Розділ десятий Ґабрієль Стонор


Чоловік, який увійшов у кімнату, був на диво показний. Дуже високий, атлетичної статури, міцно збитий і з бронзовим обличчям та шиєю, він опинився серед нас, як гігант поміж карликів. Навіть постать Жиро блідла на його тлі. Коли я пізніше познайомився з ним ближче, то зрозумів, що Ґабрієль Стонор — дуже незвичайна особистість. Він народився в Англії, але життя помотало його по світу. Деякий час він був не останньою людиною в політикумі однієї африканської країни, потім подорожував Кореєю, господарював на ранчо в Каліфорнії й торгував на Полінезійських островах.

Його гостре око відразу вихопило мсьє Оте.

— Ви, напевно, слідчий суддя і відповідаєте за ведення справи? Приємно познайомитися, сер. Жахлива подія. Як почувається місіс Рено? Тримається? Мабуть, для неї все це стало справжньою трагедією.

— Так, жахливою, — відгукнувся мсьє Оте. — Дозвольте познайомити вас із мсьє Бексом, нашим комісаром поліції, і мсьє Жиро з паризької Служби безпеки. Оцей джентльмен — мсьє Еркюль Пуаро. Містер Рено запросив його, але він прибув надто пізно і не зміг відвернути трагедії. Це друг мсьє Пуаро, капітан Гастінґс.

Стонор з цікавістю глянув на мого друга.

— Він справді вас запросив?

— То ви не знали, що мсьє Рено хотів скористатися послугами детектива? — втрутився мсьє Бекс.

— Не знав. Але я анітрохи не здивований.

— Чому?

— Тому що старий був переляканий. Не знаю, що там із ним було, мені він не казав. Ми не були в аж таких близьких стосунках. Але він був до смерті переляканий.

— Гм, — видобув мсьє Оте, — але ви хоч приблизно уявляєте, чому?

— Я вже сказав, що ні, сер.

— Перепрошую, мсьє Стоноре, нам доведеться почати допит із формальностей. Будь ласка, назвіть ваше ім’я.

— Ґабрієль Стонор.

— Відколи ви служите секретарем мсьє Рено?

— Відтоді, як два роки тому ми повернулися з Південної Америки. Нас познайомив спільний приятель, і містер Рено запропонував працювати на нього. Він був страшенно добрим босом.

— Він при вас згадував своє життя в Південній Америці?

— Так, і не раз.

— Вам відомо, чи бував він у Сантьяго?

— Нібито кілька разів.

— Він ніколи не згадував про якісь пригоди, які з ним там сталися — які могли б послужити приводом для вендети?

— Ніколи.

— А чи не говорив він про якийсь секрет, здобутий там, у Сантьяго?

— Нічого такого не пригадую. І все-таки у нього була таємниця. Наприклад, я ніколи не чув, щоб він згадував про власне дитинство або взагалі про життя до поїздки в Південну Америку. Він, здається, народився у франкомовній частині Канади, але при мені він ніколи не говорив про життя у тих краях. Якщо було треба, він умів мовчати, як риба.

— Отже, наскільки ви знаєте, у нього не було ворогів, і ви нічого не можете підказати нам про секрет, яким він володів і через який його могли вбити?

— Виходить, так.

— Мсьє Стоноре, чи ви чули колись прізвище Дювін у зв’язку з мсьє Рено?

— Дювін. Дювін. — Секретар задумався. — Ні, мабуть, не чув. Але це прізвище чомусь мені знайоме.

— А може, ви знаєте жінку, яку звали Белла?

Містер Стонор знову похитав головою.

— Белла Дювін? Це повне ім’я? Цікаво. Певен, я його знаю. Але ніяк не пригадаю звідки.

Слідчий суддя кашлянув.

— Розумієте, мсьє Стоноре, тут така справа. У ній не мусить бути недомовок. Ви маєте, з відчуття поваги до мадам Рено — її, я певен, ви дуже поважаєте і цінуєте — ви маєте — гм! — мсьє Оте, здається, трохи заплутався у власному реченні, — маєте розуміти, що недомовок бути не мусить.

Стонор спантеличено витріщився на слідчого суддю.

— До мене щось не дуже дійшло, — м’яко сказав він. — До чого тут місіс Рено? Я дуже поважаю цю леді й захоплююся нею, вона чудова і незвичайна, але щось я не второпаю, як мої недомовки можуть на неї вплинути?

— Ну, якщо ця Белла Дювін раптом виявиться більше ніж просто приятелькою її чоловіка.

— А! — відгукнувся Стонор. — Тепер до мене дійшло. Але побий мене грім, якби це було так. Старий геть не був схожий на бабія. Він свою дружину обожнював. Це було найвідданіше подружжя, яке я знаю.

Мсьє Оте сумно похитав головою.

— Мсьє Стоноре, у нас є неспростовний доказ: любовний лист, що його Белла написала мсьє Рено, звинувачуючи його в тому, що він від неї стомився. Ба більше, у нас є докази, що перед смертю він завів стосунки з француженкою, яка живе на сусідній віллі, — мадам Добрей.

Секретар примружився.

— Зачекайте, сер. Ви щось не там копаєте. Я знав Пола Рено. Бути не може такого, про що ви оце зараз розказали. Має бути інше пояснення.

Слідчий суддя стенув плечима.

— Яке інше пояснення?

— А чому ви подумали, що між ними був роман?

— Мадам Добрей мала звичку відвідувати його вечорами. Ну, і відколи мсьє Рено оселився на віллі «Женев’єва», ця жінка кілька разів вносила чималі суми на свій банківський рахунок. Загалом вона отримала близько чотирьох тисяч фунтів, якщо перевести суму в англійські гроші.

— Так і є, — тихо підтвердив Стонор. — Я привозив мсьє Рено ці суми готівкою, він мене просив. Але роману між ними не було.

— А що ж тоді було?

— Шантаж, — гарикнув секретар і грюкнув кулаком по столу. — От що це було.

— О! — мимоволі здригнувся мсьє Оте.

— Шантаж, — повторив Стонор. — Старого обдирали, як липку, і то вміло обдирали! Чотири тисячі за кілька місяців. Ха! Я ж вам кажу, в нього темне минуле, в цього Рено. А мадам Добрей знала, на який мозоль йому наступити.

— Може бути, — збуджено вигукнув комісар, — таке точно може бути!

— Може? Точно було, — гримнув секретар. — Скажіть мені, а місіс Рено ви питали про ці нібито любовні походеньки її чоловіка?

— Ні, мсьє. Ми не хотіли завдавати їй болю.

— Болю? Та вона б вам в обличчя розсміялася. Кажу вам, вони з Рено були таким подружжям, яких одне на мільйон!

— І тут я дещо згадав, до речі, — втрутився мсьє Оте. — Мсьє Рено повідомляв вас про деталі свого заповіту?

— Я дуже добре знав про цей заповіт — власноруч відвозив нотаріусу, коли Рено його написав. Можу сказати, до якого саме нотаріуса, якщо вам треба. Копія лежить десь у нього. Усе просто. Половину спадщини він заповів дружині, а половину — синові. Небагато спадкоємців. Він і мені, здається, залишив тисячу.

— А коли було написано цей заповіт?

— Року півтора тому.

— Я здивую вас, мсьє Стоноре, але мсьє Рено написав інший заповіт менш ніж два тижні тому.

Секретаря ця інформація, здається, вразила.

— Я про це не знав. І що в цьому новому заповіті?

— Усе своє майно він заповів виключно власній дружині. Сина в документі не згадано.

Містер Стонор аж присвиснув.

— Це було жорстоко щодо хлопця. Звичайно, мати його обожнює, але чужим здаватиметься, що батько його обділив. Удар по хлопцевому самолюбству. Але це доводить те, що я вам уже говорив: Рено жив із дружиною душа в душу.

— Можливо, можливо, — сказав мсьє Оте. — Не виключаю, що нам доведеться переглянути деякі наші теорії. Ми, звісно, послали телеграму в Сантьяго й очікуємо звідти відповіді з хвилини на хвилину. Сподіваємося, вона нам усе прояснить. А з іншого боку, якщо ваше припущення про шантаж правильне, то мадам Добрей зможе надати нам цінну інформацію.

Тут до розмови приєднався Пуаро:

— Мсьє Стоноре, а шофер із Англії, Мастерз, давно вже працює на мсьє Рено?

— Понад рік.

— Ви не знаєте, він бував у Південній Америці?

— Я певен, що ні. Перед тим, як почати працювати на мсьє Рено, він багато років прослужив одним людям із Глостерширу, яких я добре знаю.

— Отже, ви вважаєте, що його не варто підозрювати?

— Переконаний.

Детектив, здавалося, трохи засмутився.

Тим часом слідчий суддя покликав Маршо.

— Передайте від мене уклін мадам Рено і скажіть, що я був би вдячний, якби вона погодилася трохи зі мною поспілкуватися. Хай не завдає собі клопоту спускатися. Я зустрінуся з нею нагорі.

Маршо віддав честь і вийшов.

Минуло кілька хвилин, двері відчинилися, і, на наш подив, у кімнату зайшла місіс Рено, бліда, аж біла від горя.

Мсьє Оте заходився перепрошувати й кинувся до неї зі стільцем, а вона подякувала зі слабкою усмішкою. Стонор мовчки взяв жінку за руку, слова співчуття застрягли у нього в горлі. Місіс Рено повернулася до слідчого судді.

— Ви хотіли про щось мене запитати?

— З вашого дозволу, мадам. Я знаю, що ваш чоловік народився у франкомовній частині Канади. Можете розказати мені щось про його дитинство та юність?

Жінка похитала головою.

— Мій чоловік неохоче згадував своє дитинство, мсьє. Я знаю, що він народився на північному заході, але, мабуть, у юні роки не був щасливий, бо про ті часи розповідав мало. Ми завжди жили теперішнім і майбутнім.

— Можливо, в його минулому ховалась якась таємниця?

Місіс Рено всміхнулася й похитала головою.

— О, я певна, нічого настільки романтичного.

Мсьє Оте усміхнувся й собі.

— Звісно, не варто опускатися до мелодраматизму. Але є ще одне… — він завагався.

Раптом втрутився Стонор:

— Вони собі вбили в голову, місіс Рено, начебто містер Рено мав роман із мадам Добрей, яка, здається, живе по сусідству з вами.

Щоки вдови раптом спалахнули. Вона труснула головою, стиснула губи — здавалося, жінка от-от заплаче. Стонор вражено дивився на неї. Аж тут до місіс Рено підійшов комісар Бекс і тихо взяв її за руку.

— Вибачте, що завдаємо вам болю, мадам, але чи маєте ви підстави вважати, що мадам Добрей була коханкою вашого чоловіка?

Жінка голосно схлипнула й закрила обличчя руками. Її плечі здригалися. Зрештою вона опанувала себе й підвела голову:

— Могла бути.

Ще ніколи в житті я не бачив такого здивування, як на блідому лиці Стонора. Він був цілковито заскочений цими словами.

Загрузка...