Японський коханець

Ірина Базілі

У дві тисячі тринадцятому році Ірина Базілі, почастувавши сама себе заварними тістечками та двома чашками гарячого какао, відзначила третю річницю роботи в Альми Беласко. За цей час дівчина вже добре взнала її, хоча в житті цієї жінки траплялися такі загадки, яких ні вона, ні Сет не могли розгадати, почасти тому, що досі не взялися за це всерйоз. Разом із вмістом Альминих коробок, у яких Ірина мала наводити лад, їй відкривалася й родина Беласко. Так Ірина познайомилася з Ісаком, чоловіком із орлиним носом та добрими очима; із приземкуватою, персистою й милолицею Ліліан, з їхніми незугарними, але вишукано вбраними доньками Сарою та Мартою; з Натаніелем, спершу худорлявим безпорадним хлопчиком, згодом вродливим юнаком і нарешті поточеним хворобою стариком. Ірина бачила Альму — щойно прибулу до Америки дівчинку, і двадцятиоднорічну бостонську студентку в чорному береті та плащі, наче в детектива (чоловічий стиль вона уподобала, коли позбулася опіки тітки Ліліан), і молоду матір в альтанці саду в Сі-Кліффі із тримісячним Ларрі на руках — чоловік стояв позаду неї, поклавши на її плече руку, мовби позував для портрета королівської родини. В Альмі змалку вгадувалася жінка, якою вона повинна була стати — владна, зі світлим пасмом волосся, трохи скривленим ротом та блудливими кругами під очима. Ірина мусила розкладати фотографії по альбомах у хронологічному порядку — згідно з вказівками Альми, котра сама не завжди добре пам’ятала, де й коли їх зробили. Крім портрета Ітімея Фукуди, в помешканні був тільки один знімок у рамці: родина у вітальні будинку в Сі-Кліффі того дня, коли Альмі виповнилося п’ятдесят років. Чоловіки в смокінгах, жінки у вечірніх нарядах — Альма, гордлива, немов імператриця-вдова, у чорній єдвабній сукні, її невістка Доріс, бліда й стомлена, у сірому шовковому вбранні зі зборками попереду, щоб приховати другу вагітність — вона чекала на Пауліну. Півторарічний Сет стояв, учепившись однією рукою за бабусину сукню, а другою за вухо кокер-спаніеля.

Коли вони були разом, стосунки цих двох жінок нагадували взаємини тітки й небоги. Обидві добре знали свою справу і в невеличкому помешканні могли годинами робити кожна своє, не перемовляючись і навіть не дивлячись одна на одну. Вони були потрібні одна одній. Ірина втішалася довірою та підтримкою Альми, а та, своєю чергою, була вдячна дівчині за відданість. Жінці лестила Іринина цікавість до її минулого. Ірина була потрібна Альмі в практичних цілях і щоб підтримувати свою незалежність. Сет радив бабусі, коли та з часом потребуватиме догляду, повернутися до родинного будинку в Сі-Кліффі або найняти постійну доглядальницю: грошей для цього не бракувало. Альма ж, якій мало виповнитися вісімдесят два роки, планувала прожити ще десять без нічиєї допомоги й без того, щоб хтось вважав, буцімто має право вирішувати щось за неї.

— Я також страшенно боялася залежності, Альмо, але зрозуміла, що це не так погано. Людина звикає до допомоги й вдячна за неї. Я не можу ні вдягтися сама, ні прийняти душ, мені важко чистити зуби й розрізати курча на тарілці, проте я ніколи не почувалася такою щасливою, як зараз, — сказала їй якось Кетрін Хоп, котрій пощастило заприязнитися з Альмою.

— Чому, Кеті?

— Бо маю вдосталь часу, і вперше в житті від мене ніхто нічого не чекає. Я не повинна щось доводити, кудись бігти: кожен день — подарунок, і я сповна цим тішуся.

Кетрін Хоп жила на світі завдяки своїй залізній волі та дивам хірургії; вона знала, що таке залишитися інвалідом і постійно терпіти біль. До неї залежність прийшла не поступово, як зазвичай, а зненацька — через один невірний крок. Сходячи на гору, вона впала, і її — з поламаними ногами й тазом — затисло між двома скелинами. Її порятунок був справжнім подвигом, який без скорочень зафіксувала телевізійна програма новин, бо зйомки велися з повітря. За допомогою гелікоптера вдалося відзняти здаля драматичні сцени, проте повітряна машина не могла наблизитися до глибокої розщелини, де в шоці стікала кров’ю Кетрін Хоп. Минули день і ніч, перш ніж двом альпіністам із ризиком для життя вдався їхній зважливий маневр, і вони спустилися до бранки й за допомогою пасків витягли її нагору. Кетрін відвезли до військового шпиталю, де фахівці почали збирати докупи її численні поламані кості. Вийшовши через два місяці з коми, вона запитала про свою дочку й заявила, що почувається щасливою, залишившись живою. Того ж дня далай-лама прислав їй з Індії кату — білий шалик зі своїм благословенням. Після чотирнадцяти складних операцій та років посиленої реабілітації Кеті довелося змиритися з тим, що ходити вона вже не зможе. «Моє перше життя скінчилося, тепер починається друге. Часом ти бачитимеш мене пригніченою чи роздратованою — не зважай, це триватиме недовго», — сказала вона дочці. Дзен-буддизм і звичка медитувати впродовж усього життя стали її великим козирем за цих обставин, бо дозволяли витримувати нерухомість, що довела б до сказу іншу таку спортивну й енергійну людину, як вона, та не занепасти духом після втрати чоловіка, з яким прожила чимало років і який — не бувши такою цільною людиною, як Кеті, — кинув її в біді. А ще вона виявила, що може надавати хірургічну допомогу як лікар-консультант, перебуваючи в телевізійній студії з підключеними до операційної камерами, проте Кеті хотіла працювати з пацієнтами безпосередньо, як робила це завжди. Вирішивши жити на другому рівні в Лак-хаузі, Кетрін Хоп кілька разів об’їхала інтернат у візку, щоб порозмовляти з людьми, яким судилося стати її новою родиною, й переконалася, що матиме вдосталь нагод для роботи за фахом. Через тиждень після переїзду вона вже виношувала плани створення безкоштовної клініки болю для людей із хронічними хворобами, а також консультації для менш тяжких випадків. У Лак-хаузі працювали лікарі-екстерни; Кетрін Хоп переконала їх, що йдеться не про конкуренцію, а про взаємодоповнення. Ганс Фойгт виділив Кетрін зал під клініку й запропонував правлінню Лак-хаузу призначити їй платню, проте жінка воліла краще не платити щомісячний внесок, що влаштовувало обидві сторони. Невдовзі Кеті, як її тут звали, зробилася для всіх матір’ю, котра зустрічала новоприбулих, вислуховувала зізнання, розраджувала жалібників, супроводжувала помираючих та роздавала марихуану. Половина мешканців мала рецепти для її вживання, а Кеті, котра розподіляла марихуану в своїй клініці, була щедрою з тими, хто не мали ані папірця, ані грошей, щоб купити її потайки. Незрідка біля її дверей можна було побачити чергу клієнтів, які стояли, щоб одержати травичку в найрізноманітнішому вигляді, навіть як печиво чи карамельки. Ганс Фойгт не втручався — навіщо позбавляти людей безневинної розради? Він лише вимагав не курити в коридорах і місцях загального користування, бо якщо така заборона стосувалася тютюнових виробів, було б несправедливо не поширити її й на марихуану. Втім трохи димку проникало через опалювальну систему та кондиціонери, й іноді свійські тварини блукали територією так, немов загубили слід.

У Лак-хаузі Ірина вперше за чотирнадцять років почувалася впевнено. Відтоді, як прилетіла до США, вона ніколи не залишалася так довго на одному місці; знала, що цей спокій колись скінчиться, й тішилася перепочинком. Не все було ідилічним, однак — порівняно із колишніми — нинішні проблеми здавалися їй незначними. Слід було вирвати зуби мудрості, але її страховка не покривала видатків на стоматологію. Знала, що Сет Беласко закоханий у неї, і дедалі важче буде тримати молодика на певній відстані так, щоб не втратити його дорогоцінної дружби. Ганс Фойгт, котрий завжди поводився поблажливо та сердечно, в останні місяці зробився дратівливим, і деякі пожильці потайки обговорювали, як звільнити його, щоб не образити; Кетрін Хоп вважала, що варто дати йому час, і її думка поки що переважала. Директорові двічі невдало оперували геморой, і це його нервувало. Нагальним клопотом Ірини було нашестя мишей у старій будівлі в Берклі. Було чути, як вони шкребуться в полупаних переборках у підвалі. Підбурені її напарником Тімом, мешканці надумали розставити пастки, бо вважали, що труїти мишей негуманно. Ірина доводила, що пастки — це також жорстокість, до того ж хтось мусив прибирати дохлих тваринок, але на неї не зважали. В одній з пасток маленький гризун залишився живим, Тім видобув його й, зглянувшись, віддав Ірині. Дівчина належала до тих людей, які харчуються овочами та горіхами, нездатні скривдити якусь животину, а тим паче підсмажити. Ірині довелося перев’язати їй лапку, оселити її в устеленій ватою коробці та доглядати, поки в миші минувся страх, вона могла ходити й повернулася до своїх.

Дещо в Ірининих повинностях у Лак-хаузі її обтяжувало — приміром, бюрократизм страхових компаній, сперечання з родичами стариків, котрі спочатку кинули їх, а потім скаржилися через кожну дрібницю, щоб зм’якшити власну провину, а ще обов’язкові комп’ютерні класи, бо варто було їй щось опанувати, технологія робила новий стрибок уперед і Ірина знову безнадійно відставала. Від людей, якими вона опікувалася, скарг не надходило. Як сказала в її перший робочий день у Лак-хаузі Кеті, знудитися тут було неможливо. «Існує відмінність між старістю й немічністю. Справа не у віці, а в стані фізичного та розумового здоров’я, — пояснила їй Кеті. — Старики можуть залишатися незалежними, а люди немічні потребують допомоги й догляду, і нарешті надходить час, коли вони стають, наче діти». Ірина багато чого навчилася як від старих пожильців, так і від немічних: майже всі вони були сентиментальними, кумедними й не боялися здаватися смішними; дівчина сміялася разом із ними, а часом плакала через них. А ще майже всі вони прожили або вигадали собі цікаве життя. Старики здавалися дуже розгубленими, бо зазвичай недочували. Ірина дбала, щоб їм не бракувало батарейок для слухових апаратів. «Що найгірше в старості?» — запитувала дівчина. Пожильці відповідали, що не думають про вік; колись вони були підлітками, потім зробилися тридцятирічними, п’ятдесятирічними, шістдесятирічними, не думаючи про свої роки, то навіщо думати про це зараз? Деякі мали дуже обмежені можливості — їм було важко ходити, рухатися, але вони нікуди й не збиралися. Інші були неуважні, розгублені, їх підводила пам’ять, однак це більше непокоїло доглядальників і родичів, ніж їх самих. Кетрін Хоп наполягала, що мешканці другого та третього рівнів повинні вести активний спосіб життя, й завданням Ірини було зацікавити їх, розважити, згуртувати. «У будь-якому віці людина мусить мати якусь мету. Це найкращий бальзам проти багатьох лих», — наголошувала Кеті. Її метою завжди була допомога іншим людям, і ця мета залишилася незмінною після нещасного випадку.

По п’ятницях уранці Ірина супроводжувала найбільш активних мешканців на їхні вуличні акції протесту, стежачи, щоб ніхто не накоїв дурниць. Вона також брала участь у вегіліях, коли йшлося про якусь добру справу, і в клубі плетіння: всі здатні орудувати спицями жінки, крім Альми Беласко, плели камізельки для сирійських біженців. Постійною темою залишався мир; можна було сперечатися про що завгодно, крім миру. В Лак-хаузі мешкали двісті сорок чотири розчарованих демократи; вони голосували за переобрання Барака Обами, але критикували його за нерішучість, за те, що не закрив в’язниці в Гуантанамо, депортував мігрантів-латиноамериканців, за дрони... зрештою, причин надсилати листи президентові та Конгресу не бракувало. Півдюжини республіканців остерігались висловлюватися вголос.

До повинностей Ірини входило також сприяння духовним обрядам. Чимало стариків належали до певних конфесій, хоча років по шістдесят не зверталися до Бога, інші шукали розради в езотеричних та психологічних вправляннях доби Водолія. Ірина раз по раз знаходила їм посібники та наставників з трансцендентної медитації, курсів магії, «Іцзин»[6], розвитку інтуїції, кабали, карт таро, анімізму, реінкарнації, психічного сприйняття, всесвітньої енергії та позаземного життя. Вона відповідала за проведення релігійних святкувань — такої собі суміші різних вірувань, бо ніхто не повинен був почуватися обійденим. У дні літнього сонцестояння Ірина водила групи старушенцій до ближчого лісу, де ті — босі, у віночках — танцювали кружком під звуки бубону. Лісники знали їх і зголошувалися фотографувати — в обнімку з деревами, промовляючих щось до богині землі Геї та своїх мертвих. Ірині це видавалося кумедним, поки одного разу дівчина почула голоси своїх діда та бабці, що долинали зі стовбура секвойї — одного з тих гігантських тисячолітніх дерев, що єднають наш світ зі світом духів, як пояснили їй восьмидесятирічні танцівниці. Костеа й Петрута, які не були красномовними за життя, не стали такими й у секвойї, але ті кілька слів, що старі зронили, переконали онуку, що вони дбають про неї. В дні зимового сонцестояння Ірина імпровізувала обряди в приміщенні, бо Кеті застерігала, що у вологому, продутому вітром лісі можна підхопити запалення легенів.

Отримуваної в Лак-хаузі платні заледве вистачало на прожиток, однак запити Ірини були такими скромними, а потреби такими помірними, що іноді в неї навіть залишались якісь гроші. Завдяки ж доходам від миття собак та роботи з Альмою, котра завжди шукала нагоду заплатити їй більше, дівчина почувалася багачкою. Лак-хауз став її домівкою, а його мешканці, з якими стикалася щодня, заміняли Ірині діда та бабцю. Її зворушували ці забарливі, незграбні, хворобливі, похнюплені старики... дівчині не бракувало терпіння вислуховувати їхні проблеми, повторювати тисячі разів ту саму відповідь на те саме запитання, їй подобалося штовхати вперед інвалідні візки, підбадьорювати, допомагати, розраджувати. Вона навчилася уникати спалахів жорстокості, що, мов раптовий буревій, часом охоплювали їх, її не лякали жадібність та манія переслідування, що виявлялися в декого через самотність. Ірина намагалася зрозуміти, як це носити за плечима зиму — непевність ходи, замішання через недочуті слова, враження, нібито ціле людство кудись поспішає й надто швидко говорить, а ще порожнечу, крихкість, утому та байдужість до всього, що не стосується їх особисто, навіть до дітей та онуків, відсутність яких уже не така болюча, як колись, і треба докласти зусиль, аби їх пригадати. Ніжність викликали у неї зморшки, покручені пальці, поганий зір. Вона намагалася уявити, якою буде сама старою, немічною.

Альма Беласко не належала до цієї категорії; Ірина не мусила її оберігати — навпаки, дівчині здавалося, що це Альма оберігає її, й вона була вдячна за роль безпорадної небоги, яку надала їй ця жінка. Альма була прагматичною, агностичною й практично невіруючою — жодних магічних кристалів, знаків Зодіаку й промовляючих дерев. З нею Ірина знаходила розраду в своїх сумнівах. Вона хотіла бути такою, як Альма, жити в керованій реальності, де кожна проблема має свою причину, наслідок та вирішення, де не існує ані жахливих примар у снах, ані сластолюбних ворогів, що чатують на кожному кроці. Години з Альмою були чудовими, й Ірина залюбки працювала б у неї задарма. Якось запропонувала це жінці. «Я маю зайві гроші, а тобі їх бракує. Годі про це», — відповіла Альма таким владним тоном, до якого майже ніколи не вдавалася в їхніх розмовах.