Японський коханець

Родина Фукуда

Такао Фукуда жив у Сполучених Штатах з двадцяти років, не маючи жодного бажання адаптуватися до навколишнього життя. Як і багато хто з ісеїв, японських емігрантів першого покоління, він не бажав плавитися в американському горні, як представники інших народів, прибулі з усього світу. Такао пишався своєю культурою та мовою, зберігав їх недоторканними й марно намагався передати дітям, звабленим величчю Америки. Багато що вражало його на цій безмежній землі, де горизонт губився в небі, однак він не міг позбутися відчуття зверхності, якої ніколи не виказував поза своєю домівкою, бо це було б непробачною неповагою до країни, що його прихистила. З роками він дедалі дужче піддавався спокусливій ностальгії; причини, що спонукали його залишити Японію, робилися все примарнішими, й урешті-решт Такао почав ідеалізувати ті самі застарілі звичаї, через які емігрував. Його шокували зарозумілість та матеріалізм американців, обумовлені, як йому здавалося, не широтою душі чи здоровим глуздом, а вульгарністю; йому було прикро, що його власні діти наслідують індивідуалістичні цінності та брутальну поведінку білих. Четверо його дітей народилися в Каліфорнії, але були чистокровними японцями, ніщо не могло виправдати їхньої байдужості до предків та неповаги до традиційної ієрархії. Їх не обходило, що доля визначила кожному його місце, вони перейняли безглузду амбітність американців, яким ніщо не видавалося неможливим. Такао знав, що діти зраджують його навіть у буденних дрібницях: до нестями п’ють пиво, переминають, наче тварини, жуйку і — з набріоліненим волоссям та в двоколірних черевиках — смикаються, витанцьовуючи модні танці. Поза сумнівом, Чарльз і Джеймс шукали темні закутки, щоб потискати дівчат сумнівної поведінки, однак батько вірив, що Мегумі не опускається до таких непристойностей. Його дочка наслідувала кумедну моду американських дівчат і потайки — всупереч його забороні — читала журнали про різні романтичні історії та кіноакторів, але вона добре вчилася й принаймні на око була шанобливою. Такао міг контролювати лише Ітімея, але хлопчик швидко вислизне з його рук і почужіє, як його брати. Такою була розплата за життя в Америці.

Тисяча дев’ятсот дванадцятого року Такао Фукуда залишив домівку й емігрував з метафізичних причин, але в його спогадах ця обставина поступово втрачала сенс, і він часто запитував себе, що спонукало його до такого категоричного рішення. Японія зробилася відкритою для чужоземних впливів, і чимало молодих людей виїздили за кордон у пошуках нових можливостей, однак у родині Фукуда залишити батьківщину вважалося непрощенною зрадою. Вони належали до військового роду, їхні предки впродовж століть проливали кров за імператорів. Такао — єдиний хлопець з чотирьох дітей, що пережили різні пошесті та нещасні випадки, — був спадкоємцем честі роду, відповідальним за батьків та сестер, і повинен був ушановувати предків перед домашнім вівтарем та під час релігійних свят. А проте п’ятнадцятирічним юнаком він відкрив для себе Оомото[7] — путь богів — нову релігію, що постала з синтоїзму й набирала популярності в Японії. Такао відчув, що нарешті віднайшов той дороговказ, що вестиме його життям. Духовні лідери, переважно жінки, напучали, що богів може бути багато — але зрештою це той самий бог — і байдуже, під якими іменами та якими обрядами їх ушановують: боги, релігії, пророки та посланці протягом історії походять з одного джерела — Вищого Бога Всесвіту, Єдиного Духа, котрий насичує все суще. З допомогою людей Бог намагається очистити та відродити гармонію Всесвіту, і коли це завдання буде виконано, Бог, людство та природа гармонійно співіснуватимуть на землі й у духовному просторі. Такао сповна віддався своїй вірі. Оомото проповідувала злагоду, досягти якої можна було лише завдяки власній доброчесності, і юнак зрозумів, що його долею не може бути військова кар’єра, якій присвячували себе мужчини його роду. Єдиним виходом, на його думку, був від’їзд, причому якнайдалі, бо залишитися й відмовитися від військової служби вважалося непробачним боягузтвом, яке стало б найбільшою ганьбою для родини. Такао спробував був пояснити це батькові, але тільки роз’ятрив старому серце, однак син із таким запалом викладав свої аргументи, що батько врешті-решт змирився з тим, що втратить його. Юнаки, котрі від’їздили, не поверталися. Ганьба змивається кров’ю. «Найкращим виходом було б самогубство», — сказав йому батько, але такий вибір суперечив принципам Оомото.

Такао дістався берегів Каліфорнії з двома парами білизни, розфарбованою від руки фотографією батьків і самурайським мечем, яким володіли сім поколінь його роду. Батько вручив меч синові в мить прощання, бо не міг передати жодній з дочок, і хай би навіть хлопець ніколи ним не скористався, зброя — само собою зрозуміло — мала належати йому. Ця скута з найкращої криці й фальцьована шістнадцять разів стародавніми майстрами катана[8] з оздобленим сріблом та бронзою руків’ям у вкритих червоним лаком дерев’яних із золотою карбівкою піхвах була єдиним скарбом родини Фукуда. Такао віз її загорнуту в мішковину, але довгу й криву катану неможливо було ні з чим сплутати. Люди, котрі під час стомливого плавання тулилися разом із ним у трюмі, ставилися до хлопця з належною пошаною, бо зброя була незаперечним доказом його славетного походження.

Щойно опинившись на березі, Такао одержав допомогу від нечисленної громади Оомото Сан-Франциско, а за кілька днів уже працював садівником з одним співвітчизником. Далеко від осудливого погляду батька, котрий вважав, що воїн не повинен бруднити руки землею, а лише кров’ю, він рішуче заповзявся опановувати новий фах, і невдовзі завоював авторитет серед ісеїв, які займалися сільським господарством. Такао був невтомним у праці, вів помірне доброчесне життя, як вимагала його релігія, й за десять років назбирав належних вісімсот доларів, щоб замовити в Японії дружину. Сваха запропонувала трьох кандидаток, і він зупинив вибір на першій, бо йому сподобалося її ім’я Хейдецо. Такао чекав її на причалі в своєму єдиному приношеному, лисніючому на рукавах і сідницях, але добротному костюмі, в налощених черевиках та в купленій у Китайському кварталі панамі. Прибула наречена виявилася на десять років молодшою за нього сільською дівчиною — міцною, миловидою, з суворою вдачею та гострою на язик, а зовсім не такою лагідною, як обіцяла сваха; Такао одразу пересвідчився в цьому. Оговтавшись від несподіванки, він виснував, що зрештою її сильний характер можна вважати навіть чеснотою.

Хейдецо з’явилася в Каліфорнії без особливих ілюзій. На пароплаві, де тулилася разом із дюжиною інших дівчат, чула моторошні історії про незайманок, як вона, котрі кидали виклик океанській стихії, щоб в Америці вийти заміж за заможних юнаків, а на причалі на них чекали старі шарпаки або й гірше — сутенери, які продавали їх у борделі або в рабство на підпільні фабрики. Хейдецо пощастило, бо Такао Фукуда надіслав їй недавній знімок і не ошукав, оповідаючи про себе; він повідомив, що може запропонувати їй життя, яке потребуватиме зусиль та праці, але чесне й не таке тяжке, як у її селі в Японії. Вони мали чотирьох дітей: спочатку на світ одне по одному з’явилися Чарльз, Мегумі та Джеймс, а згодом — коли збіг не один рік, і Хейдецо вже вважала себе неплідною — тисяча дев’ятсот тридцять другого року народився Ітімей. Пологи були передчасними, а малюк здавався таким кволим, що батьки не вірили, що він виживе, й у перші місяці не давали йому імені. Мати загартовувала сина, як могла, настоянками з трав, голкотерапією та холодною водою, аж поки той нарешті якимось дивом почав виявляти ознаки життєстійкості. Тоді, на відміну від братів, яким дали англійські імена, що легко вимовлялися в Америці, його нарекли японським. Хлопчика назвали Ітімеєм — це ім’я за кандзі[9] означає життя, світло, сяйво або зірку. З трьох років малюк плавав, наче морський вугор — спершу в басейні, а згодом у крижаних водах затоки Сан-Франциско. Батько загартовував його характер фізичною працею, любов’ю до рослин та бойовими мистецтвами.

Коли народився Ітімей, родина Фукуда насилу переживала найгірші роки великої депресії. Батьки взяли в оренду земельну ділянку під Сан-Франциско, де вирощували овочі та фруктові дерева, а продукцію возили на місцеві базари. А ще Такао підробляв, прцюючи на Беласко — першу родину, яка найняла його, коли він відділився від співвітчизника, котрий прилучив Такао до садівництва. Добра репутація прислужилася, коли Ісак Беласко звернувся до нього, щоб розбити сад на землі, яку придбав у Сі-Кліффі, наміряючись звести там будинок, де сто років житимуть його нащадки, — як жартома сказав Ісак архітекторові, не підозрюючи, що так воно й буде. В його адвокатській конторі ніколи не бракувало грошей, бо він представляв інтереси Західної компанії залізничних та морських перевезень; Ісак був одним із небагатьох підприємців, які не постраждали через економічну кризу. Гроші тримав у золоті і вкладав їх у рибальські судна, тартак, механічні майстерні, пральню й подібний бізнес. Він робив це, сподіваючись дати роботу бодай декому з тих нещасних, котрі стояли в чергах за безплатною юшкою, і таким чином допомогти їм у злиднях, однак ця альтруїстична мета мала для Беласко несподіваний зиск. Поки будівельники — згідно з безладними вказівками його дружини — зводили дім, Ісак ділився з Такао своєю мрією: на скелястому, відкритому всім вітрам і туману пагорбі розводити рослини з інших, далеких країв. Поки ця божевільна ідея була відтворена на папері, Ісак Беласко й Такао Фукуда пройнялися взаємоповагою. Вони разом читали каталоги, відбирали та замовляли на інших континентах дерева й рослини, які прибували загорнуті у вологі мішки з присталим до коріння рідним грунтом. Разом розшифровували інструкції та звели по деталях, наче розгадуючи головоломку, доставлену з Лондона скляну оранжерею. Так само разом їм випало підтримувати життя цього еклектичного райського саду.

Байдужість Ісака Беласко до суспільного життя та більшості домашніх справ, які він повністю передовірив Ліліан, компенсувалася непогамовною пристрастю до ботаніки. Він не курив і не пив, не мав видимих вад і не знав невтоленних спокус, не міг належно оцінити музику чи вишуканий стіл, і якби Ліліан дозволила, харчувався б, стоячи просто на кухні, тими самими куснем хліба й мискою юшки, що й безробітні в роки депресії. Такий чоловік був невразливий для корупції та пихатості. Йому були притаманні духовний неспокій, непогамовне бажання, вдаючись до процедурних вивертів, захистити своїх клієнтів і таємна слабкість — прагнення допомогти нужденним. Проте ці втіхи не йшли в жодне порівняння із садівництвом. Третину його бібліотеки складали книжки з ботаніки. Церемонна дружба з Такао Фукудою, що ґрунтувалася на взаємній симпатії та любові до природи, зробилася визначальною для його самовладання, стала бальзамом у професійних поразках. У своєму саду Ісак Беласко перевтілювався в скромного учня японського вчителя, котрий розкривав йому таємниці рослинного світу, які книжки з ботаніки часто не висвітлювали. Ліліан обожнювала чоловіка й дбала про нього з ніжністю закоханої жінки, але ніколи не прагла його так сильно, як у ті хвилини, коли дивилася з балкону, як він працює пліч-о-пліч із садівником. У робочому комбінезоні, чоботах і солом’яному брилі, спітнілий під пекучим сонцем чи підмоклий під мжичкою, Ісак молодшав і в очах Ліліан знову ставав пристрасним нареченим, який спокусив її в дев’ятнадцять років, чи новоженцем, котрий накинувся на неї на сходах, перш ніж вони дійшли до шлюбного ліжка.

Через два роки після Альминого приїзду Ісак Беласко зробив Такао Фукуду своїм партнером, щоб разом створити квітництво, мріючи, що воно стане найкращим у Каліфорнії. Передусім треба було купити кілька ділянок землі на ім’я Ісака, щоб оминути закон тисяча дев’ятсот тринадцятого року, який забороняв ісеям набувати громадянство, володіти землею та купувати власність. Для Фукуди це була унікальна можливість, а для Беласко розумна інвестиція, як і інші, що він робив у драматичні роки великої депресії. Його ніколи не цікавили коливання на біржі, він волів вкладати гроші в робочі місця. Ісак і Такао домовилися — коли Чарльз, старший син у родині Фукуда, досягне повноліття, і вони зможуть викупити у Беласко його частку за поточною ціною — переписати квітництво на нього та ліквідувати спільне підприємство. Народжений у США Чарльз мав американське громадянство. Це була угода двох джентльменів, скріплена простим рукостисканням.

До саду Беласко не доходила кампанія, розв’язана проти японців, яких звинувачували в безчесній конкуренції з американськими фермерами та рибаками, у непомірній хтивості, що загрожувала цнотливості білих жінок, у розбещенні суспільства східними, антихристиянськими звичаями. Альма гадки не мала про ці пересуди впродовж двох років після прибуття до Сан-Франциско, аж до того дня, коли родина Фукуда перетворилася раптом на жовту загрозу. На той час вони з Ітімеєм встигли зробитися нерозлучними друзями.

Несподіваний напад Японської імперії на Перл-Ґарбор у грудні тисяча дев’ятсот сорок першого року знищив вісімнадцять кораблів, залишив дві з половиною тисячі убитих і тисячу поранених, і менш ніж за добу змінив ізоляціоністські погляди американців. Президент Рузвельт оголосив війну Японії, а за кілька днів Гітлер і Муссоліні, союзники Імперії Сонця, що сходить, оголосили війну США. Країна мобілізувалася для війни, яка вже вісімнадцять місяців знекровлювала Європу. Масова реакція жаху, що її напад Японії викликав серед американців, підживлювалася істерією преси, яка попереджала про неминуче вторгнення «жовтих» на Тихоокеанське узбережжя. Існуюча понад сторіччя ненависть до азіатів посилилася. Японців, які багато років жили в країні, їхніх дітей та онуків стали підозрювати в шпигунстві й у співробітництві з ворогом. Невдовзі розпочалися облави та арешти. Достатньо було виявити в човні короткохвильовий радіоприймач — єдиний засіб зв’язку рибалок з берегом, щоб заарештувати власника. Динаміт, за допомогою якого селяни очищали поля від стовбурів та кам’яних брил, слугував доказом терористичної діяльності. Конфісковували геть усе — від мисливських рушниць до кухонних ножів і металевих інструментів, а ще біноклі, фотоапарати, обрядові статуетки, церемонійні кімоно, документи чужою мовою. Через два місяці Рузвельт підписав розпорядження з міркувань військової безпеки вивезти всіх осіб японського походження з Тихоокеанського узбережжя — Каліфорнія, Орегон, Вашингтон — де існувала загроза вторгнення японської армії. Військовою зоною проголошувалися також Арізона, Айдахо, Монтана, Невада та Юта. Армії надавалися три тижні на будівництво необхідних пристановищ.

У березні Сан-Франциско прокинулося обклеєне оголошеннями про евакуацію японського населення, сенсу яких Такао й Хейдецо не могли второпати, але Чарльз їм усе розтлумачив. До від’їзду заборонялося без спеціального дозволу віддалятися від своїх домівок далі, ніж на вісім кілометрів; крім того, від восьмої вечора до шостої ранку вони мусили дотримуватися комендантської години. Власті почали вдиратися в оселі й конфісковувати майно; заарештовували й вивозили в невідомому напрямку впливових людей, які могли підбурювати до зради — голів громад, директорів підприємств, викладачів, священиків; вдома залишалися безпорадні жінки та діти. Японці мусили швидко розпродати за втратними цінами майно та позачиняти крамнички. Невдовзі ці люди виявили, що їхні банківські рахунки заблоковані, а самі вони розорені. Квітництво Такао Фукуди й Ісака Беласко так і не стало реальністю.

У серпні переселили понад сто двадцять тисяч чоловіків, жінок і дітей; стариків витягали з лікарень, малюків — із сиротинців, а психічнохворих — з притулків: всіх їх кинули до концентраційних таборів у місцевостях, віддалених від внутрішніх регіонів країни; а тим часом у містах залишилися химерні квартали з безлюдними вулицями та порожніми будинками — там никали кинуті амулети й примарні духи предків, які дісталися Америки разом із емігрантами. Цих заходів було вжито, щоб убезпечити Тихоокеанське узбережжя, а водночас і японців, які могли стати жертвами гніву решти населення; йшлося про тимчасове вирішення проблеми, і керувалися при цьому міркуваннями гуманності. Таким був офіційний дискурс, однак мова ненависті вже поширилася. «Гадюка завжди гадюка, хоч би де вона відкладала яйця. Американський японець, народжений від японських батьків, вихований в японських традиціях, який живе у запозиченому в Японії середовищі, неодмінно, за найрідшими винятками, зростає як японець, а не як американець. Всі вони вороги». Досить було мати народженого в Японії прадіда, щоб потрапити до категорії гадюк.

Щойно Ісак Беласко дізнався про переселення, він прийшов до Такао запропонувати допомогу й запевнити, що від’їзд триватиме недовго, бо переселення є антиконституційним і порушує принципи демократії. Японський компаньйон відповів гостеві доземним поклоном, глибоко зворушений дружбою цього чоловіка, адже за останні тижні його родина терпіла образи, зневагу та агресію з боку інших білих. Shikata ga nai[10], відказав Такао. Таким було гасло його одноплемінників у годину лихоліття. А що Беласко наполягав, він наважився попросити про особливу послугу: аби Ісак дозволив закопати меч роду Фукуда в саду в Сі-Кліффі. Такао вдалося схоронити зброю від агентів, які обшукували дім, але її належало переховати в надійніше місце. Меч був свідченням мужності його предків, які проливали кров за імператора, і не можна було допустити, щоб з нього глумилися.

Того ж вечора родина Фукуда в білих кімоно послідовників Оомото з’явилася в Сі-Кліффі, де їх зустріли Ісак і Натаніель — обидва в темних костюмах, на головах ярмулки, які вони напинали в тих виняткових випадках, коли йшли до синагоги. Ітімей у прикритому шматкою кошику тримав кота, якого передав Альмі на тимчасове зберігання.

— Як його звати? — поцікавилася дівчинка.

— Неко. По-японськи, це кіт.

Ліліан з дочками в одній з віталень частувала чаєм Хейдецо та Мегумі, а Альма, не розуміючи до пуття, що відбувається, але відчуваючи урочистість миті, скрадалася в тіняві дерев за чоловіками, не випускаючи з рук кошик із котом. Чоловіки, підсвітлюючи стежку парафіновими світильниками, спустилися пагорбом до невеликої ями, виритої в тому місці, звідки добре було видно море. Попереду йшов Такао, тримаючи перед собою загорнутий у білий шовк меч, за ним простував Чарльз із металевим футляром, покликаним уберегти зброю, далі йшли Джеймс та Ітімей, а Ісак з Натаніелем замикали процесію. Такао, не ховаючи сліз, молився кілька хвилин, а тоді поклав меч до футляра, який тримав старший син, й став навколішки, схиливши голову до землі; тим часом Чарльз і Джеймс опустили катану в яму, а Ітімей закидав її жменями землі. Потім усі разом засипали яму й лопатами зрівняли схованку із землею. «Завтра я посаджу тут хризантеми, щоб означити місце», — уривчастим від хвилювання голосом мовив Ісак Беласко, допомагаючи Такао підвестися.

Альма не насмілилася підбігти до Ітімея, бо інтуїція підказала їй, що жінкам заборонено брати участь у цій церемонії. Вона зачекала, коли чоловіки зайшли в дім, а тоді, вчепившись в Ітімея, потягнула товариша в темний закуток. Хлопчик пояснив їй, що не прийде наступної суботи ані іншого дня, і це триватиме якийсь час, можливо, кілька тижнів або й місяців, і що їм так само невільно розмовляти по телефону. «Але чому? Чому?» — кричала Альма, термосячи його, однак Ітімей не міг їй відповісти. Він і сам не знав, чому вони мають виїздити й куди.