Японський коханець

У п’ятницю Ірина Базілі приїхала до Лак-хаузу рано, щоб до початку робочого дня глянути одним оком на Альму. Жінка вже не потребувала її, щоб убратися, але була вдячна, коли дівчина забігала на першу ранкову чашку чаю. «Одружися з моїм онуком, Ірино, ти зробиш послугу всій родині Беласко», — не вгавала Альма. Ірина мусила б пояснити, що ніяк не може подолати страхи минулого, але, якби згадала про це, то згоріла б від сорому. Як було наважитися сказати старій, що сховані зазвичай у своїх лігвах, виплодки її пам’яті витикають черепашачі голови, щойно вона схоче віддатися коханню з її внуком? Сет розумів, що Ірина не готова говорити, й припинив наполягати на консультації психіатра; вдовольнявся тим, що був її повірником. Що ж, можна зачекати. Ірина запропонувала йому кінську дозу: дивитися разом зняте її вітчимом відео, яке досі поширювалося в Інтернеті, змушуючи Ірину страждати, але Сет боявся, що, випущені на волю, ці страхіття стануть неконтрольованими. Його метод лікування полягав у тому, щоб просуватися поволі, з любов’ю й добрим гумором, тож рухалися вони, наче в танці — два кроки вперед, один назад, але спали вже разом і незрідка прокидалися, лежачи в обнімку.

Того ранку Ірина не застала Альму в помешканні, не було й сумки, з якою та вирушала на таємні побачення, ані шовкових нічних сорочок. Вперше не було й портрета Ітімея. Дівчина здогадувалася, що Альминої автівки на парковці теж немає, проте не сполошилася, бо Альма вже твердо стояла на ногах, і виснувала, що Ітімей, либонь, чекає на неї. Отже жінка не сама.

В суботу Ірина не мала чергування в Лак-хаузі й спала до дев’ятої ранку — таку розкіш дозволяла собі у вихідні відтоді, як оселилася в Сета й припинила мити собак. Він розбудив її, принісши в ліжко кухоль кави з молоком, і присів поруч, щоб разом спланувати день. Сет повернувся з гімнастичного залу, щойно з-під душу, з вологим волоссям, збуджений після вправ, не підозрюючи, що у них з Іриною не буде жодних планів на цей день, який стане днем прощання. Задзвонив телефон: Ларрі Беласко повідомив синові, що бабусина автівка з’їхала з заміської траси і впала в яр з п’ятнадцятиметрової висоти.

— Вона у реанімаційному відділенні головної лікарні округу Марін, — додав Ларрі.

— Щось серйозне? — сполошився Сет.

— Так. Автівка перетворилася на брухт. Не розумію, що мама там робила.

— Вона була сама, тату?

— Так.

Коли приїхали до лікарні, Альма була притомна й при добрій пам’яті, хоча доза знеболюючих препаратів, які через крапельницю вливали їй у вену, за словами лікаря, звалила б віслюка. Альма не могла уникнути удару. Якби машина була важчою, можливо, він був би не такий потужний, але маленький «смарт» лимонного кольору розбився, і її, прив’язану паском безпеки, сплющило. Поки решта родичів журилася в чекальні, Ларрі пояснив Сетові, що існує крайній спосіб: зробити Альмі розтин, повернути зміщені органи на їхні місця й тримати рану відкритою кілька днів, поки спаде запалення і вдасться провести хірургічне втручання. Потім можна буде прооперувати поламані кості. Ризик, дуже великий, якби йшлося про молоду людину, набагато зростав у випадку Альми, якій було за вісімдесят. Хірург, котрий прийняв її до лікарні, не наважувався на таке. Кетрін, яка приїхала негайно разом з Ленні Білєм, вважала таке втручання непотрібною жорстокістю; залишалося підтримувати Альму так, щоб їй якнайменше дошкуляв біль, і чекати кінця, що не забариться. Ірина залишила Кеті з родиною обговорювати ідею транспортування Альми до Сан-Франциско, де існувало більше можливостей, а сама тихенько зайшла до палати.

— Вам боляче? — прошепотіла дівчина. — Зателефонувати Ітімею?

Альма дихала з допомогою кисневої подушки, але була сама й на мигах показала Ірині, щоб та наблизилася. Ірина намагалася не думати про понівечене тіло під ковдрою, зосередилася на обличчі — неушкодженому й начебто покрасивілому.

— Кірстен, — пробурмотіла Альма.

— Ви хочете, щоб я привезла Кірстен? — здивувалася Ірина.

— І нехай мене не чіпають, — виразно проказала Альма, перш ніж, знесилена, заплющила очі.

Сет зателефонував братові Кірстен, і надвечір той привіз її до лікарні. Жінка сіла на єдиний у палаті стілець, терпляче чекаючи вказівок, як робила це місяцями в майстерні до того, як почала працювати з Кетрін Хоп у клініці болю. В якусь мить, коли крізь шибку вже пробивалися останні сонячні промені, Альма прокинулася від одурманюючого сну. Обвела поглядом усіх, хто зібралися біля неї, силкуючись упізнати родину, Ірину, Ленні, Кеті й, здавалося, пожвавішала, угледівши Кірстен. Та наблизилася до ліжка, взяла не під’єднану до крапельниці Альмину руку й почала обціловувати від пальців до ліктя, сумно запитуючи, чи Альма, бува, не захворіла, чи вона одужає, й весь час повторюючи, що сильно її любить. Ларрі спробував був відсторонити Кірстен, але Альма ледь чутно попросила залишити їх наодинці.

Перші дві ночі в палаті почергово чатували Ларрі, Доріс і Сет, але на третю Ірина зрозуміла, що рідні вже на межі сил, і зголосилася посидіти з Альмою, яка після появи Кірстен більше не говорила, а тільки дрімала, важко дихаючи, наче стомлений собака, і прощаючись з життям. «І жити важко, і помирати», — подумала Ірина. Лікар запевняв, що жінка не відчуває болю, бо вся нашпигована знеболюючими.

Нарешті гамір, що долинав ззовні, затих. Палата стояла занурена в напівтемряву, хоча коридор освітлювали потужні лампи й голубі екрани комп’ютерів на посту медичних сестер. Гул кондиціонера, важке дихання Альми та зрідка кроки й приглушені голоси за дверима були єдиними звуками, що долинали до Ірини. Їй дали плюшову ковдру й диванну подушку, щоб вона могла вмоститися якнайзручніше, але спати, сидячи на стільці в душній палаті, було неможливо. Дівчина сіла на підлогу й, притулившись до стіни, стала думати про Альму: ще три дні тому це була пристрасна жінка, яка помчалася на повній швидкості, щоб зустрітися з коханцем, а тепер вона помирала, лежачи на смертному одрі. Прокинувшись на якусь мить і перш ніж знову поринути в одурманюючий сон, Альма попросила напомадити їй губи, бо Ітімей прийде по неї. Ірина відчула неймовірну полегкість, її огорнула хвиля любові до цієї фантастичної старої, ніжність онуки, дочки, сестри, подруги, а по щоках і шиї дівчини текли сльози. Ірина хотіла, щоб Альма померла миттєво й звільнилася від мук, і водночас — щоб Альма ніколи не помирала, щоб її понівечені органи й поламані кості якимось дивом стали на свої місця, щоб жінка ожила й вони разом повернулися до Лак-хаузу й знову жили так, як досі. Ірина приділятиме їй більше часу, не залишатиме її саму, поспитає в неї всі її секрети, знайде їй нового кота, точнісінько такого, як Неко, і подбає, щоб вона щотижня отримувала свіжі гарденії, не кажучи, хто їх надсилає. Всі, кого дівчина втратила в цьому житті, були тепер з нею, намагаючись розрадити її в горі: землистого кольору дід з бабою, Жак Девін зі своїм топазовим скарабеєм, старики, померлі в Лак-хаузі за останні три роки, Неко з вигнутим хвостом і втішливим нявчанням, навіть її матір, Радміла, якій вона вже все пробачила, але про яку багато років нічого не чула. Їй хотілося, щоб у цю мить поруч був Сет, і вона могла познайомити його з тими, кого він не знав, і відпочити, спершись на його руку. Ірину охопив сум, і вона заснула, скулившись у кутку. Не чула, як до палати заходила медсестра, яка постійно контролювала стан Альми, поправляла їй крапельницю, міряла температуру й тиск, давала знеболюючі препарати.

В найтемнішу годину ночі, загадкову годину, коли час стає зовсім тонким, і розсувається завіса між цим світом і світом привидів, нарешті прийшов той, кого Альма чекала. У своїх пантофлях він увійшов так тихо, що Ірина б не прокинулася, якби не хрипкий зойк Альми, яка відчула його близькість. Іті! Він стояв біля ліжка, схилившись над нею, але Ірина, котра бачила тільки профіль, упізнала б його де завгодно, будь-якої миті, бо також чекала на нього. Він був такий самий, як вона уявляла, коли роздивлялася портрет у срібній рамці — середнього зросту, з міцними плечима, шорстким сивим волоссям, зеленуватою в світлі монітора шкірою і шляхетним спокійним обличчям. Ітімей! Їй здалося, що Альма розплющила очі й повторила його ім’я, але дівчина не була певна цього й зрозуміла, що в цю мить прощання їх слід залишити наодинці. Вона обачно підвелася, щоб не потурбувати їх, і вислизнула з палати, причинивши за собою двері. Зачекала в коридорі, пройшлася туди-сюди, щоб розім’яти затерплі ноги, випила два стакани води з балону коло ліфту, потім повернулася на свій пост біля Альминих дверей.

О четвертій ранку з’явилася чергова медсестра, дебела негритянка, що пахла духмяним хлібом. Ірина заступила їй путь. «Будь ласка, нехай вони ще трохи побудуть самі», — попросила й почала плутано розповідати про коханця, який прийшов, щоб бути разом з Альмою на останньому відтинку її життя. «Не треба їм заважати». «О цій порі відвідувачів немає», — заперечила медсестра й, відсторонивши Ірину, розчахнула двері. Ітімей пішов, наповнивши повітря в палаті своєю відсутністю.

Альма пішла разом з ним.

Рідні чатували біля Альми кілька годин у будинку в Сі-Кліффі, де вона прожила майже все життя. Проста соснова труна стояла в їдальні, освітлена вісімнадцятьма свічками в тих самих масивних срібних менорах, які родина запалювала в дні традиційних свят. Беласко, які взагалі не надто відзначалися побожністю, дотрималися обряду відповідно до настанов рабина. Альма не раз казала, що хоче відправитися з ліжка одразу на цвинтар, без жодних церемоній у синагозі. Дві співчутливі жінки з Хевра кадіша[36] обмили та вбрали тіло в скромний саван з білого полотна без кишень, що символізує рівність усіх перед смертю та зречення матеріальних благ. Ірина непомітною тінню стояла позаду Сета, приголомшеного болем, ошелешеного несподіваним відходом своєї невмирущої бабусі. Хтось із родини стояв поруч із нею, бо треба було дати час духові відокремитися й попрощатися з тілом, доки надійде мить везти небіжчицю на цвинтар. Квітів не було, адже вони вважаються чимось легковажним, однак на цвинтар, де рабин прочитав коротку молитву «Даян хаемет»[37], Ірина прихопила гарденію. Труну опустили в яму поруч з могилою Ісака Беласко, і коли рідні наблизилися, щоб кинути жменьку землі, Ірина зронила гарденію на труну своєї приятельки. Того вечора почалася шіва, семиденна жалоба за небіжчицею. Несподівано Ларрі й Доріс попросили Ірину залишитися з ними, щоб розрадити Сета. Як і інші члени родини, Ірина прикріпила на грудях клапоть подертої тканини — символ жалоби.

На сьомий день, прийнявши всіх відвідувачів, які щовечора тяглися до будинку, щоб висловити співчуття, родина Беласко ввійшла в звичний ритм, і кожен повернувся до своїх справ. Через місяць після похорону вони запалили на честь Альми свічу, а через рік влаштували скромну церемонію, встановивши на могилі табличку з її іменем. На той час більшість знайомих уже рідко згадували її; Альма залишалася живою у своїх тканках, у невідступних спогадах внука Сета й у серцях Ірини Базілі та Кірстен, котра так ніколи й не збагнула, куди поділася її подруга. Під час шіви Ірина й Сет нетерпляче чекали появи Ітімея Фукуди, але минули сім днів, а той так і не з’явився.

Після традиційної жалоби Ірина передусім поїхала до Лак-хаузу по Альмини речі. Ганс Фойгт дав їй кілька днів відгулів, але невдовзі вона мусила повернутися на роботу. Помешкання стояло таке, як його залишила Альма, бо Лупіта Фаріас не хотіла там прибирати, поки рідні не заберуть речей небіжчиці. Нечисленні меблі, придбані колись не так для оздоблення невеличкого помешкання, як через необхідність, мали опинитися в крамниці забутих речей, за винятком крісла абрикосового кольору, в якому минули останні роки кота і яке Ірина вирішила віддати Кеті, бо тій воно завжди подобалося. Дівчина складала до валіз широкі брюки, полотняні туніки, довгі безрукавки з шерсті лами, шовкові шалики, запитуючи себе, хто це все успадкує — їй хотілося бути ставною, як Альма, щоб мати можливість носити її одяганки, зробитися такою як вона й користуватися червоною помадою та парфумами з ароматом бергамота й помаранчі. Інші речі Ірина поклала до коробок — приїхати по них мав шофер родини Беласко. Тут були альбоми, в яких відбивалося Альмине життя, документи, книжки, похмурий малюнок табору в Топазі й ще дещо. Ірина завважила, що Альма з властивою їй серйозністю підготувала свій відхід — жінка позбулася всього другорядного, залишивши тільки найнеобхідніше, упорядкувала свої речі й свої спогади. За тиждень жалоби Ірина мала досить часу, щоб оплакати Альму, але зараз, підсумовуючи її перебування в Лак-хаузі, дівчина знову прощалася з нею, і це було так, наче вона вдруге її ховала. Засмучена, сіла серед коробок і валіз й розкрила сумку, яку Альма завжди брала з собою, коли тікала з Лак-хаузу: поліція знайшла сумку в понівеченому «смарті», й Ірина привезла її з лікарні. В сумці лежали Альмини нічні сорочки, лосьйон, креми, пара змінної білизни та портрет Ітімея в срібній рамці. Скло розбилося. Дівчина обережно прибрала уламки й витягнула фотографію, прощаючись заразом і з цим таємничим коханцем. Аж раптом їй у руки впав лист, який Альма ховала за знімком.

В цю мить хтось штовхнув напівпрочинені двері, і до помешкання боязко зазирнула голова Кірстен. Ірина підвелася, і жінка схвильовано, як завжди, коли віталася, її обійняла.

— Де Альма?

— На небі, — це було єдине пояснення, що спало на думку Ірині.

— А коли вона вернеться?

— Вона не вернеться, Кірстен.

— Ніколи?

— Ніколи.

Безневинне лице Кірстен спохмурніло. Вона зняла окуляри, протерла їх краєм блузки, почепила знову й наблизила обличчя до Ірининого, щоб краще її бачити.

— Точно ніколи?

— Точно. Але тут у тебе багато друзів, Кірстен, і ми всі тебе любимо.

Жінка зробила знак, щоб Ірина зачекала, й пошкандибала галереєю до колишнього дому шоколадного магната, де тепер містилася клініка болю. Повернулася за чверть години з наплічником за спиною, задихаючись, бо її надто велике серце не витримувало швидкості. Кірстен зачинила двері, засунула защіпку, обережно запнула фіранку і піднесла палець до губ, показуючи Ірині, що та повинна мовчати. Потім передала їй наплічник і по-змовницьки посміхнулася, сховавши руки за спину та погойдуючись на підборах. «Це тобі».

Ірина відкрила наплічник, побачила перев’язані резинкою пакети й здогадалася, що це ті самі листи, які регулярно одержувала Альма, а вона з Сетом марно шукали — листи від Ітімея. Листи не загубилися назавжди в банківському сейфі, чого вони найбільше боялися, а зберігалися у найнадійнішому в світі місці — у наплічнику Кірстен. Ірина зрозуміла, що Альма, знаючи, що помирає, довірила їх Кірстен і вказала, кому віддати. Чому саме їй? Чому не синові чи онуку, а їй? Вона зрозуміла це як посмертне послання Альми, яка в такий спосіб хотіла сказати, як любить її, як їй довіряє. Дівчині здалося, що в її єстві щось розколюється, наче тріснутий глиняний глек, а її вдячне серце надимається, мов прозора актинія. Перед цим доказом дружби в Ірини виникло відчуття власної гідності, як у її безневинні часи; примари минулого почали відступати, й жахлива влада, яку мали над нею знімки вітчима, зменшилася до своїх реальних розмірів здобичі для безвісних істот — безіменних, бездушних, безсилих.

— Господи, Кірстен! Уявляєш, я понад півжиття боялася чогось примарного.

— Це тобі, — повторила Кірстен, показуючи на вміст наплічника.

Того дня, коли Сет повернувся додому, Ірина обхопила руками його шию й поцілувала з незнаною доти радістю, здавалося б, не надто доречною в ці дні жалоби.

— Маю для тебе сюрприз, Сете.

— Я теж. Але спочатку твій.

Ірина нетерпляче повела його до столу з чорного граніту на кухні, на якому лежали пакети з наплічника.

— Це Альмини листи. Я чекала на тебе, щоб їх розпечатати.

Пакети були пронумеровані. Їх було одинадцять — по десять листів у кожному, за винятком першого, де лежали шість листів і кілька малюнків. Вони вмостилися на дивані й почали переглядати листи в тому порядку, як залишила їх власниця. Зі ста чотирнадцяти послань деякі виявилися короткими, інші докладними, якісь містили більше інформації, якісь менше, і підписані вони були просто Іті. Листи з першого пакету, написані дитячим почерком на вирваних із зошита аркушах у клітинку, надходили з Танфорана й Топаза, і цензори так попрацювали над ними, що зміст було годі зрозуміти. У малюнках уже тоді прозирали виразні чіткі лінії того стилю, яким вирізнялася картина, що була з Альмою в Лак-хаузі. Щоб прочитати всю кореспонденцію, знадобилося б кілька днів, але при побіжному огляді вони завважили, що решта листів була датована різними періодами, починаючи з тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року; йшлося про сорок з перервами років листування, позначеного однією спільною рисою: це були любовні послання.

— За портретом Ітімея я знайшла ще один лист, датований дві тисячі десятим роком. Але всі ці листи старі й надіслані на адресу будинку Беласко в Сі-Кліффі. А де ті, які Альма одержувала останні три роки в Лак-хаузі?

— Гадаю, це вони ж, Ірино.

— Не розумію.

— Бабуся все життя зберігала листи Ітімея, що надходили до Сі-Кліффа, бо весь час мешкала там. Потім, коли перебралася до Лак-хауза, вона почала через певні проміжки часу пересилати їх собі сама, по одному, в тих жовтих конвертах, які ми з тобою бачили. Альма одержувала їх, читала й зберігала так, наче вони надійшли вперше.

— Навіщо вона б це робила, Сете? Альма була при повному розумі. Вона не виявляла жодних ознак старечого слабоумства.

— Саме це й дивовижно, Ірино. Вона чинила так цілком свідомо і з певною метою — щоб підтримувати живою ілюзію великого кохання, яке пронесла крізь усе життя. Ця, наче зроблена з твердої криці, стара в глибині душі була неймовірно романтичною. Я переконаний, що й гарденії вона надсилала щотижня собі сама, а ці її втечі з Лак-хаузу були не до коханця: вона їздила до халабуди в Пойнт-Реєсі, щоб воскресити давні зустрічі, вимріяти їх, оскільки не могла розділити з Ітімеєм.

— Чому не могла? Вона їхала до нього, коли трапилася аварія. Ітімей приходив до лікарні попрощатися з нею, я сама бачила, як він її поцілував, вони кохали одне одного, Сете.

— Ти не могла цього бачити, Ірино. Мене здивувало, що цей чоловік начеб не знав про смерть бабусі, хоча газети повідомляли про неї. Якщо він кохав її так, як нам здається, то мав би прийти на похорон або висловити свої співчуття рідним в один із днів шіви. Я вирішив розшукати його сьогодні ж, хотів познайомитися й розвіяти деякі сумніви стосовно бабусі. Це нескладно, досить було завітати до квітництва родини Фукуда.

— Воно досі існує?

— Так. Ним керує Пітер Фукуда, син Ітімея. Коли я назвався, він дуже люб’язно мене прийняв, бо чув про родину Беласко, й покликав свою матір, Дельфіну. Це привітна, симпатична пані з лицем того азійського типу, які, здається, ніколи не старіють.

— Дружина Ітімея. Альма розповідала, що познайомилася з нею на похороні твого прадіда.

— Вона не дружина Ітімея, Ірино, а вдова. Ітімей помер три роки тому від інфаркту.

— Це неможливо, Сете! — скрикнула дівчина.

— Він помер приблизно тоді ж, коли бабуся переїхала до Лак-хаузу. Мабуть, ці події пов’язані між собою. Гадаю, останній лист, який Альма одержала в дві тисячі десятому році, був прощальним.

— Але я бачила Ітімея в лікарні!

— Ти бачила те, що хотіла бачити, Ірино.

— Ні, Сете. Я певна, що то був він. Сталося от що: кохання Альми було таким сильним, що Ітімей прийшов по неї.

8 січня 2010 року

Який розкішний і легковажний світ, Альмо! Він усе крутиться й крутиться. Незмінне у ньому лише те, що все змінюється. Це загадка, яку ми здатні оцінити тільки в стані спокою. Зараз я переживаю дуже цікавий етап. Мій дух зачаровано спостерігає зміни в моєму тілі, але спостерігає не здаля, а зсередини. Мій дух і моє тіло разом у цьому процесі. Вчора ти сказала мені, що сумуєш за юнацькою ілюзією безсмертя. Я — ні. Я втішаюся своїм нинішнім станом людини зрілої, щоб не сказати старої. Якби мені судилося померти через три дні, чим би я наповнив ці три дні? Нічим! Я звільнився б від усього, крім кохання.

Ми багато разів повторювали, що кохати одне одного — наша доля, ми кохали одне одного в попередньому житті й будемо разом у майбутньому. А може, ні минулого, ні майбутнього не існує, і все відбувається одночасно у нескінченних вимірах Всесвіту. В такому разі ми разом постійно, назавжди.

Це фантастично — жити. Нам усе ще по сімнадцять років, моя Альмо.

Іті