Японський коханець

Сповідь

Наступного дня Альма не повернулася до Лак-хаузу і навіть не зателефонувала, щоб запитати про Неко. Кіт не їв три дні й насилу ковтав воду, яку Ірина вливала йому за допомогою шприца; ліки не допомагали. Дівчина хотіла була попросити Ленні Біля відвезти її з котом до ветеринара, коли до Лак-хаузу завітав Сет — свіжий, поголений, у чистому вбранні й з покаянним лицем: йому було соромно за вчорашнє.

— Я щойно дізнався, що вміст алкоголю в саке — вісімнадцять відсотків.

— Ти на мотоциклі?— урвала молодика Ірина.

— Так. Він стояв там, де ми його залишили.

— Відвези мене до ветеринара.

Їх прийняв лікар Каллет, той самий, який за кілька років перед тим ампутував лапу Софії. Це не було збігом обставин: ветеринар працював волонтером у тій організації, що підшукувала господарів для собак із Румунії, і Ленні порекомендував його Альмі. Лікар Каллет діагностував кишкову блокаду; кота треба було негайно оперувати, але Ірина не могла взяти на себе таке рішення, а Альмин мобільний телефон не відповідав. Тоді втрутився Сет: він заплатив належні сімсот доларів і передав кота медсестрі. Невдовзі Сет уже сидів з Іриною в кав’ярні, де та працювала, перш ніж перейшла до Альми. До них підійшов Тім, який за три роки так і не зробив кар’єри.

Сетів шлунок ще не оговтався від саке, але голова була ясною, і молодик дійшов висновку, що його обов’язок дбати про Ірину, і з цим не можна зволікати. Він був закоханий не так, як раніше в інших жінок, коли хіть не залишала місця для ніжності. Він жадав її й чекав, коли Ірина вийде на вузьку стежку еротики, однак терплячістю нічого не домігся; настав час перейти до активних дій або остаточно відмовитися від дівчини. Щось у минулому Ірини гальмувало її; іншого пояснення цього тваринного страху перед близькістю не існувало. Сета спокушала ідея вдатися до своїх нишпорок, однак Ірина не заслуговувала на таку підступність. Він знав, що загадку колись буде розгадано, й проковтнув запитання, але йому набридло робити припущення. Передусім треба було витягти її з того гадючника. Сет приготував свої аргументи, наче збирався виступати в суді, але опинившись з Іриною віч-на-віч, дивлячись на її лукаве личко й жалюгідний капелюшок, геть забув припасену промову й зненацька запропонував їй перебратися до нього.

— Моє помешкання зручне й просторе, ти матимеш свою кімнату й власну ванну. Безкоштовно.

— В обмін на що? — недовірливо спитала Ірина.

— Ти працюватимеш на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Книгу про родину Беласко. Тут треба багато що з’ясовувати, а я не маю часу.

— Я працюю сорок годин на тиждень у Лак-хаузі і ще дванадцять з твоєю бабусею, а по вихідних мию собак і збираюся поступити на вечірні курси. Я маю менше часу, ніж ти, Сете.

— Ти могла б кинути все, крім бабусі, й зайнятися моєю книгою. Матимеш оселю й добру платню. Я хочу пожити в помешканні разом з жінкою, бо ще ніколи не пробував, а варто трохи попрактикуватися.

— Бачу, тебе вразила моя кімната. Але я не хочу, щоб ти мене жалів.

— Я не жалію. Зараз я на тебе серджуся.

— Ти хочеш, щоб я кинула роботу, надійний заробіток, кімнату за усталену плату, яку я насилу знайшла, і перебралася до тебе, щоб потім опинитися на вулиці, коли набридну тобі. Чудова ідея.

— Нічого ти не розумієш, Ірино!

— Ні, розумію, Сете. Тобі потрібна секретарка, з якою можна спати.

— Бог з тобою, Ірино! Я ні про що не проситиму, але попереджаю, що готовий розвернутися й піти з твого життя. Тобі відоме моє почуття до тебе, це навіть бабусі видно.

— Альмі? А до чого тут вона?

— Це була її ідея. Я збирався запропонувати тобі вийти за мене, та й по всьому, а вона порадила, щоб ми спробували пожити разом рік чи два. Мовляв, ти матимеш час, щоб звикнути до мене, а мої батьки — щоб звикнути, що ти бідна і не єврейка.

Ірина навіть не спробувала стримати сльози. Уткнулась обличчям у зчеплені на столі руки, потерпаючи від головного болю, що посилився за останні години, охоплена розбіжними почуттями: ніжністю та вдячністю до Сета, соромом через власну мізерність, безпорадністю перед майбутнім. Чоловік пропонував їй любов, як у романах, але це було не для неї. Вона могла любити стариків у Лак-хаузі, Альму Беласко, небагатьох приятелів, приміром, Тіма, який зараз занепокоєно позирав на неї з-за шинквасу, своїх діда й бабу, що знайшли пристановище в стовбурі секвойї, Неко, Софію й інших тварин у Лак-хаузі; могла любити Сета сильніше, ніж будь-кого в світі, але не сповна.

— Що з тобою, Ірино? — розгублено спитав Сет.

— Ти тут ні до чого. Це пов’язано з минулим.

— Розкажи мені.

— Навіщо? Це не має значення, — дівчина висякнулася в паперову серветку.

— Це має велике значення, Ірино. Вчора ввечері я хотів узяти тебе за руку, і ти ледь не вдарила мене. Звичайно, ти мала рацію, я напився, як свиня. Вибач. Присягаюсь, таке ніколи не повториться. Я три роки кохаю тебе, ти це чудово знаєш. Чого чекаєш ти, щоб полюбити мене? Обережно, люба, я можу знайти іншу дівчину з Молдавії — їх тисячі, готових вийти заміж, щоб отримати американську візу.

— Гарна ідея, Сете.

— Зі мною ти будеш щасливою. Я найдобріша істота в світі і зовсім не шкідлива.

— Жоден американський адвокат на мотоциклі не може бути нешкідливим, Сете. Але ти й справді фантастична людина.

— Отже ти згодна?

— Я не можу. Якби ти знав мої причини, то втік би, не озираючись.

— Спробую відгадати: заборонена торгівля екзотичними тваринами на межі вимирання? Байдуже. Поїдьмо оглянеш моє помешкання, а тоді вирішуй.

Помешкання в новочасному будинку на бульварі Ембаркадеро з конс’єржем і огранованими дзеркалами в ліфті було таким бездоганним, що, здавалося, тут ніхто не живе. Крім шкіряного дивана кольору шпинату, великого телевізора, столу зі скляною стільницею, на якій стояли акуратні стоси журналів і книжок, та кількох данських світильників, у цій пустелі з великими вікнами й паркетною підлогою не було нічого. Жодних килимів, картин, прикрас чи рослин. Оздобою кухні були стіл з чорного граніту й чудовий набір мідних казанків і пателень, в яких ніхто не куховарив: вони звисали з прикріплених до стелі гачків. Ірина з цікавості зазирнула до холодильника й побачила там помаранчевий сік, пляшку білого вина і пакет знежиреного молока.

— Ти іноді їси щось ситне, Сете?

— Так, у батьків або в ресторані. Тут, як каже моя мама, бракує жіночої руки. Ти вмієш готувати, Ірино?

— Картоплю й капусту.

Кімната, що, за словами Сета, на неї чекала, була стерильною та незайманою, як усе помешкання: широке ліжко, устелене грубою стьобаною ковдрою та подушками трьох відтінків кольору кави, що аж ніяк не додавали кімнаті радості, нічний столик і металевий стілець. На стіні пісочного кольору висіла одна з чорно-білих Альминих фотографій, зроблених Натаніелем Беласко, але на відміну від решти, що здалися Ірині дуже відвертими, ця відтворювала тільки профіль дрімаючої Альми. Фотографія була єдиною прикрасою в Сетових володіннях.

— Скільки часу ти тут живеш?

— П’ять років. Тобі подобається?

— Вид вражаючий.

— Але помешкання видається тобі надто холодним, — виснував Сет. — Що ж, коли захочеш внести якісь зміни, нам доведеться узгодити деталі. Ніяких торочок і пастельних тонів, вони не відповідають моїй особистості, але я готовий піти на незначні поступки в оздобленні. Не зараз, згодом, коли ти попросиш, щоб я взяв тебе заміж.

— Дякую, а поки що відведи мене до метро, я повинна повернутися до своєї кімнати — здається, підчепила грип, усе тіло ламає.

— Ні, міс. Ми замовимо їжу в китайському ресторані, подивимося якийсь фільм і чекатимемо дзвінка від лікаря Каллета. Я дам тобі чаю з аспірином, це допомагає. Шкода, немає курячого бульйону — він діє безвідмовно.

— Вибач, я можу прийняти ванну? Я вже кілька років цього не робила — обходжуся душем у Лак-хаузі.

Стояло сонячне надвечір’я, і крізь велике вікно ванної кімнати було видно панораму метушливого міста: вуличний рух, вітрильники в затоці, вежу Феррі Білдінга[24] з дзиґарем, юрби людей на вулицях — вони рухалися пішки, на велосипедах, роликових ковзанах, сиділи за столиками під помаранчевими тентами на тротуарах. Тремтячи від холоду, Ірина занурилася по вуха в гарячу воду, відчула, як розслабляються її стиснуті м’язи й відпочивають ниючі кості й укотре благословила гроші та щедрість родини Беласко. Невдовзі Сет сповістив з-за дверей, що принесли їжу, але дівчина ще півгодини відмокала. Нарешті знехотя вдяглася: її змагав сон, у голові паморочилося. Через запахи, що йшли від коробочок зі свининою в кисло-солодкому соусі, чау-мейном і качкою по-пекинськи Ірину знудило. Вона зіщулилася на дивані й заснула. Прокинулася за кілька годин, коли надворі вже споночіло. Сет поклав їй під голову подушку, накрив плюшовою ковдрою й, вмостившись у кутку дивану та поклавши її ноги собі на коліна, переглядав уже другу за вечір стрічку про шпигунів, міжнародних злочинців і негідників з російської мафії.

— Не хотів тебе будити. Телефонував Каллет, сказав, що операція пройшла вдало, але в селезінці у Неко велика пухлина, і це початок кінця.

— Бідолашний, сподіваюсь, він не мучиться...

— Каллет не дасть йому мучитися, Ірино. Голова ще болить?

— Не знаю. Спати дуже хочеться. Ти ж не підсипав у чай наркотиків, Сете?

— Так, кетамін. Може, підеш до ліжка й поспиш нормально? У тебе температура.

Він відвів її до кімнати, де висіла Альмина фотографія, зняв з дівчини туфлі, допоміг лягти, укрив ковдрою і пішов додивлятися фільм. Наступного дня Ірина прокинулася пізно — вночі була температура, вона пітніла. Тепер їй полегшало, але дівчина ще відчувала слабкість у ногах. На чорному столі в кухні Сет залишив записку: «Кава готова, тільки ввімкни кавоварку. Бабуся повернулася до Лак-хаузу, і я розповів їй про Неко. Вона попередить Фойгта, що ти захворіла й не вийдеш на роботу. Відпочивай. Я зателефоную. Цілую. Твій майбутній чоловік». На столі стояла також пластикова коробочка з курячим бульйоном, інша — з малиною і пакет зі здобною булочкою з ближчої кондитерської.

Сет повернувся раніше шостої вечора, щойно завершив справи в суді, бо йому не терпілося побачити Ірину. Він кілька разів телефонував, щоб упевнитися, що та не пішла, але боявся, що в останню мить їй раптом спаде на думку зникнути. Коли думав про Ірину, в уяві одразу поставало готове метнутися вбік і бігти прожогом зайченя, а потім її бліде, уважне лице, напіввідкритий рот, круглі від подиву очі, коли вона захоплено слухала Альмини історії. Щойно прочинив двері, одразу відчув присутність Ірини. Ще не побачивши її, знав, що вона тут, що в помешканні є жива душа: стіни пісочного кольору здавалися теплішими, підлога блистіла, як ніколи доти, навіть атмосфера зробилася більш затишною. Ірина вийшла йому назустріч нетвердою ходою, із заспаними очима й скуйовдженим, наче білява перука, волоссям. Сет розкрив обійми, і вона вперше пригорнулася до нього. Вони стояли отак, обійнявшись, якийсь час, що їй здався вічністю, а йому — миттю; потім Ірина взяла його за руку й повела до дивану. «Нам треба поговорити».

Кетрін Хоп, вислухавши її сповідь, змусила дівчину заприсягтися, що вона все розповість Сетові — не лише задля того, щоб вирвати з душі згубну отруйну рослину, а й тому, що він заслуговував на те, щоб знати правду.

Наприкінці двохтисячного року агент Рон Вілкінс співпрацював з двома канадськими детективами над розкриттям джерела сотень поширюваних через Інтернет фотографій дев’ятирічної дівчинки. Знімки містили такі жахливі сцени збочення й насильства, що, ймовірно, малої вже не було серед живих. Ці зображення уподобали колекціонери дитячої порнографії; вони потайки купували світлини та відеофільми через міжнародну мережу. Сексуальна експлуатація дітей не була новиною, вона безкарно існувала впродовж століть, однак агенти спиралися на закон тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року, який забороняв її в США. Відтоді виробництво й поширення порнографічної продукції скоротилося, бо прибутки не виправдовували пов’язаних з цим ризиків. Однак з появою Інтернету ринок зріс так, що зробився неконтрольованим. Вважалося, що існують сотні тисяч веб-сторінок дитячої порнографії, які переглядають понад двадцять мільйонів осіб, половину яких складали громадяни США. Задача полягала в тому, щоб викрити клієнтів, але ще важливіше було кинути виклик виробникам. Справі дівчинки з білявим волоссям, загостреними вухами та ямочкою на підборідді дали кодову назву «Аліса». Матеріал був свіжий. Детективи підозрювали, що Аліса могла бути старшою, ніж виглядала, бо виробники старалися, щоб їхні жертви здавалися якомога молодшими: цього вимагали покупці. Після п’ятнадцяти місяців спільної напруженої роботи Вілкінс і канадці вийшли на слід одного колекціонера, пластичного хірурга з Монреаля. Обшукали його дім і клініку, конфіскували комп’ютери й виявили понад шістсот зображень, з-поміж них дві фотографії та відео Аліси. Хірурга заарештували, і він погодився співробітничати зі слідством в обмін на пом’якшення вироку. Одержавши інформацію й контакти, Вілкінс узявся до справи. Кремезний агент сам себе вважав нишпоркою, запевняв, що варто йому взяти слід, і вже ніщо його не зіб’є: він невтомно переслідував злочинців, поки врешті-решт хапав їх. Удаючи аматора, Вілкінс відкрив знімки Аліси, вніс з допомогою комп’ютера деякі зміни, щоб фотографії здавалися оригінальними і не було видно обличчя, хоча для людей втаємничених дівчинка залишалася розпізнаваною, і таким чином одержав доступ до мережі, якою користувався колекціонер з Монреаля. Невдовзі знімками зацікавилися кілька осіб. Детектив узяв слід, усе інше було справою нюху.

Одного листопадового вечора дві тисячі другого року Рон Вілкінс подзвонив у двері дому в скромному кварталі на півдні Далласа, і йому відчинила Аліса. Він одразу впізнав дівчинку, переплутати її з кимось було неможливо. «Мені треба поговорити з твоїми батьками», — мовив, полегшено зітхнувши, бо доти не був певен, що дівчинка жива. Агентові пощастило: Джим Робінс саме працював в іншому місті, і дівчинка була вдома вдвох із матір’ю. Агент показав жінці жетон ФБР і, не чекаючи запрошення, штовхнув двері й одразу попрямував до вітальні. Ірина назавжди запам’ятала ту мить, наче це сталося щойно: кремезний негр, солодкуватий запах квітів, що йшов од нього, глибокий голос, яким він повільно вимовляв слова, великі красиві руки з рожевими долонями. «Скільки тобі років?» — запитав він її. Радміла встигла хильнути перед тим горілки й цмулила третю пляшку пива, але сама себе вважала тверезою й спробувала була втрутитися в розмову, мовляв, дочка неповнолітня, і запитувати слід її, а не дитину. Вілкінс урвав жінку одним жестом. «Скоро п’ятнадцять», — пробурмотіла Аліса ледь чутно, наче її впіймали на гарячому, і чоловік здригнувся, бо його єдина дочка, його сонечко, була ровесницею цієї дівчинки. Дитинство Аліси минало в злиднях, її організмові бракувало протеїнів, вона пізно розвинулася й була такою малорослою, а її кості такими тонкими, що здавалася набагато молодшою. Алісі можна було дати років дванадцять, і Вілкінс підрахував, що на перших знімках, які поширювалися в Інтернеті, вона була дев’яти або десятирічною. «Я хочу поговорити віч-на-віч з твоєю мамою», — мовив зніяковілий агент. Однак Радміла допилася вже до того стану, коли зробилася агресивною, й почала кричати, що її дочка має право знати все, що той скаже. «Правда, Єлизавето?» Дівчинка, мов загіпнотизована, ствердно кивнула головою, відвернувшись до стіни. «Мені дуже прикро, дитино», — мовив Вілкінс і поклав на стіл з півдюжини фотографій. Так Радміла зіткнулася з тим, що більше двох років відбувалося в її домі й що вона відмовлялася бачити, а Аліса дізналася, що понад два мільйони чоловіків по всьому світу дивилися її інтимні ігри з вітчимом. Вона роками почувалася брудною, огидною, винуватою; побачивши розкладені на столі знімки, хотіла померти. І не було для її гріха покути.

Джим Робінс запевнив її, що такі ігри з батьком чи дядьком нормальні, що чимало хлопчиків та дівчаток охоче так бавляться і вдячні за це. То особливі діти. Але ніхто про таке не говорить: це секрет, про який не можна прохопитися ані словом перед подружками, вчителями чи лікарем, бо люди казатимуть, що вона грішна й нечестива, і в неї не стане друзів, і навіть власна мати відмовиться від неї, бо Радміла дуже ревнива. Чому вона впирається? Хоче подарунків? Ні? Гаразд, у такому разі він платитиме їй так, начеб вона доросла жіночка, — не їй безпосередньо, а діду з бабою. Джим сам пересилатиме гроші до Молдавії від імені онуки, нехай вона напише їм поштівку, яку він надішле разом із грішми, тільки не треба нічого казати Радмілі: це буде їхньою таємницею. Іноді старикам потрібні додаткові кошти, щоб полагодити дах чи купити козу. Жодних проблем: він — добра душа, розуміє, що життя в Молдавії тяжке, Єлизаветі пощастило, що вона опинилася в Америці, але недобре одержувати гроші задарма, треба їх заробити, еге ж? Треба посміхатися, це ж неважко, треба вбратися так, як він скаже, треба витримати мотузки та кайданки, треба випити трохи джину, щоб розслабитися, змішавши його з яблучним соком, аби не обпекти горло, вона швидко звикне до смаку цього напою, додати цукру? Попри алкоголь, наркотики й страх, дівчинка в якийсь момент завважила камери в коморі з інструментами — їхньому «гніздечку», куди жодна людина, навіть мати, не сміла зазирати. Робінс заприсягся, що фотографії та відео його особисті, їх ніхто ніколи не побачить, він сховає їх на згадку, вони будуть з ним, коли через кілька років вона поїде навчатися до коледжу.

О, як він за нею сумуватиме!

Поява незнайомого негра з великими руками й сумними очима, а ще цими фотографіями доводила, що вітчим брехав. Усе, що відбувалося в коморі, поширювалося в Інтернеті й поширюватиметься далі — цього не можна вилучити чи знищити, воно існуватиме завжди. Будь-якої миті в будь-якому куточку світу хтось ґвалтував її, хтось мастурбував, споглядаючи її страждання. Відтепер і до кінця життя, хоч би куди вона подалася, хтось міг її впізнати. Виходу не було. Це жахіття ніколи не скінчиться. Запах алкоголю й смак яблук повертатимуть її до комори, вона завжди уникатиме поглядів, завжди відчуватиме огиду, коли хтось доторкатиметься до неї.

Щойно Рон Вілкінс пішов, дівчинка зачинилася в своїй кімнаті — її змагали страх і відраза, вона була певна, що вітчим, коли вернеться, уб’є її, бо він грозився вчинити так, якщо вона прохопиться бодай словом про їхні ігри. Єдиним виходом була смерть — але не від його рук, не повільна й жахлива, якою він часто погрожував, додаючи щораз нові подробиці.

Тим часом Радміла допила пляшку горілки, впала непритомна й проспала десять годин на підлозі в кухні. А коли трохи очуняла, накинулася з кулаками на дочку, мовляв, ця спокусниця, шльондра розбестила її чоловіка. Сцена тривала недовго, бо саме нагодився патруль з двох поліцаїв і співробітниці соціальної служби, яких прислав Вілкінс. Радмілу заарештували, а дівчинку помістили до дитячої психіатричної лікарні, доки її долю визначить суд у справах неповнолітніх. Вона більше не побачить ні матері, ні вітчима.

Радміла встигла попередити Джима Робінса, що його розшукують, і той утік з країни, але не знав, що має справу з Роном Вілкінсом, який впродовж чотирьох наступних років нишпорив по світу, поки врешті натрапив на чоловіка в Ямайці й повернув у кайданках до США. Жертві не довелося бачити його під час судового процесу, бо свідчення адвокатам вона давала наодинці, а жінка-суддя звільнила її від участі в розгляді справи. Від судді дівчинка взнала, що дід з бабою померли, і ніхто ніколи не надсилав їм грошей. Джима Робінса засудили до десяти років ув’язнення без можливості умовно-дострокового звільнення.

— Йому залишилося сидіти три роки й два місяці. Коли вийде, шукатиме мене скрізь — я від нього не сховаюся, — підсумувала Ірина.

— Тобі не треба буде ховатися. Його зобов’яжуть триматися на віддалі. Якщо спробує наблизитися до тебе, його знову запроторять до тюрми. Я буду з тобою і подбаю, щоб закон дотримувався, — озвався Сет.

— Хіба ти не розумієш, Сете, що це неможливо? Будь-якої миті хтось із твоїх знайомих — партнер, приятель, клієнт, зрештою твій батько — може мене впізнати. Я розтиражована на тисячах моніторів.

— Ні, Ірино. Ти жінка, тобі двадцять шість років, а там, в Інтернеті — Аліса, дівчинка, якої вже не існує. Педофіли не цікавитимуться тобою.

— Помиляєшся. Я кілька разів мусила тікати з різних місць, бо якийсь тип мене переслідував. Звертатися до поліції безглуздо, вони не можуть припинити поширення фотографій. Я сподівалася, що коли пофарбуюсь у брюнетку або накладатиму макіяж, мене не помітять, але це не спрацювало; моє обличчя легко запам’ятати, до того ж я не надто змінилася за ці роки. Я ніколи не почуваюся в безпеці, Сете. Якщо твої родичі не приймуть мене, бо я бідна і не єврейка, уявляєш, що зчиниться, коли вони дізнаються про таке?

— Ми все їм розповімо, Ірино. Їм буде непросто це сприйняти, але, гадаю, врешті-решт вони любитимуть тебе більше, знаючи, що тобі довелося пережити. Вони добрі люди. В твоєму житті був період страждань, тепер мусить початися інший — час загоювати рани й прощати.

— Прощати, Сете?

— Якщо ти не вчиниш так, злопам’ятство підточуватиме тебе зсередини. Майже всі рани загоює любов, Ірино. Ти повинна любити сама себе й любити мене. Згода?

— Те саме казала Кеті.

— Дослухайся до неї, ця жінка багато знає. Дозволь тобі допомогти. Я ніякий не мудрець, але добрий товариш, і не раз доводив тобі свою впертість. Я ніколи не здаюся. Зважся, Ірино, я все одно не дам тобі спокою. Чуєш моє серце? Воно кличе тебе... — Сет узяв її за руку й пригорнув до грудей.

— Існує ще дещо, Сете.

— Ще?

— Відтоді як агент Вілкінс урятував мене од вітчима, ніхто не доторкався до мене... Ти розумієш, що я маю на увазі. Я була сама, і волію залишатися сама далі.

— Це доведеться змінити, Ірино, але ми будемо рухатися поволі. Те, що сталося, не має жодного стосунку до любові, і ніколи не повториться. Це не має стосунку й до нас. Якось ти сказала мені, що старики кохаються неквапно. Непогана ідея. Давай любитися, як двоє стариків, як ти гадаєш?

— Не думаю, що з цього щось вийде, Сете.

— Тоді доведеться звернутися до лікаря. Ну ж бо, жінко, не плач. Ти зголодніла? Причешися трохи, і давай десь поїмо та поговоримо про гріхи моєї бабусі — це завжди нас підбадьорює.