Убивство на полі для гольфу

Розділ шостий Місце злочину

Лікар і мсьє Оте взяли непритомну жінку на руки і віднесли її в будинок. Комісар дивився їм услід, хитаючи головою.

— Pauvre femme[39], — пробурмотів він собі під носа. — Надто сильний шок. Але нічого не поробиш… А тепер, мсьє Пуаро, чи не хотіли б ви піти на те місце, де було скоєно вбивство?

— Коли ваша ласка, мсьє Бексе.

Ми пройшли через будинок і вийшли крізь вхідні двері. Дорогою Пуаро глянув на сходи, що вели на другий поверх, і невдоволено знизав плечима.

— Мені абсолютно незрозуміло, чому слуги нічого не чули. Рипіння тих сходів під ногами трьох чоловіків мало розбудити навіть мерців!

— Не забувайте, що то була середина ночі. Усі міцно спали.

Але Пуаро й далі супився, ніби відповідь його взагалі не задовольнила. На під’їзній доріжці він зупинився й поглянув угору на будинок.

— Чому вони найперше підійшли до вхідних дверей? Імовірність, що вони відімкнені, була дуже мала. Вони мали б ломитися у вікно.

— Але всі вікна на першому поверсі зачинені металевими віконницями, — заперечив комісар.

Детектив показав на одне вікно на другому поверсі.

— Це ж вікно спальні, де ми щойно були, правда? І ось, подивіться, росте дерево, по якому дуже легко вилізти нагору.

— Можливо, — визнав Бекс, — але тоді вони мали залишити сліди на клумбі.

Я подумав, що він має рацію. По обидва боки від сходів, що вели до вхідних дверей, розмістилися овальні клумби, засаджені багряними калачиками, а дерево, про яке говорив Пуаро, росло просто за клумбою, і до нього неможливо було дістатися, не наступивши на неї.

— Бачите, — продовжував комісар, — оскільки дощу давно не було, на дорозі й на стежках слідів не залишилося. Але на пухкому ґрунті клумби їх було б помітно.

Мій друг підійшов до клумби й уважно її оглянув. Як і казав Бекс, земля була рівна, без жодного сліду.

Детектив кивнув. Здавалося, він переконався у правоті комісара. Аж тут він розвернувся й пішов подивитися на другу клумбу.

— Мсьє Бексе, — покликав він. — Ось тут ціла купа слідів, спеціально для вас.

Поліцейський підійшов і усміхнувся.

— Дорогий мсьє Пуаро, та це ж сліди садівникових чобіт. До того ж тут вони нас не цікавлять, оскільки тут жодне дерево не росте, а отже, й до другого поверху неможливо дістатися.

— Це правда, — сказав Пуаро розчаровано. — То ви думаєте, що ці сліди нас не цікавлять?

— Аніскілечки.

Тоді на мій неймовірний подив детектив промовив:

— Я з вами не згоден. На мою скромну думку, ці сліди — найважливіше, що ми за сьогодні побачили.

Мсьє Бекс нічого не відповів, тільки стенув плечима. Він був надто вихований, щоб наполягати на власній думці.

Натомість запитав:

— Ідемо далі?

— Звісно. Сліди я огляну пізніше, — бадьоро оголосив Пуаро.

Комісар повів нас не дорогою до воріт, а стежкою, яка відгалужувалася праворуч. Трохи вигинаючись, вона вела за правий ріг будинку. Обабіч стежки росли акуратно підстрижені кущі, а в одному місці нам раптом відкрився проміжок, крізь який можна було помилуватися морем. У цьому проміжку стояла лавочка, а неподалік тулився старенький сарайчик. За кілька кроків рівний ряд невисоких кущів позначав край подвір’я вілли. Услід за мсьє Бексом ми переступили через цю огорожу й опинилися на порослому травою схилі. Я озирнувся і в захваті вигукнув:

— Та це ж поле для гольфу!

Бекс кивнув.

— Воно ще до кінця не добудоване, — пояснив комісар. — Поле планували відкрити наступного місяця. Саме робітники, які прийшли сюди працювати, знайшли вранці тіло.

Я скрикнув. Ліворуч від мене зяяла яма, якої я раніше не помітив, а біля неї лицем униз лежало тіло чоловіка! Серце в мене мало не вискочило з грудей, на мить мені здалося, що трагедія повторилася. Але комісар розвіяв мою ілюзію. Він ступив уперед і сердито закричав:

— Куди дивляться мої люди! Я чітко наказав їм стежити, щоб ніхто без дозволу не наближався до цього місця!

Чоловік, який лежав на землі, повернув до нас голову.

— Але в мене є дозвіл, — мовив він і повільно звівся на ноги.

— Шановний мсьє Жиро! — вигукнув комісар. — Я й не знав, що ви вже приїхали. Слідчий суддя нетерпляче на вас чекає.

Поки він говорив, я з цікавістю придивлявся до нового знайомця. Прізвище цього детектива з паризької Служби безпеки мені доводилося чути не раз, тож побачити його нарешті на власні очі було дуже цікаво. Це був високий чоловік років тридцяти, військової виправки, який мав русяве волосся і світлі вуса. Тримався він трохи зверхньо, ніби усвідомлюючи власну значущість. Бекс відрекомендував нас, назвавши Пуаро колегою. Очі паризького детектива зблиснули цікавістю.

— Я чув про вас, мсьє Пуаро, — сказав він. — Колись ваша слава йшла попереду вас, правда? Але тепер методи розслідування вже зовсім інакші.

— Утім, злочини залишилися ті самі, — м’яко зазначив мій друг.

Я одразу побачив, що Жиро налаштований вороже. Він не хотів ні з ким іти пліч-о-пліч, і мені подумалося: якщо він натрапить на якийсь важливий речовий доказ, то навряд чи комусь про нього розповідатиме.

— Слідчий суддя… — почав було знову комісар, але Жиро грубо його перебив:

— Що ви все носитеся з тим слідчим суддею! Світло — ось що зараз найважливіше. За кілька годин стемніє, і нічого не можна буде побачити. З деталями справи я ознайомлений, а ті, хто сидить у будинку, почекають до завтра. Та якщо ми збираємося знайти вбивць, саме тут треба шукати зачіпок! Це ваші поліцейські всю траву витовкли? Я думав, сучасна поліція вміє краще працювати.

— Звичайно, що вміє. Сліди, які вам так не подобаються, залишили робітники. Це вони знайшли тіло.

Детектив Жиро презирливо скривився.

— Я вже знайшов місце, де ті троє чоловіків продерлися крізь живопліт — але вбивці були хитрі. Сліди посередині можна впізнати — вони належать мсьє Рено, а ті, що обабіч, ретельно затерли. На сухій землі однаково багато не розгледиш, але злочинці не лишили слідству жодного шансу.

— Речові докази, — подав голос Пуаро, — ви їх шукаєте?

Жиро зміряв мого друга поглядом.

— Звичайно.

На вустах Пуаро заграла ледь помітна посмішка. Він вдихнув, щоб щось сказати, але стримався. Натомість нахилився до лопати.

— Саме цим інструментом викопали могилу, це точно, — промовив детектив з Парижа. — Але лопата вам ні про що не скаже. Вона належала Рено, а той, хто нею копав, був у рукавичках. Ось вони, — він ногою показав на рукавички для роботи в саду, що лежали поблизу. — Теж належали Рено або принаймні його садівникові. Кажу вам, ті, хто планував убивство, діяли дуже виважено. Рено закололи власним кинджалом і мали закопати власною лопатою. Вони розраховували не залишити слідів. Але мене круг пальця не обведеш. Завжди щось знаходиться! І я знайду!

Але мій друг уже зацікавився іншим: коротким непофарбованим шматком свинцевої труби, який лежав неподалік від лопати. Він легенько торкнувся його пальцем:

— А це теж належало вбитому? — запитав він, і я почув у його словах легку іронію.

Жиро стенув плечима, мовляв, не знає і знати не хоче.

— Та воно могло тут тижнями валятися. Мене такі речі не цікавлять.

— А от мене цікавлять, і то дуже, — солодким голосом проказав Пуаро.

Мені здалося, що він намагається подратувати паризького детектива, і йому явно це вдавалося. Жиро геть не люб’язно відвернувся, зауваживши, що не має часу на різні дрібниці, і знову гепнувся на землю шукати якісь ледь помітні сліди.

А тим часом Пуаро раптом кинувся до старого сарайчика і поторсав двері.

— Вони замкнені, — кинув через плече Жиро. — Утім, за ними нічого цікавого немає: там лише речі садівника. Лопату взяли не звідси, а з повітки, що стоїть із іншого боку будинку.

— Неймовірно! — захоплено пробурмотів до мене мсьє Бекс. — Він тут лише півгодини, а вже все знає! Що за чоловік! Воістину Жиро — найвидатніший детектив сучасності.

І хоча Жиро геть мені не подобався, його знання вразили і мене. Здавалося, він так і випромінює ефективність. Я не міг не зауважити, що Пуаро натомість поки що ніяк себе не проявив, і це мені геть не подобалося. Він, схоже, помічав лише якісь дивні дрібниці, які справи геть не стосувалися. Ніби в тон моїм думкам, мій друг несподівано запитав:

— Мсьє Бексе, скажіть мені, благаю, яке призначення цієї білої лінії, що нею оточене поле? Це знак для поліції?

— Ні, мсьє Пуаро, це для гри в гольф. Вона вказує, що тут має бути «бункер», як ми це називаємо.

— Бункер? — Пуаро повернувся до мене. — Це заглибина неправильної форми, наповнена піском і зі схилом з одного боку, правильно?

Я підтвердив.

— Ви граєте в гольф, мсьє Пуаро? — запитав Бекс.

— Я? Ніколи не грав і не гратиму. Жахлива гра! — Маленький бельгієць почав сердито пояснювати, чому не любить гольф. — Уявіть, кожна лунка має різну довжину. Перешкоди розміщено хаотично й не вивірено математично. Навіть трава навколо лунок часто буває підстрижена нерівно! Єдине, що мені подобається, — підставки під м’яч. Вони хоча б стоять симетрично!

Я не зміг втриматися від сміху, слухаючи, як Пуаро описує «жахливу гру», а він усміхнувся до мене, вважаючи, що я його підтримую.

— Але мсьє Рено, без сумніву, часто грав у гольф?

— О, це був завзятий гравець. Саме завдяки йому і його щедрим пожертвам збудували це поле. Він навіть допомагав його проектувати.

Мій друг замислено кивнув, а тоді зауважив:

— Вони не дуже вдале місце вибрали — заховати труп саме тут. Коли землю почали б копати — тіло знайшли б.

— Саме так! — тріумфально вигукнув Жиро. — І це доводить, що вбивці були не місцеві. Це чудовий непрямий доказ!

— Так, — сказав Пуаро з сумнівом у голосі. — Якби вони знали, то не ховали б тут тіло — хіба тільки хотіли, щоб його знайшли. Але ж це абсурд, правда?

Детектив із Парижа навіть не удостоїв ці слова відповіддю.

— Так, — невдоволено повторив Пуаро. — Так, без сумніву, абсурд!