Японський коханець

Жовта загроза

Фукуда замурували вікна своєї оселі й знадвору повісили на двері замок. Вони наперед сплатили оренду за рік, а ще внесок, щоб викупити дім, щойно з’явиться можливість записати його на Чарльза. Пороздарювали все, що не змогли або не схотіли продати, бо спекулянти давали два-три долари за речі, які коштували в двадцять разів дорожче. Вони мали обмаль часу, щоб розпорядитися майном, спакувати по валізі на кожного, приготувати носильні речі та прийти до автобусів ганьби. Мусили з’явитися добровільно, інакше їх могли заарештувати й звинуватити в шпигунстві й зраді під час війни. Вони приєдналися до сотень інших родин, які простували повільно, у своєму найкращому вбранні — жінки в капелюшках, чоловіки в краватках, діти в лакованих черевичках — до Центру громадського контролю, куди їх скликали. Вони йшли, бо не мали вибору, а ще тому, що в такий спосіб демонстрували свою вірність США та засудження нападу Японії. Це був їхній внесок у зусилля, яких докладала країна в цій війні, — так казали лідери японської громади, і мало хто наважувався їм суперечити. На долю родини Фукуда випав табір у Топазі, пустельній місцині в штаті Юта, але про це вони дізналися лише у вересні; до того мусили чекати шість місяців на іподромі.

Звиклі до обачності ісеї беззаперечно корилися наказам, але не могли завадити деяким нісеям, молодикам другого покоління, відкрито протестувати. Останніх відокремили від їхніх родин і відправили до Тул- Лейку — концтабору з найбільш суворим режимом, де вони до кінця війни жили, мов кримінальні злочинці. Стоячи на вулицях, білі були свідками цієї розпачної ходи людей, яких добре знали: власників крамниць, де робили щоденні покупки, рибалок, садівників і теслярів, із якими підтримували стосунки, однокласників своїх дітей, сусідів. Більшість приголомшено дивилася мовчки, однак не бракувало образливих расистських вигуків і глузувань. Дві третини переселенців були американськими громадянами. Японці годинами чекали в довгих чергах, щоб підійти до одного зі столів, за якими сиділи агенти, котрі вносили їх до списку й видавали ярлики з ідентифікаційними номерами, які треба було повісити на шию й почепити на свої речі. Група квакерів, що протестувала проти цієї акції, вважаючи її расистською та антихристиянською, пропонувала японцям воду, сандвічі й фрукти.

Такао Фукуда зібрався був заходити разом із родиною до автобусу, коли з’явився Ісак Беласко, ведучи за руку Альму. Чоловікові знадобився весь його авторитет, щоб змусити принишкнути агентів і солдатів, які намагалися його зупинити. Він почувався пригніченим, бо не міг не порівняти те, що відбувалося за кілька кварталів від його дому, із тим, що, можливо, сталося з його родичами у Варшаві. Він проштовхався до приятеля, щоб міцно обійняти його та передати конверт із грошима, від яких Такао марно поривався відмовитися, а тим часом Альма прощалася з Ітімеєм. «Пиши мені, пиши мені», — такими були останні слова, якими обмінялися діти, перед тим як сумна колона автобусів, наче повзуча змія, рушила в путь.

Ця путь, що здалася їм дуже довгою, насправді тривала трохи більше години: родину Фукуда привезли на іподром Танфоран, що в Сан-Бруно[11]. Власті оточили територію колючим дротом, похапцем пристосувавши стайні та звівши бараки, щоб розмістити вісім тисяч осіб. Наказ про переселення був такий терміновий, що бракувало часу завершити будівельні роботи й завезти все необхідне. Автобуси загальмували, і в’язні почали виходити з дітьми та манаттям, допомагаючи старикам. Вони йшли мовчки, невеличкими групами, розгублені, не розуміючи вищання заїкуватих гучномовців. Дощ перетворив ґрунт на багнюку, бруднив людей та їхні речі.

Кілька озброєних охоронців відокремили чоловіків від жінок для медичного огляду. Згодом їм зробили щеплення проти тифу й кору. В наступні кілька годин родина Фукуда намагалася розшукати свої пожитки в горах безладно згромаджених валіз, баулів і тюків; потім вони розмістилися в порожній стайні, яку їм надали для проживання. Зі стелі звисало павутиння, бігали таргани й миші, на вкритій пилом долівці лежала солома; дух тварин перемішався тут із запахом креозоту, яким намагалися продезінфікувати приміщення. Їм видали по розкладачці й мішку та по дві армійські плюшові ковдри на кожного. Стомлений, принижений до глибини душі Такао сів на долівку, підперши руками голову. Хейдецо зняла капелюшок і туфлі, взула пантофлі й підсмикнула плаття, готова знайти якнайкращий вихід з цієї скрути. Вона не дала дітям часу жалітися: спершу наказала встановити розкладачки й прибрати підлогу, тоді послала Чарльза й Джеймса по уламки дощок та палки, які завважила дорогою, щоб зробити кілька полиць і розставити трохи кухонного начиння, що їм вдалося привезти. Мегумі й Ітімею мати веліла набити мішки соломою, щоб вийшли матраци, а сама пішла до інших приміщень, вітаючись із жінками та придивляючись до солдатів і агентів, таких же розгублених, як і доручені їм в’язні, й запитуючи себе, скільки часу доведеться тут пробути. Єдиними явними ворогами, яких Хейдецо виявила під час першої вилазки, були перекладачі-корейці — брутальні з евакуйованими та запопадливі перед американцями. Жінка завважила, що вбиралень і душових замало, до того ж вони стояли без дверей. Ванн для жінок виявилося лише чотири, й гарячої води на всіх не вистачало. Право на приватність у таборі було знехтувано. Однак Хейдецо дійшла висновку, що тут вони принаймні не голодуватимуть, бо побачила вантажівки з харчами й дізналася, що від сьогодні в їдальнях людей годуватимуть тричі на день.

Вечеря складалася з картоплі, сосисок і хліба, але сосиски закінчилися, перш ніж до родини Фукуда дійшла черга. «Прийдіть пізніше», — прошепотів їм один із японців, що працював у їдальні. Хейдецо та Мегумі зачекали, коли їдальня спустіє, й дістали бляшанку м’ясних консервів і ще картоплі. Тієї ночі Хейдецо подумки почала складати список заходів, яких треба вжити, щоб перебування на іподромі було стерпним. Першу позицію в списку займало правильне харчування, а останню — в дужках, бо жінка не мала певності, що їй це вдасться, — заміна перекладачів. За всю ніч вона не склепила очей і з першими променями сонця, що пробивалися крізь шпарини в стінах стайні, штовхнула чоловіка, котрий також не спав, а тільки незрушно лежав на своєму місці. «Тут чимало роботи, Такао. Нам потрібні представники, уповноважені вести переговори з властями. Вдягни піджак і збери чоловіків».

Проблеми в Танфорані виникли одразу, проте до кінця тижня евакуйовані вже організувалися, шляхом демократичного голосування обрали своїх представників, єдиною жінкою серед яких була Хейдецо Фукуда, а ще склали списки дорослих за фахом та навичками — вчителів, селян, теслярів, ковалів, бухгалтерів, лікарів... відкрили школу без олівців та зошитів і склали програму спортивних та інших заходів, аби молодь не тинялася без діла й не піддавалася зневірі. Цілими днями люди жили в чергах: в душ, до лікаря, в пральню, на релігійну відправу, на пошту й тричі до їдальні. Вони мусили весь час бути дуже терплячими, щоб уникати скупчень і сварок. Існували комендантська година, перекличка двічі на день, під забороною — це було щось неймовірне для ісеїв — опинилася японська мова. Щоб уникнути втручань охоронців, в’язні заповзялися самі підтримувати порядок і вгамовувати баламутів, але ніхто не міг припинити чуток, що затягували в свій вир і часом сіяли паніку. Люди старались триматися чемно, щоб нестатки, скупченість та приниження менше дошкуляли.

Через шість місяців, одинадцятого вересня, в’язнів посадили в поїзди. Ніхто не знав, куди вони їдуть. Дорога в несправних, задушливих вагонах, де бракувало вбиралень і вночі не було світла, пролягла через незнайомі пустельні краєвиди, які здавалися їм Мексикою, і тривала один день та дві ночі, поки нарешті поїзд зупинився на станції Дельта, штат Юта. Звідси у вантажівках і автобусах вони вирушили до Топазу — перлини пустелі, як називали цей концтабір, можливо, без жодної іронії. Переселенці були ледь живі від утоми, брудні й перелякані, проте їх не мучили голод і спрага, бо серед них розподілили сандвічі, і в кожному вагоні стояли кошики з помаранчами.

Розташований на висоті майже тисяча чотириста метрів Топаз — жахливе поселення з однаковими приземкуватими будиночками — скидався на таку собі військову базу; оточений колючим дротом, з високими сторожовими вежами та озброєними солдатами, в спекотній пустелі, яку шмагали вітри й перетинали піщані бурі. Інші концтабори для японців на заході країни були схожі на цей і так само знаходилися в безлюдних місцях, щоб знеохотити будь-яку спробу втечі. Ніде не було видно ані дерева, ані кущика, ані бодай трохи трави. Лише похмурі ряди бараків тяглися аж ген за видноколо. Родини стояли разом, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цьому сум’ятті. Всім хотілося до вбиральні, однак ніхто не знав, куди йти. Охоронцям знадобилося кілька годин, щоб організувати людей, бо вони й самі не розуміли до ладу розпоряджень, але зрештою прибулих розселили.

Родина Фукуда, не зважаючи на хмари піску, що туманили зір та затрудняли дихання, розшукала призначене їй місце. Кожен барак був поділений на шість відсіків площею чотири на шість метрів, відокремлених один від одного тонкими толевими перегородками, і в кожному тулилася одна родина. Блок складався з дванадцяти бараків, а загалом таких блоків налічувалося сорок два, і в кожному були своя їдальня, пральня, душові кабінки та вбиральні. Попри величезну територію табору, вісім тисяч переселенців жили на терені в два з лишком квадратних кілометри. Невдовзі в’язні завважили, що температура тут коливається від спекотної влітку до кількох градусів нижче нуля взимку. Влітку, крім нестерпної спеки, їм дошкуляли москіти й піщані бурі, які тьмарили небо та обпалювали легені. Вітер дмухав однаково у будь-яку пору року, доносячи сморід нечистот, що утворювали болото за кілометр від табору.

Як і на іподромі в Танфорані, японці в Топазі швидко організувалися. За кілька тижнів вони вже мали свої школи, дитячі садки, спортивні центри й газету. З обрізків деревини, каміння та залишків будівельних матеріалів люди творили мистецтво: виготовляли біжутерію з окам’янілих черепашок і персикових кісточок, робили ганчіркових ляльок та іграшки з паличок. Із зібраних книжок створили бібліотеку, організували кілька театральних труп та оркестрів. Ітімей переконав батька, що суворий клімат і лужний грунт не завадять їм вирощувати рослини в ящиках. Це підбадьорило Такао, і невдовзі у нього знайшлися послідовники. Чимало ісеїв надумали розбити декоративні сади: вони копали ями й наповнювали їх водою, утворюючи на радість дітям ставки. Ітімей своїми спритними пальцями змайстрував дерев’яний вітрильник і пустив його плавати в ставку; за кілька днів у ставках уже плавали дюжини човників. У кухнях порядкували самі в’язні, які робили дива з сухих пайків та привезених з ближчих селищ консервів, а згодом і рослин, які вдалося виростити наступного року, поливаючи потроху паростки. Люди не звикли вживати жири й цукор, тож, як і передбачала Хейдецо, чимало з них хворіли. До вбиралень тяглися довжелезні черги, а потреба та різі в животі були нестерпними, і вже ніхто не чекав сутінків, щоб випорожнитися, де прийдеться. Відхідки були переповнені екскрементами тисяч людей, а примітивний шпиталь, в якому порядкували білі лікарі та медсестри-японки, не міг нічим зарадити.

Коли скінчилася придатна для виготовлення меблів деревина та були розподілені завдання між тими, хто знемагали від неробства, більшість переселенців почала нудьгувати. В примарному місті, що охоронялося знудженими вартовими на сторожових вежах, а здаля величними горами Юти, дні зробилися нескінченними та однаковими: байдикування, черги й знову черги, очікування пошти, багатогодинна гра в карти, вигадування незначущих занять, ті самі розмови, що втрачали сенс з кожним мовленим словом. Споконвічні звичаї забувалися, батьки та старики бачили, як тане їхній авторитет, подружжя опинилися в пастці позбавленого інтимності життя, а родини почали дрібнитися. Люди не могли навіть зійтися на вечерю за родинним столом, вони їли серед метушні їдалень. Хоч як Такао наполягав, що родина повинна сидіти разом, його сини віддавали перевагу товариству ровесників, йому важко було втримати Мегумі, котра перетворилася на красуню з рум’яними щічками та сяючими очима. Єдиними, хто не піддавалися відчаю, були дітлахи: вони ходили ватагами в пошуках безневинних уявних пригод, удаючи, буцімто у них канікули.

Зима настала швидко. Коли пішов перший сніг, кожній родині видали вугляну пічку, яка зробилася осердям суспільного життя, і списаний армійський одяг. Ці вицвілі, надто великі зелені мундири були такими ж гнітючими, що й крижаний краєвид та чорні бараки. Жінки заходилися робити паперові квіти, щоб прикрасити оселі. Ночами дошкуляв вітер: він жбурляв крижані грудки, завивав у шпаринах і зривав покрівлі. Родина Фукуда, як і інші переселенці, спала на розкладачках, напнувши на себе весь одяг, загорнувшись у плюшові ковдри та обійнявшись, щоб рідні люди могли відчути ніжність і розраду. Через кілька місяців, улітку, вони спали майже голі й прокидалися вдосвіта вкриті дрібним, наче тальк, попелястим піском. А проте почувалися щасливими, бо були разом. Інші родини розлучили: спершу до так званого табору для переміщених осіб забрали чоловіків, а тоді перевели до іншого жінок і дітей. Іноді минали два-три роки, перш ніж родинам вдавалось воз’єднатися.

Листування між Альмою та Ітімеєм від самого початку наразилося на завади. Листи затримувалися на тижні не з провини пошти, а через зволікання службовців Топазу, які не встигали читати сотні листів, стоси яких кожного дня громадилися на їхніх письмових столах. Листи Альми, зміст яких не становив загрози для безпеки США, доходили неторкнутими, а от послання Ітімея цензура так шматувала, що дівчинці доводилося вгадувати зміст фраз, уривки яких були замазані чорними чорнилами. Опис бараків, їжі, вбиралень, ставлення охоронців і навіть клімату здавався підозрілим. За порадою інших, більш досвідчених у мистецтві лукавства, Ітімей присмачував листи вихваляннями американців та патріотичними гаслами, поки врешті не відмовився від цієї тактики, що викликала в нього нудоту. Тоді хлопчик вирішив малювати. Читання й писання давалися йому важко, в десять років Ітімей ще не знав усіх літер, що несамохіть плуталися, коли він щось писав. Зате хлопчик мав необхідні для малювання метке око й тверду руку. Його малюнки безперешкодно проходили цензуру, й завдяки ним Альма дізнавалася про подробиці його життя в Топазі, начеб бачила все на фотографіях.

3 грудня 1986 року

Вчора ми говорили про Топаз, і я не сказав головного, Альмо: не все було погано. Ми мали свята, займалися спортом, мистецтвом. Їли індика на День подяки, прикрашали бараки на Різдво. З волі нам надсилали ласощі, іграшки, книжки. Мама весь час укладала якісь плани, її поважали, і білі також. Мегумі була закохана, і їй дуже подобалася робота в шпиталі. Я малював, садив рослини, лагодив поламані речі. Уроки були такими короткими й легкими, що навіть я діставав добрі оцінки. Я майже цілими днями бавився; там було багато дітлахів і сотні бездомних, схожих одні на одних собак з короткими лапами й шорсткою шерстю. Найбільше потерпали батько та Джеймс.

Після війни люди з таборів роз’їхалися по країні. Молодь почала жити самостійно, ізоляція, що нагадувала кепську пародію на Японію, скінчилася. Ми зробилися часткою Америки.

Я думаю про тебе. Коли зустрінемося, я приготую чай, і ми поговоримо.

Іті