Японський коханець

Альма, Натаніель та Ітімей

Будинок у Сі-Кліффі був таким великим, а його мешканці завжди такими заклопотаними, що на ігри дітей ніхто не звертав уваги. Коли хтось і помічав, що Натаніель годинами бавиться з набагато меншою дівчинкою, то цікавість негайно випаровувалася, бо існувало чимало інших справ. Альма вже переросла не надто міцну любов до ляльок і за допомогою енциклопедії навчилася грати в «Ерудита», а ще в шахи — це був зважливий вчинок, бо стратегія ніколи не була її коником. Натаніелю ж, своєю чергою, набридло збирати марки й тинятися по скаутських таборах. На горищі діти розігрували написані ним театральні п’єси на одного, двох або трьох персонажів. Відсутність публіки ніколи їх не бентежила, оскільки сам процес видавався набагато цікавішим за результат, а на оплески ніхто й не претендував: задоволення полягало в суперечках про сценарій та репетиціях. Перевтілення відбувалися за допомогою старих одяганок, вилинялих фіранок, поламаних меблів і різного непотребу — з них робили костюми та бутафорію, вони ж придавалися до спецефектів, а все інше заміщала уява. Ітімей міг навідуватися до будинку Беласко без запрошення, тому також входив до складу трупи — йому діставалися другорядні ролі, бо він виявився кепським актором. Брак таланту хлопчик компенсував чудовою пам’яттю та удатністю до малювання: міг не спиняючись, декламувати довгі монологи, натхнені улюбленими романами Натаніеля від «Дракули» до «Графа Монте-Крісто», і йому ж доручали розмальовувати завіси. Ця дружба, що вивела Альму зі стану сирітства та бездоглядності, тривала недовго.

Наступного року Натаніель, щоб здобути середню освіту, поступив до хлопчачого коледжу британського зразка. За один день його життя різко змінилося. Він не лише одягнув брюки замість коротких штанців, а й наразився на непогамовну брутальність підлітків, які починають переростати в мужчин. Натаніель не був до цього готовий: у свої чотирнадцять років він скидався на десятилітнього хлопчиська, гормони ще не вирували в ньому; це був обачний інтроверт, до того ж — на своє нещастя — любитель книжок і кепський спортсмен. Натаніелю не були притаманні бравада, жорстокість та брутальність ровесників, він не був таким од природи, тож марно старався таким здаватися; його піт відгонив страхом. Першої ж середи він повернувся з занять із синцем під оком, а його сорочка була забризкана кров’ю, що точилася з розбитого носа. Натаніель відмовився відповідати на материни розпити, а Альмі сказав, що наштовхнувся на флагшток. Вночі він уперше на своїй пам’яті обмочився в ліжку. Нажаханий хлопець сховав мокре простирадло в димарі, де його виявили лише наприкінці вересня, коли у комині розпалили вогонь і будинок наповнився димом. Ліліан не випитала тоді в сина, куди поділося простирадло, проте здогадалася, в чому справа, й вирішила різати по живому. Пішла до директора школи — рудавого шотландця з носом пияка, котрий прийняв її, сидячи під портретом короля Георга VI за казарменним столом у кабінеті з оббитими дерев’яними панелями стінами. Рудавий пояснив Ліліан, що жорстокість у розумних межах вважається суттєвою складовою дидактичного методу коледжу. Тому тут практикуються брутальні види спорту, сварки учнів розв’язуються на боксерському рингу, а недисциплінованість карається різками, причому покарання здійснює він особисто. Мужчини формуються в бійках. Так було завжди, і що швидше Натаніель Беласко змусить себе поважати, то краще для нього. Директор додав, що втручання Ліліан могло б зробити з її сина посміховисько, та оскільки йдеться про новачка, він зробить виняток і забуде їхню розмову. Ліліан, пирхаючи, ввалилася до контори свого чоловіка на вулиці Монтгомері, де також не знайшла підтримки.

— Не втручайся в це, Ліліан. Усі хлопці проходять обряди посвячення і майже всі залишаються живими, — мовив Ісак.

— Тебе теж били?

— Авжеж. І, як бачиш, підсумок не такий вже й поганий.

Чотири роки навчання в коледжі стали б для Натаніеля суцільною мукою, якби не допомога того, на кого він найменше розраховував. Наприкінці тижня, побачивши Натаніеля в подряпинах та синцях, Ітімей відвів його до вкритої виткими трояндами альтанки й продемонстрував можливості бойових мистецтв, яких навчався відтоді, як міг стояти на ногах. Ітімей дав товаришеві лопату й наказав, аби той спробував проломити йому голову. Натаніель сприйняв це як жарт і просто підніс лопату вгору, немов парасольку. Ітімеєві довелося кілька разів повторити команду, щоб Натаніель усерйоз наскочив на нього. Той так і не второпав, коли випустив лопату з рук, ані як злетів у повітря й приземлився горілиць на вкриту італійською плиткою терасу просто перед ошелешеною Альмою, котра зблизька спостерігала цю сцену. Так Натаніель дізнався, що у винайнятому на вулиці Пайн гаражі незворушний Такао Фукуда навчає власних синів та інших хлопців з японської громади якоїсь суміші дзюдо й карате. Він розповів про це батькові, до якого вже доходили чутки про ці види спорту, що почали практикуватися в Каліфорнії. Ісак Беласко подався на вулицю Пайн, не надто сподіваючись, що Фукуда зарадить його синові, однак садівник пояснив, мовляв, у тому й полягає перевага бойових мистецтв, що вони вимагають не фізичної сили, а зосередженості та вправності, щоб, використавши вагу й рух суперника, його подолати. Натаніель розпочав тренування. Три вечори на тиждень шофер відвозив його до гаражу, де він бився спершу з Ітімеєм та іншими малюками, а згодом — із Чарльзом, Джеймсом і старшими хлопцями. Кілька місяців у нього нило все тіло, поки він навчився падати й не забиватися. Натаніель перестав боятися бійок. Він так і не подолав рівня початківця, але й це переважало навички старшокласників із його коледжу. Невдовзі ті дали йому спокій, бо першого, хто наближався з лихими намірами, Натаніель віднаджував чотирма гортанними вигуками й дивними бойовими танцями. Ісак Беласко ніколи не розпитував про результати тренувань, так само як перед тим не цікавився лупнями, що перепадали синові, але про щось він таки взнав, бо приїхав якось на вулицю Пайн вантажівкою з чотирма робітниками, які повинні були намостити в гаражі дощату підлогу. Такао Фукуда зустрів його традиційними поклонами, однак також не став ні про що розводитися.

Коли Натаніель пішов до коледжу, театральні вистави на горищі припинилися. Крім домашніх завдань і тренувань для самозахисту, хлопець переймався метафізичними тривогами й напускною тугою, яку матір намагалася вилікувати риб’ячим жиром. Він заледве встигав зіграти одну-дві партії в «Ерудита» чи в шахи, коли Альмі вдавалося впіймати його, перш ніж Натаніель, зачинившись у своїй кімнаті, починав мучити гітару. Хлопець відкрив для себе джаз та блюз, але зневажав модні танці, бо заклякнув би від сорому на танцювальному майданчику, де всі б побачили, що він, як усі Беласко, зовсім не відчуває ритму. Змішане почуття сарказму й заздрості викликав у Натаніеля лінді хоп у виконанні Альми та Ітімея, які старалися його підбадьорити. Діти мали дві подряпані платівки й патефон — Ліліан викинула його як непридатний, Альма підібрала на смітнику, а Ітімей розібрав і зібрав знову, адже мав зелені пальці й терплячу інтуіцію.

Середня школа, яка так погано почалася для Натаніеля, і в наступні роки залишалася для нього справжньою мукою. Співучням набридло ставити йому пастки, щоб відлупцювати, але впродовж чотирьох років вони кпили з хлопця та не приймали до свого товариства, бо не могли пробачити допитливого розуму, добрих оцінок і фізичної невправності. Натаніеля не полишало відчуття, що він народився не в тому місці і не в той час. Хлопець мусив брати участь у спортивних змаганнях, на яких ґрунтувалася британська система навчання, і завжди терпів приниження, коли прибігав останнім до фінішу або коли ніхто не хотів брати його до своєї команди. У п’ятнадцять років він раптом почав швидко рости: кожні два місяці доводилося купувати йому нові черевики та здовжувати брюки. З найдрібнішого в класі учня Натаніель зробився хлопцем із нормальною статурою, в нього виросли ноги, руки та ніс, під сорочкою означилися ребра, а адамове яблуко на худій шиї скидалося на пухлину, через що він до літа ходив у шалику. Він ненавидів свій профіль, наче в обскубаного шуліки, й волів сідати в кутку, щоб його було видно анфас. Натаніель уникнув прищів, які всіювали обличчя його ворогів, але не властивих цьому віку комплексів. Хлопець навіть не міг уявити, що менш ніж за три роки матиме пропорційне тіло, риси його обличчя стануть правильними, і він зробиться таким красенем, немов актор романтичного кіно. Він почувався потворним, нещасним та самотнім; до голови йому почали приходити думки про самогубство: під час одного з найгірших нападів самобичування Натаніель зізнався в цьому Альмі. «Це було б марнотратством, Нате. Краще закінчи школу, потім вивчись на лікаря, а тоді їдь до Індії лікувати прокажених. Я поїду з тобою», — похмуро озвалася вона, бо життєві проблеми Натаніеля здавалися сміховинними порівняно із ситуацією її родини.

Різниця у віці між ними була малопомітною, оскільки Альма рано розвинулася, а через потяг до самотності виглядала старшою, ніж насправді. Поки Натаніель жив у лімбі підліткового віку, що здавався вічним, в ній окреслилися успадковані від батька серйозність та сила — Альма плекала їх у собі як визначальні чесноти. Вона почувалася покинутою Натаніелем і життям. Їй неважко було зрозуміти відразу, яку відчував Натаніель до самого себе, коли поступив до коледжу, бо й сама вона — хоча меншою мірою — відчувала щось таке. Однак, на відміну від хлопця, Альма не дозволяла собі ні вдивлятися в пошуках вад у своє віддзеркалення, ні нарікати на долю. Вона мала інші клопоти.

Війна в Європі вибухнула наче апокаліптичний ураган; її можна було побачити в чорно-білих кадрах кіноновин: уривчасті сцени боїв; обличчя, вкриті невитравним нальотом пороху та смерті; літаки, що скидають бомби, а ті з безглуздою досконалістю падають на землю; вибухи, що вивергають вогонь і дим; у Німеччині ревище юрб, які славлять Гітлера. Вона вже погано пам’ятала батьківщину, рідну домівку, мову свого дитинства, але весь час сумувала за родиною. На її нічному столику стояли портрет брата й остання фотографія батьків на причалі в Данцигу — Альма цілувала їх перед сном. Образи війни переслідували її вдень, приходили в її сни й не дозволяли поводитися, як маленькій дівчинці, якою вона була. Коли Натаніель утовкмачив собі, буцімто він невизнаний геній, Ітімей став єдиною людиною, котрій вона могла звіритися. Хлопчик погано ріс — Альма переросла його на пів-голови — але був тямким і завжди знаходив спосіб розважити подружку, коли ту переслідували жахливі примари війни. Ітімей примудрявся діставатися до будинку Беласко на трамваї, на велосипеді або на пікапі квітництва, коли вдавалося умовити батька чи братів узяти його з собою; потім Ліліан повертала його додому в автомобілі з шофером. Коли діти не бачилися два-три дні, вони пізно ввечері вислизали з ліжок, щоб пошепотітися по телефону. Навіть найбанальніші фрази набували глибокого сенсу в цих потаємних розмовах. Їм і на думку не спадало попросити дозволу зателефонувати; малюки вважали, що апарат через вживання марнується, а тому діти не можуть ним користуватися.

Родина Беласко жила в очікуванні новин з Європи, які робилися дедалі непевнішими й тривожнішими... В окупованій німцями Варшаві чотириста тисяч євреїв купчилися в гетто площею в три з половиною квадратних кілометри. Вони знали це, бо Самуель Мендель телеграмою з Лондона повідомив, що Альмини батьки також там. Менделям не допомогли їхні гроші; від початку окупації вони втратили маєтність у Польщі й доступ до своїх рахунків у швейцарських банках, їм довелося залишити родинний дім — його було конфісковано й передано під службові приміщення нацистам та їхнім посіпакам, і життя подружжя зробилося таким же неймовірно злиденним, що й у решти мешканців гетто. І тоді вони виявили, що не мають жодного друга навіть серед своїх. Це було все, що вдалося з’ясувати Ісакові Беласко. Вийти на зв’язок із ними було неможливо, а всі його спроби викупити їх звідти виявилися марними. Ісак використав свої знайомства зі впливовими політиками, в тому числі двома сенаторами з Вашингтона й міністром оборони, з яким навчався разом у Гарварді, однак йому давали непевні обіцянки, які не виконувалися, бо ці люди мали набагато нагальніші справи, ніж рятувальна експедиція до варшавського пекла. Американці стежили за подіями й вичікували; їм — попри дотепну пропаганду уряду Рузвельта, покликану налаштувати громадськість проти німців — усе ще здавалося, буцімто ця війна по той бік Атлантичного океану їх не стосується. За високим муром, що позначив межі варшавського гетто, євреї потерпали від голоду й жаху. Поширювалися чутки про масову депортацію чоловіків, жінок і дітей, загнаних у вантажні потяги, що губилися в нічному мороці, про намір нацистів знищити євреїв й усіх небажаних осіб, про газові камери, про печі крематоріїв та інші жахіття — ці чутки неможливо було перевірити, а відтак американцям важко було повірити в них.