Японський коханець

Аризона

У грудні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, за кілька днів до того, як Верховний Суд одноголосно ухвалив, що громадяни США будь-якої культурної традиції не можуть бути заарештовані безпідставно, військовий комендант Топазу, супроводжуваний двома солдатами, вручив Хейдецо Фукуді згорнутий трикутником прапор і прикріпив на груди Такао медаль на фіолетовій стрічці, а тим часом від погребових звуків сурми перехопило подих сотням людей, які зібралися навколо родини, щоб ушанувати загиблого в бою Чарльза Фукуду. Хейдецо, Мегумі та Ітімей плакали, тоді як лице Такао залишалося непроникним. За роки перебування в таборі на його обличчі застигла ієратична маска зверхності, хоча зіщулена фігура та обачливе мовчання виказували людину зломлену, на яку він перетворився. У п’ятдесят два роки нічого не залишилося від його вміння радіти пагону якоїсь рослини, від тонкого почуття гумору, від завзяття, з яким Такао будував майбутнє своїх дітей, від стримуваної ніжності в стосунках з Хейдецо. Героїчна самопожертва Чарльза, старшого сина, який мав утримувати родину, коли батькові це вже буде не до снаги, стала ударом, що зломив Такао. Чарльз загинув в Італії, як сотні інших американських японців з 442 піхотного полку, відомого як батальйон Пурпурових сердець завдяки неймовірній кількості медалей за мужність. Цей сформований винятково з нісеїв полк був удостоєний найбільшої кількості нагород у військовій історії США, але це не могло розрадити родину Фукуда.

14 серпня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року Японія капітулювала, і концентраційні табори почали закривати. Родині Фукуда видали по двадцять п’ять доларів і по квитку на поїзд до Аризони. Як і решта переселенців, вони ніколи не згадуватимуть на людях роки приниження, коли були поставлені під сумнів їхні відданість та патріотизм: життя без честі нічого не варте. Shikata ga nai. Нічого не вдієш. Їм не дозволили повернутися до Сан-Франциско, та вони й не мали потреби туди їхати. Такао втратив право оренди землі, яку раніше обробляв, і найому колишньої оселі; нічого не залишилося й від його заощаджень та грошей, які дав Ісак Беласко. В грудях у Такао постійно шуміло, він без перестану кашляв, ледве витримував біль у спині й почувався нездатним повернутися до тяжкої сільської праці — єдиного заняття, доступного чоловікові його стану. Він мов заціпенів, хистке становище родини, здавалося, не надто турбувало Такао: його сум набув форми байдужості. Якби не турботливість Ітімея, який скрізь супроводив батька й змушував його їсти, той би лежав у кутку та курив до самої смерті, а тим часом його дружина й дочка відпрацьовували багатогодинні зміни на фабриці, щоб хоч якось утримувати родину. Ісеї нарешті могли набути громадянство, але навіть це не вивело Такао з прострації. Тридцять п’ять років він мріяв мати ті самі права, що й будь-який американець, а тепер, одержавши такий шанс, хотів лише одного: повернутися до Японії, своєї розгромленої батьківщини. Хейдецо спробувала була відвести його до міграційної служби, але зрештою мусила піти туди сама, бо єдиними словами, які вимовляв чоловік, були прокльони на адресу США.

Мегумі довелося знову відкласти свою мрію про медичну освіту й про заміжжя, а тим часом переведений до Лос-Анджелеса Бойд Андерсон ні на мить її не забував. Закони, що забороняли шлюби та співжиття представників різних рас, скасували майже в усіх штатах, але й досі такий союз, як їхній, вважався скандальним; жоден не наважувався сказати батькам, що вони більше трьох років жили разом. Для Такао Фукуди це стало б катастрофою, він би ніколи не погодився на зв’язок дочки з білим, а тим паче охоронцем їхнього табору в Юті. Йому довелося б зректися дочки, а отже втратити її. Він уже втратив Чарльза на війні, а потім депортованого до Японії Джеймса, про якого не сподівався колись щось почути. Батьки Бойда Андерсона, шведські емігранти першого покоління, жили в Омасі[13] й заробляли на життя молочарством, однак у тридцяті роки розорилися, після чого знайшли роботу на цвинтарі. Це були добропорядні, побожні люди, не расисти, але син не міг заговорити з ними про Мегумі, перш ніж та прийме від нього обручку.

Щопонеділка Бойд розпочинав нового листа, до якого кожного дня додавав нові абзаци, почерпнуті з «Мистецтва писати любовні листи» — самовчителя, популярного серед солдатів, які, повернувшись з війни, залишили далеко своїх подружок, — а по п’ятницях відносив своє послання на пошту. Дві суботи на місяць методичний чоловік намагався додзвонитися до Мегумі по телефону, хоча йому це не завжди вдавалося, а по неділях робив ставки на іподромі. Бойдові бракувало азарту справжнього гравця, мінливості змагань змушували його нервувати й провокували виразку шлунку, але молодик випадково виявив, що йому щастить на перегонах, тож намагався скористатися з цього, щоб збільшити скромні статки. Вечорами він студіював механіку, наміряючись залишити військову службу й відкрити майстерню на Гаваях. Гадав, що це найкраще місце, де вони могли б оселитися, бо там була численна японська громада, яка уникнула ганебного переселення в табори, хоча саме там Японія здійснила напад. У листах Бойд старався переконати Мегумі в принадах Гаваїв, там вони б могли ростити дітей в атмосфері, де расова ненависть не зашкалювала, однак Мегумі не думала про дітей. Вона тривалий час листувалася з двома китайськими лікарями, наполегливо дошукуючись, яким чином могла б студіювати східну медицину, оскільки західна була їй недоступна. Невдовзі дізналася, що й тут на заваді стоять її стать та японське походження, як і попереджав її наставник Френк Делілло.

Ітімей у чотирнадцять років поступив до середньої школи. А що Такао поринув у меланхолію, а Хейдецо насилу могла скласти кілька англійських слів, клопотати про брата випало Мегумі. Коли прийшла записувати його до школи, подумала, що Ітімей почуватиметься тут, наче вдома, бо споруда виявилася непоказною, а територія непривітною, як у Топазі. Їх зустріла директорка закладу міс Броді, котра в роки війни наполегливо переконувала політиків і громадську думку, що діти з японських родин мають таке ж право на освіту, як усі американці. Вона зібрала тисячі книжок, які надсилала до концтаборів. Чимало з них Ітімей оправляв і знав напам’ять, бо на кожній міс Броді залишала свою позначку. Хлопчик уявляв цю благодійницю як добру фею з казки про Попелюшку, а побачив кремезну жінку з руками дроворуба та голосом вуличного крамаря.

— Мій брат відстає в навчанні. Йому погано даються читання та письмо, й арифметика теж, — ніяково мовила Мегумі.

— А до чого ти удатний, Ітімею? — міс Броді звернулася безпосередньо до нього.

— Я вмію малювати й вирощувати рослини, — ледь чутно прошепотів Ітімей, утупившись у носаки своїх черевиків.

— Чудово! Це саме те, чого нам тут бракує! — вигукнула міс Броді.

Перший тиждень інші діти дошкуляли Ітімею різними прізвиськами, спрямованими проти японців та поширеними під час війни, яких він ніколи не чув у Топазі. Не знав хлопчик і того, що японців ненавидять дужче, ніж німців, як і не бачив доти коміксів, у яких азіати поставали брутальними недоумками. Він залишався, як завжди, незворушним, коли з нього глузували, проте варто було якомусь здорованю його вдарити, як тієї ж миті нападник опинився в повітрі — це був той самий батьківський прийом дзюдо, що його Ітімей продемонстрував колись Натаніелю Беласко. Щоб покарати, новачка відвели до директорки. «Браво, Ітімею!» — от і все, що почув від неї хлопчик. Після того прийому на нього вже ніхто не нападав, і він спокійно провчився в школі чотири роки.

16 лютого 2005 року

Я їздив до Прескота, Аризона, провідати міс Броді. Їй виповнилося дев’яносто п’ять років, і чимало її колишніх учнів зібралися, щоб відзначити цю подію. Вона чудово тримається, як для свого віку, й одразу мене впізнала. Уявляєш?! Скільки дітей пройшло через її руки? Як вона може всіх пам’ятати? Вона пригадала, що я малював афіші для шкільних свят, а по неділях працював у її саду. Я погано вчився в середній школі, просто жахливо, але вона дарувала мені оцінки. Завдяки міс Броді я не зовсім неписьменний і можу писати тобі листи, моя подруго.

Цей тиждень, коли нам не вдалось зустрітися, був такий довгий. Дощі та холод зробили його особливо сумним. До того ж я не знайшов гарденій, щоб тобі надіслати, вибач. Зателефонуй, будь ласка.

Іті