вже вітав Пуаро. Мій маленький друг аж світився. Він підстрибував від радості й, забувши про мою англійську стриманість, обняв мене просто на платформі.

— Mon cher ami, я знайшов те, що шукав — і знайшов дивовижне!

— Справді? Радий це чути. До речі, а ви знаєте тутешні останні новини?

— Звідки мені їх знати? Розслідування, мабуть, рухається? Бравий Жиро вже когось арештував? А може, й не одного? О, та я його залюбки пошию в дурні! Але куди ви мене ведете, друже? Хіба ми не повертаємося в готель? Мені необхідно привести до ладу свої вуса: від спеки в потязі вони зовсім обвисли. Та й костюм запилився, напевно. І краватку треба перев’язати!

Я вирішив урвати його ремствування.

— Дорогий мій Пуаро, забудьте про всі ці дрібниці. Нам негайно треба вертатися на віллу. Сталося ще одне вбивство!

Зі мною не раз бувало: я розповідав важливі, як думав, новини другові, а його реакція неймовірно мене розчаровувала. Він ті новини або вже знав, або вважав несуттєвими для справи — і його здогади найчастіше потім підтверджувалися. Але цього разу мої слова справили на Пуаро колосальне враження. Я ще не бачив його таким приголомшеним. Щелепа в нього відвисла, піднесений настрій миттю вивітрився. Бельгієць зупинився й витріщився на мене.

— Що ви сказали? Ще одне вбивство? О, тоді я все зрозумів неправильно. Я помилився. Жиро може потішатися наді мною, скільки захоче — має на те всі підстави!

— Ви такого не очікували?

— Я? Ніколи в житті. Це руйнує мою теорію, руйнує все — о ні! — Він став посеред платформи і вдарив себе у груди. — Не може бути, щоб я помилявся! Факти, якщо їх методично розглянути й розташувати у правильному порядку, вказують лише на одне пояснення. Я повинен мати рацію! Я таки маю рацію!

— Але тоді…

Пуаро не дав мені більше нічого сказати.

— Зачекайте, друже. Я повинен мати рацію, тому це нове вбивство не могло статися, хіба що… хіба що… Зачекайте, благаю. Мовчіть.

Він хвилину чи дві постояв, не кажучи ні слова, а тоді спокійно закрокував уперед. Зазвучав його спокійний упевнений голос:

— Жертва — чоловік середнього віку. Його тіло знайшли у замкнутому сараї неподалік від місця вбивства. Він був мертвий щонайменше сорок вісім годин. Найімовірніше, його закололи, як закололи мсьє Рено, але не обов’язково у спину.

Тепер настала моя черга дивуватися — і я таки здивувався, ба ні, я був вражений! Ніколи ще на моїй пам’яті друг не вгадував подій так точно. Але вже за мить у моє серце закрався сумнів.

— Пуаро, — вигукнув я, — та ви мене розігруєте! Ви вже знаєте всі новини!

Він звів на мене чесні очі, в яких світилася сама невинність.

— Невже ви вважаєте, що я вас обманув би? Запевняю, я нічогісінько не знав! Хіба ви не помітили, яке враження на мене справила ваша новина?

— Але як, на Бога, ви про все дізналися?

— О, то я не помилився? Бачте, я таки маю рацію. Маленькі сірі клітинки, друже, маленькі сірі клітинки! Вони все мені розповіли. Друга смерть мала статися так і тільки так. А тепер розкажіть мені всі деталі. Якщо ось тут ми повернемо ліворуч, то через поле для гольфу зможемо дійти до вілли навпростець.

Поки ми йшли дорогою, на яку вказав Пуаро, я переповів усе, що знав. Детектив слухав дуже уважно.

— То ви кажете, що кинджал стирчав у рані? Дуже цікаво. Ви певні, що це був той самий кинджал?

— Абсолютно. Ось чому вся ця історія така дивна.

— Нічого дивного. У них могло бути два кинджали.

Я здивовано підняв брови.

— Але ж імовірність дуже мала? Це був би майже неможливий збіг.

— Гастінґсе, ви, як завжди, говорите, не подумавши. У деяких випадках ніхто не став би використовувати два однакові кинджали. Але тут усе навпаки. Цю конкретну зброю зробили на замовлення Джека Рено як сувенір із війни. І якщо подумати, стане зрозуміло: навряд чи він мав тільки один кинджал — для себе він теж, напевно, замовив такий самий.

— Але ніхто нічого про це не казав, — заперечив я.

Пуаро заговорив учительським тоном.

— Мій дорогий друже, розслідуючи справу, не можна брати до уваги тільки те, про що «кажуть». У людей може не бути причин згадати про важливі речі. А ще в них може бути багато причин не згадувати про важливі речі. Обирайте, який мотив вам більше до вподоби.

Я мовчав, вражений. За кілька хвилин ми дісталися до сумнозвісного сараю. Там ми застали всіх своїх знайомих, і після необхідної церемонії привітання Пуаро почав оглядати місце злочину.

Я вже бачив, як працює Жиро, і тепер мені було цікаво, що робитиме мій бельгійський друг. Він оглянув сарай лише побіжно. Дві речі, які його по-справжньому зацікавили, були зношена сорочка і штани, покинуті біля дверей. Паризький детектив на це тільки зверхньо посміхнувся, а Пуаро, помітивши його реакцію, поклав одяг назад на долівку.

— Старе садівникове майно? — запитав він.

— Саме так, — відказав Жиро.

Пуаро став на коліна біля тіла. Його пальці працювали швидко, але методично. Дослідив тканину, з якої був пошитий одяг, і задоволено відзначив, що ярликів немає. Особливо уважно чоловічок оглянув черевики, а також поламані та брудні нігті. Коротко спитав у Жиро:

— Ви це помітили?

— Так, помітив, — незворушно відповів той.

Раптом Пуаро розігнувся.

— Докторе Дюран!

— Слухаю вас, — лікар виступив наперед.

— На губах піна. Ви бачили?

— Мушу визнати, я її не помітив.

— Але тепер бачите?

— О так, дуже добре.

Тоді мій друг знову звернувся до Жиро:

— Ви ж помітили піну, правда?

Детектив із Парижа не відповів. Пуаро продовжив оглядати тіло. Кинджал дістали з рани й поклали в скляний глек, який поставили поряд. Чоловічок дуже уважно роздивився зброю, а потім рану. Коли підвів очі, вони сяяли зеленим вогнем, який я так добре знав.

— Дивна рана, еге ж? Не кровила. На одязі немає плям. Лезо кинджала тільки трохи забарвилося в червоний. Що скажете на це, monsieur le docteur?[56]

— Скажу, що це ненормально.

— Абсолютно нормально, насправді. Пояснити все дуже просто: кинджал чоловікові встромили в груди уже після того, як він помер. — Серед шурхоту здивованих голосів, які залунали в сараї, Пуаро повернувся до Жиро і додав: — Мсьє Жиро підтвердить, правда ж, мсьє?

Хай би що насправді думав Жиро, він незворушно прийняв версію мого маленького друга. Спокійно і майже смиренно відказав:

— Звісно, підтверджую.

Усі зацікавлено і здивовано заговорили знову.

— Але для чого, — вигукнув мсьє Оте, — заколювати людину, яка вже мертва? Варварство! Нечуване варварство! Невже хтось так ненавидів цього бідолаху?

— Ні, — заперечив Пуаро, — це було зроблено з холодним серцем, щоб справити враження.

— Яке враження?

— Враження, яке, власне, і справила ця ситуація, — поважно прорік бельгієць.

Мсьє Бекс трохи подумав.

— То як же насправді вбили цього чоловіка?

— Його не вбивали. Він помер. Якщо не помиляюся, від епілептичного нападу!

Знову всі здивовано заговорили. Доктор Дюран став на коліна біля тіла й ретельно його оглянув. А потім підвівся і сказав:

— Мсьє Пуаро, я схиляюся до думки, що ваше припущення правильне. А мене від самого початку збив із пантелику кинджал, який стирчав у нього з грудей, тому я не помітив інших ознак.

Пуаро в одну мить перетворився на героя. Слідчий суддя розсипався в похвалах, мій скромний друг спокійно їх прийняв, а тоді повідомив, що мусить іти, бо ні він, ні я досі не обідали, та й йому не завадило б привести себе до ладу після поїздки. Ми вже розвернулися було до дверей, аж тут підійшов Жиро.

— Одне питання, мсьє Пуаро, — запитав він одночасно улесливо й насмішкувато. — Ми знайшли ось це, накручене на руків’ї кинджала — жіночу волосину!

— О, — сказав Пуаро, — волосину? І чия ж вона, насмілюся спитати?

— Мені теж цікаво, чия, — відповів паризький детектив і з поклоном пішов геть.

— Він дуже намагався привернути мою увагу, наш добрий друг Жиро, — задумливо сказав Пуаро дорогою до готелю. — Цікаво, в якому неправильному напрямку він хоче мене скерувати? Жіноча волосина, гм!

Ми добре пообідали, але я бачив, що чоловічок думками був десь далеко. Тож коли ми піднялись у вітальню, я попросив його розповісти мені про свою таємничу поїздку в Париж.

— Охоче розкажу, друже. Я їздив туди, щоб знайти ось це!

І він витяг із кишені складену вирізку з газети. Це була репродукція світлини, на якій було зображено жінку. Він подав її мені, а я, кинувши погляд на знімок, аж скрикнув від здивування.

— Упізнаєте, друже? — усміхнувся Пуаро.

Я кивнув. Світлина була стара, і волосся жінки було зачесане по-іншому, але не впізнати її було неможливо.

— Мадам Добрей! — вигукнув я.

Детектив похитав головою.

— Не зовсім, друже. Тоді вона називала себе по-іншому. Це світлина сумнозвісної мадам Берольді!

Мадам Берольді! У моїй голові блискавкою майнув спогад. Тоді відбувся суд за звинуваченням в убивстві, який сколихнув весь світ.

Справа Берольді.