Японський коханець

Тіхуана

У благословенні місяці тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року Альма та Ітімей могли вільно кохатися в убогому мотелі в Мартінесі; вона зізналася йому, що неплідна. Це було радше не неправдою, а бажанням, ілюзією. Вчинила так, щоб запобігти несподіванкам у ліжку, бо вірила в діафрагму як спосіб контрацепції, що допомагає уникнути сюрпризів, та й менструація в неї завжди була такою нерегулярною, що гінеколог, до якого тітка Ліліан водила її пару разів, діагностував у яєчниках кісту, яка прирікала Альму на бездітність. Серед багатьох інших речей Альма відклала на потім і операцію, оскільки материнство було останнім з її пріоритетів. Сподівалася, що, немов якими чарами, не завагітніє на цьому етапі своєї молодості. Такі неприємності траплялися з жінками, які належали до іншого класу, — неписьменними, бідними. Альма не здогадувалася про свій стан до десятого тижня, бо не вела рахунку циклам, а коли взнала, то впродовж іще двох тижнів вірила в диво. «Мабуть, тут помилка в підрахунках, — думала вона, — але коли вже сталося те, чого я найбільше боялася, що ж — докладу зусиль і впораюся з цим». Вона почала їздити скрізь на велосипеді, несамовито крутячи педалі. Раз по раз перевіряла, чи немає крові на нижній білизні, і з кожним днем ставала сумнішою, але не припиняла побачень з Ітімеєм і віддавалася коханню так само нестямно, як мчала на велосипеді з пагорба на пагорб. Нарешті, коли вже не могла не зважати на набубнявілі груди, вранішню нудоту й напади тривоги, Альма звернулася не до Ітімея, а, як і в дитинстві, до Натаніеля. Боючись що дядько й тітка щось винюхають, пішла до нього в ту саму контору «Беласко і Беласко» на вулиці Монтгомері, яка існувала тут з тисяча дев’ятсот двадцятого року — від часів патріарха — з помпезними меблями й томами юридичної літератури в шкіряних темно-зелених палітурках; пішла до мавзолею закону, де перські килими робили кроки нечутними, а розмови велися довірчим шепотом.

Натаніель сидів за письмовим столом у сорочці — вузол краватки розслаблений, волосся скуйовджене, перед ним — стоси документів і розкритих книжок; однак забачивши її, він квапливо вийшов з-за столу, щоб обійняти сестру в перших. Альма притислася лицем до його шиї, відчувши глибоке полегшення, бо могла поділитися своєю драмою з цим чоловіком, який ніколи її не підводив. «Я вагітна», — наважилася сказати. Не відпускаючи її, Натаніель підвів Альму до дивану, і вони сіли поряд. Альма розповіла йому про кохання, про мотель, про те, що вагітність — провина не Ітімея, а її власна, і що якби Ітімей знав, то категорично би наполягав на шлюбі й узяв на себе відповідальність за дитину. Однак вона все добре обміркувала, їй бракує мужності відмовитися від усього й стати дружиною Ітімея. Вона обожнювала його, але знала, що скрута уб’є їхнє кохання. Змушена вибирати між злиденним життям у японській громаді, з якою не мала нічого спільного, й звичним сприятливим середовищем, Альма страшилася невідомого й сама соромилася своєї слабкості. Ітімей заслуговував на беззастережну любов, він чудова, розумна, свята людина, чиста душа, делікатний і ніжний коханець, у чиїх руках вона почувалася щасливою — говорила плутано, сякаючись, щоб не заплакати, намагаючись зберегти гідність. Жінка додала, що Ітімея цікавить духовний бік життя, він завжди залишатиметься простим садівником замість розвивати свій неабиякий мистецький талант або перетворити квітництво на великий бізнес. Ітімеєві не йдеться про це, він не бажає чогось більшого, вдовольняється тим, що заробляє на прожиток, байдужий до добробуту чи успіху. Ітімей любить медитацію та спокій, але їх не намажеш на хліб, і вона не збирається створювати сім’ю в дощатій халабуді під порепаною залізною покрівлею й жити серед землекопів. «Я знаю, Натаніелю, вибач, ти попереджав мене тисячі разів, а я не дослухалася до тебе, ти мав рацію, тепер я й сама бачу, що не можу вийти за Ітімея, але так само не можу й відмовитися від цього кохання, без нього я помру, всохну, наче рослина в пустелі, тепер я буду обережнішою, ми будемо остерігатися, таке не повториться, обіцяю тобі, Натаніелю, клянуся». Вона говорила й говорила, раз по раз ніяковіючи та вибачаючись. Натаніель слухав, не уриваючи цього потоку слів, поки Альмі їх не забракло — їй перехопило подих і вона перейшла на шепіт.

— Я вірно тебе зрозумів, Альмо? Ти вагітна й не зби­раєшся говорити про це Ітімею... — підсумував Натаніель.

— Я не можу народити дитину, не вийшовши заміж, Нате. Допоможи мені. Ти єдина людина, до якої я можу звернутися.

— Аборт? Це протизаконно й небезпечно, Альмо. Не розраховуй на мене.

— Послухай, Нате. Я все з’ясувала, це безпечно, не ризиковано і коштуватиме лише сто доларів, але ти повинен супроводити мене, бо це в Тіхуані.

— В Тіхуані? В Мексиці аборти теж протизаконні, Альмо. Це божевілля!

— Тут набагато небезпечніше, Нате. Там є лікарі, які роблять це під носом у поліції, і всім байдуже.

Альма показала йому клаптик паперу з номером телефону й пояснила, що вже розмовляла з таким собі Рамоном з Тіхуани. Чоловік ламаною англійською запитав, звідки в неї цей номер і чи відомі їй умови. Вона назвала ім’я людини й запевнила, що привезе гроші готівкою. Домовилися, що через два дні Рамон зустріне її на своїй автівці о третій годині пополудні, в Тіхуані, на перехресті вулиць, назву однієї з яких повідомив.

—Ти сказала цьому Рамонові, що приїдеш з адвокатом? — спитав Натаніель, подумки погодившись на ту роль, яку вона йому відвела.

Вони вирушили наступного дня, о шостій ранку, на чорному родинному «лінкольні», який краще надавався до п’ятнадцятигодинної подорожі, ніж спортивна автівка Натаніеля. Сердитий, поставлений перед фактом, той спочатку зберігав неприязну мовчанку, сидів насуплений, стуливши губи й учепившись в кермо, але варто було Альмі попросити заїхати на громадську парковку, щоб вона могла зайти до туалету, як він полагіднів. Вона не поверталася з півгодини, і Натаніель уже збирався піти на пошуки, коли побачив Альму, яка непевною ходою наближалася до «лінкольна». «Ранками мене нудить, Нате, але потім це минає». Продовжили путь, і тепер Натаніель весь час намагався її розважити: скінчилося тим, що вони вдвох почали співати найнав’язливіші пісні Пета Буна[25], бо не знали інших, аж поки стомлена Альма притислася до нього, поклала голову йому на плече й задрімала. У Сан-Дієго[26] зупинилися в отелі пообідати й перепочити. Адміністратор вирішив, що вони подружжя й оселив їх у кімнаті з двоспальним ліжком: вони вляглися, взявшись за руки, як у дитинстві. Вперше за багато тижнів Альмі не снилися кошмари, Натаніель же не спав до світанку: вдихав запах шампуню, яким пахло волосся сестри у перших, думав про ризик, на який та зважилася, переживав і нервував, начеб це він був батьком дитини, намагаючись уявити можливі наслідки й розкаюючись, що погодився на цю огидну авантюру замість підкупити якогось лікаря в Каліфорнії, де — так само як у Тіхуані — за гроші можна зробити що завгодно. Щойно крізь жалюзі пробилося передранкове світло, його здолав сон, і прокинувся він лише о дев’ятій, розбуджений звуками Альминої блювоти. Вони встигли перетнути кордон, де, як і передбачали, довелося затриматися, і вчасно приїхати на місце зустрічі з Рамоном.

Мексика зустріла їх відомими штампами. Доти вони не бували в Тіхуані й сподівалися потрапити до сонного містечка, а натомість опинилися в неосяжному, гамірному, барвистому місті — велелюдному, з інтенсивним вуличним рухом, у якому поряд із розладнаними автобусами й новочасними лімузинами брали участь віслюки з візками. В тій самій крамниці тут продавалися мексиканські наїдки та американські побутові прилади, взуття, музичні інструменти, запчастини, меблі, птахи в клітках і кукурудзяні коржики. Пахло фрітангою[27] та брудом, повітря розтинали звуки народної музики, голоси євангелістських проповідників і футбольних коментаторів, що линули з радіоприймачів, встановлених у всіх барах та більярдних. Зорієнтуватися було непросто: чимало вулиць не мали назв або номерів будинків, через кожні три-чотири квартали доводилося гальмувати й перепитувати, але вони не розуміли пояснень, які майже кожного разу складалися з непевного помаху руки та фрази по-іспанськи: «Це тут, за рогом». Стомлені, залишили «лінкольн» біля якоїсь автозаправки, далі подибали пішки й нарешті опинилися на перехресті чотирьох вулиць, де була призначена зустріч. Чекали, взявшись за руки, під пильними поглядами якогось собаки й зграйки обірваних жебрущих дітлахів. Єдиною відомою їм прикметою, крім найменування однієї з вулиць, що утворювали перехрестя, була крамниця «Віва Сапата[28]» — назва здавалася недоречною, бо там продавали вбрання для першого причастя та образки Богородиці й католицьких святих.

Після двадцятихвилинного чекання Натаніель вирішив, що їх ошукали й слід повертатися додому, проте Альма нагадала йому, що пунктуальність не належить до національних рис мексиканців, й увійшла до «Віва Сапата». На мигах попросила дозволу зателефонувати й набрала номер Рамона; пролунало дев’ять дзвінків, перш ніж жіночий голос відповів по-іспанськи, але Альма не розуміла, що їй кажуть.

Близько четвертої, коли вона вже погодилася їхати назад, на перехресті зупинився горохового кольору «форд» тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року випуску із затемненими задніми віконцями, який згадував Рамон. Спереду сиділи двоє чоловіків — за кермом молодик з поритим віспою лицем, зібраним у кіску волоссям та густими бакенбардами; другий вийшов, щоб їх пропустити, бо автівка мала тільки двоє дверцят. Він назвався Рамоном. Це був вусань років за тридцять із зачесаним назад набріоліненим волоссям, у білій сорочці, джинсах та гостроносих черевиках. Обидва курили. «Гроші», — зажадав вусань, щойно вони вмостилися на сидінні. Натаніель віддав йому гроші, чоловік перерахував їх і поклав до кишені. Незнайомці мовчали всю дорогу, яка Альмі й Натаніелю видалася дуже довгою; їм здавалося, що водій весь час кружляє, щоб їх заплутати — зайва осторога, адже вони не знали міста. Вчепившись у Натаніеля, Альма думала про те, що б робила без нього; він же боявся, що, одержавши гроші, ці двоє можуть спокійно пристрелити їх і викинути в якийсь ярок. Вони нікого не попередили, куди їдуть, і минуть тижні або й місяці, поки родина дізнається, яка доля їх спіткала.

Нарешті «форд» зупинився, їм веліли зачекати, старший залишився з ними в автівці, а молодик з бакенбардами пішов до будинку. То була дешева споруда, така ж як і решта домів на тій вулиці, що здалася Натаніелеві бідною й брудною, але він не міг міряти тут усе мірками Сан-Франциско. Молодик повернувся за дві хвилини. Натаніелеві наказали вийти з машини, потім ретельно обшукали; один з мексиканців хотів був вести його за руку, але Натаніель відштовхнув того й вилаявся по-англійськи. Здивований Рамон зробив примирливий жест. «Спокійно, друже, все гаразд», — він засміявся, блиснувши парою золотих зубів. Його товариш допоміг Альмі вийти з автівки, і вони зайшли в дім — це було не бандитське кубло, як боявся Натаніель, а скромна домівка з низькою стелею й невеличкими вікнами, тепла й тьмяна. У вітальні двійко дітлахів бавилися на підлозі олов’яними солдатиками, тут же стояли стіл зі стільцями, вкритий целофаном диван, шумний, мов човновий мотор, холодильник, висіла претензійна лампа під абажуром. З кухні долинав запах смаженої цибулі, й можна було вгледіти жінку в чорному; вона перемішувала щось на пательні, така ж байдужа до новоприбулих, як і дітлахи. Молодик показав Натаніелеві на стілець і пішов до кухні, а Рамон тим часом повів Альму невеличким коридором до іншої кімнати.

— Стривайте, — зупинив його Натаніель — Хто робитиме операцію?

— Я, — відповів Рамон, який, здавалося, один трохи говорив по-англійськи.

— Ви щось тямите в медицині? — Натаніель не міг відвести погляду від його рук з довгими, вкритими лаком нігтями.

Знову дружній сміх, блиск золотих зубів, заспокійливі жести, пара кострубатих фраз, мовляв, у нього великий досвід, справа забере менше п’ятнадцяти хвилин, жодних проблем. «Анестезія? Ні, друзяко, у нас цього немає, ось що зарадить» — і він простягнув Альмі пляшечку текіли. А що жінка вагалася, боязко глипаючи на шкалик, Рамон сам ковтнув напій, обтер рукавом шийку й знову простягнув пляшечку їй. На блідому Альминому обличчі Натаніель завважив вираз розпачу і в ту ж мить прийняв найважливіше у своєму житті рішення.

— Нам душе шкода, Рамоне. Ми одружимося й залишимо дитину. Гроші ваші.

В Альми попереду буде багато років, щоб прискіпливо зважити свої вчинки тоді, в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому. Того року їй відкрилася дійсність, і вона марно намагалася вгамувати почуття страшного сорому, яке охопило її, сорому, що завагітніла, як остання дурепа, що любила Ітімея менше, ніж себе, що боялася злиднів, що піддалася соціальному тиску й расовим забобонам, що прийняла жертву Натаніеля, що не впоралася з роллю сучасної амазонки, яку удавала, а ще за свою легкодухість, непослідовність і з півдюжини або й більше інших вад, за які себе картала. Альма усвідомлювала, що відмовилася від аборту тому, що боялася болю, боялася померти внаслідок кровотечі або інфекції, а не з любові до створіння, яке зароджувалося в ній. Вона знову роздивлялася себе, стоячи біля шафи перед великим дзеркалом, але не угледіла в ньому колишньої Альми — зважливої, чуттєвої дівчини, яку спостеріг би Ітімей, якби був поруч; натомість бачила боязку, легковажну, егоїстичну жінку. Ніщо не могло виправдати її, притлумити відчуття втраченої гідності. Минуть роки, любити людину, яка належить до іншої раси, або мати дітей, не бувши в шлюбі, стане звичайною справою, і Альма усвідомить, що найбільш укоріненим її забобоном, який вона так і не змогла подолати, була соціальна нерівність. Попри спустошеність після поїздки до Тіхуани, яка зруйнувала ілюзію кохання й принизила її так, що змусила ховатися за муром зарозумілості, Альма ніколи не ставила під сумнів правильність свого рішення приховати від Ітімея правду. Зізнатися означало б явити йому своє боягузтво.

Повернувшись з Тіхуани, вона призначила Ітімею зустріч у мотелі раніше, ніж зазвичай. Приїхала гонориста, озброєна вигадками, але душа її ридала. Ітімей уперше з’явився раніше за Альму. Він чекав на неї в одному з тих брудних номерів, де кишіли таргани, але які вони озоряли вогнем кохання. Вони не бачилися п’ять днів, а ще багато тижнів перед тим якась невиразна тривога потьмарювала зачарування їхніх зустрічей, якась загроза, як здавалося Ітімею, огортала їх густим туманом, однак Альма пустотливо розвіювала ці побоювання, закидаючи, що через ревнощі він, мовляв, спав з розуму. Ітімей помічав, що вона була, мов не своя, чимось занепокоєна, багато й швидко говорила, в неї миттєво змінювався настрій — кокетство й ніжність раптом переходили у притаєне мовчання або й непояснимі вибухи гніву. Емоційно Альма, поза сумнівом, віддалялася від нього, хоча її нестямна пристрасть і шаленство, з яким вона раз по раз намагалася відчути оргазм, свідчили про протилежне. Іноді, коли вони, обійнявшись, відпочивали від любовного шалу, її щоки зволожувалися. «Це сльози кохання», — казала Альма, однак Ітімею, котрий ніколи не бачив, як його подруга плаче, вони здавалися слізьми зневіри, а її витівки в ліжку — спробою відвернути його увагу. Він обережно намагався з’ясувати, що з нею відбувається, проте на всі запитання Альма відповідала лукавим сміхом або зухвалістю повії, і хоча робила це жартома, Ітімею було неприємно. Альма вислизала від нього, мов ящірка. За ці п’ять днів розлуки, які вона пояснила необхідністю поїздки з родиною до Лос-Анджелеса, Ітімей поринув в один зі своїх періодів відчуженості. Він і далі обробляв землю й вирощував квіти, але робив це, ніби під гіпнозом. Мати, яка знала його краще, ніж будь-хто, утрималася від запитань і сама відвезла квіти на продаж до Сан-Франциско. Мовчки й спокійно, схилившись над рослинами під пекучим сонцем, Ітімей віддався передчуттям, які рідко його обманювали.

Альма побачила його в приглушеному потертими фіранками світлі найнятого номера, і знову відчула, як провина крає її серце. На якусь мить зненавиділа цього чоловіка, який змушував її зріти власну нікчемність, але враз на неї наринула хвиля любові й пристрасті, як завжди, коли дивилася на нього. Ітімей чекав її, стоячи біля вікна: незворушний, простий, ніжний і делікатний; його обличчя випромінювало спокій. Ітімей — це пружне тіло, шорстке волосся, зелені пальці, лагідні очі, сміх, що народжувався в глибинах його єства, його манера кохатися так, наче востаннє. Пойнята тривогою, вона не могла дивитися йому просто в лице й удала, нібито її душить кашель. «Що з тобою, Альмо?» — спитав Ітімей, не торкаючись її. І тоді вона спрямувала на нього зливу слів, приготованих, щоб обілити себе: мовляв, вона кохає його й кохатиме, доки житиме, але їхній зв’язок позбавлений майбутнього, він неможливий, родина та друзі вже почали щось підозрювати й ставити запитання, вони належать до двох різних світів і кожен мусить змиритися зі своєю долею, вона вирішила продовжити мистецькі студії в Лондоні, і їм треба розлучитися.

Ітімей витримав усі закиди зі стійкістю людини, яка чекала на таке. Коли Альма замовкла, запанувала тривала тиша, і в неї сяйнула думка, що вони б могли віддатися відчайдушному коханню ще один раз, це стало б палким прощанням, останнім дарунком чуттів перед тим, як розбити мрію, яку вона плекала ще з часів їхніх наївних дитячих пестощів у саду в Сі-Кліффі. Розстебнула на блузці один ґудзик, другий, однак Ітімей жестом спинив її.

— Я розумію, Альмо.

— Пробач, Ітімею. Я вигадувала тисячі безумств, аби ми могли залишатися разом, мріяла про якесь пристановище, де ми могли б кохатися, замість цього жахливого мотелю, але це неможливо. Я не можу й далі тримати все в секреті, я просто збожеволію. Ми повинні розлучитися назавжди.

— Назавжди — це дуже довго, Альмо. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося за більш сприятливих обставин або в іншому житті. — Ітімей старався триматися спокійно, але голос тремтів — це крижана туга вихлюпувалася з його серця.

Обійнялися розгублені, позбавлені свого кохання. В Альми підломлювалися ноги, вона була ладна притиснутися до його грудей, зізнатися в усьому — навіть тому найпотаємнішому, чого соромилася, благати, щоб він одружився з нею, хоч би їм і довелося жити в халабуді й ростити дітей-полукровок; була ладна пообіцяти, що буде йому покірливою дружиною, відмовиться від малювання на шовку, розкошування в Сі-Кліффі й блискучого майбутнього, яке належало їй за народженням, відмовиться від багато чого ще заради нього та їхнього неймовірного кохання. Можливо, Ітімей здогадався про все це, бо урвав її самокатування цілунком у губи — коротким і цнотливим. Не випускаючи Альми з обіймів, він провів її до дверей, а далі до автівки. Поцілував ще раз у чоло й попрямував до свого пікапа, ні разу не озирнувшись.

11 липня 1969 року

Наше кохання неминуче, Альмо. Я завжди це знав, але роками опирався цьому й намагався викинути тебе з голови, бо ніколи не міг би вирвати тебе з серця. Коли ти без жодних пояснень кинула мене, я нічого не зрозумів. Я почувався ошуканим. Однак під час першої подорожі до Японії мав час, щоб заспокоїтися, й зрештою примирився з тим, що втратив тебе в цьому житті. Я припинив робити марні припущення щодо того, що сталося між нами. Не думав, що доля зведе нас знову. Тепер, після чотирнадцяти років розлуки, впродовж яких щодня думав про тебе, я розумію, що ми ніколи б не стали подружжям, але так само ніколи ми не зможемо зректися своїх почуттів — вони надто сильні. Я пропоную тобі прожити нашу любов у мушлі, де їй будуть не страшні вітри, і де вона збережеться недоторканною до кінця наших життів і після смерті. Від нас залежить, щоб любов була вічною.

Іті