Убивство на полі для гольфу

Розділ двадцять другий Я знаходжу кохання

Хвилину чи дві я сидів як громом прибитий, тримаючи світлину в руці. А тоді зібрав усю волю в кулак, щоб здавалося, ніби я цілковито спокійний, і віддав картку Пуаро. Потім тайкома кинув на нього швидкий погляд. Невже він щось помітив? Але, на моє полегшення, чоловічок, здається, зовсім на мене не дивився. Мабуть, не звернув уваги на моє збентеження.

Він підвівся.

— Не можна гаяти ні хвилини. Пора їхати. Погода гарна — хвиль на морі не буде.

Ми збиралися так швидко, що й подумати мені не було часу, але коли я нарешті опинився на борту порому на самоті із собою (Пуаро, як завжди, крутив головою і дихав за методом Лаверг’є), то спробував зібрати думки докупи і проаналізувати факти. Що знав мій друг? Чи відомо йому, що моя знайома з потяга і Белла Дювін — це та сама особа? Чому він ходив у готель «Маяк»? Через мене чи з якоїсь іншої, серйознішої причини?

У будь-якому разі для чого йому знадобилося шукати дівчину? Невже він вважав, що вона була свідком злочину Джека Рено? А може, підозрював… Але цього не може бути! Що могла мати дівчина проти старого Рено? У неї не було жодного мотиву, щоб бажати його смерті. І що могло привести її назад на віллу, на місце злочину? Я ще раз перебрав у голові факти. Після нашої з нею зустрічі вона зійшла з потяга в Кале й залишилася там. Не дивно, що на поромі я дівчини не бачив. Якщо вона пообідала в Кале, а потім сіла на потяг до Мерлінвіля, то прибула на віллу «Женев’єва» якраз тоді, коли й казала Франсуаза. То що ж Белла робила після того, як вийшла з будинку о десятій? Вона могла або піти оселитися в готелі, або сісти на потяг до Кале. А потім? Злочин було скоєно у вівторок уночі. А в четвер вона знову з’явилася в Мерлінвілі. Виходить, Белла взагалі не виїжджала з Франції? Я в цьому сумнівався. Що тримало її в цій країні? Невже вона сподівалася ще раз зустрітися з Джеком Рено? Я сказав їй, що юнак пливе в Південну Америку (тоді ми всі так думали). Але дівчина, можливо, знала, що «Анзора» так нікуди й не вирушила. Та для цього вона мала зустрітися з Джеком. Мабуть, саме це і припустив Пуаро, саме тому й шукав мою знайому. Чи могло статися таке, що Джек Рено, повернувшись, щоб зустрітися з Мартою Добрей, замість неї раптом зіткнувся з Беллою Дювін — дівчиною, чиї почуття так безжалісно розтоптав?

Раптом у темряві розгубленості, що мене огорнула, замріло світло. Якщо все сталося саме так, як я собі уявив, значить, у Джека могло з’явитись алібі. Але в такому разі чому він не виправдовувався? Чому чесно не розказав, що сталося тієї ночі? Боявся, що Марта Добрей дізнається про його колишню пасію? Я невдоволено похитав головою. У Джека з Беллою не було серйозних стосунків — просто юнацьке захоплення. До того ж, цинічно подумав я, навряд чи небагата французька дівчина, та ще й до нестями закохана, відмовилася б від сина мільйонера через якусь інтрижку.

У Дуврі на причалі до мене приєднався бадьорий і усміхнений Пуаро, і ми разом сіли на потяг. До Лондона доїхали без пригод, і вже о дев’ятій вечора ступили на перон. Я думав, що ми одразу поїдемо додому й ляжемо спати, щоб уранці взятися до роботи, але в мого друга були інші плани.

— Не можна гаяти ні хвилини, mon ami. Новини про арешт з’являться в англійських газетах тільки післязавтра, але нам однаково не можна гаяти ні хвилини.

Я не дуже зрозумів, до чого він хилить, але просто запитав, як ми збираємося шукати дівчину.

— Пам’ятаєте Джозефа Ааронза, театрального агента? Ні? Я допоміг йому в одній справі, тоді шукали зниклого японця-сумоїста. Це не був гучний злочин, але колись я вам про нього розкажу. Ааронз допоможе нам напасти на слід панни, яку ми шукаємо.

Нам не одразу вдалося знайти самого містера Ааронза, але коли після півночі ми нарешті з ним зустрілися, він якнайтепліше привітав Пуаро і запевнив його, що допоможе нам чим тільки зможе.

— Eh bien, мсьє Ааронзе, мені треба знайти юну дівчину на ім’я Белла Дювін.

— Белла Дювін… Чув це ім’я, але зараз не пригадаю де. У якому жанрі вона працює?

— Цього я не знаю, — відказав Пуаро, — але ось її світлина.

Містер Ааронз поглянув на картку, і лице його проясніло.

— Зрозумів, — клацнув він пальцями, — це одна з сестер Дульсібелла!

— Сестер Дульсібелла?

— Так. Дівчата — акробатки, танцівниці та співачки. Роблять чудові сальто. Думаю, вони десь на гастролях… або набираються сил після виступів. Останні два чи три тижні були з програмою в Парижі.

— А ви зможете дізнатися, де вони тепер?

— Завиграшки! Ідіть спати, а вранці я надішлю вам вісточку.

Заручившись цією обіцянкою, ми вирушили додому. Наш знайомий, як виявилося, умів тримати слово: об одинадцятій ми отримали записку: «Сестри Дульсібелла виступають у міському театрі в Ковентрі. Успіхів!»

Не гаючись, ми вирушили в Ковентрі. Пуаро не пішов у театр одразу, а тільки купив квитки на вечірню виставу.

Постановка була вкрай нудна — а може, то просто я був не в настрої. Родина японців танцювала на канаті, якісь модники в зелених костюмах із акуратно прилизаним волоссям викрикували не дуже пристойні жарти й весело танцювали. Огрядна примадонна співала неймовірно високим голосом, а за нею вийшов комік, який назвався містером Джорджем Робі[69], проте смішив публіку далеко не так успішно.

Нарешті оголосили номер сестер Дульсібелла.

Серце в мене мало не вискочило з грудей. Ось вона вийшла на сцену — ось вийшли на сцену вони обидві, одна темноволоса, а друга русява, однакові на зріст і дуже схожі, в коротких пишних спідничках і з велетенськими бантами. Сестри мали вигляд двох грайливих маленьких дівчаток. Вони почали співати, і їхні свіжі тонкі голоски наповнили зал.

Номер був справді симпатичний. Дівчата зграбно танцювали і продемонстрували кілька акробатичних трюків. Пісеньки їхні були дотепні й гарні. Наприкінці виступу сестер вітали щирими і щедрими оплесками. Це був справжній успіх.

Раптом я відчув, що не можу більше сидіти в театрі. Мені забракло повітря. Я прошепотів на вухо Пуаро, що мушу вийти надвір.

— Звичайно, ідіть, mon ami. Мені тут дуже весело, я побуду до кінця вистави. Зустрінемося потім.

Вийшовши з театру, я подався просто в готель, який стояв через дорогу. Зайшов у вітальню, замовив собі віскі з содовою й сів пити свій гіркий трунок, задумливо вдивляючись у порожню чорну пащу каміна. Минуло трохи часу, і я почув, як відчиняються двері. Повернув голову, сподіваючись побачити на порозі Пуаро, і різко зірвався на ноги. У дверях стояла Попелюшка. Вона заговорила квапливо і тихо, важко дихаючи.

— Я бачила вас у глядацькій залі. Вас і вашого друга. Коли ви встали і вийшли, я побігла за вами. Як ви опинилися тут, у Ковентрі? Що тут робите? Той чоловік, який сидів поряд із вами — він детектив?

Дівчина тремтіла на порозі, і шаль, якою вона закуталася, впала з її плечей. Я помітив, як поблідли її щоки під рум’янами, і почув у її голосі страх. У цю мить я зрозумів усе: чому Пуаро шукав її, чого вона боялася… І зрозумів власне серце.

— Так, — обережно відповів я.

— Він шукає мене? — видихнула, а не сказала дівчина.

Я не відповів, і вона впала на крісло біля дверей, заливаючись сльозами.

Я став перед Беллою на коліна, обняв і прибрав волосся з її лиця.

— Не плачте, маленька, заради Бога, не плачте. Тут ви в безпеці. Я про вас подбаю. Не плачте, люба. Я знаю… знаю все.

— О, ні, не все!

— Мабуть, усе. — За хвилину, коли її ридання трохи стишилися, я запитав: — Це ж ви тоді забрали кинджал, правда?

— Так.

— Це тому ви так хотіли, щоб я показав вам місце злочину? І тому вдавали, що зомліли?

Дівчина знову кивнула. Дивно, але я аж прояснів: цей мотив здався мені значно благороднішим за порожню цікавість, яку я приписав Беллі на самому початку. Як гарно вона зіграла того дня свою роль, хоча, мабуть, боролася зі страхом і трепетом. Бідна душа, яка несла тягар необдуманого вчинку!

— Чому ви забрали кинджал? — запитав я співчутливо.

Вона відповіла просто, як дитина:

— Боялася, що на ньому будуть відбитки пальців.

— Хіба ви не пам’ятали, що були в рукавичках?

Вона спантеличено похитала головою, а потім, затинаючись, запитала:

— Ви здасте мене… здасте… поліції?

— Святий Боже! Звісно, що ні.

Вона подивилася мені в очі довгим і щирим поглядом, а потім запитала тихо-тихо, наче боялася сама себе:

— Чому?

Дивно було освідчуватися в коханні в цей час і в цьому місці — Бог свідок, навіть у найхимерніших своїх фантазіях я не уявляв, що кохання прийде до мене в таких обставинах. Але я чесно зізнався:

— Тому що я кохаю вас, Попелюшко.

Вона опустила голову, засоромлена, і надламаним голосом промовила:

— Ні, ні, якби ви тільки знали…

А потім, опанувавши себе, твердо подивилася мені в лице й запитала:

— Що ж тоді ви знаєте?

— Знаю, що пізно ввечері того дня ви прийшли до містера Рено. Він запропонував вам чек, але ви сердито його порвали. Потім вийшли з будинку і… — я замовк.

— Кажіть далі.

— Не знаю, чи ви знали, що Джек Рено мав приїхати у ту ніч. Може, просто сподівалися на зустріч із ним, сумували. Тому безцільно блукали неподалік від будинку. Перед тим, як мало пробити дванадцяту, ви помітили на полі для гольфу чоловіка…

Я знову замовк. Правда про події тієї ночі блискавкою освітила мою уяву, ще коли Белла зайшла в кімнату, але тепер картина постала в мене перед очима ще переконливіше. Я пригадав те місце між лопатками на плащі містера Рено, а ще неймовірне відчуття, ніби покійник воскрес, коли вперше побачив такого схожого на нього сина Джека.

— Кажіть далі, — рівним голосом повторила дівчина.

— Він, мабуть, стояв до вас спиною, але ви впізнали його, або думали, що впізнали. Постава була така знайома, і плащ теж. — Я перевів подих. — Коли ми з вами зустрілися в потязі, ви сказали мені, що маєте гарячу голову, і що одного разу ви через власний норов мало не втрапили в халепу. А в листі до Джека Рено ви йому погрожували. І коли ви побачили його там, то мало не збожеволіли від злості й ревнощів… Замахнулися кинджалом і встромили його в тіло! Упевнений, ви не хотіли його вбивати. Але вбили, Попелюшко!

Вона заховала обличчя в долонях і сказала глухо:

— Так і було… Так… Ця картина ніби стала в мене перед очима, коли ви розказали. — А тоді різко повернулася до мене. — І однаково ви кохаєте мене? Попри те, що я зробила, як ви можете мене кохати?

— Не знаю, — втомлено відказав я, — думаю, кохання не питає, коли і як йому приходити. Я намагався не закохатися — від першого дня, коли вас побачив. Але в мене не вийшло. Кохання виявилося сильніше.

Після цих моїх слів дівчина раптом осіла на підлогу й заридала з новою силою.

— О ні, я не можу! — голосила вона. — Що мені робити? Як вчинити? Ох, бідна я, бідна, скажіть же мені хто-небудь, що робити!

І знову я впав коло неї на коліна і заспокоював як міг.

— Не бійтеся мене, Белло. Заради Бога, не бійтеся! Я кохаю вас, але нічого від вас не чекаю навзамін. Тільки дайте мені допомогти вам. Кохайте його, якщо не можете інакше, але дайте мені допомогти вам, як не може допомогти він!

Раптом вона завмерла в мене в руках. Потім підвела обличчя й подивилася мені в очі.

— Ви подумали… — прошепотіла, — подумали, що я кохаю Джека Рено?

А потім, напівсміючись, а напівплачучи, кинулася мені на шию і обняла міцно-міцно, притиснувши своє мокре від сліз ніжне личко до мого лиця.

— Ні, я кохаю вас… — шепотіла вона. — Кохаю вас!

Її губи торкнулися моєї щоки, а потім знайшли мої вуста й поцілували солодко й палко, так пристрасно, як я й уявити не міг. Ніколи не забуду того вогню — і свого здивування… Ніколи, поки живу!

Зарипіли, відчиняючись, двері, і ми вдвох аж підскочили. На порозі став Пуаро, уважно дивлячись на нас.

Я, не вагаючись ані секунди, підскочив до нього і схопив його за руки.

— Швидко, — гукнув до дівчини, — тікайте! Біжіть! Я його затримаю.

Кинувши на мене прощальний погляд, вона вискочила з кімнати. Я тримав детектива в залізних обіймах.

— Mon ami, — м’яко сказав він, коли минуло трохи часу, — у вас дуже гарно виходить тримати. Коли сильний чоловік хапає мене в обійми, я стаю безпомічний, як дитина. Але стояти так трохи незручно і навіть дещо смішно. Давайте сядемо й заспокоїмося.

— А ви не побіжите за нею?

— Mon Dieu! Ні. Я вам що, Жиро? Відпустіть мене, друже.

Я глянув на нього з підозрою, пам’ятаючи, що у спритності з ним не зрівняюся, але розімкнув обійми. Чоловічок упав у крісло, ніжно потираючи зап’ястки в тих місцях, де я його тримав.

— Гастінґсе, коли ви хвилюєтеся, то стаєте сильним, як бик. Але невже ви вважаєте, що повелися зі старим другом добре? Я ж показав вам світлину, а ви навіть знаку не подали, що впізнали дівчину!

— А нащо вам було знати, що я її впізнав, — сердито озвався я. Виходить, Пуаро все знав! Мені не вдалось його обманути.

— О-хо-хо! Ви ж не знали, що мені все відомо. А зараз ви дали дівчині втекти — і це після того, як ми ледве її знайшли! Eh bien, Гастінґсе, пора ставити питання руба: ви працюєте зі мною чи проти мене?

Якусь мить я не міг здобутися на відповідь. Мені дуже не хотілося розходитися зі старим другом. Але доведеться. Чи зможе він колись мені пробачити? Поки що Пуаро був дуже спокійний, але я знав, що він чудово вміє тримати себе в руках.

— Пуаро, — сказав я, — вибачте. Визнаю, я повівся дуже нешляхетно стосовно вас. Але іноді доводиться ставати перед вибором. Боюся, відтепер мені доведеться піти власним шляхом.

Бельгієць кивнув раз, а тоді другий.

— Розумію, — сказав він. Насмішкуватий вогник у його очах погас, і він заговорив так м’яко і щиро, що я аж здивувався. — Це ж воно, правда? Кохання прийшло у ваше серце — і не так, як ви уявляли, пишним і золотим, а сумним і босоніж… Що ж, я вас попереджав. Коли зрозумів, що кинджал могла взяти та дівчина, попереджав вас. Може, ви навіть пам’ятаєте. Але було вже пізно. Але розкажіть мені, що ви знаєте?

Я подивився йому прямо в очі.

— Ваші слова не дивують мене, Пуаро. Хочу, щоб ви це розуміли. Але якщо ви хочете і далі шукати міс Дювін, зрозумійте одне. Якщо ви гадаєте, що вона має стосунок до цього злочину або що це вона була тією таємничою леді, яка відвідала містера Рено у вечір напередодні убивства, то ви помиляєтеся. Я їхав із нею того дня одним потягом, коли повертався з Франції, і розійшовся на вокзалі Вікторія в Лондоні. Тож вона не могла потрапити в Мерлінвіль аж ніяк.

— О! — Пуаро задумливо подивився на мене. — І ви поклялися б у цьому в суді?

— Поклявся б.

Пуаро встав і вклонився.

— Mon ami! Vive l’amour![70] Воно здатне творити дива. Кохання сильніше навіть за Еркюля Пуаро!