Убивство на полі для гольфу

Розділ сімнадцятий Ми розслідуємо далі

Щойно я переповів справу Берольді в усіх подробицях. Звичайно, не всі деталі справи, що я їх тут описав, пригадалися мені одразу. Проте головні моменти я згадав без особливих труднощів. Свого часу ця справа викликала значний інтерес, навіть в англійських газетах про неї чимало писали, тож найважливіше легко зринуло в моїй пам’яті.

На якусь мить мені, захопленому, здалося, що ця справа здатна прояснити нашу нинішню ситуацію. Визнаю, я надто імпульсивний, і Пуаро недаремно підсміюється з моєї звички робити поспішні висновки, але цього разу я мав виправдання. Стара історія, що її знайшов Пуаро, так гарно підтверджувала його здогади.

— Пуаро, — сказав я, — вітаю вас. Тепер я все розумію.

— О, в такому разі я вітаю вас, друже. Бо зазвичай із розумінням у вас тугувато, чи не так?

Я трохи образився.

— Ну, годі вже напускати туману, Пуаро. Ви так довго говорили з усіма незрозумілими натяками й звертали увагу на несуттєві деталі, що ніхто не міг зрозуміти, до чого ви хилите.

Мій друг неквапно запалив свою малесеньку цигарку, пустив струмінь диму, а тоді глянув на мене.

— Тепер, коли вам усе ясно, mon ami, поясніть мені, що саме ви зрозуміли?

— Ну, що це мадам Добрей... Берольді убила містера Рено. Справи дуже схожі, тож можна про це впевнено стверджувати.

— То ви вважаєте, що мадам Берольді даремно виправдали? Що насправді вона винна в убивстві власного чоловіка?

Я витріщився на Пуаро.

— Звісно! А ви хіба так не вважаєте?

Детектив пройшовся по кімнаті, механічно поправив стільця, а тоді задумливо мовив:

— Так, вважаю. Але я не спішив би казати «звісно», друже. Технічно мадам Берольді не винна.

— Можливо, в тому злочині й не винна. А в цьому — так.

Пуаро знову сів і подивився на мене дуже замислено.

— Отже, ви вважаєте, Гастінґсе, що мадам Добрей убила мсьє Рено?

— Так.

— Чому?

Він запитав мене так несподівано й різко, що я аж спантеличено відсунувся на стільці.

— Чому? — промимрив я. — Чому? Тому що… — і замовк.

Пуаро кивнув.

— От бачите, ви одразу вперлися в стіну непевності. Для чого мадам Добрей (я називатиму її так у стосунку до нашої нинішньої справи) убивати мсьє Рено? Ми не можемо знайти анінайменшого мотиву. Вона не отримує вигоди від його смерті — не виграє від неї ані як коханка, ані як шантажистка. А без мотиву вбивцями не стають. У першій справі все було інакше: там на жінку чекав приз — багатий коханець, готовий зайняти місце її чоловіка.

— Гроші — не єдиний мотив для вбивства, — заперечив я.

— Це правда, — спокійно погодився мій друг. — Є ще два, і один із них — crime passionnel[57]. А третій, дуже рідкісний мотив — убивство заради ідеї; тоді вбивця має страждати на якийсь розумовий розлад. Це про різних маньяків і релігійних фанатиків. Думаю, тут цей мотив можна відкинути.

— А як щодо crime passionnel? Невже і його ви відкидаєте? Якщо мадам Добрей була коханкою Рено і помітила, що його пристрасть охолоджується, або якщо вона мала інший привід для ревнощів — хіба не могла вона заколоти його у нападі ревнощів?

Пуаро похитав головою.

— Якщо — зверніть увагу, я кажу «якщо» — мадам Добрей була коханкою Рено, він просто не мав часу від неї стомитися. І взагалі, думаю, ви неправильно зрозуміли її характер. Це жінка, яка може симулювати глибокий емоційний стрес. Видатна акторка. Але якщо придивитися ближче, життя спростовує враження про неї як про істеричку. Ця жінка завжди холоднокровно прораховувала власні мотиви та вчинки. Не заради молодого коханця вона пішла на вбивство чоловіка. Її ціллю був багатий американець, у якого сама навряд чи була закохана. Якщо вона і скоювала злочин, то тільки такий, щоб отримати конкретну вигоду. А тут вигоди не було. До того ж що ви скажете про викопану могилу? Це чоловіча робота.

— Вона могла бути співучасницею, — мені не хотілося відступатися.

— І на це я заперечу, друже. Ви говорили про подібність двох справ. У чому вона полягає?

Я вражено подивився на Пуаро.

— Але ж ви самі вказали на схожість! Історія з чоловіками в масках, «секрет», документи!

Бельгієць ледве помітно всміхнувся.

— Не гнівайтеся, благаю. Я не зрікаюся власних слів. Ці дві справи, поза сумнівом, пов’язані тим, що мають схожі історії. Але подумайте, як цікаво: цього разу про чоловіків у масках розказує не мадам Добрей (якби було так, усе виявилося б шите білими нитками), а мадам Рено. Невже вони стали спільницями?

— Я в це не можу повірити, — відказав я. — Якщо місіс Рено заодно з мадам Добрей, то ця перша — найвидатніша акторка всіх часів!

— Ох-ох-ох! — нетерпляче перебив мене Пуаро, — знову ви керуєтеся почуттями, а не логікою! Якщо злочинниці треба бути акторкою, можете думати, що вона нею і є. Але хіба не можна без цього обійтися? Я не вважаю, що мадам Рено була спільницею мадам Добрей, із кількох причин. Деякі я вже вам назвав. Інші очевидні. А якщо ми відкинемо можливість спілки, то наблизимося до правди, дуже несподіваної та цікавої.

— Пуаро, — вигукнув я, — що ще вам відомо?

— Mon ami, подумайте логічно. У вас же є всі факти. Пробудіть усі свої сірі клітинки. Думайте не як Жиро, а як Пуаро!

— Невже у вас є теорія, в якій ви впевнені?

— Друже, я довго блукав у темряві, як ідіот. Але тепер я все ясно бачу.

— І все знаєте?

— Я довідався те, про що мене в листі просив дізнатися мсьє Рено.

— І вам відомо, хто вбивця?

— Одного я знаю.

— Як це?

— Ми з вами говоримо зараз про трохи різні речі. Є не один злочин, а два. Першу таємницю я вже розв’язав, а другу, мушу визнати, — не до кінця!

— Але Пуаро, хіба ви не казали, що той чоловік, якого знайшли в сараї, помер природною смертю?

— Так, так, — нетерпляче вигукнув мій друг, — ви знову нічого не розумієте. Злочин може бути без убивці, але у двох злочинах має бути два тіла.

Це твердження було таким туманним, що я аж придивився до чоловічка з тривогою. Утім, він мав цілковито нормальний вигляд. Раптом Пуаро зірвався на ноги і підбіг до вікна.

— А ось і він!

— Хто? — запитав я.

— Мсьє Джек Рено. Я послав записку на віллу, просив його зайти.

Тут я дещо пригадав і запитав детектива, чи знає він, що Джек Рено був у Мерлінвілі в ніч убивства. Хотів підловити свого маленького друга, але він, як завжди, виявився на висоті: теж питав про молодика в працівників станції.

— І ми не одні про нього знаємо, Гастінґсе. Наш чудовий Жиро, напевно, теж уже про все розпитав.

— Ви ж не думаєте… — почав було я і зупинився. — Ні, це було б надто жахливо.

Пуаро запитально глянув на мене, але я більше нічого не сказав. Мені щойно спало на думку, що в цій справі прямо чи непрямо фігурувало семеро жінок: місіс Рено, мадам Добрей та її донька, таємнича незнайомка і троє служниць, а от чоловіків, крім старого Оґюста, якого брати до уваги не доводиться, не було — крім одного: Джека Рено. А могилу мав викопати чоловік.

Розвинути думку мені забракло часу, бо Рено-молодший зайшов до нас у номер.

Мій друг по-діловому привітався з юнаком.

— Прошу, мсьє, сідайте. Перепрошую, що вас потривожив, але ви, мабуть, помітили, що на віллі мені зараз працювати дуже важко. Мсьє Жиро і я часто не сходимося в поглядах, та й ставиться він до мене не надто чемно, тож я не хотів би, щоб мої здогади перетворилися на його здобутки.

— Розумію, мсьє Пуаро, — запевнив відвідувач. — Той Жиро — неприємний грубіян, і я буду радий, якщо хтось розкриє справу швидше за нього.

— Тоді, можливо, ви мені трохи допоможете?

— Звичайно.

— Я хочу попросити вас піти на станцію, сісти на потяг і проїхати одну зупинку, до Аббалака. Запитайте там у працівників, чи двоє іноземців не залишали валізу в камері схову в ніч убивства. Аббалак — маленька станція, там іноземців точно запам’ятали б. Зможете виконати таке прохання?

— Звичайно, зможу, — юнак трохи здивувався, але прохання був готовий виконати.

— Розумієте, нам із другом необхідно поїхати у справах в інше місце, — пояснив Пуаро. — За п’ятнадцять хвилин прибуває потяг, і я просив би вас не повертатися на віллу, бо не хочу, щоб Жиро знав про ваше доручення.

— Гаразд, піду просто на станцію.

Джек Рено підвівся, але детектив зупинив його:

— Зачекайте хвилю, мсьє Рено. Мене тривожить одне маленьке питання: чому сьогодні вранці ви не сказали мсьє Оте, що були в Мерлінвілі в ніч убивства?

Той густо почервонів. Ледве опанував себе.

— Ви помиляєтесь. Я був у Шербурі, про що й повідомив слідчому судді.

Пуаро, примружившись, як зеленоокий кіт, дивився на співрозмовника.

— Тоді це єдина моя помилка — бо мені про вас сказали працівники станції. Вони стверджують, що тієї ночі ви прибули потягом о 23 : 40.

Джек Рено мить повагався, а потім, здається, вирішив.

— Навіть якщо так, що з того? Ви ж, сподіваюся, не збираєтеся звинувачувати мене у співучасті в убивстві батька? — він говорив дуже зверхньо, голову закинувши назад.

— Прошу вас пояснити, що привело вас сюди.

— Усе дуже просто. Я приїхав провідати свою наречену, мадемуазель Добрей. Адже я збирався в довгу подорож, не знаючи, коли повернуся. Мені хотілося побачитися з нею до того, як я вирушу, щоб запевнити її у власній відданості.

— І ви зустрілися? — Пуаро не зводив із юнака очей.

Зависло мовчання. За хвилину Рено відповів:

— Так.

— А що було потім?

— Я побачив, що пропустив останній потяг, і пішов у Сент-Бове, де найняв автомобіль, який відвіз мене у Шербур.

— Сент-Бове? Та ж це місто за п’ятнадцять кілометрів звідси. Іти довго, мсьє Рено.

— Мені… мені хотілося пройтися.

Пуаро кивнув, приймаючи пояснення. Джек Рено узяв капелюха і ціпок й вийшов геть. Через хвилину детектив скочив на ноги.

— Швидко, Гастінґсе! Підемо за ним.

Тримаючись на безпечній віддалі, ми пройшли за Рено вулицями Мерлінвіля. Та коли юнак повернув до станції, мій друг змінив плани.

— Усе добре. Він проковтнув наживку. Поїде в Аббалак і питатиме там про вигадану валізу, залишену вигаданими іноземцями. Так, mon ami, цю симпатичну історію я сам придумав.

— Ви хотіли прибрати його з дороги! — вигукнув я.

— Який проникливий здогад, Гастінґсе, — похвалив мене Пуаро. — А тепер ходімо на віллу «Женев’єва» і проведемо власне невеличке розслідування.