Убивство на полі для гольфу

Розділ дев’ятий Мсьє Жиро знаходить речові докази

Зайшовши в salon, я застав там слідчого суддю, який саме допитував старого садівника Оґюста. Пуаро і комісар теж були тут; перший привітав мене усмішкою, а другий — ввічливим поклоном. Я тихенько пройшов до стільця. Мсьє Оте аж зі шкури пнувся, щоб вичавити із садівника якусь важливу інформацію, але в нього нічого не виходило.

Оґюст підтвердив, що садові рукавиці справді належать йому. Він одягав їх, коли пересаджував деякі види примули, отруйні для людини. Не міг пригадати, коли робив це востаннє. Звичайно, він не помітив, що рукавичок немає. Де вони взагалі зберігалися? То там, то там. Лопата зазвичай стояла в малій повітці для інструментів. Чи замикалася повітка? Авжеж, замикалася. Де зберігався ключ? Parbleu, у дверях стирчали. Там не було чого красти. Хто ж знав, що тут почнуть тинятися бандити й убивці. За часів мадам віконтеси такого не було.

Мсьє Оте нарешті відпустив садівника, і той пішов геть, сердито бурмочучи собі під носа. Пригадавши, як Пуаро розглядав сліди на клумбі, я уважно спостерігав за старим, поки той відповідав на запитання слідчого судді. Здається, він або не був причетний до вбивства, або мав неабиякий акторський талант. І раптом, коли садівник уже йшов до дверей, мені дещо спало на думку.

— Pardon, мсьє Оте, — вигукнув я, — можна мені поставити одне запитання?

— Звичайно, мсьє.

Я повернувся до Оґюста.

— Де ви тримаєте свої садові чоботи?

— На ногах, ясно, — гарикнув старий. — Де ж іще?

— А коли лягаєте спати?

— Під ліжком.

— А хто їх чистить?

— Ніхто. Для чого їх чистити? Я що, ходжу гуляти по бульварах, мов якийсь хлопчисько? У неділю я вдягаю недільні черевики, але в усі інші дні… — він стенув плечима.

Я розчаровано кивнув.

— Що ж, — визнав слідчий, — ми майже не просунулися. Здається, справа застрягла і зрушить із місця, тільки коли ми отримаємо повідомлення із Сантьяго. Хтось бачив Жиро? Вихованим його точно не назвеш. Треба по нього послати, думається мені, і трохи…

— Посилати не доведеться.

Тихий голос злякав нас. Жиро стояв надворі якраз під відчиненим вікном.

Він легко перескочив через підвіконня і підійшов до столу.

— Я тут, до ваших послуг. Перепрошую, що не приєднався до вас раніше.

— Та нічого, нічого, — знітився слідчий суддя.

— Звісно, я лише детектив, — сказав Жиро. — Допити вести не дуже вмію. Але якби мені довелося, то вікно зачинив би. Будь-хто надворі може почути всі розмови, що точаться в цій кімнаті. Але не зважайте.

Мсьє Оте спалахнув від гніву. Очевидно, слідчий суддя і детектив з Парижа не злюбили один одного відразу. Мабуть, так і мало статися. Жиро вважав усіх слідчих безпорадними дурнями, а мсьє Оте, який дуже серйозно ставився до власної ролі в цій справі, не сприймав фамільярної манери спілкування детектива.

— Eh bien, мсьє Жиро, — різко заговорив слідчий суддя, — ви, без сумніву, дуже продуктивно працюєте. Мабуть, уже й імена вбивць назвати можете, правда? Ба навіть вкажете місце їхнього поточного перебування?

Мсьє Жиро пропустив повз вуха іронію співрозмовника і спокійно відказав:

— Принаймні я знаю, звідки вони приїхали.

Він витяг із кишені два маленькі предмети і поклав їх на стіл. Усі підійшли подивитися. Це були дуже звичайні речі: недопалок цигарки й сірник, який так і не запалили. Жиро повернувся до Пуаро.

— Що це таке? — запитав.

Його слова прозвучали майже грубо, аж у мене спалахнули щоки. Але мій друг спокійно глянув йому в очі й стенув плечима.

— Цигарковий недопалок і сірник.

— І що вони вам кажуть?

Бельгієць розвів руками.

— Нічого путнього.

— Ага! — задоволено вигукнув Жиро. — Та ви ж не цікавитеся такими речами. Це не звичайний сірник — принаймні для Франції. Такі роблять у Південній Америці. Нам пощастило, що його не запалили, інакше я його не впізнав би. Очевидно, один зі злочинців викинув недопалок і запалив другу цигарку, а в цей час у нього з коробочки випав сірник.

— А що з другим сірником?

— Яким?

— Тим, яким запалили цигарку. Його ви знайшли?

— Ні.

— Мабуть, не дуже ретельно шукали.

— Не дуже ретельно?.. — На мить здалося, що паризький детектив зараз вибухне гнівом, але він зміг опанувати себе. — Та ви жартуєте, мсьє Пуаро. Хай там як, є запалений сірник чи немає, недопалка достатньо. Це цигарка з Південної Америки, з лакричного паперу.

Пуаро кивнув. Тут заговорив комісар:

— Цигарка і сірник могли належати мсьє Рено. Адже він тільки два роки тому повернувся з Південної Америки.

— Ні, — впевнено заперечив Жиро. — Я обшукав речі мсьє Рено. Він курив інші цигарки й користувався іншими сірниками.

— Вам не здається дивним, — сказав мій друг, — що вбивці приїхали з таких далеких країв без зброї, без рукавиць, без лопати — і так легко знайшли все на місці?

Детектив із Парижа зверхньо посміхнувся.

— Звичайно, це дивно. І якби не моя теорія, пояснити це було б неможливо.

— Ага! — вигукнув мсьє Оте. — Спільник у будинку!

— Або поза ним, — загадково посміхнувся Жиро.

— Але ж хтось мав їх впустити. Не думаю, що їм аж так сильно пощастило випадково застати вхідні двері відімкненими.

— Двері для них відімкнули — але це можна було легко зробити і ззовні. Був би ключ.

— А в кого він був?

Жиро знизав плечима.

— Навряд чи ця людина зізнається. Але в кількох осіб ключ міг бути. Наприклад, у мсьє Джека Рено, покійникового сина. Так, ми знаємо, що зараз він прямує в Південну Америку, але юнак міг загубити ключа або в нього могли його вкрасти. Є ще садівник, він пропрацював тут багато років. У котроїсь із молодших служниць міг бути коханець. Зрештою, дублікат виготовити легко. Отже, варіантів багато. Але є одна людина, яка, судячи з усього, з великою ймовірністю має ключа.

— І хто ж це?

— Мадам Добрей, — прорік паризький детектив.

— Ого, ого, то ви про це чули? — спитав слідчий суддя.

— Я все чую, — незворушно відказав Жиро.

— Але дечого ви все-таки не знаєте, — заявив мсьє Оте, тріумфуючи від того, що має більше інформації, ніж пихатий детектив, і одразу розповів йому про таємничу відвідувачку, яка прийшла пізно ввечері до Рено, а також про чек і про підпис «Дювін». Насамкінець він згадав про листа від «Белли».

— Усе це дуже цікаво. Але на мою теорію аж ніяк не впливає.

— І яка ж ваша теорія?

— Поки що волію тримати її при собі. Не забувайте, я тільки почав розслідування.

— Скажіть мені от що, мсьє Жиро, — раптом подав голос Пуаро. — Ваша теорія пояснює, як відімкнули вхідні двері, але не каже нічого про те, чому їх не зачинили. Коли злочинці увійшли, хіба їм не природно було зачинити за собою двері? Якби раптом нагодився sergent de ville — а він іноді патрулює території — то одразу помітив би, що щось не так, і негайно зловив би вбивць на гарячому.

— Пхе! Та вони просто забули про двері. Недогледіли, от і все.

У відповідь Пуаро, на мій подив, пробурмотів ті самі слова, які вчора прозвучали з його вуст на адресу Бекса.

— Я з вами не згоден. Двері залишилися розчахнутими або спеціально, або через певні обставини, і будь-яка теорія, що цього не визнає, неправильна.

Усі вражено повернулися до мого маленького друга. Недопалок і сірник, яких він не помітив, мали б присоромити його, але ні — він стояв самовдоволений, як завжди, сміливо дивлячись в очі Жиро.

Той покрутив вус, трохи глузливо споглядаючи Пуаро.

— То ви зі мною не згодні? Гм, що ж тоді в цій справі зацікавило вас? Послухаємо вашу версію.

— Мені здається важливим один момент. Скажіть, мсьє Жиро, вам у цій справі нічого не здається знайомим? Історія вам нічого не нагадує?

— Знайомим? Щось нагадує? Так одразу й не скажу. Але, мабуть, нічого.

— Ви помиляєтеся, — тихо промовив бельгієць. — Раніше вже було скоєно майже такий самий злочин.

— Коли? І де?

— От цього, на жаль, я зараз пригадати не можу, але неодмінно пригадаю. Я думав, ви мені допоможете.

Жиро недовірливо гмикнув.

— Багато було злочинів із чоловіками в масках. Не можу ж я пам’ятати їх усі в деталях. Та й загалом злочини більш-менш нагадують один одного.

— Є таке явище як індивідуальний стиль, — Пуаро раптом заговорив ніби з кафедри, звертаючись до нас усіх. — Я зараз кажу про психологію злочину. Мсьє Жиро добре знає, що кожен злочинець має власний особливий метод, і тому поліція, розслідуючи, наприклад, пограбування, може одразу приблизно здогадатися, кого слід підозрювати, звернувши увагу на метод (Джепп підтвердив би це, Гастінґсе). Людина — істота неоригінальна. Неоригінальна в повсякденному респектабельному житті, неоригінальна і в злочинних діях. Якщо хтось скоїть злочин, то всі наступні будуть нагадувати попередній. Яскравий приклад — убивця з Англії, який топив кожну наступну свою дружину у ванній. Якби він позбавлявся від жінок різними методами, то й досі, мабуть, гуляв би на волі. Але він підкорився власній людській природі, вважаючи, що метод, який спрацював один раз, працюватиме й надалі. За цей брак оригінальності йому довелося дорого заплатити.

— І до чого ви це все хилите? — пирхнув Жиро.

— До того, що коли у вас є два злочини, однакові за задумом і виконанням, то за ними обома ви побачите один розум, у якому все це зародилося. Я шукаю цей розум, мсьє Жиро, і я його знайду. Ось тут заховані докази — психологічні, а не речові. Ви можете знати все про цигарки і сірники, мсьє Жиро, а от я, Еркюль Пуаро, знаю все про людський розум!

Та на детектива з Парижа, здається, ця тирада не справила анінайменшого враження.

— Щоб допомогти вам у пошуках, — продовжував Пуаро, — я хочу довести до вашого відома інформацію, що її інші могли пропустити. Наручний годинник мадам Рено на наступний ранок після трагедії поспішав на дві години.

Жиро витріщився на нього.

— А він завжди поспішав?

— Мені сказали, що так.

— Тоді зрозуміло.

— Але ж дві години — це багато, — м’яко сказав мій друг. — До того ж є питання слідів на клумбі.

Він кивнув на відчинене вікно. Жиро підступив до нього і визирнув.

— Але я не бачу ніяких слідів.

— Так, — погодився Пуаро, поправивши стос книжок на столі, — їх там немає.

На мить обличчя паризького детектива перекосилося від страшної люті. Він одним стрибком опинився навпроти свого мучителя, аж тут двері в salon відчинилися, і Маршо оголосив:

— Із Англії щойно прибув мсьє Стонор, секретар. Запросити його увійти?