Японський коханець

Натаніель

Прихована хвороба, якій судилося вбити Натаніеля Беласко, чатувала багато років непомітно ні для оточуючих, ні навіть для нього самого. Перші симптоми нагадували грип, який тієї зими масово поширився в Сан-Франциско, і за пару тижнів зникли. Повторилися вони лише через роки, і спричинилися до страшної втоми: в окремі дні Натаніель тягнув ноги й зіщулювався, наче завдав собі на плечі мішок з піском. Він і далі відпрацьовував звичну кількість годин на день, але час погано корився йому: стоси документів на письмовому столі росли, мовби самі розмножувалися ночами, Натаніель бентежився, губив сліди справ, які старанно вивчав і в яких раніше міг би розібратися з заплющеними очима, а тепер забував те, що щойно прочитав. Усе життя Натаніеля змагало безсоння, а віднедавна в нього часом ще й підвищувалася температура, він пітнів. «Ми обоє потерпаємо через менопаузу», — казав жартома Альмі, але тій це не здавалося смішним. Він припинив заняття спортом, його вітрильник стояв на приколі, і чайки лаштували на ньому гнізда. Натаніелю було важко ковтати, він почав втрачати вагу, не мав апетиту. Альма готувала йому коктейлі з протеїновим порошком, які чоловік насилу сьорбав, а потім вибльовував непомітно, щоб її не налякати. Коли на шкірі з’явилися виразки, сімейний лікар, який у їхній родині був такою ж реліквією, що й деякі меблі, придбані Ісаком Беласко в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році, й досі трактував симптоми послідовно як анемію, кишкову інфекцію, мігрень і депресію, послав його до онколога.

Перелякана Альма зрозуміла, як вона любить і потребує Натаніеля, й приготувалась боротися за нього з хворобою, долею, богами й дияволами. Жінка кинула майже все, щоб зосередитися на хворому. Припинила малювати, розрахувала персонал майстерні, до якої тепер їздила лише раз на місяць, щоб доглянути за прибиранням. У величезній студії, освітлюваній сонячним промінням, що пробивалося крізь помутнілі шибки, панувала тиша, немов у храмі. Рух тут зненацька урвався, і майстерня завмерла в часі, готова, як у кіно, будь-якої миті знову привести в дію все, що там було — довгі, встелені тканками столи, сувої полотна, що виструнчилися на підлозі, немов вартові, й інші, вже розмальовані, почеплені на підрамниках, і зразки малюнків та барв на стінах, банки й тюбики з фарбами, валки, пензлі й щітки, фантасмагоричне бурмотіння вентиляторів, що невпинно поширювали різкі запахи фарб і розчинників. Припинилися подорожі, які роками надихали її й давали відчуття свободи. Далеко від свого середовища Альма скидала шкіру й відроджувалася свіжа, допитлива, готова до пригод, відкрита всьому, що могла запропонувати їй нова днина, без жодних планів, жодного страху. Ця нова Альма була такою реальною, що часом жінка дивувалася, дивлячись на себе, відбиту дзеркалами якогось готелю, в яких її лице було не таким, як у Сан-Франциско. Припинилися й побачення з Ітімеєм.

Через сім років після похорону Ісака Беласко і за чотирнадцять до того, як сповна проявилася хвороба Натаніеля, вони випадково зустрілися знову на щорічній виставці товариства вирощувачів орхідей серед тисяч відвідувачів. Ітімей перший помітив її й підійшов привітатися. Він був сам. Говорили про орхідеї — в експозиції були представлені дві рослини з його квітництва, а тоді пішли пообідати до ближчого ресторану. Гомоніли про різне: Альма розповідала про останні подорожі, нові роботи й сина Ларрі, Ітімей про рослини й своїх двох дітей — дворічного Мікі та восьмирічного Пітера. Натаніеля й Дельфіну не згадували. Обід тривав три години, а вони говорили й говорили — мали багато що сказати одне одному і робили це обережно, навпомацки, оминаючи минуле, немов ковзаючи по слизькій кризі, вивчаючи співрозмовника, помічаючи зміни, намагаючись відгадати наміри, свідомі палахкої пристрасті, що нікуди не зникла. Обом виповнилося по тридцять сім років. Їй можна було дати більше: риси Альминого обличчя увиразнилися, вона схудла, здавалася дещо вайлуватою і впевненою в собі; натомість Ітімей не змінився, мав колишній вигляд спокійного підлітка, той самий низький голос і чемні манери, ту саму здатність заповнювати собою все її єство. Альма бачила перед собою восьмирічного хлопчика в оранжереї в Сі-Кліффі, десятирічного друга, який перед від’їздом тицьнув їй у руки свого кота, невтомного коханця в мотелі з тарганами, чоловіка в жалобі на похороні її свекра — всі вони були однаковими, наче скальковані одні з одних. Ітімей залишався незмінним, вічним. Любов і потяг до нього обпікали шкіру, їй хотілося простягнути руки й доторкнутися до цього чоловіка під столом, наблизитися, притиснутися носом до його шиї й перевірити, чи він і досі пахне землею й травами, сказати йому, що без нього вона жила, мов сновида, що ніщо й ніхто не міг заповнити страшну порожнечу, яку утворила його відсутність, що вона віддала б усе, аби знову опинитися голою в його обіймах, бо ніщо не важило для неї, крім нього. Ітімей провів її до автівки. Йшли повільно, колуючи, щоб віддалити прощальну мить. Піднялися ліфтом на третій поверх паркінгу, Альма дістала ключ і запропонувала підвезти Ітімея до його автівки, припаркованої в одному кварталі звідти. Ітімей погодився. В інтимній напівтемряві салону вони поцілувалися, впізнаючи одне одного.

В наступні роки їм судилося підтримувати своє кохання в просторі, відокремленому від усього іншого в житті кожного з них, і обоє таїли його глибоко в собі, щоб не завдати болю Натаніелю й Дельфіні. Коли були разом, нічого більше не існувало для них, а коли прощалися в готелі, де щойно втішалися любощами, було зрозуміло, що не підтримуватимуть жодних контактів до наступного побачення, хіба що листовно. Альма зберігала ці листи, хоча їхній тон був стриманий, що відповідало японському характеру, але контрастувало з закоханістю Ітімея та його вибухами пристрасті, коли вони були разом. Його глибоко вражала власна сентиментальність, що виявлялася в справжньому пікніку, приготованому для неї в чарівних дерев’яних коробочках, у гарденіях, бо Альмі подобався їхній аромат, якого ніколи не було в її парфумах, у чайних церемоніях, у присвячених їй віршах і малюнках. Іноді наодинці він називав її моя маленька, але ніколи не писав цих слів. Альма не мусила пояснювати щось чоловікові, бо кожен з них жив осібним життям, і не запитувала в Ітімея, як йому вдається тримати в невіданні Дельфіну, з якою той разом і жив, і працював. Жінка знала, що Ітімей любить дружину, що він добрий батько та глава родини й тішиться особливим становищем в японській громаді, де його вважають митцем і звертаються до нього, щоб напоумив безпутників, замирив ворогів і розсудив суперечку. Палкий і вигадливий коханець, жартівник і пустун у ліжку, поквапливий, невситимий, веселий, який, обійнявши її, шепотів зізнання, палко цілував і шаленів — такий Ітімей існував лише для неї.

Листи почали надходити після їхньої зустрічі на виставці орхідей і почастішали, коли захворів Натаніель. Упродовж певного часу, що обом здавався нескінченним, це листування заміняло таємні зустрічі. Листи Альми були оголеними, тужними посланнями враженої розлукою жінки; листи Ітімея скидалися на тихі прозорі води, в яких однак між рядками вирувала така сама пристрасть. Альмі його листи відкривали чарівний внутрішній світ Ітімея — почуття, мрії, уподобання й ідеали; завдяки цим епістолам вона пізнавала його краще й кохала міцніше, ніж якби їхні стосунки обмежувалися тільки любощами. Ці листи стали такими необхідними, що коли Альма овдовіла й зробилася вільною, коли вони могли спокійно розмовляти по телефону, часто бачитися і навіть подорожувати разом, листування не урвалося. Ітімей, як і було домовлено, листи знищував, Альма ж зберігала й часто їх перечитувала.

18 липня 1984 року

Я знаю, як ти страждаєш, і шкодую, що не можу тобі допомогти. Пишу, знаючи, що ти, засмучена, протистоїш хворобі свого чоловіка. Це не підвладно тобі, Альмо, ти можеш тільки мужньо бути поруч.

Наша розлука дуже болюча. Ми звикли до наших священних четвергів, до наших вечерь на двох, прогулянок у парку, короткочасних пригод по вихідних. Чому світ здається мені таким бляклим? Звуки долинають до мене здаля, начеб я оглух, їжа має присмак мила. Ми стільки місяців не бачилися! Я купив твої улюблені парфуми, щоб відчувати твій запах. Розраджуюся, пишучи вірш, який колись покажу, бо він присвячений тобі.

А ти ще закидаєш мені, що я не романтик!

Як же мало зарадили мені роки духовної практики, якщо я не спромігся позбутися пристрасті. Чекаю на твої листи і твій голос по телефону, уявляю, як ти біжиш до мене... Іноді любов болить.

Іті

Натаніель і Альма жили в колишніх кімнатах Ліліан та Ісака, спільні двері між якими так довго стояли відкриті, що вже не зачинялися. Вони знову, як одразу після одруження, проводили разом години безсоння, притиснувшись одне до одного на дивані або в ліжку: вона читала, тримаючи в одній руці книжку, а другою погладжуючи Натаніеля, а той лежав із заплющеними очима, в грудях у нього щось клекотало. Одної такої довгої ночі вони завважили, що обоє плачуть — тихо, щоб не потурбувати іншого. Спочатку Альма відчула, що щоки чоловіка зробилися вологими, й одразу Натаніель помітив, що вона плаче — це видалося йому таким дивним, що він трохи підвів голову, щоб упевнитися, чи це йому не примарилося. Натаніель не пригадував, щоб бачив колись, як вона плаче, навіть у найтяжчі хвилини.

— Ти справді помираєш? — прошепотіла вона.

— Так, Альмо, але ти не повинна плакати через мене.

— Я плачу не лише через тебе, а й через себе. Через нас, через усе, чого тобі не сказала, через недомовки й обмани, через зради і той час, що вкрала у тебе.

— Заради Бога, що ти таке кажеш?! Ти не зрадила мене, кохаючи Ітімея, Альмо. Існують необхідні недомовки й обмани, так само, як і правда, про яку краще не говорити.

— Ти знаєш про Ітімея? Відколи? — здивувалася вона.

— Від самого початку. Серце велике, воно здатне любити не лише когось одного.

— Розкажи мені про себе, Нате. Я ніколи не розпитувала тебе про твої таємниці, щоб не розкривати своїх, але підозрюю, їх чимало.

— Ми так любили одне одного, Альмо! Чоловік неодмінно повинен одружитися з кращою подругою. Я знаю тебе, як ніхто. Те, чого ти не кажеш мені, я можу відгадати, але ти не знаєш мене. І маєш право взнати, який я насправді.

Відколи себе пам’ятав, люди однієї з ним статі завжди викликали в Натаніеля захоплення, страх та бажання — спершу шкільні товариші, згодом інші чоловіки й нарешті Ленні, котрий упродовж восьми років був його партнером. Він боровся з цими почуттями, розриваючись між пориваннями серця і невблаганним голосом розуму. В школі, коли сам ще не усвідомлював своїх почуттів, інші діти здогадувалися, що він не такий, як усі, і карали його стусанами, кпинами, остракізмом. Ті роки в товаристві забіяк були найгіршими в його житті. Після школи його мучили властиві юності сумніви й непогамовний шал, і саме тоді Натаніель збагнув, що він такий не один, як гадав доти; скрізь натрапляв на чоловіків, які дивилися йому просто в очі — заохочувально чи благально. Почалося з одного студента в Гарварді. Натаніель виявив, що гомосексуалізм — це паралельний світ, що співіснує з загальноприйнятою дійсністю. Він пізнав дуже різних людей. В університеті це були викладачі, інтелектуали, студенти, один рабин та один футболіст. На вулиці знайомився з моряками, робітниками, службовцями, політиками, крамарями, злочинцями. То був вабливий, двозначний і поки що обачний світ, бо наражався на категоричний осуд суспільства, моралі й закону. Геїв не приймали в готелях, клубах і церквах, не обслуговували в барах, могли вигнати з будь-якого громадського місця, справедливо чи несправедливо звинувативши в аморальній поведінці; бари та клуби геїв належали мафії. Повернувшись до Сан-Франциско з дипломом адвоката, Натаніель помітив перші ознаки культури геїв, що саме зароджувалася тоді й відкрито проявилася лише через багато років. Коли в шістдесяті роки почали виникати громадські рухи, і з-поміж них рух за легалізацію геїв, Натаніель був уже пошлюблений з Альмою, і їхньому синові Ларрі виповнилося десять років. «Я одружився з тобою не задля того, щоб приховати гомосексуалізм, а через дружбу й любов до тебе», — сказав він тієї ночі Альмі. То були роки шизофренії: бездоганне, успішне життя на людях і друге життя — потаємне, протизаконне. З Ленні Білєм він познайомився в тисяча дев’ятсот сімдесят шостому році в чоловічій турецькій лазні — місці, придатному радше для злочинів, ніж для зародження любові, як це сталося між ними.

Натаніелеві мало виповнитися п’ятдесят років, Ленні був на шість років молодший: прекрасний, наче чоловічі божества, відтворені в римських статуях, визивний, екзальтований, гріховний — повна протилежність Натаніелевій вдачі. Фізичний потяг виник з першої миті. Вони зачинилися в якійсь кабінці й забулися до ранку, віддавшись насолоді, наскакуючи один на одного, наче борці, борсаючись у пустощах і лихоманці двох тіл. Домовилися про зустріч наступного дня в готелі, куди приїхали поодинці. Ленні привіз марихуану та кокаїн, але Натаніель умовив партнера їх не вживати, бо хотів пережити цей досвід при повній тямі. Через тиждень обоє вже знали, що вогнище цього потягу — лише початок неймовірної любові й без опору піддалися велінню долі прожити її повною мірою. Вони зняли в центрі міста студію, куди завезли мінімум меблів і найкращий музичний центр, домовившись, що ніхто, крім них, не заходитиме сюди. Натаніель завершив розпочаті тридцять п’ять років тому пошуки, однак зовні в його житті ніщо не змінилося: він залишався зразковим буржуа, і ніхто не підозрював, що години його роботи й занять спортом помітно скоротилися. Ленні також змінився під впливом коханця. Він уперше вгамував своє безладне існування й наважився змінити бурхливу діяльність спогляданням щойно віднайденого щастя. Коли не був з Натаніелем, думав про нього. Ленні не ходив більше до лазень чи гей-клубів; приятелям рідко вдавалося спокусити його якоюсь вечіркою, його не цікавили нові знайомства, бо йому вистачало Натаніеля, який був сонцем, осердям його буття. З побожністю пуританина він поринув у затон цієї любові. Прийняв улюблені страви, напої й музику Натаніеля, його кашемирові светри, пальто з верблюжачої шерсті, лосьйон для гоління. Натаніель у своїй конторі наказав установити окрему телефонну лінію для спілкування з Ленні — цим номером користувався лише він; вдвох плавали на вітрильнику, подорожували, зустрічалися у віддалених містах, де їх ніхто не знав.

Спочатку незрозуміла хвороба Натаніеля не перешкоджала його зв’язку з Ленні; симптоми — різні й спорадичні — з’являлися та зникали без видимих причин і мовби не були пов’язані між собою. Згодом, коли Натаніель змарнів і перетворився на привид, був змушений примиритися зі своїми обмеженими можливостями й потребував допомоги, розваги закінчилися. Він перестав радіти життю, відчував, що все навколо зробилося бляклим та хистким, і, немов старик, поринув у ностальгію за минулим, шкодуючи про деякі свої вчинки й про чимало такого, чого вчинити не встиг. Розумів, що життя швидко скорочується й боявся цього. Ленні не давав йому впасти в депресію, підбадьорював силуваними жартами й своєю любов’ю, що в цей час випробувань тільки зміцніла. Вони зустрічалися в невеличкому помешканні, щоб утішити один одного. Натаніелеві бракувало сил та бажання для любощів, а Ленні й не наполягав, задовольняючись тими хвилинами близькості, коли міг заспокоїти партнера, якщо того лихоманило, погодувати з ложечки йогуртом, слухати, лежачи поруч, музику, натерти бальзамом струпи, підтримувати в туалеті. Потім Натаніель не міг уже виходити з дому, й Альма взяла на себе роль медсестри з тією ж невтомною ніжністю, що й Ленні, але вона була лише подругою та дружиною, тоді як Ленні — великою любов’ю. Так це зрозуміла Альма в ту їхню ніч сповідей.

Удосвіта, коли Натаніель нарешті заснув, Альма відшукала в довіднику номер Ленні, зателефонувала йому й попросила, щоб той прийшов їй допомогти. Сказала, що разом вони б змогли краще впоратися з цією болісною агонією. Ленні приїхав менше, ніж за сорок хвилин. Альма, все ще в піжамі й халаті, відчинила двері. Він побачив перед собою виснажену через безсоння, втому й страждання жінку, вона — вродливого чоловіка з вологим після недавнього душу волоссям і найсинішими в світі, а зараз почервонілими очима.

— Я Ленні Біль, місіс, — схвильовано проказав він.

— Звіть мене просто Альмою, будь ласка. Почувайтеся, як вдома, Ленні, — відповіла вона.

Він хотів був простягнути жінці руку, але відсмикнув її, й вони ніяково обнялися.

Ленні почав щодня після роботи в клініці приїздити до будинку в Сі-Кліффі. Ларрі, Доріс, прислужникам, друзям і знайомим, які навідувалися до них, пояснили, що Ленні медбрат. Ніхто ні про що не розпитував. Альма викликала тесляра, який підігнав двері спальні, й залишала їх самих. Вона відчувала неймовірну полегкість, коли при появі Ленні в чоловіка світилися очі. В призахідну пору втрьох пили чай зі здобними булочками, а іноді, коли Натаніель жвавішав, грали в карти. На той час йому вже поставили діагноз, найстрашніший з усіх можливих: СНІД. Минули тільки два роки, відколи пошесть дістала цю назву, але всі знали, що то смертний вирок: одні помирали раніше, інші пізніше — все було тільки питанням часу. Альма не стала доскіпуватися, чому хвороба спостигла Натаніеля, а не Ленні, але якби навіть спробувала це зробити, ніхто б не зміг дати однозначної відповіді. Недуга поширювалася так швидко, що вже говорили про світову епідемію й кару Божу за гріх гомосексуалізму. Слово СНІД вимовляли пошепки, допустити його в родині чи громаді було неможливо, бо це означало визнати непрощенну розпусту. Офіційною версією, в тому числі для рідних, був рак. Оскільки традиційна медицина не могла нічого запропонувати, Ленні подався до Мексики на пошуки таємничих наркотиків, які нітрохи не зарадили, а тим часом Альма вдавалася до всіх доступних засобів альтернативної медицини від голкотерапії, трав і мазей з Китайського кварталу до грязьових ванн у термічних лазнях Калістоги[35]. І тоді жінка оцінила відчайдушні намагання Ліліан вилікувати Ісака й пошкодувала, що викинула на смітник фігурку барона Суботи.

Через дев’ять місяців тіло Натаніеля зсохлося, мов кістяк, повітря ледве проникало в засмічені легені, його мучили нестерпна спрага й виразки на шкірі, він спав з голосу, а в голові плуталися жахливі маячні картини. Одної сонливої неділі, коли вдома нікого більше не було, Альма й Ленні, взявшись за руки в напівтемряві зачиненої кімнати, просили Натаніеля, аби той припинив боротьбу і спокійно відійшов. Вони не могли спостерігати далі його муки. В якусь благословенну мить просвітлення Натаніель розплющив затуманені болем очі й заворушив губами, по яких можна було прочитати одне-єдине безмовне слово: дякую. Альма й Ленні витлумачили його як наказ, і це справді було так. Стоячи навколішках по інший бік ліжка, Альма тихо говорила чоловікові, як вони обоє люблять його, як багато він дав їм та безлічі інших людей, і що пам’ять про нього буде вічною й ніщо не зможе їх розлучити...

П’ючи в Лак-хаузі манговий чай і ділячись споминами, Альма й Ленні запитували себе, чому за тридцять років вони не зробили жодної спроби поновити зв’язок. Після того, як заплющив очі Натаніелю, допоміг Альмі опорядити тіло, щоб явити Ларрі та Доріс, і знищив сліди того, що насправді сталося, Ленні попрощався з Альмою й пішов. Вони провели багато місяців наодинці зі стражданнями й непевними надіями, ніколи не бачачи одне одного при денному світлі, а лише в спальні, що пахла ментолом і смертю задовго до того, як та прийшла по Натаніеля. Разом не спали ночами, п’ючи розбавлений віскі й курячи марихуану, щоб полегшити тугу, і встигли переповісти одне одному свої життя, розкрити прагнення й секрети, так що кожен знав увесь підспідок іншого. Ця тривала агонія не залишала місця для жодних претензій, обоє були щирими, оголеними, немов наодинці з самими собою, та попри це, а можливо, саме через це вони полюбили одне одного чистою безнадійною любов’ю, що вимагала розлуки, бо не витримала б неуникних банальностей повсякдення.

— У нас була дивна дружба, — мовила Альма.

— Натаніель почувався таким вдячним, що ми обоє були з ним, що одного разу попросив, аби я одружився з тобою, коли ти овдовієш. Він не хотів кидати тебе напризволяще.

— Геніальна ідея! Чому ж ти не зробив мені пропозиції, Ленні? Ми були б чудовою парою. Підтримували б одне одного, як Натаніель і я.

— Я гей, Альмо.

— Натаніель також. У нас був би білий шлюб, без ліжка — ти вів би власне сексуальне життя, а я продовжила б своє з Ітімеєм. Це було б зручно, оскільки ми не можемо виставляти свою любов напоказ.

— Ще не пізно. Чи бажаєш ти вийти за мене заміж, Альмо Беласко?

— Але ж ти сам казав, що скоро помреш! Я не хочу овдовіти вдруге.

Обоє вибухнули сміхом, який спонукав їх піти до їдальні подивитися, чи немає в меню чогось спокусливого. Ленні запропонував Альмі руку, і вони потупцювали заскленою галереєю до головного корпусу — колишньої оселі шоколадного магната, почуваючись старими та веселими й запитуючи себе, чому точиться стільки розмов про печалі та хвороби, замість говорити про щастя. «Що робити з цим безпричинним щастям?» — спитала Альма. Чимчикували непевною ходою, підтримуючи одне одного, трохи зіщулені, бо вже закінчувалася осінь, схвильовані виром невідступних, сповнених любові спогадів, охоплені почуттям спільного щастя. Альма показала Ленні рожеві волани, що майнули в парку, але видовище тривало лише мить, і, можливо, то була не Емілі, котра провіщала нещастя, а інший привид, яких у Лак-хаузі не бракувало.