Убивство на полі для гольфу

Розділ вісімнадцятий Жиро діє

— До речі, Пуаро, — сказав я, поки ми йшли гарячою від сонця білою дорогою, — маю вам дечим дорікнути. Розумію, що ви мали найкращі наміри, але чому пішли в готель «Маяк», не сказавши про це мені?

Друг кинув на мене уважний погляд.

— А як ви дізналися, що я там побував?

Я відчув, як щоки в мене спалахнули.

— Проходив повз і зазирнув туди, — якомога спокійніше мовив я.

На мій подив і полегшення, Пуаро не став кепкувати з мене, тільки похмуро похитав головою.

— Перепрошую, якщо я образив вас, пізніше ви зрозумієте, чому я так вчинив. Повірте, я всі сили спрямовую на розслідування цієї справи.

— Та все гаразд, — мене це пояснення цілком задовольнило. — Я знаю, що ви завжди дбаєте про мене. Але я й сам можу подбати про себе!

Чоловічок хотів щось сказати, але передумав.

Прийшовши на віллу, він одразу пішов до сараю, де знайшли друге тіло. Але всередину заходити не став, а попрямував до лавочки, на якій недавно сидів, сумуючи, я. Поміркувавши над нею хвилину чи дві, детектив відміряв кількість кроків від неї до живоплоту, що розділяв віллу «Женев’єва» і віллу «Маргарита». Потім, киваючи, повернувся. А тоді знову підійшов до живоплоту й руками розгорнув кущі.

— Якщо нам пощастить, — сказав він мені через плече, — мадемуазель Марта буде зараз у саду. Хочу з нею поговорити, але так, щоб не йти на віллу «Маргарита» з офіційним візитом. О, та он же вона. Мадемуазель! Мадемуазель! Un moment, s’il vous plaît[58].

Я підійшов до свого друга одночасно з Мартою Добрей, яка, здивована, наблизилася до кущів.

— Чи можна перекинутися з вами кількома словами, мадемуазель?

— Звісно, мсьє Пуаро.

Дівчина була явно налякана і стривожена, хоча й погодилася на розмову.

— Мадемуазель, пам’ятаєте, як ви бігли за мною того вечора, коли ми приходили до вас із слідчим суддею? Ви питали, кого підозрюють.

— І ви відповіли мені, що двох чилійців, — важко дихаючи, сказала Марта і притисла руки до грудей.

— А ви не хочете запитати мене те саме ще раз, мадемуазель?

— Про що ви?

— Про те, що якби ви знову запитали, кого підозрюють, я дав би вам іншу відповідь. Бо є новий підозрюваний, і він не чилієць.

— І хто ж? — майже безгучно мовила дівчина.

— Мсьє Джек Рено.

— Що? — розпачливо крикнула вона. — Джек? Не може бути. Хто посмів?

— Жиро.

— Жиро! — дівоче обличчя палало. — Я боюся того чоловіка. Він жорстокий. Він, він… — Марта замовкла, а тоді на її лиці з’явився дуже рішучий вираз. У ту мить я зрозумів, що вона готова боротися. Пуаро також уважно дивився на дівчину.

— Ви ж знаєте, що Джек був тут у ніч убивства? — запитав мій друг.

— Так, він мені казав, — машинально відгукнулася Марта.

— Даремно він приховав це від слідства, — вів далі детектив.

— Так, так, — нетерпляче сказала дівчина, — але часу шкодувати немає. Треба знайти когось, хто зможе його врятувати. Звичайно, Джек нікого не вбивав, але для таких, як Жиро, це нічого не значить. Той нишпорка тільки й шукає, як би зажити слави й когось арештувати, і арештує він, звичайно, Джека!

— Проти мсьє Рено свідчать факти, ви ж це розумієте? — мовив Пуаро.

Марта впевнено подивилася йому просто в очі.

— Я ж не дитина, мсьє. Я вмію мужньо дивитися фактам в обличчя. Він невинний, і ми маємо його врятувати.

Марта говорила гаряче й розпачливо, а потім замовкла, важко дихаючи.

— Мадемуазель, — сказав мій друг, уважно спостерігаючи за дівчиною. — Є щось таке, що ви приховуєте, але чим хотіли б із нами поділитися?

Вона приголомшено кивнула.

— Є дещо, але я навіть не знаю, чи ви мені повірите… Бо може здатися, що це абсурд.

— Не бійтеся, скажіть нам, мадемуазель.

— Тоді слухайте. Мсьє Жиро послав по мене, щоб я допомогла впізнати тіло того чоловіка, — Марта Добрей кивнула на сарай. — Я тоді його не впізнала. Але потім трохи подумала…

— І?

— Це все так дивно, але я майже певна. Розкажу вам. Уранці того дня, коли вбили мсьє Рено, я гуляла тут у саду й раптом почула чоловічі голоси: вони сварилися. Я розсунула руками кущі й визирнула. Один із чоловіків був мсьє Рено, а другий — якийсь волоцюга, замурзаний і страшний, у старому одязі. Він щось кричав і погрожував. Мені здалося, що він вимагав грошей, але точно я так і не дізналася, бо maman покликала мене додому. От і все — але я впевнена, що той волоцюга і мертвий чоловік у сараї — та сама людина.

Пуаро аж скрикнув від здивування.

— Але чому ж ви раніше про це не розповіли, мадемуазель?

— Тому що його обличчя спершу здалося мені майже незнайомим. Він був по-іншому одягнений і явно належав до вищого прошарку суспільства. Скажіть мені, мсьє Пуаро, може бути таке, що той волоцюга вбив мсьє Рено і забрав у нього одяг і гроші?

— Цікава думка, мадемуазель, — задумливо промовив детектив. — Багато що залишається незрозумілим, але думка дуже цікава. Я її обміркую.

Раптом хтось покликав Марту.

— Maman, — прошепотіла дівчина. — Мушу бігти. — І вона майнула до будинку.

— Ходімо, — сказав Пуаро і взяв мене під руку. Ми рушили до вілли.

— Що ви про це думаєте? — мене розбирала цікавість. — Історія справжня, чи дівчина просто хотіла відвернути підозри від свого коханого?

— Цікава історія, — відказав мій друг, — і я думаю, що вона абсолютно правдива. До того ж мадемуазель мимоволі розповіла нам іншу правду — про те, що юний Рено збрехав. Ви помітили, як він завагався, коли я спитав його, чи зустрівся він із Мартою у ніч злочину? Перш ніж відповісти «так», Рено ще подумав. Я підозрював, що він бреше. Тому мені так важливо було поговорити з мадемуазель до того, як він домовився б із нею про спільну версію подій. Три маленькі слова дали мені ту інформацію, якої я потребував. Коли я спитав, чи знає Марта про те, що Джек Рено був тут у ніч убивства, вона відповіла: «Він мені казав». Тепер питання, Гастінґсе: що робив тут тієї ночі Джек Рено, якщо не бачився з Мартою? З ким він тоді зустрічався?

— Пуаро, — вражено вигукнув я, — ви ж не думаєте, що цей юнак міг убити власного батька?

— Mon ami, — відповів детектив, — ваша сентиментальність дивує мене до краю. На своєму віку я бачив матерів, які вбивали власних дітей, щоб отримати страховку! Після цього я можу думати що завгодно.

— А мотив?

— Гроші, звісно. Пам’ятаєте, Джек Рено казав, що отримає половину батькових грошей після його смерті.

— Ну а волоцюга? До чого тут він?

Пуаро стенув плечима.

— Жиро сказав би, що це спільник, який допоміг молодому Рено скоїти злочин, а відтак його прибрали з дороги.

— Ви забули про волосину, обмотану навколо руків’я кинджала. Жіночу волосину!

— А, — широко усміхаючись, сказав Пуаро, — це вишенька на тортику версії Жиро. Він вважає, що це взагалі не жіноча волосина. Нинішня молодь зачісує волосся назад і змащує спеціальною помадою, щоб воно лежало рівно. Тож волосини справді виходять дуже довгі.

— Ви поділяєте думку Жиро?

— Ні, — хитро посміхаючись, заперечив Пуаро. — Бо я знаю, що то справді жіноча волосина, і навіть знаю чия!

— Мадам Добрей? — припустив я.

— Можливо, — таємниче прорік мій друг.

Але я не піддався на провокацію і не розсердився.

— Що ми робитимемо тепер? — запитав я, коли ми зайшли у передпокій вілли «Женев’єва».

— Я хочу обшукати речі мсьє Джека Рено. Тому прибрав його з дороги на кілька годин.

— Але Жиро, мабуть, уже проводив обшук? — запитав я із сумнівом у голосі.

— Звичайно. Він трудиться над цією справою, як бобер над загатою, і то аж надто завзято. Але Жиро не шукав тих речей, які шукаю я. Та навіть якби вони самі впали йому в руки, він не зрозумів би їхньої важливості! Починаймо.

Пуаро почав одна за одною відчиняти шухляди та шафи й акуратно і методично переглядати їхній вміст, після чого клав усе точно на місця. Робота була нудна й нецікава. Мій друг копався в сорочках, піжамах і шкарпетках. Раптом я почув за вікном тихе гарчання. Визирнув у шибку й перелякався мало не до смерті.

— Пуаро! — закричав я, — до будинку під’їхав автомобіль. У ньому сидять Жиро, Джек Рено і двоє жандармів!

— Sacré tonnerre! — прохрипів детектив. — Цей недоумок Жиро, невже він не міг трохи зачекати? Я не встигну правильно поскладати речі в цій шухляді. Швидше!

Він безцеремонно вивалив на підлогу речі, які лежали в шухляді, переважно краватки й носовички. Раптом із криком радості Пуаро витяг із купи маленький прямокутничок картону, мабуть, світлину. Запхав її в кишеню, покидав усе назад у шухляду, схопив мене за руку й виволік із кімнати. Ми помчали сходами вниз. У вітальні стояв Жиро, тримаючи за руку свого арештанта.

— Добрий день, мсьє Жиро, — привітався Пуаро. — Що тут у вас?

Жиро кивнув на Джека.

— Хотів утекти, але я пильно за ним стежив і не дав цього зробити. Тепер його арештовано за підозрою в убивстві батька, мсьє Пола Рено.

Мій друг повернувся до юнака, який понуро прихилився до дверей. Обличчя його було бліде, як смерть.

— Що ви на це скажете, jeune homme[59]?

Джек Рено подивився на нього скляними очима й відповів:

— Нічого.