Японський коханець

Ірина, Альма та Ленні

Дві жінки снідали в ротонді універмагу Нейман Маркус на площі Юніон, освітленій золотавим сяйвом, що пробивалося зі старовинного скляного куполу; вони приходили сюди головним чином заради поповерів, ніжних — щойно з печі — порожнистих булочок з начинкою, які Альма запивала своїм улюбленим рожевим шампанським. Ірина замовляла лимонад, і вони, цокнувшись, пили за радощі життя. Подумки, щоб не образити Альму, Ірина пила також за гроші родини Беласко, завдяки яким вона переживала радість цієї миті: слухаючи приємну музику, серед елегантних відвідувачок, струнких моделей, які, спокушаючи публіку, дефілювали у вбранні від відомих кутюр’є, та послужливих офіціантів у зелених краватках. Це був вишуканий світ — повна протилежність її молдавському селу, нестаткам дитинства та жахам юності. Їли неквапно, втішаючись стравами азійської кухні і раз по раз замовляючи ще поповери. Після другого келиху шампанського спогади Альми оживали; цього разу вона знову згадала Натаніеля, свого чоловіка, присутнього в багатьох її оповідках. В них жінка три десятиліття зберігала живу пам’ять про нього. Сет невиразно пригадував цього змарнілого, схожого на живий кістяк діда із палаючими очима, напівлежачого на пір’яних подушках. Хлопцеві щойно виповнилося чотири роки, коли зболілий погляд діда остаточно згас, але в пам’яті Сета назавжди закарбувалися запахи ліків та евкаліптового відвару в його кімнаті. Альма казала Ірині, що Натаніель був такою ж доброю людиною, як і його батько, Ісак Беласко, і коли чоловік помер, вона знайшла серед його паперів сотні прострочених боргових розписок, бо позичені гроші Натаніелю так ніколи й не повернули, і чітке розпорядження пробачити численних боржників. Альма не була готова вести справи, які Натаніель занедбав під час своєї руйнівної хвороби.

— Мені за все життя ніколи не доводилось турбуватися про гроші. Дивно, еге ж?

— Вам пощастило. Майже всі люди, з якими я стикаюся, мордуються через гроші. Пожильці Лак-хаузу задовольняються найнеобхіднішим, дехто не може купити собі ліків.

— Хіба вони не мають страховки? — здивувалася Альма.

— Страховка покриває лише частину видатків. Якщо родичі не допомагають, містерові Фойгту доводиться вдаватися до спеціального фонду Лак-хаузу.

— Я поговорю з ним. Чому ти не казала мені цього, Ірино?

— Ви не можете вирішити всіх проблем, Альмо.

— Авжеж, але фундація Беласко може подбати про парк Лак-хаузу. Фойгт заощадить купу грошей і зможе витратити їх на пожильців, які найбільше цього потребуватимуть.

— Містер Фойгт знепритомніє у ваших обіймах, коли ви таке запропонуєте, Альмо.

— Який жах! Сподіваюсь, цього не станеться.

— Розповідайте далі. Що ви зробили після смерті чоловіка?

— Я ледь не потонула в паперах, коли раптом звернула увагу на Ларрі. Син обачно тримався в тіні й непомітно для всіх зробився серйозним та відповідальним джентльменом.

Ларрі Беласко одружився зовсім молодим, квапливо та без бучного весілля з огляду на батьківську хворобу й на те, що вагітність Доріс уже кидалась у вічі. Зосереджена на догляді за чоловіком, Альма не мала тоді часу краще познайомитися з невісткою, хоча вони жили під одним дахом, але любила Доріс, бо та — окрім усіх інших чеснот — обожнювала Ларрі й була матір’ю Сета, маленького пустуна, котрий стрибав, наче кенгуру, проганяючи з дому журбу, та Пауліни, спокійної дівчинки, яка сама себе розважала й, здавалося, нічого не потребувала.

— Так само, як мені ніколи не доводилось турбуватися про гроші, я ніколи не переобтяжувала себе домашніми клопотами. Моя свекруха, попри сліпоту, до останнього подиху дбала про будинок у Сі-Кліффі, а потім ми найняли управителя. Він нагадував пародію на цих типів в англійських фільмах. Був такий пихатий, що в родинному колі ми гадали, що він з нас глузує.

Альма повідала, що управитель працював у Сі-Кліффі одинадцять років і пішов від них після того, як Доріс насмілилася дати йому кілька порад. «Вона або я», — заявив чоловік Натаніелю, який уже не підводився з ліжка й не мав сил сперечатися на такі теми, але саме він приймав на роботу працівників. Вислухавши ультиматум, Натаніель зробив вибір на користь запальної невістки, котра — попри молодість і семимісячний живіт — виявилася доброю господинею. В часи Ліліан господарство велося залюбки і з великою часткою імпровізації, а з управителем єдиними помітними змінами були запізнення в подачі страв на стіл і похмуре обличчя кухаря, який його не терпів. Під невблаганною диригентською паличкою Доріс будинок перетворився на взірець прецизійності, де ніхто не почувався особливо зручно. Ірина бачила підсумки її діяльності: кухня нагадувала стерильно чисту лабораторію, дітям не дозволялося заходити до віталень, шафи пахли лавандою, простирадла крохмалили, щоденна їжа складалася з фантастичних страв у мікроскопічних порціях, букети квітів раз на тиждень поновляла професійна флористка, але вони надавали будинку не святкового вигляду, а похоронної урочистості. Єдиним, що пощадила чарівна паличка домоуправління, була порожня кімната Альми, перед якою Доріс відчувала побожний страх.

— Коли Натаніель захворів, адвокатську контору Беласко очолив Ларрі, — вела далі Альма. — Від самого початку він добре справлявся. Тож після смерті чоловіка я змогла передати фінансові справи родини синові й зайнятися фундацією Беласко, що ледь животіла. Громадські парки чахнули, засмічені нечистотами, шприцами та використаними презервативами. Там оселилися жебраки зі своїми візками з брудним манаттям і картонними накриттями. Я не розуміюся на рослинах, але взялася за сади з любові до свого свекра та свого чоловіка. Для них це була священна місія.

— Здається, всі мужчини у вашій родині мають добре серце, Альмо. Таких людей у світі небагато.

— У світі чимало добрих людей, Ірино, просто вони скромні. Натомість лихі люди галасливі, тому й більш помітні. Ти мало знаєш Ларрі, проте якщо колись потребуватимеш чогось, а мене не буде поряд, не вагаючись, звернися до нього. Мій син добра людина, він не підведе.

— Він такий серйозний, що я навряд чи наважуся його потурбувати.

— Він завжди був серйозним. У двадцять років здавався п’ятдесятилітнім, але завмер у цьому віці й постарів у ньому. Ти тільки уяви: на всіх фотографіях у нього завжди заклопотане обличчя й опущені плечі.

Ганс Фойгт запровадив просту систему, за якою мешканці Лак-хаузу могли оцінювати працю співробітників, і звернув увагу, що Ірина завжди отримувала найвищі оцінки. Фойгт здогадувався, що її секрет полягав у тому, щоб тисячу разів вислуховувати ту саму історію так, ніби чує її вперше; ці історії старики повторювали, щоб упорядкувати минуле й створити прийнятний образ себе самих, стираючи докори сумління та підносячи власні чесноти, справжні й вигадані. Ніхто не хоче скінчити життя, маючи звичайне минуле. Однак Іринин підхід був більш складним: для неї кожна стара людина в Лак-хаузі була двійником її діда та баби, Костеа й Петрути, до яких вона зверталася ввечері, перш ніж заснути, благаючи, щоб не полишали її саму в темряві, як не полишали в дитинстві. Дівчинка росла у них, в закинутому молдавському селі, де вони обробляли клапоть непіддатливої землі й куди не доходили відблиски прогресу. Більшість населення жила по селах, обробляючи землю так, як це робили їхні предки століття тому. Ірині виповнилося два роки, коли в тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятому впав Берлінський мур, і чотири, коли розпався Радянський Союз і її республіка стала незалежною країною — ці дві події не мали жодного значення для дівчинки, але викликали жаль у діда з бабою та їхніх сусідів. Всі згоджувалися на тому, що за комунізму вони так само жили в злиднях, але харчів не бракувало і їм ніщо не загрожувало, а незалежність принесла лише розруху та запустіння. Ті, хто могли податися далеко, так і вчинили, і серед них Радміла, Іринина мати; в селі залишилися старики й діти, яких батьки не могли взяти з собою. Ірина пам’ятала діда та бабу, скоцюрблених над грядками з картоплею, зморшкуватих через серпневе сонце та січневі морози, геть стомлених, слабосилих, зневірених. Вона виснувала, що сільське життя згубне для здоров’я. Для стариків дівчинка була причиною не здаватися, їхньою єдиною втіхою, крім терпкого домашнього червоного вина, що допомагало якийсь час опиратися самотності та суму.

Вдосвіта, перш ніж попростувати до школи, Ірина носила з колодязя відра з водою, а ввечері, перед тим, як з’їсти тарілку юшки з куснем хліба, рубала дрова для пічки. Вона важила п’ятдесят кілограмів у зимовому одязі та чобітках, але була сильна, як новобранець, і могла, підхопивши Кеті — свою улюбленку серед підопічних — перенести її, наче немовля, з інвалідного візка на диван або до ліжка. Своїми мускулами завдячувала відрам з водою та сокирі, а тим, що взагалі жила на цьому світі, — святій Параскеві, покровительці Молдавії, посередниці між землею та блаженними на небі. В дитинстві, вклякнувши навколішках перед іконою святої, вона молилася разом із дідом та бабою; вони просили в святої, щоб уродила картопля і кури були здорові, щоб оборонила від лиходіїв і військових, молилися за свою слабку країну й за Радмілу. Дівчинці свята в голубій опоні, із золотим німбом та хрестом у руці здавалася більш реальною, ніж мати на побляклому знімку. Ірина не сумувала за нею, проте тішила себе думкою, що одного дня Радміла повернеться з сумкою, повною подарунків. Вона нічого не знала про матір до восьми років, коли дід з бабою одержали від далекої дочки трохи грошей і швидко витратили їх, щоб не викликати заздрість сусідів. Ірина відчула себе ошуканою, бо мати не прислала нічого їй особисто, навіть записки не написала: в конверті були тільки гроші й пара фотографій незнайомої жінки з освітленим перекисом водню волоссям і суворим обличчям, анітрохи не схожої на дівчину з фотографії, яку старі тримали поряд із іконою святої Параскеви. Згодом гроші почали надходити два-три рази на рік, полегшуючи їхню скруту.

Драма Радміли мало відрізнялася від долі тисяч молдавських дівчат. В шістнадцять років вона завагітніла від російського солдата, полк якого проходив через їхнє село і про якого дівчина ніколи більше не чула. Ірину вона народила, бо не зважилася на аборт, і при першій нагоді втекла якнайдалі. Минуть роки, і Радміла, щоб убезпечити дочку від мінливостей цього світу, розповість їй подробиці своєї одіссеї зі склянкою горілки в руці та іншими двома в шлунку.

Одного дня до села завітала якась городянка, щоб набрати сільських дівчат для роботи покоївками в іншій країні. Вона запропонувала Радмілі шанс, який дається раз у житті: паспорт, квиток, легку роботу й добру платню. Запевняла дівчину, що тільки на чайових можна накопичити достатньо грошей, щоб менше ніж за три роки купити дім. Не звертаю­чи уваги на розпачливі застороги батьків, Радміла сіла в поїзд разом зі звідницею, не підозрюючи, що опиниться в пазурах турецьких сутенерів у одному з борделів Аксарая[12] в Стамбулі. Впродовж двох років вона жила під замком, обслуговуючи по тридцять-сорок чоловіків за день, щоб сплатити борг за квиток, який ніяк не зменшувався, бо з неї вираховували гроші за житло, їжу, душ та презервативи. Дівчат, які опиралися, мітили синцями, порізами, опіками або мертвих знаходили вдосвіта в якомусь завулку. Втекти без грошей та документів було неможливо, їх тримали замкненими, вони не знали мови, району, а тим паче міста; ті, кому вдавалося вислизнути від сутенерів, наражалися на поліцаїв, котрі були найнастирнішими клієнтами, яких доводилося вдовольняти задарма. «Одна дівчина вистрибнула з вікна на третьому поверсі й залишилася напівпаралізованою, але її не увільнили від роботи, — провадила далі Радміла мелодраматичним повчальним тоном, яким розповідала Ірині про той принизливий період свого життя. — А що вона не могла контролювати свої м’язи й забруднювалася, чоловіки платили пів-ціни. Інша завагітніла й лежала на матраці з діркою посередині, щоб примостити живіт — за неї платили з лишком, бо гадали, нібито злягання з вагітною лікує гонорею. Коли сутенерам були потрібні свіжі обличчя, нас продавали до інших борделів, і так ми опускалися, аж поки опинилися на самісінькому дні цього пекла. Мене врятувала пожежа, що охопила кілька будинків. Нагодилися журналісти з камерами, і поліцаї вже не могли заплющувати очей: вони затримали нас, дівчат, тремтячих на вулиці, але не заарештували нікого з тих клятих сутенерів та клієнтів. Нас показали по телебаченню, обізвали розпутницями, мовляв, це ми винні в неподобствах, які відбувалися в Аксараї. Нас мали депортувати, але один знайомий поліцай допоміг мені втекти й дістав паспорт». Радміла сяк-так дісталася Італії, де працювала прибиральницею в офісі, а після робітницею на фабриці. Мала хворі нирки, її здоров’я було підірване розпутним життям, наркотиками та алкоголем, але вона була ще молодою, а її шкіра залишалася майже такою ніжною, як в юності — тепер така ніжна шкіра була в її дочки. В Радмілу закохався один американський фахівець, вони одружилися, і він забрав її до Техасу, куди згодом переїхала й Ірина.

Востаннє Ірина бачила діда з бабою в тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році: того ранку вони посадили її на поїзд до Кишинева — першого етапу тривалої подорожі до Техасу. Костеа тоді виповнилося шістдесят два роки, Петрута була на рік молодшою від нього. Обоє виглядали набагато гірше, ніж будь-хто з дев’яносторічних мешканців Лак-хаузу, які старіли поступово, з гідністю та щелепами, повними зубів — власних чи штучних. Втім Ірина пересвідчилася, що процес залишається незмінним: людина поступово наближається до фінішу — одні швидше, інші повільніше — і дорогою втрачає все. На той світ нічого не візьмеш. Через кілька місяців Петрута уткнулася головою в таріль з картоплею та цибулею, яку щойно поставила на стіл, і більше не прокинулась. Костеа прожив із нею сорок років і виснував, що жити далі самому не варто. Він повісився на бантині в гамазеї, де його через три дні знайшли сусіди, привернуті гавкотом собаки та меканням недоєної кози. Ірина дізналася про їхню смерть через кілька років від одного судді в справах неповнолітніх у Даласі. Однак про це вона не розповідала.

На початку осені в одному з будиночків Лак-хаузу оселився Ленні Біль. Новий пожилець прибув сюди в товаристві Софії, білої сучки з чорною плямою на одному оці, що робила тварину схожою на пірата. Його поява стала неабиякою подією, бо ніхто з небагатьох тутешніх чоловіків не йшов у жодне порівняння з Ленні. Одні мешкали разом з дружинами, інші лежали на пелюшках на третьому рівні і невдовзі мали переселитися до «Раю», а кілька доступних удовців здебільшого не цікавили жодну з жінок. Ленні Білю було вісімдесят років, але ніхто не дав би йому більше семидесяти; це був найбажаніший особень з усіх, яких бачили тут десятиліттями: густа сива шевелюра, якої вистачало навіть на коротку кіску на карку, неймовірно сині очі, збрижені молодіжні полотняні брюки й парусинові тапочки без шкарпеток. Він ледь-ледь не спричинив заколот серед дам, наповнюючи собою простір, немов випущений з клітки тигр, у знудженій атмосфері жіночого царства. Навіть такий досвідчений керівник, як Ганс Фойгт, запитував себе, що в біса тут робить цей Ленні Біль. Солідні чоловіки, які збереглися так добре, як він, завжди мали молодшу жінку — другу чи третю дружину, яка про них дбала. Директор зустрів новоприбулого з усією сердечністю, на яку був спроможний, якщо взяти до уваги стріляючий біль, якого досі завдавав геморой. Кетрін Хоп намагалася зарадити йому голкотерапією в своїй клініці болю, куди тричі на тиждень приходив лікар-китаєць, але одужання просувалося повільно. Директор зрозумів, що Ленні Біль пробудить до життя навіть тих пригнічених дам, які цілими днями сиділи, задивившись у порожнечу й згадуючи минуле, бо теперішність вислизала від них або проминала так швидко, що вони не встигали цього завважити. І директор не помилився. Назавтра в притулку вже рясніли блакитні перуки, перлові намиста й наманікюрені нігті — щось незбагненне для прихильниць буддизму та захисниць довкілля, які зневажали все штучне. «Ти ба! Це схоже на геронтологічний центр у Маямі», — сказав він Кеті. Жінки билися об заклад, сперечаючись, ким був новоприбулий раніше — актором, модним дизайнером, постачальником творів східного мистецтва чи професійним тенісистом. Кінець здогадам поклала Альма Беласко, повідомивши Ірину, аби та переказала всім, що Ленні Біль був дантистом, але ніхто не хотів вірити, що цей чоловік заробляв на життя, колупаючись у зубах.

Ленні Біль та Альма Беласко познайомилися за тридцять років перед тим. Побачивши одне одного, вони обнялися й довго стояли біля людної реєстратури, а коли нарешті опустили руки, їхні очі були вологими. Ірина не помічала за Альмою таких емоційних сплесків, і якби не її переконаність в існуванні японського коханця, дівчина б вирішила, що це з Ленні жінка зустрічається таємно. Ірина негайно зателефонувала Сетові, щоб поділитися новиною.

— Кажеш, бабусин друг? Я ніколи не чув цього імені. Спробую взнати, хто він такий.

— Як?

— Для цього я маю нишпорок.

Нишпорки Сета Беласко, двоє колишніх бандитів — один білий, другий чорний, обидва антипатичні — займалися тим, що збирали інформацію, перш ніж справа потрапляла до суду. Сет розтлумачив це Ірині на свіжому прикладі. Йшлося про моряка, котрий подав позов проти компанії морських перевезень через виробничу травму, внаслідок якої, як він стверджував, його паралізувало. Нишпорки запросили інваліда до клубу, що мав сумнівну славу, добряче напоїли й зняли відео, де той танцював із найнятою жінкою. Маючи такий доказ, Сет заткнув пельку адвокатові іншої сторони, вони досягли угоди й позбулися нудного судового розгляду. Сет зізнався Ірині, що це поважне доручення в послужному списку його нишпорок; інші могли вважатися набагато непривабнішими.

Через два дні Сет зателефонував їй, щоб призначити зустріч у піцерії, до якої вони часто навідувалися, однак Ірина на вихідні мила п’ятьох собак і могла розщедритися. Вона запропонувала піти до пристойного ресторану; Альма вбила їй у голову благоговіння перед білими скатертинами. «Я плачу», — мовила дівчина. Сет на мотоциклі приїхав по неї й на шаленій швидкості, петляючи між машинами, повіз до італійського кварталу, куди вони приїхали спітнілі, з приплющеними мотоциклетними шоломами зачісками. Ірина зрозуміла, що вбрана не для такого закладу — вона ніколи й не була так вбрана, і зарозумілий погляд метрдотеля це підтвердив. Побачивши меню, Ірина ледь не знепритомніла.

— Не турбуйся, платить моя контора, — заспокоїв її Сет.

— Це коштуватиме більше, ніж інвалідний візок!

— А навіщо тобі інвалідний візок?

— Так, до слова, Сете. У Лак-хаузі є пара старших жінок, які не можуть їх купити.

— Це дуже прикро, Ірино. Рекомендую тобі устриці з трюфелями. І, звісно, з добрим білим вином.

— Я питиму кока-колу.

— До устриць підходить шаблí. Тут не подають кока-колу.

— Тоді мінералку з цитриною.

— Ти пройшла курс лікування від алкоголізму, Ірино? Кажи, не соромся, це така ж хвороба, як і діабет.

— Я не алкоголічка, але від вина у мене болить голова, — відказала Ірина, не бажаючи ділитися найгіршими спогадами.

Перед першою стравою їм подали по ложці чорної, як блювота дракона, піняви — подарунок від шефа — яку Ірина з недовірою відправила до рота, а Сет тим часом розповідав, що Біль бездітний холостяк, працює ортодонтом у стоматологічній клініці в Санта-Барбарі. В його житті не було нічого прикметного, крім того, що він видатний спортсмен і кілька разів брав участь у тріатлоні «Залізна людина» — відчайдушних і, мабуть, не надто втішливих змаганнях, що включають плавання, велопробіг та марафон. Сет назвав його ім’я батькові: на думку Ларрі, містер Біль міг бути приятелем Альми та Натаніеля, але він не був певен; невиразно пригадував, начеб бачив цього чоловіка в Сі-Кліффі, коли хворів Натаніель. «Чимало відданих друзів приходили тоді до батька, і Ленні Біль міг бути серед них», — завважив Ларрі. Це було все, що вдалося з’ясувати, однак Сет розвідав дещо і про Ітімея.

— Родина Фукуда під час Другої світової війни три з половиною роки перебувала в концтаборі.

— Де?

— В Топазі, це пустельна місцина у штаті Юта.

Ірина чула лише про німецькі концтабори в Європі, але Сет увів її в курс справи й показав фотографію з Національного японського музею Америки. Підпис під знімком сповіщав, що це родина Фукуда. Сет сказав, що його помічниця шукає імена та вік кожного з цих людей у списках переселенців Топазу.