Убивство на полі для гольфу

Розділ дванадцятий Пуаро дещо пояснює

— Чому ви обміряли того плаща? — поцікавився я, коли ми неквапливо йшли дорогою.

— Parbleu! Щоб знати його довжину, — незворушно відказав Пуаро.

Я розсердився. Його невитравна звичка творити таємниці на рівному місці мене добряче дратувала. Стиснувши губи, я мовчки йшов і думав про своє. У пам’яті зринули слова місіс Рено, яких я раніше не зауважив, але тепер вони раптом видалися важливими: «То ти не поплив? — сказала вона до сина, — утім, це вже не має значення… тепер».

Що вона мала на увазі? Ці слова були таємничі й, здавалося, мали прихований сенс. Можливо, місіс Рено знала більше, ніж ми думали? Вона стверджувала, що нічого не знає про чоловікове доручення для сина, але чи справді це так? Чи могла вона розкрити нам якусь таємницю, якби захотіла, чи було її мовчання частиною детально продуманого плану?

Що більше я про це думав, то більше переконувався у власній слушності. Місіс Рено знала більше, ніж хотіла казати. Під враженням зустрічі з сином вона мимоволі видала себе, сказавши зайве. Я вже був певен: вона знала якщо не вбивць, то мотив для вбивства. Але якісь серйозні міркування стримували її від того, щоб виказати таємницю.

— Ви так глибоко замислилися, мій друже, — зауважив Пуаро, перебивши хід моїх думок. — Що вас тривожить?

Я поділився з ним своїми роздумами, в душі готуючись до критики. Але, на мій подив, друг замислено кивнув.

— Ви маєте рацію, Гастінґсе. Я від самого початку припускав, що вона щось приховує. Спершу навіть підозрював мадам Рено — якщо не в організації, то бодай у сприянні злочину.

— Підозрювали її? — здивовано вигукнув я.

— Авжеж. Вона отримує серйозну вигоду. Після того, як став чинним новий заповіт, вона єдина отримує вигоду від смерті мсьє Рено. Тож мадам Рено заслуговувала на найпильнішу увагу від самого початку. Ви, мабуть, помітили, що я за першої ж нагоди оглянув її зап’ястки: хотів побачити, чи часом не вона сама себе зв’язала і заткнула собі рота. Але переконався, що її таки по-справжньому сильно зв’язали, мотузки дуже сильно врізались у шкіру. А значить, власноруч злочину здійснити вона не могла. Утім, імовірність, що мадам Рено до нього причетна, ба навіть його організувала, все-таки залишалася. Адже історія, яку вона розказала — про незнайомців у масках, про «секрет» — була мені знайома, такі байки я чув і читав не раз. Була ще одна деталь, яка підказувала мені: ця жінка не говорить правди. Наручний годинник, Гастінґсе, годинник!

Знову цей годинник! Детектив із усмішкою дивився на мене.

— Ви розумієте, mon ami? До чого я хилю?

— Ні, — трохи роздратовано зізнався я. — Не розумію. Ви любите напустити туману і не відповідати на запитання. А потім таємничо щось витягти з рукава!

— Не сердьтеся, друже, — м’яко сказав Пуаро. — я поясню, якщо хочете. Але про це — ні слова Жиро, c’est entendu?[46] Він вважає мене стариганем, від якого жодної користі! Але час усе розставить на свої місця! Я ж поділився з ним підказкою. Якщо він нею не скористається, це буде на його совісті.

Я запевнив друга, що на мене можна покладатися.

— C’est bien[47]! Отже, скористаймося своїми маленькими сірими клітинками. Скажіть мені, друже, коли, на вашу думку, було скоєно злочин?

— Ну, о другій годині ночі, десь так, — вражено відповів я. — Пам’ятаєте, місіс Рено казала, що чула бій годинника, коли злочинці саме були в неї в кімнаті.

— Саме так, і тому ви, слідчий суддя і комісар прийняли цю версію без питань. Але я, Еркюль Пуаро, стверджую, що мадам Рено сказала неправду. Злочин відбувся щонайменше на дві години раніше.

— Але ж лікарі…

— Вони оглянули тіло і сказали, що злочин було скоєно сім-десять годин тому. Mon ami, з якоїсь причини треба було стверджувати, що вбивство сталося пізніше, ніж насправді. Ви ж читали про розбиті годинники, які показували точний час убивства? Щоб підтвердити свідчення мадам Рено, хтось перевів стрілки наручного годинника на дві години вперед, кинув його на підлогу і розбив. Але цим, як то іноді буває, той хтось якраз і зрадив себе: скло розбилося, а механізм лишився неушкоджений. Тут убивці зазнали найбільшої невдачі. Годинник привернув мою увагу одразу до двох моментів: по-перше, до того, що мадам Рено бреше, а по-друге, що має бути важлива причина вказувати неправильний час злочину.

— Але яка могла бути причина?

— Чудове питання! У цьому й полягає таємниця цієї справи. Так, я поки що її не розкрив. Маю тільки одну ідею, яка може кинути хоч якесь світло на ситуацію.

— І яка ж це ідея?

— Останній потяг відбуває з Мерлінвіля о дванадцятій годині сімнадцять хвилин.

Я, здається, починав розуміти.

— Значить, якби злочин було скоєно на дві години пізніше, той, хто поїхав би з Мерлінвіля потягом, мав би тверде алібі!

— Чудово, Гастінґсе! Ви все правильно зрозуміли!

Я запишався.

— То нам тепер треба питати на залізничній станції, хто сідав на потяг тієї ночі! Не могли ж працівники не помітити двох іноземців. Ходімо туди негайно!

— Думаєте, треба так поспішати, Гастінґсе?

— Звичайно! Я готовий іти!

Пуаро легенько торкнувся моєї руки, щоб трохи стишити мій запал.

— Якщо вас так туди тягне, то йдіть, mon ami, але благаю вас, не починайте розпитувати про іноземців.

Я витріщився на детектива, а він нетерпляче пояснив:

— Ну, ну, ви ж не вірите всьому, що вам нарозказувала мадам Рено? Про чоловіків у масках і всю cette histoire-là![48]

Його слова так мене вразили, що я й не знав, що відповісти. А друг спокійно продовжував:

— Ви ж чули, як я сказав Жиро, що деталі цієї справи щось мені нагадують? Eh bien, можемо припустити одне з двох: або мозок, який спланував перший злочин, спланував і цей, або вбивця колись читав про цю cause célèbre[49] і вирішив позичити з неї деталі. Яка версія правильна? Про це я напевно зможу сказати лише після… — він раптом замовк.

Я почав перебирати в пам’яті різні нашумілі злочини.

— А як же лист від містера Рено? У ньому згадано про секрет і Сантьяго!

— Поза сумнівом, секрети в житті мсьє Рено таки були. А проте ця назва — Сантьяго — це така собі приманка, яка лежить на шляху, щоб збити нас на манівці. Не сумнівайтеся, Гастінґсе, небезпека, що йому загрожувала, походила аж ніяк не з Сантьяго, вона була тут, у Франції.

Пуаро говорив так авторитетно й так переконливо, що я не міг йому не повірити. І все-таки здобувся на останнє заперечення:

— А що ви скажете про цигарку й сірник, знайдені на місці злочину?

Обличчя бельгійця аж засяяло від задоволення:

— Їх підкинули! Спеціально для Жиро або когось такого, як він! О, він такий розумака, цей Жиро, він уміє шукати. Як справжній породистий ретривер. Приходить такий задоволений собою. Кілька годин плазував на животі, і після цього: «Подивіться, що я знайшов». І до мене: «Що це таке?». Ну, а я чесно й відверто йому відповідаю: «Нічого путнього». А Жиро, наш видатний Жиро, сміється і думає собі: «От старий дурень!». Але ми ще побачимо…

Але я вже знову думав про головні факти.

— То вся ця історія про чоловіків у масках…

— Вигадана.

— Що ж сталося насправді?

Пуаро стенув плечима.

— Це нам може повідати лише мадам Рено. Але вона мовчатиме. Жодні погрози і благання не змусять її говорити. Це незвичайна жінка, Гастінґсе. Щойно я її побачив, одразу зрозумів: це жінка зі сталевим характером. Спершу, як я вам уже казав, я її підозрював у вбивстві. Але згодом змінив думку.

— Чому?

— Бо побачив, як щиро вона затужила, поглянувши на чоловікове тіло. Присягаюся, біль у її голосі був справжній.

— Так, — задумливо погодився я, — ці почуття впізнаєш безпомильно.

— Перепрошую, мій друже, помилитися можна завжди. Подумайте, коли видатна акторка зображатиме горе, хіба воно вам не здасться реальним? Ні, хай би яким сильним було моє враження й переконання, мені потрібні були докази, щоб переконатися. Видатний злочинець може бути видатним актором. У цьому випадку моя впевненість спирається на той факт, що мадам Рено по-справжньому зомліла. Я підняв їй повіки й перевірив пульс — вона справді була непритомна. Тож я переконався, що її мука — справжня, а не вдавана. До того ж був іще один незначний момент: мадам Рено не обов’язково було виявляти власне горе, оскільки один раз вона вже його продемонструвала — коли дізналася про смерть свого чоловіка. Не обов’язково було симулювати ще один напад болю під час упізнавання тіла. Ні, мадам Рено не вбивала його. Але чому тоді вона каже неправду? Про годинника, про чоловіків у масках — і ще про одну обставину, третю. Скажіть мені, Гастінґсе, як ви поясните той факт, що вхідні двері були розчахнуті?

— Ну, — спантеличено мовив я, — це, напевно, був недогляд. Вони просто забули їх зачинити.

Пуаро похитав головою і зітхнув.

— Це версія Жиро. Вона мене не влаштовує. Ті двері лишили відчиненими з якоюсь метою, але її я, на жаль, поки не розумію.

— У мене є ідея! — раптом вирвалося в мене.

— À la bonne heure![50] Кажіть.

— Послухайте. Ми дійшли висновку, що історія місіс Рено — вигадана. А отже, хіба містер Рено не міг лишити двері незамкненими, виходячи з дому на зустріч, наприклад, із убивцею, щоб потім невдовзі вернутися в будинок? Але він не повернувся, і наступного ранку його знайшли мертвим із кинджалом у спині.

— Чудова теорія, Гастінґсе, але ви пропустили два важливі моменти. По-перше, хто зв’язав і заткнув рота мадам Рено? І для чого їм потім було вертатися, щоб зробити це? По-друге, жоден чоловік не пішов би на зустріч, одягнений тільки у спідню білизну й плаща. Бувають обставини, коли чоловікові доводиться вибігати з дому в піжамі й плащі — але тут був не той випадок.

— Справді, — спантеличено сказав я.

— Ні, — вів далі Пуаро, — розгадку таємниці розчахнутих дверей треба шукати деінде. Тільки в одному я певен: вони виходили не через двері, а через вікно.

— Невже?

— Саме так.

— Але ж на клумбі під вікном немає слідів.

— Немає — а мали б бути. Послухайте, Гастінґсе, садівник, як ми почули від нього самого, напередодні ввечері висадив квіти на обох клумбах. На одній із них лишилося багато слідів, а на другій — жодного! Розумієте? Хтось там походив, а потім, щоб позбутися слідів, розрівняв землю на клумбі граблями.

— А де ж він узяв граблі?

— Там само, де й лопату і садові рукавиці, — нетерпляче сказав детектив. — Це було не важко.

— Але чому ви вважаєте, що вони вийшли саме через вікно? Мені здається імовірнішою версія, що злочинці залізли через вікно, а виходили через двері.

— Звичайно, таке могло бути. А проте я гадаю, що виходили через вікно.

— Думаю, ви помиляєтеся.

— Може бути, mon ami.

Я замовк, обдумуючи припущення, якими зі мною поділився друг. Згадав, як дивувався його розмовам про сліди на клумбі й розбитого годинника. Тоді вони здавалися мені позбавленими сенсу, а тепер я вперше зрозумів, як завдяки малим деталям Пуаро розгадав багато таємниць, які наповнювали цю справу. Це не могло не вражати. Ніби прочитавши мої думки, він поважно кивнув.

— Метод, розумієте? Метод! Упорядковуйте факти. Упорядковуйте ідеї. А якщо якийсь фактик не впишеться — не відмахуйтеся від нього, а придивіться уважніше. Бо ви можете не бачити його значення, а воно є.

— А тим часом, — зазначив я, — хоча ми вже й чимало знаємо про цю справу, до розгадки, хто вбив містера Рено, так досі й не наблизилися.

— Ні, — бадьоро підхопив чоловічок. — Здається, ми від неї навіть віддалилися.

Сказано це було таким задоволеним тоном, що я аж зупинився, здивовано витріщившись на бельгійця. Він витримав мій погляд із усмішкою.

— Але ж так навіть краще. Раніше в нас була певна послідовність подій і чітка теорія, від чиїх рук і за яких обставин мсьє Рено загинув. Тепер усього цього немає. Ми опинилися в темряві. Десятки протилежних здогадів збивають нас із пантелику і тривожать. Це добре. Це чудово. Із плутанини постає порядок. А от якщо розслідування починати з порядку, якщо злочин видається простим і зрозумілим, eh bien, méfiez vous[51]! Він — як ви це називаєте? — підставний! Видатний злочинець діє просто — але видатних злочинців дуже мало. Намагаючись замести сліди, зловмисники часто себе видають. Ах, mon ami, як би мені хотілося коли-небудь зустріти справді видатного злочинця, який скоює злочин, а потім — не робить нічого! Навіть мені, Еркюлеві Пуаро, не вдалося б, мабуть, його впіймати.

Але я не слухав свого друга. Мене раптом осяяв неймовірний здогад.

— Пуаро! Місіс Рено — тепер я все зрозумів! Вона когось прикриває!

Чоловічок мовчки глянув на мене, і я зрозумів, що така ідея вже спадала йому на думку.

— Так. Прикриває когось або оберігає. Одне з двох.

Я не дуже вловив тонку різницю між цими двома словами, але з ентузіазмом кинувся розвивати тему. Пуаро не перебивав мене, а коли я замовк, повторив:

— Так, може бути, може. Але я поки що не певен. Тут можуть бути дуже глибоко заховані причини. Дуже-дуже глибоко.

Коли ж ми нарешті дійшли до готелю, детектив жестом попросив мене більше про це не говорити.