Японський коханець

Людина-невидимка

Після року роботи в Альми Беласко дівчина вперше запідозрила, що та має коханця, але не надавала цьому великого значення, однак через якийсь час була змушена сказати про це Сету. Попервах, поки Сет не посвятив її в порок невизначеності та інтриги, Ірина не мала наміру шпигувати за Альмою. Дівчина проникала в її внутрішній світ поступово, непомітно для кожної з них. Гадка про коханця увиразнилася, коли Ірина упорядковувала коробки, що привозили з будинку в Сі-Кліффі, й споглядала в Альминій спальні знімок якогось чоловіка в срібній рамці, який господиня регулярно протирала спеціальною стиркою. Окрім ще однієї, невеличкої родинної фотографії у вітальні, інших світлин у помешканні не було, і це привернуло увагу Ірини, бо мешканці Лак-хаузу зазвичай оточували себе знімками, щоб не почуватися самотніми. Альма зронила тільки, що це друг дитинства. Ірина ще кілька разів наважувалася запитувати про мужчину з фотографії, однак Альма змінювала тему. А проте Ірині вдалося вивідати, що ім’я чоловіка Ітімей Фукуда, він японець і автор дивної картини, що висіла у вітальні — то був смутний краєвид: сніг, сіре небо, похмурі одноповерхові будиночки, стовпи та електричні дроти й, наче єдина ознака життя, чорний птах у леті. Ірина не розуміла, чому з-поміж численних картин у будинку Беласко Альма вибрала саме цей гнітючий краєвид, щоб прикрасити свою оселю. На портреті Ітімей Фукуда був чоловіком непевного віку, з оберненою вбік головою, наче він когось про щось запитував, та із примруженими очима, бо дивився в бік сонця, але його погляд був прямим і щирим; він мав густе шорстке волосся, а на його пухлих чуттєвих губах окреслилася подоба усмішки. Ірину невідворотно притягувало це обличчя, воно мовби кликало її чи намагалося сказати щось важливе. Дівчина так довго вдивлялася в нього, коли залишалася в помешканні сама, що почала уявляти Ітімея Фукуду на повний зріст, приписувати йому якісь риси й оживляти його: він був міцний, самотній, стриманий та терплячий. Відмова Альми говорити про нього підхльостувала Іринину цікавість. В якійсь із коробок дівчина знайшла ще одне фото цього чоловіка: з Альмою на пляжі — обоє в штанах із закоченими холошами й тапочками в руках, вони стояли у воді, сміючись та підштовхуючи одне одного. Поведінка цієї пари, яка бавилася на пляжі, свідчила про любов, про сексуальну близькість. Ірина здогадалася, що вони були самі й попросили якогось незнайомця, котрий проходив повз них, зробити цей знімок. «Якщо Ітімей приблизно Альмин ровесник, йому тепер років вісімдесят», — виснувала Ірина, не маючи проте жодного сумніву, що упізнала б його, якби побачила. Один тільки Ітімей міг бути причиною мінливої поведінки Альми.

Ірина навчилася передбачати зникнення господині, бо їм передували дні відлюдкуватої меланхолійної мовчанки, на зміну якій приходила несподівана, ледве стримувана ейфорія, щойно Альма приймала рішення їхати. Вона чогось чекала, і коли це щось відбувалося, Альма робилася щасливою: кидала до сумки кілька одяганок, попереджала Кірстен, що не прийде до майстерні, й залишала Неко на Ірину. Старий кіт мав свої дивацтва й хвороби; довжелезний список рекомендацій та ліків висів на дверцятах холодильника. Це був четвертий із чотирьох однакових котів, які мали одне ім’я й супроводили Альму на різних етапах її життя. Альма від’їздила зі швидкістю нареченої, не повідомивши, ні куди їде, ні коли наміряється повернутися. Минали два-три дні, впродовж яких вона не подавала жодних ознак життя, а тоді, сяючи від щастя, — так само несподівано, як і зникала — жінка поверталася на своїй іграшковій автівці, в якої скінчився бензин. Ірина займалася її рахунками, тож бачила готельні квитанції, а ще виявила, що в ці свої подорожі Альма брала єдині дві шовкові нічні сорочки замість фланелевих піжам, у яких зазвичай спала. Дівчина запитувала себе, чому Альма зникає так, мовби йдеться про якийсь гріх, адже вона була вільною людиною й могла приймати кого побажає у своєму помешканні в Лак-хаузі.

Підозри Ірини щодо мужчини з портрета неминуче заразили Сета. Дівчина обачливо не висловлювала своїх сумнівів, але внук під час частих відвідин почав звертати увагу на неодноразові зникнення бабусі. А коли запитував її, Альма відповідала, мовляв, їздила до тренувального табору терористів або поекспериментувати з настоянкою з аяуаси[4], чи вигадувала ще якусь нісенітницю, яку повідомляла звичним у їхньому спілкуванні саркастичним тоном. Сет вирішив, що розгадати загадку йому могла б допомогти Ірина, однак — зважаючи на непохитну відданість дівчини Альмі — домогтися цього було нелегко. Йому вдалося однак переконати Ірину в тому, що бабуся може наразитися на небезпеку. Мовляв, Альма тільки здається міцною як для свого віку, а насправді вона квола, в неї високий тиск, слабке серце й початкова стадія хвороби Паркінсона — тому й тремтять руки. Він не вдається до дрібниць, бо Альма відмовилася від фахового медичного огляду, але їм обом слід стежити за нею, щоб уникнути ризиків.

— Людина прагне безпеки для тих, кого любить, Сете. Однак для себе самої людина прагне незалежності. Твоя бабуся ніколи не погодиться, щоб ми втручалися в її особисте життя, нехай навіть з метою її вберегти.

— Саме тому ми повинні робити це непомітно для неї, — підсумував Сет.

За словами Сета, на початку дві тисячі десятого року за якісь дві години щось несподівано переродило його бабусю. Успішна мисткиня й бездоганна людина обов’язку, вона віддалилася від світу, від родини, друзів та оселилася в геронтологічному закладі, воліючи вбратися, наче тібетська біженка, як твердила її невістка Доріс. «Мозок їй перемкнуло, що ж іще могло статися», — додав молодик. Востаннє колишню Альму бачили, коли по обіді вона сказала, що піде поспить. О п’ятій годині пополудні Доріс постукала в двері її кімнати, щоб нагадати свекрусі про вечірнє свято; жінка стояла біля вікна босоніж, у самій білизні, а її погляд загубився десь у хмарах. На бильці крісла недбало висіла її чарівна червона сукня. «Скажи Ларрі, що я не піду на свято, і нехай не розраховує на мене до кінця моїх днів». Голос її лунав твердо й не передбачав відповіді. Невістка мовчки причинила за собою двері й розповіла про все чоловікові. Того вечора відбувався збір коштів для фундації Беласко — найважливіша подія року, коли перевірялися притягальні спроможності родини. Офіціанти вже закінчували сервірувати столи, кухарі старанно готували бенкет, а музиканти з камерного оркестру налаштовували свої інструменти. Кожного року Альма виступала з короткою, майже незмінною промовою, позувала для кількох фотографій із найповажнішими благодійниками й розмовляла з журналістами; від неї вимагалося лише це, всім іншим опікувався її син Ларрі. Тепер вони мусили обійтися без неї.

Наступного дня почалися вирішальні зміни. Альма заходилася збирати валізи, визначивши, що саме з небагатьох речей знадобиться їй у новому житті. Вона мусила спростити його. Спочатку пішла за покупками, а тоді зустрілася зі своїми бухгалтером та адвокатом. Призначила собі розумну пенсію, а решту коштів передала Ларрі без жодних розпоряджень стосовно їхнього розподілу. Потім повідомила, що переїжджає до Лак-хаузу. Щоб довго не чекати, вона купила місце в черзі у однієї жінки-антрополога, котра за пристойну суму була готова ждати ще кілька років. Ніхто в родині доти не чув про Лак-хауз.

— Це будинок відпочинку в Берклі, — туманно пояснила Альма.

— Притулок для стариків? — стривожено перепитав Ларрі.

— Щось таке. Я проживу решту життя без ускладнень, не буду ні для кого тягарем.

— Тягарем? Сподіваюсь, ти не нас маєш на увазі!

— А що ми скажемо людям? — нетактовно поцікавилася Доріс.

— Що я стара й божевільна. Це буде близько до істини, — озвалася Альма.

Шофер перевіз її разом із котом та двома валізами. Через тиждень Альма поновила водійські права, без яких обходилася десятки років, і купила «смарт»[5] лимонного кольору, такий маленький та легкий, що одного разу троє бешкетливих хлопчаків голіруч перевернули його колесами догори, мов черепаху, коли власниця припаркувалася посеред вулиці. Вибираючи автівку, Альма керувалася тим міркуванням, що завдяки яскравому кольору її добре бачитимуть інші водії, а невеличкі габарити машини, на її думку, слугували гарантією того, що, якщо раптом, на превеликий жаль, вона зіб’є якогось пішохода, то принаймні не розчавить його. Це було однаково, що кермувати гібридом велосипеда й інвалідного візка.

— Гадаю, в бабусі серйозні проблеми зі здоров’ям, Ірино, й у Лак-хаузі вона усамітнилася через гордість, щоб цього ніхто не помічав, — мовив Сет.

— Якби це було так, вона б уже померла, Сете. До того ж у Лак-хаузі ніхто не усамітнюється. Це відкртий заклад, де люди живуть громадою — вони приходять і йдуть, коли заманеться. Тому сюди не приймають пацієнтів із хворобою Альцгеймера, бо ті можуть потайки піти й загубитися.

— Але мої побоювання виправдані. Під час якогось із бабусиних від’їздів з нею може щось трапитися.

— Вона завжди поверталася. Альма знає, куди їде, й, думаю, їде не сама.

— Тоді з ким? З кавалером? Гадаєш, бабуся подорожує по готелях із коханцем?

— А чому б ні?

— Вона немічна!

— Все відносне. Вона стара, але не немічна. У Лак-хаузі Альма може вважатися молодою. До того ж любов здатна запалити людину в будь-якому віці. Ганс Фойгт вважає, що в старості варто закохуватися — це поліпшує здоров’я й дозволяє уникати депресії.

— І як старики це роблять? Я маю на увазі в ліжку.

— Мабуть, неквапно, спитай краще в бабусі.

Сетові вдалося перетворити Ірину на свою спільницю, і вони вдвох почали розплутувати цю справу. Раз на тиждень посильний залишав для Альми в реєстратурі кошик з трьома гарденіями. На кошику не було ні імені відправника, ні назви квітництва, проте Альма не виявляла ні подиву, ні цікавості. А ще на її ім’я до Лак-хаузу раз по раз надходили жовті конверти — також без зазначення відправника — які вона викидала, видобувши з них перед тим менший конверт, де від руки були написані її ім’я та адреса в Сі-Кліффі. Ніхто з родини чи персоналу, який працював у будинку Беласко, не отримував і не пересилав їх до Лак-хаузу. Родичі взагалі гадки не мали про листи, поки Сет не прохопився про них. Молоді люди не могли з’ясувати, хто відправник, бо для цього бракувало двох конвертів та двох адрес до одного листа. Так само не знали вони, до чого може призвести це незвичне листування. А що ні Ірина в помешканні, ні Сет у будинку в Сі-Кліффі не знайшли жодних слідів, то вирішили, що Альма тримає листи в сейфі у своєму банку.

12 квітня 1996 року

Ще один пам’ятний медовий місяць з тобою, Альмо. Я вже давно не бачив тебе такою щасливою та умиротвореною. Вашингтон зустрів нас магічним видовищем тисячі семисот розквітлих черешневих дерев. Щось схоже я бачив багато років тому в Кіото. Чи досі квітує черешня в Сі-Кліффі, яку посадив мій батько?

Ти погладила імена на темному камені Меморіалу в’єтнамської війни й сказала мені, що камені промовляють, що їхні голоси можна почути, що мертві в цьому мурі, мов у пастці, і волають до нас, обурені, що їх принесено в жертву. Я замислився над цим. Духи є повсюди, Альмо, але, гадаю, вони вільні й не тримають зла.

Іті