Японський коханець

Француз

У Лак-хаузі, переважну більшість мешканців якого складали жінки, Жак Девін вважався зіркою, єдиним кавалером з-поміж двадцяти восьми чоловіків закладу. Його називали французом не через походження, а завдяки вишуканій чемності: він пропускав дам уперед, відсував стілець, щоб жінка могла вмоститися на ньому, й ніколи не ходив із розстебнутою ширінькою; а ще — хоча мав хвору спину, Жак Девін вправно танцював. У свої дев’яносто років він був виструнчений завдяки спицям, болтам та гайкам у хребті; у нього ще залишилося трохи колись кучерявого волосся, і він чудово грав у карти, безцеремонно ставлячи пастки суперникам. Хвороби не мучили Жака Девіна, за винятком артриту, високого тиску та неуникної в похилому віці глухоти; до того ж він мав світлий розум, щоправда не настільки світлий, щоб пригадати, чи вже поснідав. Тож Жак Девін був мешканцем другого рівня, де йому надавалася необхідна допомога. Він приїхав до Лак-хаузу разом зі своєю третьою дружиною, яка встигла прожити тут лише три тижні, перш ніж її на вулиці збив якийсь неуважний велосипедист. День француза починався рано: він приймав душ, одягався й голився за допомогою Жана-Даніеля, доглядальника-гаїтянина, а тоді, спираючись на ціпок і пильно стежачи за велосипедистами, перетинав територію й прямував до «Старбакса»[1] на розі, щоб випити першу зі своїх п’яти щоденних філіжанок кави. Француз був один раз розлучений і двічі овдовілий, але йому ніколи не бракувало прихильниць, яких він спокушав своїми фокусами. Якось він підрахував, що закохувався шістдесят сім разів, і зафіксував цю цифру в записнику, щоб не забути, бо обличчя та імена тих щасливиць стерлися з його пам’яті. Жак Девін мав кількох законних дітей і одного позашлюбного сина від таємного зв’язку із жінкою, імені якої не міг пригадати, а ще купу небожів, і всі вони, невдячні, лічили дні, чекаючи його смерті й своєї частки спадщини. Подейкували, буцімто завдяки зважливості та зухвальству йому вдалося збити такий-сякий капітал. Він сам, анітрохи не знічуючись, розповідав, що якийсь час сидів у буцегарні, звідки вийшов із піратськими татуюваннями на обох руках — тепер знебарвленими на кволій, вкритій плямами, зморшкуватій шкірі та кругленькою сумою, яку сколотив лихварством, пускаючи в обіг заощадження охоронців.

Незважаючи на увагу з боку багатьох дам у Лак-хаузі, що залишала мало простору для любовних маневрів, Жак Девін одразу закохався в Ірину Базілі, щойно побачив дівчину із апетитними сідницями, яка походжала коридором із записником у руці. «В її жилах немає й краплі карибської крові, отже ця гепа мулатки — справжнє диво природи», — міркував старий, перехиливши перший келишок мартіні й дивуючись, що ніхто, крім нього, цього не помічає. Свої кращі роки він провів, займаючись різними оборудками між Пуерто-Ріко та Венесуелою, де звик оцінювати жінок ззаду. Епічні сідниці назавжди закарбувалися в сітківці його очей; Жак Девін снив ними, вони ввижалися йому всюди, навіть у такому недоречному місці, як Лак-хауз, і в такої худорлявої жінки, як Ірина. Старече, без жодних прагнень і перспектив життя раптом сповнилося запізнілою всепоглинаючою любов’ю, що змінила його звичний спокійний плин. Щойно познайомившись із дівчиною, Жак Девін явив їй своє захоплення, уречевивши його в усипаному діамантами топазовому скарабеї — одній з небагатьох урятованих од хижих спадкоємців коштовностей, що залишилася від котроїсь із його померлих дружин. Ірина не схотіла прийняти такий подарунок, але через її відмову артеріальний тиск закоханого підскочив до хмар, і їй самій довелося просидіти біля нього цілу ніч у палаті невідкладної допомоги. Підключений через вену до крапельниці, Жак Девін, раз по раз зітхаючи й докоряючи їй, освідчився дівчині в безкорисливій платонічній любові. Він прагнув лише її товариства, хотів милуватися її молодістю та вродою, слухати її чарівний голос, уявляти, нібито вона теж любить його, нехай навіть як дочка. Зрештою дівчина могла б любити його як прадіда.

Надвечір наступного дня, поки Жак Девін, повернувшись до Лак-хаузу, втішався традиційним келишком мартіні, Ірина з почервонілими після безсонної ночі очима розповіла про халепу Лупіті Фаріас.

— Теж мені новина, голубонько. Наших пожильців будь-якої миті можна злапати в чужому ліжку, і то не лише дідів, а й дам. Через нестачу мужчин бідолашні мусять вдовольнятися тим, що є. Кожна людина потребує чийогось товариства.

— У випадку містера Девіна йдеться про платонічну любов, Лупіто.

— Не знаю, що воно таке, але коли це те, що я маю на думці, не вір йому. У француза на свистачці є імплантант, така собі пластикова сосиска, що надимається за допомогою прикритої яєчками помпочки.

— Що ти таке кажеш, Лупіто! — розреготалася Ірина.

— Те, що чуєш. Присягаюся. Сама я не бачила, але француз якось показав Жанові-Даніелю. Це щось неймовірне.

Жінка додала, мовляв, на Іринине щастя, за довгі роки роботи в Лак-хаузі вона пересвідчилася, що сам по собі вік не робить нікого ні кращим, ні розумнішим, а лише підкреслює те, чим людина була завжди.

— Хто був нікчемою, не стає з роками шляхетним, Ірино, а робиться ще більшим нікчемою. Девін, поза сумнівом, завжди був вітрогоном, і через те зараз він старий соромітник, — виснувала жінка.

Не маючи можливості повернути брошку-скарабея залицяльникові, Ірина віднесла подарунок Гансові Фойгту, котрий поставив її до відома, що співробітникам категорично заборонено брати чайові та презенти. Це правило не стосувалося майна, яке Лак-хауз отримував від помираючих, і коштів, які передавалися потайки, коли хтось хотів поставити свого родича на перші позиції в черзі претендентів, але про такі речі не говорили вголос. Директор узяв потворну топазову комаху, щоб повернути, як він висловився, законному власнику, а тим часом сунув її в шухляду письмового столу.

Через тиждень Жак Девін дав Ірині сто шістдесят доларів двадцятидоларовими купюрами, і цього разу дівчина пішла прямісінько до Лупіти Фаріас, яка була прихильницею простих рішень: жінка знову поклала гроші до коробки з-під сигар, де кавалер тримав готівку, певна, що той не пам’ятає ані що брав їх звідти, ані скільки їх там було. Так Ірина розв’язала проблему чайових, однак вона не могла нічого вдіяти з пристрасними записками Жака Девіна, з його запрошеннями повечеряти в дорогому ресторані, з усіма зачіпками, до яких той вдавався, щоб викликати її до своєї кімнати, а тоді теревеніти про власні перебільшені успіхи й насамкінець запропонувати руку та серце. Француз, цей вправний спокусник, повернувся в часи своєї юності, його мучила солодка сором’язливість, і замість освідчитися особисто, він передав їй цілком розбірливого листа, набраного на комп’ютері. В конверті містилися два аркуші, повні недомовок, метафор та повторень, які можна було звести до кількох позицій: Ірина відновила його енергію та бажання жити, він міг би запропонувати їй розкішне життя, приміром, у Флориді, де завжди гріє сонце, а коли вона овдовіє, то буде заможною. Хоч би як дивилася Ірина на його пропозицію, вона в будь-якому разі залишиться у виграші, — писав він, — оскільки різниця у віці працює на її користь. Підпис під епістолою був наче курка лапою надряпала. Дівчина вирішила не доповідати директору, побоюючись, що той вижене її геть, і не відповіла на лист, певна, що в залицяльника потьмарився розум, однак то був єдиний випадок, коли пам’ять не підвела Жака Девіна. Помолоділий через пристрасть, він і далі засипав її щораз нагальнішими посланнями, а Ірина намагалася уникати француза й молилася святій Параскеві, аби та напоумила старого й перевела його увагу на дюжину восьмидесятирічних прихильниць.

Ситуація ставала дедалі напруженішою й зробилася б зовсім нестерпною, якби не несподівана подія, яка покінчила з Жаком Девіном, а заразом із дилемою, що стояла перед Іриною. Того тижня француз без жодних пояснень пару разів виїздив кудись на таксі — в його випадку це було щось неймовірне, бо він губився на вулиці. В обов’язки Ірини входило супроводити його, однак Жак Девін зникав потайки, нікому не прохопившись про свої наміри. Друга поїздка, мабуть, стала іспитом його живучості, бо француз повернувся такий розгублений та змучений, що шофер буквально виніс його з таксі й, наче тюк, передав черговій.

— Що з вами трапилося, містере Девіне? — запитала жінка.

— Не знаю, мене там не було.

Оглянувши француза й пересвідчившись, що артеріальний тиск у нормі, черговий лікар вирішив не відправляти старого знову до лікарні й прописав йому на кілька днів постільний режим, водночас поставивши Ганса Фойгта до відома, що розумові здібності вже не дозволяють Жакові Девіну залишатися на другому рівні, а отже настав час перевести його на третій, де він перебуватиме під постійним наглядом. Наступного дня директор вже був зібрався повідомити містера Девіна про таку переміну (виконання цієї місії завжди залишало в нього на язиці присмак міді, бо всі знали, що третій рівень — то передпокій «Раю», звідки немає вороття), однак роздуми Ганса Фойгта урвав пополотнілий гаїтянин Жан-Даніель, котрий прибіг із новиною: цього ранку, коли доглядальник прийшов до Жака Девіна, щоб допомогти тому вбратися, француз лежав закляклий та холодний. Лікар запропонував зробити розтин, але Ганс Фойгт не дозволив: навіщо збуджувати підозри, коли йдеться про таку звичайну справу як смерть дев’яносторічного дідугана? Розтин міг заплямити бездоганну репутацію Лак-хаузу. Довідавшись про смерть француза, Ірина довго плакала, бо на свій превеликий жаль прив’язалася до цього патетичного Ромео, хоча, позбувшись його, відчула деяку полегкість і сором через це своє відчуття.

Смерть француза об’єднала клуб його шанувальниць спільною вдовиною жалобою, однак їм не вдалось утішитися прощальною церемонією, бо родичі небіжчика побажали якнайшвидше спалити його рештки в крематорії.

Усі, навіть шанувальниці, невдовзі б забули про чоловіка, якби родичі не влаштували гучного скандалу. Щойно встигнувши байдуже розвіяти його попіл, гадані спадкоємці виявили, що всі статки стариганя були відписані такій собі Ірині Базілі. У доданій до заповіту короткій записці мовилося, що Ірина подарувала йому свою ніжність на останньому відтинку довгого життя, а тому заслуговує бути його спадкоємицею. Адвокат Жака Девіна пояснив, що клієнт продиктував йому зміни до заповіту по телефону, а потім двічі приїздив до контори — вперше, щоб перевірити папери, а вдруге, щоб підписати їх у присутності нотаріуса, і при цьому добре усвідомлював, чого хоче. Спадкоємці звинуватили адміністрацію Лак-хаузу в недбальстві та ігноруванні розумового стану старого, а Ірину Базілі у віроломному заволодінні його коштами. Вони заявили, що наміряються оскаржити заповіт, оголосити адвоката недієздатним, нотаріуса — спільником, а з притулку стягнути збитки та відшкодування. Ганс Фойгт зустрів юрбу зневірених родичів з незворушною чемністю, набутою за довгі роки роботи на чолі закладу, хоча всередині кипів од люті. Директор не чекав такого шахрайства від Ірини Базілі, котра, як йому здавалося, і мухи не скривдить, але вік живи — вік учись, нікому не можна довіряти. Він стиха запитав адвоката, про яку суму йдеться, і почув у відповідь, що йдеться про посушливі землі в Нью-Мехіко та акції різних компаній, вартість яких слід уточнити. Сума готівкою була незначною.

Директор попросив двадцять чотири години на роздуми, щоб знайти менш утратний вихід, ніж суд, і негайно викликав до себе Ірину. Він сподівався залагодити справу мирно. Йому не випадало сваритися з цією пройдисвіткою, але, побачивши її, Ганс Фойгт не стримався.

— Хотів би знати, як тобі, чорт забирай, вдалося обробити старого!— почав шпетити він дівчину.

— Кого ви маєте на увазі, містере Фойгт?

— Француза, кого ж іще! Як тобі це вдалося просто у мене під носом?

— Вибачте, я не казала вам, щоб не турбувати, гадала, все само якось владнається.

— Авжеж, владналося! Як я це поясню його родичам?

— Нічого їм не треба пояснювати, містере Фойгте. Старики закохуються, ви й самі знаєте, але сторонніх людей це шокує.

— Ти спала з Девіном?

— Ні! Як ви могли подумати?

— Тоді я нічого не розумію. Чому він зробив тебе своєю єдиною спадкоємицею?

— Що?

І тут ошелешений Ганс Фойгт зрозумів, що Ірина Базілі не здогадувалася про наміри старого, і його заповіт був для неї цілковитою несподіванкою. Директор попередив дівчину, що їй доведеться докласти чималих зусиль, щоб одержати бодай щось, бо законні спадкоємці битимуться до останнього мідяка, але Ірина раптом заявила, що нічого їй не треба, мовляв, лихі гроші принесуть лише нещастя. «Жак Девін був не сповна розуму, — додала вона, — і будь-хто в Лак-хаузі може це підтвердити; найкраще залагодити все без скандалу. Досить буде довідки від лікаря про старечий маразм». Ірині довелося повторити свої слова, щоб розгублений директор уторопав, що вона каже.

Попри запобіжні заходи, утаїти справу не вдалося. Всі були в курсі, і на другий день в інтернаті тільки й розмов було, що про Ірину Базілі, чий вчинок викликав захоплення пожильців та невдоволення латиноамериканського й гаїтянського персоналу, серед якого відмова від грошей вважалася тяжким гріхом. «Не плюй у небо, попаде в тебе», — виснувала Лупіта Фаріас, і дівчина не знайшла в румунській мові відповідника незрозумілій приказці. Вражений безкорисливістю цієї скромної емігрантки з країни, яку важко було знайти на мапі, директор перевів Ірину на постійну роботу по сорок годин на тиждень із платнею вищою, ніж у її попередниці. До того ж він умовив спадкоємців Жака Девіна на знак вдячності дати Ірині дві тисячі доларів. Дівчина так ніколи й не одержала обіцяної винагороди, та, оскільки не могла навіть уявити такої купи грошей, невдовзі про них забула.