Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять п’ятий Несподіваний поворот

Наступного ранку ми прийшли на допит Джека Рено. Мене вразило, як він змінився з часу нашої останньої зустрічі: щоки запали, навколо очей лягли темні кола. Він був виснажений і стривожений, здається, не спав кілька ночей. Побачивши нас, Джек не відреагував ніяк.

В’язневі та його адвокатові, метрові Ґрозьє, дали стільці. На дверях поставили дебелого охоронця з блискучою шаблею. За стіл сів greffier[74], і допит розпочався.

— Рено, — почав слідчий суддя, — ви заперечуєте, що були в Мерлінвілі в ніч убивства?

Джек відповів не одразу. А потім, повагавшись, сказав слабким і якимось жалюгідним голосом:

— Я ж… я ж казав вам, що був у Шербурі.

Метр Ґрозьє здригнувся і зітхнув. Я одразу зрозумів, що юнак уперто повторював власну версію історії, хоча його законний представник був цьому геть не радий.

Слідчий крутнувся на стільці:

— Запросіть свідка зі станції.

За мить двері відчинилися, і зайшов чоловік, у якому я впізнав працівника Мерлінвільської станції.

— Ви чергували на станції вночі 7 червня?

— Так, мсьє.

— Ви бачили, як о 23 : 40 прибув потяг?

— Так, мсьє.

— Подивіться на підсудного. Ви впізнаєте в ньому пасажира того потяга?

— Так, мсьє.

— Може, ви помилилися?

— Ні, мсьє. Я дуже добре знаю Джека Рено.

— Може, ви неправильно запам’ятали дату?

— Ні, мсьє. Бо наступного ранку, 8 червня, ми дізналися про вбивство.

Запросили другого працівника, який підтвердив свідчення першого. Слідчий суддя звернувся до Джека Рено:

— Ці чоловіки вас упізнали. Що ви на це скажете?

В’язень стенув плечима.

— Нічого.

Мсьє Оте обмінявся поглядом із greffier, і той почав швидко записувати.

— Рено, — сказав слідчий, — ви впізнаєте оце?

Він узяв зі столу якийсь предмет і показав його Джекові. Я здригнувся: то був сувенірний кинджал.

— Pardon! — вигукнув метр Ґрозьє, адвокат. — Я мушу переговорити з клієнтом, перш ніж він дасть відповідь!

Але юнак не поділяв хвилювання бідного Ґрозьє. Просто відмахнувся від нього і тихо сказав:

— Звичайно, впізнаю. Це мій подарунок матері, пам’ятка з війни.

— Чи існують копії цього кинджала?

Метр Ґрозьє знову скочив на ноги, але Джек його випередив.

— Не знаю. Цей я спроектував сам.

Навіть слідчий суддя мало не присвиснув, почувши таку зухвалу відповідь. Молодий Рено явно грався з вогнем. Я, звичайно, розумів, що юнак мусить приховувати факт існування другого кинджала — заради Белли. Поки поліція не знатиме про копію і вважатиме, що кинджал був один, на дівчину підозри не впадуть. Джек покривав жінку, яку колись кохав — ціною власного життя! Я почав розуміти, яке важке завдання так легковажно поклав на плечі Пуаро. Виправдати Джека Рено, не сказавши правди, буде неймовірно важко.

Мсьє Оте заговорив знову, і в голосі його зазвучав метал:

— Мадам Рено повідомила нам, що в ніч убивства кинджал лежав на тумбочці біля її ліжка. Але ж мадам Рено — мати! Думаю, мої слова вразять вас, Рено, але я вважаю, що вона помилилася і що ви насправді забрали кинджал із собою в Париж. Ви, звичайно, будете заперечувати…

Я помітив, що в’язневі руки в наручниках стиснулися в кулаки, а на лобі виступив холодний піт. Ледве розціпивши зуби, він насилу відказав:

— Я не заперечуватиму. Таке могло бути.

Усі ми приголомшено завмерли. Минуло кілька секунд, перш ніж метр Ґрозьє знову зірвався на ноги й запротестував:

— Мій клієнт пережив сильний стрес. Прошу зафіксувати, що зараз я не вважаю його здатним відповідати за свої слова.

Слідчий суддя сердито глипнув на адвоката. Здається, він і сам на мить засумнівався в адекватності юнака, адже той, по суті, підписав собі смертний вирок. Мсьє Оте нахилився і зазирнув Джекові в очі.

— Рено, ви хоч усвідомлюєте, що після цих ваших слів ми маємо право віддати вас під суд?

Джекове бліде обличчя спалахнуло. На погляд слідчого судді він відповів твердим поглядом.

— Мсьє Оте, клянуся, я не вбивав свого батька.

Але недовга мить вагань у слідчого судді минула. Він коротко засміявся.

— Звісно, звісно, вони всі завжди невинні, наші затримані! Ви ж самі себе щойно звинуватили. У вас немає ні алібі, ні переконливих аргументів на свій захист, тільки ці слова, які й дитину не переконають — що ви невинні. Убити власного батька — підступно і жорстоко — заради грошей, що їх, як ви вважали, отримаєте після смерті. Але, Рено, насправді ці гроші відійшли до вашої матері. Звісно, вона як мати хотіла прикрити вас, але в суді до цього поставляться поблажливо, а от до вас — ні! І правильно, бо ви скоїли страшний злочин перед Богом і людьми! — Мсьє Оте просто-таки впивався своєю роллю, він був втіленням справедливості, й голос його гримів, як трубний глас. — Ви вбили — і мусите понести свою кару. І ці слова — не мої, це глаголи Справедливості…

Тут слідчого суддю перебили, на його превелике розчарування. Зарипіли й відчинилися двері.

— Мсьє le juge[75], мсьє le juge, — зазирнув поліцейський, — прийшла леді, яка стверджує… стверджує…

— Хто там що стверджує? — гарикнув мсьє Оте. — Що за безцеремонність? Я не дозволяю…

Аж тут тонка фігурка відіпхнула переляканого жандарма і зайшла в кімнату. Це була жінка в чорній сукні, чиє обличчя ховалося за густою вуаллю.

У мене мало серце не вистрибнуло з грудей. Вона прийшла! Усі мої спроби її врятувати виявилися марні. І все ж я не міг не захоплюватися відвагою цієї юної дівчини.

Вона підняла вуаль — і я мимоволі зітхнув. Бо дівчина була неймовірно схожа на Попелюшку, а проте це була не вона! Тепер, коли на ній не було пишного сценічного банта, я зрозумів, що це її обличчя дивилося на мене зі світлини, яку Пуаро знайшов колись у кімнаті Джека Рено.

— Ви слідчий суддя, мсьє Оте? — запитала вона.

— Так, але вам не можна…

— Мене звуть Белла Дювін. Я хочу здатися в руки поліції за вбивство містера Рено.