Розділ двадцятий Дивовижне припущення


Пуаро радісно мене обняв.

Enfin![60] Ви здогадалися! І все самостійно. Чудово! Продовжуйте. Ви маєте рацію. Ми справді зробили велику помилку, забувши про Жоржа Конно.

Я так тішився похвалою свого маленького друга, що продовжувати думати мені було нелегко. Але зрештою я опанував себе й заговорив знову.

— Жорж Конно зник двадцять років тому, але в нас немає підстав вважати, що він помер.

Aucunement[61], — погодився Пуаро. — Продовжуйте.

— Значить, можемо припустити, що він живий.

— Саме так.

— Або був живий до недавнього часу.

De mieux en mieux[62]!

— Припустімо, що для нього настали важкі часи, — провадив я дедалі впевненіше, — і що він став злочинцем, вигнанцем, волоцюгою, називайте як хочете. Потрапив у Мерлінвіль і знайшов тут жінку, яку не забув і досі кохав.

— Ну, ну! Ви знову скочуєтеся в сентиментальність, — застеріг детектив.

— Там, де живе ненависть, живе й кохання, — процитував (чи вигадав) я. — У будь-якому разі він знайшов її тут, під іншим іменем. Але тепер у неї інший коханець, англієць Рено. Жорж Конно, захоплений давніми спогадами, свариться з ним. І коли Рено іде до коханки, вилазить із засідки й убиває його кинджалом у спину. А тоді, вжахнувшись від власного вчинку, починає копати могилу. Пізніше, мабуть, мадам Добрей пішла шукати свого коханця, який ніяк не приходив. Зустріла Конно, страшно з ним посварилася. Він затягнув її в сарай, і там раптово помер від епілептичного нападу. Аж тут, припустімо, з’являється Джек Рено. Мадам Добрей в усьому йому зізнається і повідомляє, які жахливі наслідки скандал із минулого матиме для її доньки. Убивця його батька мертвий — тепер треба позбутися слідів трагедії. Джек погоджується, іде в дім і обговорює подію з матір’ю, переконуючи її зробити так, як каже мадам Добрей. Пригадавши історію, почуту від мадам, він пропонує матері зв’язати її й заткнути рот. От і все. Що ви про це думаєте, Пуаро? — я випростався, задоволений власною розповіддю.

Мій друг замислено подивився на мене.

— Думаю, що вам варто писати кіносценарії, mon ami, — відповів він нарешті.

— То ви…

— То я думаю, що з цього вийшов би чудовий фільм, але до реального життя він має небагато стосунку.

— Я не всі деталі врахував, визнаю, але…

— Ба більше, друже, ви багато чим знехтували. От, наприклад, одяг двох чоловіків. Ви думаєте, що після того, як Конно заколов свою жертву, він зняв із неї одяг, тоді вдягнув на себе і знову встромив кинджал?

— Мені здається, це несуттєва деталь, — роздратовано заперечив я. — Він міг дістати одяг і гроші від мадам Добрей, яку зустрів напередодні й узявся їй погрожувати.

— Погрожувати? Ви справді вважаєте, що так і було?

— Звичайно. Він міг погрожувати, що розповість Рено, хто вона така, і тоді її планам про заміжжя дочки настав би кінець.

— Ви помиляєтеся, Гастінґсе. Він не міг шантажувати її, бо в неї була перевага. Не забувайте, Жоржа Конно досі шукають як убивцю. Варто було їй мовити слово — і на нього чекала б гільйотина.

Я мусив визнати, що Пуаро має рацію.

— Ну а ваша теорія, — в’їдливо зауважив я, — звичайно ж, враховує всі найдрібніші деталі.

— Моя теорія правдива, — тихо сказав детектив. — А правда мусить бути правильною. Ви припустилися фундаментальної помилки, Гастінґсе. Дозволили своїй уяві захопитись опівнічними жахами і пристрасними сценами ревнощів. Але розслідуючи злочин, завжди необхідно спиратися на здоровий глузд. Продемонструвати вам свій метод?

— Ну звичайно, продемонструйте!

Пуаро сів рівно і почав говорити, в найважливіших місцях значущо киваючи пальцем:

— Я почну з того самого, що і ви: з Жоржа Конно. Історія про росіян, що її мадам Бертольді розказала в суді, звичайно ж, була неправдива. Якщо вона не причетна до злочину, то, безперечно, сама вигадала цю оповідку. Якщо ж вона таки була замішана у вбивстві чоловіка, то історію могла придумати або вона, або Жорж Конно.

У злочині, що його ми розслідуємо тепер, звучить схожа історія. Як я вже вам переконливо довів, мадам Добрей навряд чи могла бути його ініціаторкою. Отже, треба прийняти гіпотезу, що історія народилася в голові Жоржа Конно. Дуже добре. Значить, Жорж Конно спланував злочин, а мадам Рено стала його спільницею. На неї спрямовано всю увагу, а позаду стоїть тьмяна фігура, чийого теперішнього імені ми поки що не знаємо.

А тепер розглянемо справу Рено від самого початку, поставивши факти в хронологічному порядку. У вас є блокнот і олівець? Добре. Отже, який найперший пункт ми запишемо?

— Лист до вас?

— Це перше, що потрапило нам до рук, але історія починається не з нього. Найперший важливий, на мою думку, пункт — це зміни, що їх пережив мсьє Рено, коли переїхав у Мерлінвіль, засвідчені кількома спостерігачами. Врахуймо ще його дружні стосунки з мадам Добрей і великі суми грошей, перераховані ним на її користь. Звідси можемо перейти прямо до подій 23 травня.

Пуаро замовк, прочистив горло і почав мені диктувати.

23 травня. Мсьє Рено свариться з сином, бо той хоче одружитися з Мартою Добрей. Син їде в Париж.

24 травня. Мсьє Рено переписує заповіт, залишаючи всі свої гроші дружині.

7 червня. Сварка в саду з волоцюгою, свідком стала Марта Добрей.

Лист, написаний до Еркюля Пуаро, з проханням про допомогу.

Телеграма, надіслана Джекові Рено, з вимогою сісти на «Анзору» і пливти в Буенос-Айрес.

Шофер Мастерз, відправлений із дому на відпочинок.

Візит якоїсь леді увечері. Коли вона йшла, Рено сказав їй: «Так, так, але заради Бога, йдіть уже».

Ось, Гастінґсе, вам факти по порядку. Подумайте про них — про кожен окремо і у стосунку до загальної картини. Можливо, вам щось проясниться.

Я постарався зробити так, як просив мій друг. Минула хвилина чи дві, і я сказав із сумнівом:

— Перші пункти треба інтерпретувати залежно від того, приймаємо ми теорію про роман між мадам Добрей і Рено чи про шантаж.

— Звичайно, тут був шантаж. Ви ж чули, що сказав Стонор про характер і звички Рено.

— Але ж місіс Рено не підтвердила слів секретаря, — заперечив я.

— Ми вже переконалися, що свідченням мадам Рено аж ніяк не можна вірити. У цьому питанні покладаймося на Стонора.

— Але якщо Рено мав стосунки з жінкою на ім’я Белла, то цілком міг мати їх і з мадам Добрей.

— Цілком. Але чи мав він стосунки з Беллою?

— Лист, Пуаро. Ви забули про лист.

— Ні, не забув. Але хто вам сказав, що листа було адресовано мсьє Рено?

— Ну, його ж знайшли в кишені плаща покійника і… і…

— І все! — відрубав чоловічок. — У листі не названо жодного імені, тому незрозуміло, до кого його написали. Ми припустили, що лист адресований загиблому, бо знайшли папірець у кишені його плаща. До речі, mon ami, дещо в цьому плащі здалося мені дивним. Я виміряв його, а також зауважив, що плащ дуже поношений. А тепер думайте.

— Мені здалося, що ви тоді сказали про плащ просто щоб щось сказати, — зізнався я.

— Оце так! — вигукнув Пуаро. — Але ж потім ви бачили, що я обміряв плаща Джека Рено. Eh bien, мсьє Джек носить дуже короткого плаща. З’єднайте ці два факти з третім: молодий Рено поспіхом вибігав із дому після сварки, щоб встигнути на потяг до Парижа. А тепер скажіть мені, що це все означає.

— Розумію, — до мене почало повільно доходити, що має на увазі детектив. — Листа було адресовано Джекові Рено, а не його батькові. Просто юнак випадково схопив не того плаща.

Пуаро кивнув.

Précisément![63] Ми до цього повернемося пізніше. А тепер визнаймо, що лист не має нічого спільного із мсьє Рено-батьком, і перейдімо до наступного пункту.

23 травня, — прочитав я. — «Мсьє Рено свариться з сином, бо той хоче одружитися з Мартою Добрей. Син їде в Париж». Тут мені немає чого сказати, але зміна заповіту наступного дня, очевидно, відбулася під впливом цієї розмови. Це був прямий наслідок сварки.

— Погоджуюся, mon ami, принаймні поки що. Але який справжній мотив лежить під цим учинком мсьє Рено?

Я здивовано витріщився на Пуаро.

— Злість на сина, звісно.

— Але ж потім він написав йому в Париж теплого листа.

— Так стверджує Джек Рено, але довести не може.

— Гаразд, облишмо це.

— Ми дійшли до дня трагедії. Події того ранку ви назвали в певному порядку. Чому?

— Я переконався, що листа до мене Рено відправив тоді ж, коли надіслав синові телеграму. Невдовзі він повідомив Мастерзові, що той може взяти вихідний. На мою думку, сварка з волоцюгою відбулася якраз перед тим.

— Не розумію, як ви це визначили — хіба що треба запитувати у мадам Добрей.

— Немає потреби. Я впевнений, що все було саме так. І якщо ви цього не розумієте, Гастінґсе, то не розумієте нічого!

Якусь мить я задумливо дивився на співрозмовника.

— Ну звісно! Який я ідіот. Якщо волоцюга — Жорж Конно, то саме після сварки з ним мсьє Рено зрозумів небезпеку. Він позбувся шофера, якого підозрював як спільника Конно, надіслав телеграму синові й листа вам.

Пуаро сумно всміхнувся.

— Вам не здається дивним, що він ужив у листі ті самі вислови, що їх потім у своїй інтерпретації злочину використала мадам Рено? Якщо Сантьяго фігурувало там і там тільки для прикриття, то для чого мсьє Рено так часто згадував цю назву, ба більше — послав туди сина?

— Згоден, це дивно, але пояснення ми знайдемо потім. А зараз подумаймо про вечір, коли до Рено прийшла таємнича леді. Зізнаюся, цей візит мене збиває з пантелику — хіба що це справді була мадам Добрей, як каже Франсуаза.

Детектив похитав головою.

— Ох, друже, друже, де ваша здогадливість? Пригадайте клаптик від чека, а також той факт, що Стонор зміг пригадати ім’я Белли Дювін. Думаю, ми можемо з упевненістю сказати: саме вона писала Джекові Рено і вона того вечора приїхала на віллу «Женев’єва». Невідомо, чи хотіла вона побачитися з Джеком, чи одразу поговорити з його батьком, але сталося ось що: дівчина заявила свої права на юного Рено, можливо, показала його листи до неї, а батько спробував відкупитися від непроханої гості, виписавши чек. Белла обурено його порвала — судячи з її листа, дівчина щиро закохалася в Джека і гроші приймати аж ніяк не хотіла. Зрештою Рено якось її позбувся, і його слова, сказані дівчині, мають велике значення.

— «Так, так, але заради Бога, йдіть уже», — повторив я. — Слова звучать емоційно, от і все. Я в них більше нічого не бачу.

— А нічого більш і не треба. Рено дуже поспішав спектися Белли. Чому? Не тому, що розмова була неприємна. Ні, просто вона забрала в нього час, якого йому тоді бракувало.

— Бракувало? — здивовано перепитав я.

— Так, і питання в тому, куди він так поспішав. Пізніше сталася пригода з наручним годинником, і вона знову показує нам, що в цьому злочині час мав дуже велике значення. От ми й наближаємося до справжньої драми. Белла Дювін пішла о пів на одинадцяту, а злочин, як ми знаємо, було скоєно (чи принаймні розіграно) ще до дванадцятої години. Ми розглянули вже всі події, які передували вбивству, крім однієї. За свідченням лікаря, волоцюга на момент, коли його знайшли, був мертвий щонайменше сорок вісім годин — а може, й на двадцять чотири години довше. Тож знаючи тільки ті факти, які я вам виклав, можу стверджувати, що той чоловік помер уранці 7 червня.

Я вражено подивився на друга.

— Але як? Чому? Звідки ви це взяли?

— Бо тільки так можна логічно пояснити послідовність подій. Mon ami, я провів вас дорогою міркувань до самого кінця. Тепер ви нарешті зрозуміли очевидне?

— Дорогий Пуаро, для мене тут немає нічого очевидного. Спочатку я ще сподівався щось зрозуміти, але тепер покинув усі надії.

Той сумно подивився на мене й похитав головою.

Mon Dieu! Як же це triste[64]! Мати такий гострий розум і геть не володіти методом. Для розвитку маленьких сірих клітинок є одна гарна вправа. Я вас зараз навчу…

— Благаю, тільки не зараз! Пуаро, ви вмієте довести до сказу! Заради Бога, розказуйте далі й скажіть уже мені, хто вбив мсьє Рено!

— Цього якраз я напевно не знаю.

— Але ж ви сказали, що це очевидно!

— Тут у нас із вами різні цілі, друже. Пам’ятайте, ми розслідуємо два злочини, для яких у нас є необхідні два тіла. Ну, ну, ne vous impatientez pas[65]! Зараз я все поясню. Для початку подумаймо про людську психологію. Мсьє Рено тричі переживав кризи, внаслідок яких змінювалася його поведінка. Уперше — одразу по приїзді в Мерлінвіль. Удруге — після сварки з сином на тему його ймовірного одруження. Втретє — зранку 7 червня. Розглянемо їх усі. Перша криза сталася, найвірогідніше, після зустрічі з мадам Добрей. Друга теж пов’язана з нею, хоч і опосередковано: йшлося про шлюб його сина з її донькою. А от причини третьої кризи ми не знаємо. Нам треба здогадатися. Mon ami, дозвольте запитати вас: хто, на нашу думку, спланував злочин?

— Жорж Конно, — із сумнівом у голосі відповів я.

— Саме так. Пам’ятаєте, Жиро повідомив нам аксіому: жінка брехатиме, щоб урятувати себе, коханого чоловіка й дитину. Оскільки ми погодилися, що брехати її змусив Жорж Конно, і Жорж Конно — це не Джек Рено, виходить, що тут ми не маємо справу з третім варіантом. Якщо ж погоджуємося, що злочин спланував Жорж Конно, то і перший варіант нам не підходить. Отже, залишається другий: мадам Рено брехала, щоб вигородити коханого чоловіка, тобто Жоржа Конно. Згодні?

— Так, — сказав я, — логічно.

Bien! Мадам Рено кохає Жоржа Конно. Значить, хто такий Жорж Конно?

— Волоцюга.

— А в нас що, є докази, що мадам Рено кохала волоцюгу?

— Ні, але…

— От і добре. Ніколи не вірте теоріям, не підкріпленим фактами. Натомість запитайте себе, кого мадам Рено справді кохала.

Я спантеличено похитав головою.

Mais oui, усе ви чудово знаєте. Кого мадам Рено кохала так сильно, що зомліла, коли побачила його мертве тіло?

Я вражено дивився на Пуаро.

— Свого чоловіка? — видихнув я.

Детектив кивнув.

— Свого чоловіка, або Жоржа Конно, називайте як хочете.

Я не міг оговтатися.

— Не може бути.

— Чому не може? Хіба ми щойно не погодилися, що мадам Добрей могла шантажувати Жоржа Конно?

— Так, але…

— І хіба вона не шантажувала мсьє Рено?

— Можливо, але…

— І хіба ми не можемо визнати, що нічого не знаємо про молоді роки мсьє Рено? І що він раптово з’явився на світ як канадець рівно двадцять два роки тому?

— І це правда, — твердо сказав я. — Але ви, здається, випустили з уваги важливий момент.

— Який, друже?

— Ми визнали, що Жорж спланував злочин. Виходить, що він спланував власне вбивство!

Eh bien, mon ami, — спокійно відповів Пуаро, — саме це він і зробив.

Загрузка...