Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять перший Еркюль Пуаро пояснює

Мій друг неквапливо почав викладати власну версію розвитку подій.

— Вам, mon ami, здається дивним, що людина може планувати власну смерть. Таким дивним, що ви волієте відкидати правду, називати її вигадкою, підміняти історією, яка вдесятеро менш правдоподібна, ніж справжня. Так, мсьє Рено планував власну смерть, але ви, мабуть, не врахували однієї деталі: він не мав наміру помирати.

Я здивовано похитав головою.

— Насправді все дуже просто, — спокійно пояснив Пуаро. — Для того злочину, який придумав мсьє Рено, не обов’язково було скоювати вбивство — достатньо було мати тіло. Спробуємо реконструювати події, дивлячись на них тепер під іншим кутом.

Жорж Конно втік від правосуддя в Канаду. Там він одружився під вигаданим іменем, а потім у Південній Америці заробив чималий статок. Увесь цей час чоловік страждав від ностальгії за рідною країною. Минуло двадцять років, він змінився зовні й до того ж став солідним багатієм, у якому навряд чи хтось упізнав би втікача від правосуддя. Тож Конно вирішив, що тепер може спокійно повертатися в Європу. Він оселився в Англії, але літо захотів проводити у Франції. Та зла доля — або дивовижна справедливість, яка змушує людину пожинати плоди власних вчинків, — привела його у Мерлінвіль, де жила єдина на всю Францію людина, здатна його впізнати. Звісно, Конно став для мадам Добрей золотою жилою, із якої вона не забарилася потягнути собі багатства. Перед нею Рено був абсолютно беззбройний, і мадам гарненько за нього взялася.

А потім сталося те, що мало статися. Джек Рено закохався у красуню, з якою майже щодня бачився, і захотів із нею побратися. Батька це розлютило. За всяку ціну він хотів не допустити шлюбу свого сина з донькою цієї пройдисвітки. Джек про батькове минуле не знав нічого, а от мадам Рено знала все. Це сильна жінка, пристрасно віддана чоловікові. Він порадився з нею. Рено бачив для себе єдиний шлях порятунку — смерть. Він мусить нібито померти, а насправді втекти в іншу країну, де почати нове життя під вигаданим іменем, і де мадам Рено, зігравши роль безутішної вдови, зможе пізніше до нього приєднатися. Йому необхідно контролювати всі гроші, тому він змінив заповіт. Не знаю, як саме вони мали інсценізувати смерть — можливо, за допомогою навчального скелета й підпаленого сараю — але сталася подія, яка зіграла їм на руку. В садок заліз злодійкуватий волоцюга, Рено намагався його вигнати, і під час сутички волоцюга помер від епілептичного нападу. Ось і тіло. Рено покликав дружину, і вони вдвох затягли покійника в сарай, біля якого все і сталося. Це була чудова нагода розіграти смерть. Покійник не був схожий на Рено, але він був типовий француз середнього віку, і цього було досить.

Думаю, вони сіли на лавочці неподалік від сараю і далеко від зайвих вух та обговорили деталі. План склався швидко. Упізнавати тіло мала тільки мадам Рено. Джека Рено й шофера, який два роки прослужив господареві, треба було прибрати з дороги. Служниці-француженки навряд чи впізнали б, що тіло належить не їхньому панові, та й Рено постарався, щоб усі, хто не дивитиметься дуже уважно, нічого не помітили. Мастерза відправили, Джекові надіслали телеграму і спрямували в Буенос-Айрес, щоб надати правдоподібності історії мадам Рено. Написали листа і мені, дивакуватому детективові, про якого чув Рено, — він подумав, що прохання про допомогу справить враження на слідчого суддю, який вестиме справу. Так воно і сталося.

Тіло волоцюги вони одягли в костюм Рено, а стару сорочку й штани покинули біля дверей сараю, не наважившись занести в будинок. А потім, щоб історія мадам Рено звучала правдоподібніше, встромили кинджал йому в груди. Уночі Рено зв’язав дружину, викопав могилу якраз у тому місці, де, як він знав, має бути бункер — адже тіло неодмінно мають знайти. Мадам Добрей не повинна нічого запідозрити. А поки покійника відшукають, мине трохи часу, і несхожіть буде важче виявити. Після цього Рено мав забрати старий одяг, піти на станцію і непоміченим сісти на потяг, який прибуває одразу після півночі, о 00 : 10. Оскільки мадам Рено мала вказати, що злочин було скоєно о другій годині ночі, ніхто не запідозрив би втечу цим шляхом.

Тепер ви розумієте, яким невчасним виявився візит закоханої в Джека Белли. Кожна хвилина затримки могла стати фатальною для його планів. Нарешті Рено вдалося її спекатися. До роботи! Він залишив вхідні двері прочиненими, щоб складалося враження, ніби вбивці зайшли через них. Зв’язав мадам Рено і заткнув їй рота, і то міцно, а не так, як двадцять два роки тому, коли через легко зав’язані мотузки підозри впали на спільницю злочину. Проте історію він використав ту саму, підтвердивши теорію про неоригінальність людського мозку. Ніч була прохолодна, і він одягнув плаща на спідню білизну, вирішивши потім вкинути його у яму з мерцем. Рено виліз через вікно і розрівняв після себе землю на клумбі, прибравши зрадливі сліди. Пішов на безлюдне поле для гольфу, викопав могилу. А потім…

— Що ж сталося потім?

— А потім, — похмуро сказав Пуаро, — справедливість, якої він так довго уникав, його наздогнала. Невідома рука вдарила його кинджалом у спину… Тепер, Гастінґсе, ви розумієте, що я маю на увазі, коли кажу про два злочини. Перший, що його самовпевнений мсьє Рено просив нас розслідувати, розкритий. Але за ним стоїть іще одна загадка. І розгадати її буде нелегко, бо злочинець мудро скористався засобами, підготованими Рено. Це дуже заплутана й непроста таємниця, і молодому детективові, такому, як Жиро (який зовсім не знається на людській психології), вона майже напевно не під силу.

— Пуаро, ви неймовірні! — захоплено вигукнув я. — Просто неймовірні. Ніхто, крім вас, цього не розгадав би.

Здається, мої слова йому сподобалися. Вперше в житті бельгієць сидів майже збентежений.

— Бідний Жиро, — сказав він, марно силкуючись зобразити скромність. — Він, звичайно, не дурний. Йому просто раз чи два випала на долю la mauvaise chance[66]. Наприклад, його ввела в оману чорна волосина, обмотана навколо кинджала.

— Правду кажучи, Пуаро, — задумливо мовив я, — я досі так і не зрозумів, кому належала та волосина.

— Мадам Рено, звісно. От де нашому детективу серйозно не пощастило. Її волосся, колись чорне, тепер майже повністю посивіло, і волосина могла виявитися й світлою. У такому разі Жиро міг би легко себе переконати, що волосина належить Джекові Рено. Та все це деталі. А деталі мусять завжди пасувати до теорії! Хіба Жиро не знайшов на долівці сараю слідів двох людей, чоловіка і жінки? І як ці сліди допасовуються до його теорії про те, що Джек Рено — вбивця? Я скажу вам: ніяк! Тож більше про сліди він не згадуватиме. Ну, і хіба це методична робота? Видатний Жиро! Та наш видатний Жиро — просто кулька, надута власною зарозумілістю. А я, Еркюль Пуаро, якого він зневажає, стану тоненькою голочкою, яка проколе ту кульку — comme ça![67] — і мій друг виразно махнув рукою. А потім, заспокоївшись, додав:

— Не сумніваюся, Гастінґсе, коли мадам Рено отямиться, вона розкаже всю правду. Адже вона ніколи й думати не могла, що її сина звинуватять в убивстві. Він же мав спокійнісінько собі поплисти в Південну Америку на «Анзорі»! Ах, voilà une femme[68], Гастінґсе! Яка сила, яка витримка! Тільки один раз вона дала слабину. Коли Джек раптово став на порозі дому, в неї вихопилося: «Це вже не має значення… тепер». І ніхто на ці слова не звернув уваги, ніхто не зрозумів, які вони важливі. Уявіть, що за роль довелося їй зіграти, цій бідній жінці. Який шок вона пережила, коли пішла упізнавати тіло і замість того, щоб побачити нещасного волоцюгу, уздріла справжній труп власного чоловіка, який, як вона вважала, перебуває вже далеко і в безпеці! Не дивно, що вона зомліла. Але попри горе й розпач як вперто вона продовжувала грати свою роль, хоча скільки болю мала ця гра їй завдавати. Мадам Рено аж ніяк не зможе спрямувати нас і підказати, хто справжній убивця. Заради власного сина вона мовчатиме, що його батько — колишній Жорж Конно, злочинець. А найприкріше для неї те, що довелося визнати: мадам Добрей таки була коханкою її чоловіка — адже інформація про шантаж могла б розпалити небажані підозри. Як мудро відповіла мадам Рено слідчому судді, коли той запитав її, чи не має Рено таємниць у минулому: «Я певна, нічого настільки романтичного». Цей поблажливий тон, ця печальна насмішкуватість — неймовірно! Мсьє Оте негайно відчув себе мелодраматичним дурнем. О так, це видатна жінка. Вона кохала злочинця, і в коханні своєму продемонструвала справжнє благородство!

Детектив замріяно задивився на море.

— Дозвольте запитати вас іще одне, — перебив я його роздуми, — до чого тут шматок труби?

— Хіба ви досі не зрозуміли? Щоб розбити обличчя жертви до невпізнаваності. Саме ця труба найперше скерувала мене на правильний шлях. А той ідіот Жиро рачкував довкола, шукаючи недопалки й сірники! Хіба я не казав вам, що речовий доказ довжиною два фути — так само важливий, як і предмет довжиною два дюйми?

— Ну що ж, тепер Жиро осоромиться, — квапливо закивав я, щоб Пуаро, бува, не згадав і про мої хибні висновки.

— Гадаєте? Але ж цей бравий детектив знайшов правильну людину, хоч і застосовуючи неправильні методи, і не дасть забрати в себе перемогу.

— Але ж… — почав я і замовк, нарешті зрозумівши, як усе може обернутися.

— Бачите, Гастінґсе, нам треба починати все спочатку. Хто вбив мсьє Рено? Той, хто перебував неподалік від вілли тієї ночі, той, кому його смерть була б вигідна. Джек Рено на роль злочинця, отже, якраз підходить. До того ж це могло бути випадкове вбивство. А ще кинджал!

Я здивовано поглянув на Пуаро.

— Я так розумію, — сказав я, — у тілі волоцюги знайшли кинджал, який належав місіс Рено. Значить, їх таки було два?

— Саме так, і оскільки вони були однакові, логічно припустити, що другий був у Джека Рено. Але не це мене тривожить. Кинджал насправді міг належати й іншій людині, і я навіть здогадуюся, кому. Тож найгірше, що я можу закинути Джекові Рено — це не психологічний мотив, а спадковість. Спадковість, mon ami! Який батько, такий син: Джек Рено — нащадок Жоржа Конно!

Мій друг говорив так упевнено й похмуро, що я мимоволі теж спохмурнів.

— А якій іншій людині міг належати кинджал? Ви казали, що знаєте, — запитав я після нетривалої важкої мовчанки.

Перш ніж відповісти, Пуаро витяг із кишені старовинного годинника і глянув на циферблат.

— О котрій вирушає вечірній пором із Кале?

— Десь о п’ятій, якщо я правильно пам’ятаю.

— Дуже добре. У нас є час.

— Ми що, вертаємось в Англію?

— Так, друже.

— Навіщо?

— Щоб знайти можливого свідка.

— І хто ж це?

Із таємничою усмішкою детектив відповів:

— Місс Белла Дювін.

— Але як ми її знайдемо? Ми ж нічого про неї не знаємо.

— Не знаємо, але можемо здогадуватися. Найперше, нам напевно відомо, що її звуть Белла Дювін, а оскільки містер Стонор чув це ім’я, і не думаю, що в зв’язку з сімейством Рено, значить, ця пані може бути акторкою. Джек Рено був молодим двадцятирічним багатієм, тож зірка сцени легко могла стати його першим коханням. На це вказує також те, що мсьє Рено-старший намагався позбутися її за допомогою чека. Думаю, ми досить легко її знайдемо, та ще й маючи оце!

І Пуаро вийняв світлину, яку нещодавно знайшов серед речей Джека Рено. «З любов’ю, Белла» — такий напис красувався в кутку, та не він привернув мою увагу. Знімок був нечіткий, але обличчя, зображене на ньому, я чудово знав. Мені аж холодом сипнуло поза коміром — із картки на мене дивилася Попелюшка!