Убивство на полі для гольфу

Розділ восьмий Несподівана зустріч

Наступного ранку ми не зволікаючи вирушили на віллу «Женев’єва». Охоронець на воротях уже не заступав нам дорогу, а віддав честь, і ми безборонно пройшли до будинку. Покоївка Леоні саме спускалася сходами і була не проти побалакати.

Пуаро запитав у неї про здоров’я місіс Рено.

Леоні похитала головою.

— Вона просто розбита, бідненька. Нічого не їсть — анічогісінько! Бліда, як полотно. Серце болить на неї дивитися. Я б так не побивалася за чоловіком, який зраджував з іншою!

Детектив співчутливо закивав:

— Правду кажете, але що поробиш! Любляче серце жінки готове пробачити багато гріхів. Але ж вони, мабуть, за останній місяць часто сварилися?

Покоївка заперечно махнула рукою:

— Жодного разу, мсьє. Мадам у його бік і слова кривого не сказала — ані докору! У неї янгольський характер — спокійний і врівноважений, не те що в мсьє.

— А мсьє Рено був не схожий на янгола?

— О ні. Коли він починав сердитися, то аж будинок трусився. Того дня, коли він посварився з мсьє Джеком — ma foi, їх було, мабуть, на ринку в місті чути, так голосно обидва кричали!

— Та невже? — здивувався Пуаро. — І коли ж це сталася та сварка?

— Ну, якраз перед поїздкою мсьє Джека в Париж. Він мало на потяг не запізнився. Вийшов із бібліотеки і взяв свою чорну валізу, яку залишив у передпокої. Автомобіль саме був у ремонті, тож йому довелося бігти всю дорогу до станції. Я саме прибирала salon[43] і бачила, як він пройшов. Лице в нього було біле-білісіньке, а на щоках — дві червоні плями. Ох і сердитий він був!

Леоні явно захопилася розповіддю.

— А про що ж сперечалися?

— Ой, не знаю, — зізналася дівчина. — Авжеж, вони кричали, але так голосно і надривно, і говорили швидко, що я до пуття не розібрала їхню англійську. Але старший мсьє ходив цілий день як хмара! Йому було не догодити.

Тут нагорі хряснули двері, і потік слів покоївки урвався.

— На мене чекає Франсуаза! — раптом згадала вона, — ця стара карга весь час свариться.

— Зачекайте, мадемуазель! Ви не знаєте, де слідчий суддя?

— Вони пішли оглянути автомобіль у гаражі. Мсьє комісар подумав, що ним могли скористатись у ніч убивства.

— Quelle idée, — пробурмотів Пуаро, коли дівчина побігла.

— Підемо приєднаємось до них?

— Ні, я краще піду в salon почекаю їх. Там прохолодно, а надворі спека.

Я не поділяв спокою свого друга.

— Якщо ви не заперечуєте… — сказав я і завагався.

— Анітрохи. Ви хочете порозслідувати самостійно?

— Ну, я пошукав би Жиро, якщо він тут, і подивився б, що він устиг знайти.

— А, того чоловіка-хорта, — пробурмотів детектив, відкинувшись у зручному кріслі й заплющивши очі. — Звичайно, мій друже. Au revoir[44].

Я вийшов із будинку. Надворі справді було спекотно. Я рушив тією стежкою, якою ми йшли вчора. Мені захотілося самому оглянути місце злочину. Але одразу туди я не пішов, а повернув до кущів, щоб вийти на поле для гольфу за кількасот ярдів праворуч. Якщо Жиро буде на місці злочину, я зможу поспостерігати за ним так, щоб він мене не помітив. Але живопліт у цьому місці був такий густий, що я ледве крізь нього продерся, і коли видобувся нарешті на поле, то навалився прямісінько на юну леді, яка стояла спиною до кущів.

Вона аж скрикнула з несподіванки, та й я не зміг стримати вигуку здивування. Виявилося, що це була моя знайома з потяга, Попелюшка!

Для нас обох ця зустріч стала несподіванкою.

— Ви! — в один голос вигукнули ми обоє.

Дівчина отямилася першою.

— Матері його ковінька! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?

— Те саме я можу спитати у вас! — відгукнувся я.

— Коли я востаннє вас бачила, а це було позавчора, ви собі котилися в Англію, як слухняний хлопчик. Вам що, подарували проїзний квиточок на поїздки сюди-туди за звитяжну службу членові парламенту?

Я пропустив повз вуха її останні слова.

— А коли я вас востаннє бачив, ви котилися додому, як слухняна дівчинка, разом із сестрою. До речі, як там ваша сестра?

Білозуба усмішка стала нагородою за мій грайливий тон.

— Дякую, що поцікавилися! У моєї сестри все чудово!

— Вона тут, із вами?

— Залишилася в місті, — гордо промовило дівчисько.

— Щось мені не віриться, що у вас є сестра, — засміявся я. — А якщо є, то її, мабуть, звати Ніяк!

— А мене як звати, ви пам’ятаєте? — з усмішкою запитала панночка.

— Попелюшка. Але тепер ви ж мені скажете своє справжнє ім’я?

Вона похитала головою і хитро глянула на мене.

— І не скажете, як ви тут опинилися?

— А, це! Ну, ви, мабуть, чули, як «відпочивають» представники моєї професії?

— На дорогих водних курортах Франції?

— Якщо знати місця, відпочити там можна дуже дешево.

Я витріщився на неї.

— Але ж ви не збиралися на курорт іще кілька днів тому.

— Не завжди наші плани здійснюються, на жаль, — поважно прорекла міс Попелюшка. — Ну от, я розказала вам усе, що вам слід було знати. Чемні хлопчики не чіпляються із зайвими питаннями. А от ви досі не розказали, що тут робите. У вас на хвості кілька поліцейських, і ви ховаєтеся від них на пляжі?

Я похитав головою.

— Вгадайте-но з другої спроби. Пам’ятаєте, я в потязі вам розказував, що маю друга-детектива?

— Так.

— І ви вже, мабуть, чули про вбивство на віллі «Женев’єва»…

Дівчина витріщилася на мене великими круглими очима, затамувавши подих.

— Ви ж не… Ви що, розлідуєте це?..

Я кивнув. Мої слова явно справили на неї неабияке враження. Її повага до мене на очах підскочила до небес. Кілька секунд дівчина помовчала, не зводячи з мене очей. А потім радісно закивала.

— Оце так удача звалилась мені на голову! Бо я тут уже всі очі видивилася, виглядаючи всілякі жахіття.

— Що?

— Те, що чули. Любий хлопчику, я хіба не казала вам, що просто поведена на злочинах? Чого, по-вашому, я тут збиваю п’яти на цих височенних підборах, дибуляючи по стерні? Та я вже кілька годин заглядаю в різні шпарини, щоб хоч щось рознюхати! Хотіла зайти через ворота, але той зараза французький жандарм не пустив. О, його крижане серце не змогла б розтопити ні Єлена Троянська, ні Клеопатра, ні Марія, королева Шотландська! Так що мені дуже підфортило, що я вас зустріла. Ходімо, покажете мені всі знакомиті місця.

— Але ж… зачекайте… я не можу. Туди нікого не пускають. Усе дуже строго.

— Хіба ви зі своїм другом не великі цабе?

Я мусив зізнатися, що це точно не про мене.

— Але чому вас усе так цікавить? — спитав я вже не так радісно. — І що саме ви хочете побачити?

— Та все! Місце, де це сталося, і зброю, і тіло, і відбитки пальців, усякі такі цікаві штуки. Мені раніше не випадало щастя опинитися прямо в тому місці, де було скоєно злочин. А нинішню пригоду я запам’ятаю на все життя!

Я відвернувся. Мене раптом занудило. Що за жінки пішли нині! Захват цієї дівчини був мені огидний. Я читав про натовпи жінок, які заповнили вщерть залу суду, коли одному серйозному злочинцеві виносили смертний вирок. Іноді мені думалося: хто вони, ці жінки? Тепер я знав. Особи, схожі на Попелюшку: молоді, але спраглі огидних розваг, сенсацій будь-якою ціною, без розбору й без краплі гідності. Дівчина, яка стояла переді мною, мимоволі приваблювала своєю жвавістю і красою, але я не міг позбутися свого першого враження від зустрічі з нею — осуду й неприязні. Згадав свою матір, давно покійну. Що вона сказала б про це сучасне втілення жіночності? Миле личко в пудрі й помаді, а за ним — пустопорожній розум!

— Злізайте вже зі свого білого коня, — раптом холодно промовила панночка. — І не кривіться так манірно. Коли вас сюди викликали, хіба ви вернули носа і казали, що це огидна справа і що ви не хочете в це вплутуватися?

— Ні, але…

— Якби ви тут відпочивали, ви що, не ходили б тут, заглядаючи у шпарини, як оце я зараз? Точно ходили б.

— Я чоловік. А ви — жінка.

— То, по-вашому, жінка має вистрибувати на стільця й верещати, щойно побачить мишу. До вашого відома, це уявлення з дрімучого минулого. Але ви нарешті поведете мене показати цікаві місця чи ні? Розумієте, для мене це важливо.

— І чого б то?

— Вони ж не пускають репортерів. А я могла б зірвати чималий куш, якби дала інтерв’ю якійсь газеті. Ви навіть не уявляєте, скільки вони платять за таку інформацію.

Я досі вагався.

— Будь ласочка — чарівне слово!

Я здався. Глибоко в душі я знав, що стати провідником для зацікавленої дівчини мені буде приємно. Трохи хвилювався, що на це скаже слідчий суддя, але заспокоїв себе: нічого страшного не станеться, якщо я проведу свою знайому всередину.

Спершу ми попрямували до місця, де знайшли тіло. Поліцейський, який стояв там на варті, віддав мені честь, упізнавши, і нічого не спитав про мою супутницю. Мабуть, подумав, що я звернувся до неї по якусь допомогу. Я розказав Попелюшці, як знайшли тіло, і вона уважно слухала, час від часу ставлячи доречні запитання. Потім ми рушили до вілли. Я йшов, озираючись, бо, правду кажучи, не дуже хотів когось зустріти. Повів дівчину поза будинком до маленької повітки. Згадав, що вчора ввечері, замкнувши двері, мсьє Бекс віддав ключа місцевому сержантові Маршо: «Якщо раптом мсьє Жиро знадобиться ключ, поки ми будемо нагорі». Я подумав, що паризький детектив, побувавши всередині, повернув ключа Маршо. Тож я залишив дівчину в кущах, а сам пішов у будинок. Маршо сидів на варті біля дверей у salon. Звідти долинали голоси.

— Хочете поговорити з мсьє Оте? Він тут. Знову допитує Франсуазу.

— Ні, — відказав я квапливо. — Із ним мені говорити не треба. Але я хотів би взяти ключа від повітки, якщо це дозволено.

— Авжеж, мсьє. — Sergent de ville витяг ключа. — Мсьє Оте наказав, щоб ви мали доступ до будь-якого потрібного вам місця. Просто поверніть ключа мені, коли закінчите.

— Звичайно.

Мене переповнила гордість від того, що принаймні в очах Маршо моя особа мала таку ж вагу, як і Пуаро. Дівчина чекала на мене. Вона аж скрикнула від захвату, коли побачила в мене в руці ключа.

— Ви його дістали?

— Ну звісно, — холодно озвався я. — Але знаєте, ми з вами робимо не зовсім правильні речі.

— Ах ви, милий горобчику, я повік не забуду вашої ласки. Із будинку нас не видно?

— Зачекайте-но, — я спробував трохи остудити її гаряче бажання потрапити всередину. — Якщо ви хочете зайти, я вас не спинятиму. Але невже вам аж так цього хочеться? Ви ж побачили могилу і подвір’я, почули всі деталі цієї справи. Хіба вам не досить? Тіло в повітці доволі огидне.

Юна леді подивилася на мене довгим поглядом, і в першу мить я не зміг зрозуміти виразу її обличчя. Але за секунду дівчина вже сміялася:

— Обожнюю жахіття. Ходімо.

Ми мовчки підійшли до дверей хижі. Я відімкнув їх, і ми зайшли. Я наблизився до тіла і обережно зняв покривало, як це вчора зробив комісар Бекс. Із вуст дівчини зірвався тихий стогін. Я озирнувся: тепер на її обличчі застиг жах, бравада безслідно вивітрилася. Не послухала моєї поради — тепер отримала кару за власну самовпевненість. Але треба було йти до кінця. Я обережно перевернув тіло.

— Бачите? Його закололи кинджалом у спину.

Майже безгучно вона проказала:

— Яким кинджалом?

Я кивнув на скляний глек.

— Отим, для розрізання паперу.

Раптом дівчина похитнулася і зсунулася на підлогу. Я кинувся до неї.

— Ви зараз зомлієте. Виходьте! Це для вас занадто.

— Води, — пролепетала вона, — швидше. Води.

Я покинув її і побіг у дім. На щастя, не зустрів нікого зі слуг, схопив склянку з водою, що стояла забута на столі, і капнув туди трохи бренді з кишенькової фляжки. За хвилину я вже прибіг назад. Дівчина лежала там, де я її залишив, але кілька ковтків бренді з водою негайно привели її до тями.

— Виведіть мене звідси — швидше, швидше! — заблагала вона, тремтячи.

Попід руки я вивів її на свіже повітря, і вона сперлася спиною на двері. Глибоко вдихнула.

— Отак уже краще. Боже, це було жахливо! Чому ви потягли мене всередину?

Це було сказано так по-жіночому, що я не зміг стримати усмішки. Якщо чесно, я зовсім не засмутився через таку гостру реакцію. Вона доводила, що дівчина не така безсердечна, як я собі був подумав. Зрештою, це ж була ще майже дитина, і її бездумна цікавість зіграла з нею злий жарт.

— Я намагався вас зупинити, — м’яко заперечив я.

— Мабуть, намагалися. Ну що ж, до побачення.

— Почекайте, ви ж не можете отак просто піти — сама. Я вас не відпущу. Проведу до Мерлінвіля.

— Дурниці, зі мною все буде добре.

— А що як ви знову зомлієте? Ні, я піду з вами.

Вона заперечувала навдивовижу вперто. Та зрештою я таки переконав дівчину, і мені було дозволено провести її до містечка. Ми пройшли тією самою дорогою, якою пробралися до повітки раніше, а потім обійшли поле і попростували дорогою. Коли ж дійшли до перших міських крамниць, моя знайома спинилася і простягла руку.

— Бувайте і дякую, що провели мене.

— Ви впевнені, що з вами все гаразд?

— Цілком, дякую. Сподіваюся, вам нічого не буде за те, що ви показали мені місце злочину?

Я легковажно відмахнувся.

— Що ж, бувайте.

— Au revoir, — виправив її я. — Якщо ви ще будете в місті, то ми, можливо, зустрінемося.

Вона весело всміхнулася.

— Можливо. Тоді аu revoir.

— Зачекайте-но, але ж ви не сказали мені, де зупинилися.

— А, справді. В готелі «Маяк». Він невеличкий, але симпатичний. Приходьте завтра провідати мене.

— Прийду, — сказав я з дещо надмірною empressement[45].

Я провів дівчину очима, аж поки вона не звернула за ріг, а тоді повернувся й рушив назад до вілли. Раптом згадав, що так і не замкнув дверей повітки. На щастя, цього ніхто не помітив, тож я повернув ключ у шпарині й відніс його туди, де досі сидів sergent de ville. І тут мене осяяла несподівана думка: Попелюшка назвала мені свою адресу, але імені її я досі не знаю.