Японський коханець

Бостон

В перший рік розлуки з Ітімеєм Альма чекала від нього листів, але з часом звикла до мовчання друга, як звикла до мовчання батьків та брата. Дядько з тіткою намагалися вберегти її від поганих новин, що надходили з Європи, а надто тих, що стосувалися долі євреїв. Альма запитувала про рідних, але мусила задовольнятися химерними відповідями, тож війна для неї набувала забарвлення легенд про короля Артура, які вона читала колись з Ітімеєм у вкритій виткими рослинами альтанці. Тітка Ліліан запевняла, нібито листи не доходять через проблеми з поштовим зв’язком у Польщі, а у випадку Самуеля посилалася на заходи безпеки в Англії. Мовляв, той виконує надзвичайно важливі й небезпечні таємні завдання у британських ВПС, а тому повинен зберігати мовчанку. Не могла ж вона розповісти небозі, що літак її брата був збитий над Францією. Ісак показував Альмі наступи та відступи союзників, позначаючи їх шпильками на карті, проте йому бракувало мужності сказати дівчинці правду про її батьків. Відтоді, як Менделів позбавили майна та запроторили до жахливого варшавського гетто, він не мав про них жодних звісток. Ісак значними грошовими сумами підтримував організації, які намагалися допомагати людям з гетто, і знав, що між липнем та вереснем тисяча дев’ятсот сорок другого року нацисти депортували понад двісті п’ятдесят тисяч євреїв; знав він і те, що тисячі з них потерпали через виснаження й хвороби. Заґратований мур, що відокремлював гетто від міста, не був повністю непроникним, певні способи зв’язку існували: туди контрабандою потрапляли деякі харчі та ліки, а звідти виходили страхітливі знімки агонізуючих від голоду дітей. І якщо всі намагання розшукати Альминих батьків виявилися марними, а літак Самуеля впав, залишалося вважати їх мертвими, проте, не маючи безперечних доказів цього, Ісак Беласко не хотів завдавати болю небозі.

Якийсь час Альма, здавалося, призвичаїлася до родичів та будинку в Сі-Кліффі, однак, досягнувши зрілості, знову зробилась похмурою дівчинкою, як тоді, коли щойно прибула до Каліфорнії. Вона рано розвинулася, і перша атака гормонів збіглася з відсутністю Ітімея, яка невідомо скільки могла тривати. Їй було десять років, коли вони розсталися, пообіцявши одне одному бути разом — подумки й завдяки листуванню; одинадцять — коли листи стали надходити дедалі рідше; дванадцять — коли відстань зробилася неподоланною, й Альма змирилася з тим, що втратила Ітімея. Вона слухняно навчалася в школі, яку ненавиділа, поводилася так, аби виправдати сподівання названих батьків, намагалася залишатися непомітною, щоб уникнути сентиментальних запитань, здатних збудити бурю непокори й туги, що вирувала в ній. І тільки Натаніеля їй не вдавалося ошукати бездоганною поведінкою. Хлопець шостим чуттям угадував, коли сестра в перших зачинялася в шафі, приходив навшпиньках з іншого крила будинку й пошепки — щоб не розбудити батька, який мав чуткий слух і сон — благав її вийти зі схованки, а тоді загортав у ковдру в ліжку та залишався біля неї, поки Альму змагав сон. Натаніель також був розважливим у вчинках, хоча в його душі вирувала буря. Залишалися лічені місяці до того дня, коли, закінчивши коледж, він, не здатний опиратися батьковій волі, повинен був вирушити до Гарварда, де мав вивчати юриспруденцію. Мати хотіла, щоб Натаніель навчався на юридичному факультеті у Сан-Франциско замість робити це на іншому краю континенту, однак Ісак Беласко наполягав, що хлопцеві слід поїхати з дому, як вчинив він сам у його віці. Син мусить стати відповідальним, добропорядним чоловіком, про яких кажуть mensch[14].

Намір Натаніеля поїхати до Гарварда Альма сприйняла як особисту образу й додала брата в перших до списку людей, які її кинули: спочатку брат і батьки, потім Ітімей, а тепер він. Дівчина вирішила, що така її доля — втрачати тих, кого найбільше любить. Вона й досі була прив’язана до Натаніеля, як того першого дня в Сан-Франциско, коли на причалі вчепилася в його руку.

— Я писатиму тобі, — запевняв Натаніель.

— Те саме казав Ітімей, — сердито озвалася вона.

— Ітімей у таборі для інтернованих осіб, а я буду в Гарварді.

— Це ще далі, адже це у Бостоні?

— Я приїздитиму на канікули, щоб бути з тобою, присягаюся.

Хлопець готувався до від’їзду, Альма ж никала за ним по дому, мов тінь, вигадуючи підстави, щоб його затримати, а коли це не вдалося, вигадуючи приводи менше його любити. У вісім років вона по-дитячому до нестями закохалася в Ітімея, Натаніеля ж любила спокійною любов’ю, притаманною старості. В її серці їм належали різні ролі, але обидва були однаково їй необхідні; Альма мала певність, що і без Ітімея, і без Натаніеля не зможе жити. Першого любила пристрасно, весь час хотіла бачити, сховатися з ним від сторонніх очей у повному чудових потаємних місць розкішному саду в Сі-Кліффі, щоб разом опановувати неуникну мову пестощів. Відколи Ітімей перебував у Топазі, вона вдовольнялася спогадами про сад і списаними дрібними літерами, повними зітхань листами. У цьому віці вона вже виявляла фанатичну впертість у питаннях любові. А от з Натаніелем їй не спадало на думку ховатися в саду. Вона ревниво любила брата в перших, гадала, що знає його як ніхто, вони спали, взявшись за руки ночами, коли він витягав її з шафи; Натаніель був її повірником, близьким другом. Вперше завваживши у себе на білизні темні плями, нажахана Альма дочекалася, коли Натаніель вернеться з коледжу, потягла його до ванної кімнати й показала незаперечний доказ кровотечі. Натаніель мав приблизне уявлення про це явище, але здогадувався, що треба щось вдіяти, і саме йому довелося прийти з тим до матері, бо Альма не наважилася. Хлопець цікавився всім, що стосувалося її. Вона дала йому запасний ключ від шухляди, де зберігала свій щоденник, але Натаніель, і не читаючи його, знав про неї все.

Альма закінчила середню школу на рік раніше від Ітімея. На той час зв’язок між ними урвався, але хлопець був весь час присутній у її житті, бо вона й далі вела щоденник, неперервний монолог якого адресувався Ітімею радше за звичкою, ніж через тугу за ним. Альма змирилася з тим, що не бачить його, проте, не маючи інших друзів, живила в собі любов трагічної героїні спогадами про їхні потаємні ігри в саду. Поки Ітімей від зорі до зорі гарував, наче раб, на буряковому полі, Альма неохоче з’являлася в ролі дебютантки на балах, які влаштовувала тітка Ліліан. Вечірки організовувалися в їхній садибі або на внутрішньому подвір’ї отелю «Палац» з його півстолітньою історією, фантастичним скляним дахом, важкими люстрами та тропічними пальмами у великих вазонах з португальської кераміки. Ліліан заповзялася знайти їй достойного нареченого, певна, що видати заміж Альму буде легше, ніж власних не надто симпатичних дочок, однак небога руйнувала всі її плани. Ісак Беласко майже ніколи не втручався в жіночі справи, але цього разу не стримався.

— Полювати на женихів принизливо, Ліліан!

— Який же ти наївний, Ісаку! Гадаєш, якби моя мати не загнуздала тебе, ти б одружився зі мною?

— Альма зовсім юна. Заміжжя до двадцяти п’яти років мало б каратися за законом.

— Двадцяти п’яти! В цьому віці вона не знайде жодного пристойного жениха, всіх розберуть.

Небога хотіла поїхати кудись, щоб продовжити навчання, і Ліліан зрештою здалась; рік чи два вищої освіти дівчині не зашкодять, — міркувала вона. Вирішили, що Альма навчатиметься в жіночому коледжі в Бостоні: Натаніель також навчався в цьому місті й міг уберегти її від тамтешніх небезпек та спокус. Ліліан припинила знайомити її з потенційними женихами й заходилася збирати необхідні речі — спідниці, набори з камізельки та светру з ангори в пастельних тонах, які були тоді в моді, хоча й не пасували такій окостуватій дівчині з крупними рисами обличчя, як Альма.

А та, попри тиск тітки, котра шукала серед знайомих поважну людину, яка б теж вирушала в тому напрямку, щоб припоручити небогу, наполягла, що подорожуватиме сама, й полетіла рейсом кампанії Бреніфф Ейрвейз до Нью-Йорка, де мала пересісти на бостонський поїзд. В аеропорту її зустрів Натаніель. Батьки сповістили його телеграмою, і він вирішив зустріти Альму, щоб потім разом їхати поїздом. Вони обійнялися з ніжністю, накопиченою за півроку, відколи Натаніель востаннє відвідав Сан-Франциско, й почали плутано переповідати одне одному новини, поки негр-носильник штовхав позаду них до таксі візок з багажем. Натаніель порахував валізи та коробки з капелюшками й запитав Альму, чи вона, бува, не везе речі на продаж.

— Ти не повинен мене критикувати, бо сам завжди вдягаєшся, як денді.

— Які твої плани, Альмо?

— Я тобі писала. Я обожнюю твоїх батьків, але задихаюся в їхньому домі. Я прагну незалежності.

— Авжеж. На гроші мого батька?

Альма не врахувала цієї подробиці. Першим кроком до незалежності було одержати якийсь диплом. Зі своїм покликанням вона ще не визначилася.

— Твоя мама весь час шукає мені жениха. Я не насмілююсь сказати їй, що вийду заміж за Ітімея.

— Прокинься нарешті, Альмо! Ітімей уже десять років як зник з твого життя.

— Вісім.

— Викинь його з голови. Навіть у тому малоймовірному випадку, якщо він з’явиться знову й зацікавиться тобою, ти не зможеш вийти за нього заміж і чудово це знаєш.

— Чому?

— Як чому? Він людина іншої раси, іншого соціального класу, іншої культури, релігії, статків. Тобі потрібні ще аргументи?

— Тоді я залишуся незаміжньою. А ти маєш кохану, Нате?

— Ні, але, якщо матиму, ти першою про це дізнаєшся.

— Тим краще. Ми можемо удати, ніби ми наречені.

— Навіщо?

— Щоб знеохотити кожного дурня, який наблизиться до мене.

За останні місяці сестра в перших змінилася: це була вже не школярка в гетрах — у новому вбранні вона скидалася на елегантну даму, однак на Натаніеля, котрий знав усі її секрети, не справили враження ні сигарета, ні кольору морської хвилі костюм, ні капелюшок, рукавички та туфлі вишневого кольору. Альма залишалася пещеною дівчинкою, котра — налякана гамором велелюдного Нью-Йорка — вчепилася в нього й не відпускала, поки не опинилася в своєму готельному номері. «Залишся спати у мене, Нате, — попросила вона з тим самим переляком на обличчі, що й у дитинстві, коли плакала в шафі, проте він уже втратив невинність, і тепер спати разом було б іншою справою. Назавтра вони з об’ємним багажем сіли в бостонський поїзд.

Альма гадала, що навчаючись у коледжі в Бостоні, почуватиметься вільніше, ніж у середній школі, яку здолала без великих зусиль. Вона збиралася вражати своїми нарядами, провадити богемне життя в кав’ярнях та барах разом із Натаніелем, а у вільний час відвідувати деякі лекції, щоб не розчаровувати дядька з тіткою. Однак невдовзі виявила, що ніхто на неї не дивиться, в місті траплялися сотні дівчат, метикованіших за неї, брат у перших завжди знаходив привід залишити її саму, а до занять вона була погано підготовлена. Альму оселили в кімнаті з якоюсь гладухою з Вірджинії, котра при першій же нагоді навела їй докази вищості білої раси. Негри, жовті та червоношкірі були мавпами, Адам і Єва — білими, Ісус, либонь, американцем, хоча вона не була певна. Дівчина, за її словами, не схвалювала дій Гітлера, однак вважала, що в єврейському питанні той мав рацію: це проклята раса, бо вони вбили Ісуса. Альма попросила, щоб її перевели до іншої кімнати. Клопотання розглядали два тижні; нова сусідка виявилася кладезем різних маній та фобій, але принаймні не антисеміткою.

Перші три місяці минули сумбурно, Альма ніяк не могла зосередитися навіть на найпростіших питаннях, як харчування, прання, транспорт і розклад занять; цим займалися спочатку її бонни, а згодом тітка Ліліан. Їй ніколи не доводилося стелити постіль чи прасувати блузку, для цього існували служниці; вона так само не мусила вкладатися в якийсь бюджет, бо в домі Беласко не говорили про гроші. Альма здивувалася, коли Натаніель пояснив їй, що її бюджет не передбачає видатків на ресторани, чайні салони, манікюрниць, перукарок чи масажисток. Брат у перших з’являвся раз на тиждень і з олівцем у руці вчив її вести рахунок своїх витрат. Вона обіцяла виправитися, однак наступного тижня знову мала борги. Альма почувалася чужоземкою в цьому помпезному місті; одногрупниці не приймали її до свого кола, а хлопці уникали, проте в листах до родичів вона не зізнавалася в цьому, і щоразу, коли Натаніель радив їй повернутися додому, відповідала, що немає нічого гіршого, ніж повернутися, підібгавши хвоста. Дівчина зачинялася у ванній, як колись у шафі, і вмикала душ, аби шум води заглушив лихі слівця, якими вона кляла мінливу долю.

В листопаді на Бостон обрушилася зима. Перші сім років життя Альма провела у Варшаві, але не пам’ятала тамтешнього клімату. Під ударами граду, вітру та снігу місто втратило свої барви; яскравість зникла, залишилися тільки сіра та біла фарби. Життя тривало в приміщеннях, де, тремтячи від холоду, доводилось присуватися якнайближче до радіаторів. Хоч скільки одежин напинала Альма, варто було виткнутися на вулицю, як її одразу проймав холод, уїдаючись у шкіру й пробираючи до кісток. Обморожені руки та ноги набрякали, через холод вона весь час кашляла. Ранками доводилося набиратися духу, щоб підвестися, вдягтися, немов інуїт[15] і, кинувши виклик негоді, перебігти від одного корпусу коледжу до іншого, притискаючись до стін, щоб не підхопив вітер, й ледве пересуваючи ноги на слизькій кризі. Рух на вулицях завмирав, машини стояли вкриті кучугурами снігу, який їхні власники мусили збивати лопатками; люди йшли зіщулені, загорнуті у вовну та шкіру, діти, свійські тварини й птахи зникли з вулиць.

І саме тоді, коли Альма нарешті визнала поразку й зізналася Натаніелю, що ладна зателефонувати його батькам і попросити, щоб вони витягли її з цього холодильника, вона вперше зустрілася з Вірою Нойман, художницею та підприємницею, котра своє мистецтво зробила доступним простим людям на хустках, простирадлах, скатертинах, посуді, білизні — одне слово, на будь-яких речах, на які можна було нанести малюнок або відбиток. Віра зареєструвала свою марку тисяча дев’ятсот сорок другого року й невдовзі утворився ринок її товарів. Альма невиразно пригадувала, що тітка Ліліан суперничала з приятельками в тому, хто в новому сезоні першою пишатиметься в хустках чи одяганках од Віри, але доти нічого не чула про мисткиню. Дівчина спонтанно пішла на якусь зустріч із нею, щоб побути в теплі між двома лекціями, й опинилася в переповненій залі, стіни якої прикрашали розмальовані тканини. Всі барви, що втекли від бостонської зими, зійшлися на цих стінах — визивні, примхливі, фантастичні.

Публіка зустріла доповідачку стоячи й плескаючи в долоні, й Альма ще раз усвідомила міру свого невігластва. Вона не підозрювала, що дизайнерка хусток тітки Ліліан така знаменитість. Віра Нойман була жінкою непоказною (її зріст дорівнював ста п’ятдесяти сантиметрам), свою сором’язливість вона приховувала за окулярами в темній оправі, що затуляли півобличчя, але варто було їй заговорити, щоб усі зрозуміли, що перед ними видатна людина. Альма заледве могла розгледіти її на сцені, але уважно слухала кожне слово, відчуваючи, що шлунок стиснувся до розміру кулака, й розуміючи визначальність миті. За годину й п’ятнадцять хвилин яскрава, ексцентрична маленька феміністка потрясла аудиторію розповідями про нескінченні подорожі, що надихнули її на різноманітні колекції: Індія, Китай, Гватемала, Ісландія, Італія та інші кутки планети. Вона говорила про свою філософію, про техніки, які застосовувала, про комерціалізацію й поширення продукції, про труднощі, які доводилося долати.

Того вечора Альма зателефонувала Натаніелеві й радісними вигуками сповістила своє майбутнє: вона йтиме дорогою Віри Нойман.

— Кого?

— Дизайнерки скатертин і простирадл твоїх батьків, Нате. Я не збираюся гаяти час на лекції, які мені ні до чого. Я вирішила вивчати дизайн та малювання в університеті. Відвідуватиму студії Віри, а потім подорожуватиму світом, як вона.

Через кілька місяців Натаніель завершив навчання на юридичному факультеті й повернувся до Сан-Франциско, однак Альма, попри наполягання тітки Ліліан, не поїхала з ним до Каліфорнії. Вона витримала чотири зими в Бостоні, не згадуючи більше про клімат, весь час невтомно щось креслячи та малюючи. Їй бракувало Ітімеєвої вправності рисунку та сміливих кольорів Віри Нойман, однак вона заповзялася компенсувати добрим смаком прогалини таланту. Вже тоді Альма чітко уявляла свою подальшу путь. Її дизайн буде вишуканішим за Вірин, адже вона прагнула не вдовольняти чиїсь смаки й домогтися комерційного успіху, а творити для власної втіхи. Перспектива працювати, щоб заробляти на життя, ніколи не спадала їй на думку. Ніяких хусток за десять доларів, про простирадла та серветки оптом годі й говорити; її дизайн буде лише на певних одяганках, неодмінно шовкових і з власноручним підписом на кожній. Її вироби будуть ексклюзивними й такими дорогими, що приятельки тітки Ліліан убиватимуться за ними. За ці роки Альма позбулася заціпеніння, яке викликало в неї помпезне місто, навчилася рухатися, пити коктейлі не до безпам’яті й заводити знайомства. Вона вже зробилася такою бостонкою, що, приїхавши на канікули до Каліфорнії, почувалася, наче в якійсь відсталій країні на іншому континенті. А завдяки набутій у дитинстві з Ітімеєм шаленій практиці завоювала прихильників на танцювальних майданчиках і отримала перший сексуальний досвід без зайвої балаканини, за кущами під час якогось пікніка, задовольнивши цікавість і позбувшись комплексу незайманки в двадцять років. Згодом мала ще кілька випадкових зв’язків з різними хлопцями, які нічим не запам’яталися й тільки зміцнили її рішимість дочекатися Ітімея.