Японський коханець

Сет Беласко

Альма Беласко неквапно снідала, дивилася по телевізору новини, а тоді вирушала займатися йогою або на годинну прогулянку. Повернувшись, приймала душ, одягалася й, завваживши, що от-от має прийти прибиральниця, тікала до клініки допомагати своїй подрузі Кеті. Заняття та рух були для хворих найдієвішим знеболюючим. Кеті завжди потребувала волонтерів і просила Альму давати уроки малювання на шовку, однак для цього потрібні були приміщення й матеріали, яких тут ніхто не міг дозволити собі купувати. Альма зголосилася сама покривати всі видатки, проте Кеті відмовилася від пропозиції з етичних міркувань, мовляв, нікому не сподобається бути об’єктом благодійності. Тоді Альма скористалася давнім, набутим на горищі в Сі-Кліффі разом із Натаніелем та Ітімеєм досвідом, для театральних постановок, які не потребували грошей і викликали бурі сміху. Тричі на тиждень вона ходила малювати до майстерні, де їй допомагала Кірстен. Альма зрідка користувалася їдальнею Лак-хаузу, воліла вечеряти в навколишніх ресторанах, де її знали, або в своєму помешканні, коли невістка присилала з шофером якусь із її улюблених страв.

Ірина тримала на кухні найнеобхідніше: свіжі фрукти, вівсянку, молоко, хліб з непросіяного борошна, мед. Дівчині доводилося також упорядковувати папери, занотовувати все, що диктувала Альма, супроводити жінку, коли та йшла кудись у справах, ходити за покупками й до пральні, дбати про кота, про розклад, зрідка організовувати якісь культпоходи. Часто Альма й Сет запрошували її на традиційні недільні обіди в Сі-Кліффі, коли родина вшановувала свою старійшину. Присутність Ірини скрашувала такі зібрання Сетові, котрий раніше вигадував найрізноманітніші приводи, щоб нагодитися, коли вже подаватимуть десерт, бо думка не з’явитися взагалі просто не приходила йому до голови. Він і далі вперто переслідував Ірину, однак — оскільки це не давало бажаного результату — зустрічався й з колишніми подружками, готовими терпіти його примхи. Сет нудився з ними й ніяк не міг викликати ревнощів в Ірини. Як казала його бабуся, навіщо марнувати набої на шулік? — це було одне з-поміж тих загадкових прислів’їв, які побутували в родині Беласко. Для Альми родинні зустрічі починалися радісним передчуттям побачення з близькими людьми, особливо з онукою Пауліною, оскільки Сета вона бачила часто, але незрідка обіди завершувалися доволі прикро: будь-яка тема могла виявитися дражливою, і призводив до цього не брак ніжності, а кепська звичка сперечатися через дрібниці. Сет шукав нагоди сказати щось наперекір батькам або шокувати їх чимось; увагу Пауліни поглинала якась нав’язлива ідея — приміром, кастрування тварин чи бойні — й дівчина живописала все до найменших подробиць; Доріс старалася явити дива кулінарного мистецтва, влаштовувала справжні бенкети, а потім плакала в своїй кімнаті, бо ніхто їх не оцінив; тим часом добряга Ларрі балансував, аби уникнути непорозумінь. Альма використовувала Ірину, щоб послабити напругу, оскільки всі Беласко трималися цивілізовано в присутності сторонніх, навіть якби це була скромна співробітниця Лак-хаузу. Садиба в Сі-Кліффі — з шістьма спальнями, двома вітальнями, заставленою книжками бібліотекою, подвійними мармуровими сходами та буйним садом — здавалася дівчині неймовірно розкішною. Вона не помічала повільного занепаду майже сторічного будинку, який тримався завдяки невсипному дбанню Доріс, котра намагалася дати йому такий-сякий лад, рятуючи від іржі декоративні грати на вікнах; не помічала Ірина й нерівностей на підлозі та стінах, які пережили кілька землетрусів, ані потрісканих кахлів і слідів термітів на меблях. Будинок височів у гарному місці, на пагорбі, що здіймався між Тихим океаном та затокою Сан-Франциско. Густий, схожий на ватяну грудомаху туман затуляв удосвіта від очей міст Голден-гейт, однак протягом ранку завіса розвіювалася, й досконала конструкція з червоного металу на тлі поцяткованого чайками неба відкривалася погляду так близько від саду родини Беласко, що, здавалося, до неї можна було доторкнутися рукою.

Так само як Альма перетворилася на названу Іринину тітку, Сет скидався на її брата в перших, бо роль коханця, якої так прагнув, йому не давалася. Три роки знайомства зміцнили стосунки молодих людей, що ґрунтувалися на самотності Ірини, погано приховуваній пристрасті Сета й їхній спільній цікавості до життя Альми Беласко. Інший, не такий затятий та закоханий чоловік, на його місці уже давно визнав би поразку, але Сет навчився приборкувати свій шал і пристосувався до черепашачої ходи, запропонованої Іриною. Квапитися не випадало, бо варто було йому зробити крок уперед, як вона відступала, й минали тижні, перш ніж Сетові вдавалося надолужити втрачене. Якщо вони випадково торкалися одне одного, дівчина спритно відхилялася, а коли він робив це зумисне, нашорошувалася. Сет марно шукав причини такої недовіри, але Ірина тримала на замку своє минуле. З першого погляду ніхто не міг уявити справжньої вдачі Ірини, і хоча завдяки відкритості й привітності дівчина зробилася найулюбленішою доглядальницею в Лак-хаузі, Сет знав, що за цією лагідністю ховається полохливе білченя.

За ці роки книжка Сета без великих зусиль з його боку набула чітких обрисів завдяки бабусиним матеріалам та Ірининій наполегливості. Альмі випало стисло викласти історію Беласко — єдиних родичів, які залишилися в неї після того, як війна знищила в Польщі подружжя Менделів, і перш ніж постав із мертвих її брат Самуель. Беласко належала хоча й не до найбільш сановитих, зате до найзаможніших родин Сан-Франциско, яка знала свій родовід ще з часів золотої лихоманки. З-поміж їхніх предків вирізнявся такий собі Девід Беласко, театральний режисер і продюсер, імпресаріо та автор понад ста п’єс, котрий у тисяча вісімсот вісімдесят другому році поїхав з міста й підкорив Бродвей. Прадід Ісак належав до гілки, що залишилася в Сан-Франциско, вкорінилася тут і збила капітал завдяки солідній адвокатській конторі та вдалим інвестиціям.

Як усі мужчини в родині, Сет мусив працювати в конторі, хоча йому бракувало бойового інстинкту попередніх поколінь. Він вивчився на адвоката мимо волі й займався юриспруденцією, бо йому було шкода клієнтів, а не через віру в правосуддя чи зажерливість. Його сестра Пауліна, на два роки молодша, була краще підготовленою для такої невдячної роботи, але це не увільняло його від обов’язків перед фірмою. В свої тридцять два роки Сет так і не споважнів, як дорікав йому батько; він залишав найзаплутаніші справи сестрі й розважався, тринькаючи гроші та пурхаючи від однієї до іншої з півдюжини тимчасових подружок. Сет вихваляв свій поетичний хист і вправність мотогонщика, справляючи враження на дівчат і лякаючи їхніх батьків, однак не збирався відмовлятися від надійних статків, які забезпечувала робота в адвокатській конторі. Сет був не циніком, а просто лінивим до праці й легковажним майже в усьому іншому. Він перший здивувався, коли завважив, що в портфелі, з яким ходив на судові засідання, росте стос аркушів. Важкий шкіряний портфель брунатного кольору з золотою монограмою діда був анахронізмом у добу комп’ютерів, проте Сет носив портфель, вірячи в його чудодійні сили, і тільки їхнє втручання пояснювало зростаючий обсяг рукопису. Слова з’являлися самі в плодовитому череві портфеля й спокійно блукали в просторі його уяви. Це були двісті п’ятнадцять нашвидкуруч списаних аркушів, які Сет не завдавав собі клопоту виправити, бо його план полягав у тому, щоб переповісти все, що вдасться витягти з бабусі, додати щось від себе, а тоді заплатити якомусь письменникові, котрий залишиться за лаштунками, й сумлінному видавцеві, аби ті надали книжці форми та блиску. Цих аркушів не існувало б, якби не Ірина, яка не лише наполегливо бажала їх прочитати, а й мала нахабство критикувати, що змусило Сета регулярно продукувати десять-п’ятнадцять сторінок, і поки ті накопичувалися, він, не ставлячи перед собою такої мети, перетворювався на романіста.

Сет був єдиним членом родини, за яким Альма нудилася, хоча й не зізнавалася собі в цьому. Коли він кілька днів не телефонував чи не приїздив, у старої псувався настрій, і вона швидко вигадувала причину, щоб покликати Сета до себе. Внук не змушував себе чекати. Він налітав, наче буревій — мотоциклетний шолом під пахвою, волосся розкуйовджене, щоки почервонілі, в руках якісь дрібнички для бабусі та Ірини: ласощі, мигдалеве мило, папір для малювання, відео про зомбі з іншої галактики. Коли дівчини не було, Сет вочевидь засмучувався, проте Альма вдавала, ніби не помічає цього. Молодик зазвичай вітався з бабусею, поплескуючи її по плечу, а та у відповідь щось бурмотіла; вони спілкувалися, наче двійко друзів — щиро, по-змовницьки — не проявляючи своєї взаємної любові, бо вважали це кітчем. Теревеніли подовгу, не церемонячись, як дві кумасі-пліткарки: спершу швидко обговорювали останні новини, в тому числі й ті, що стосувалися родини, а тоді одразу переходили до найцікавішого. Без кінця згадували міфічне минуле, що складалося з невірогідних епізодів та історій, подій і осіб тих часів, коли Сет ще не народився. З онуком Альма була велемовною оповідачкою, згадувала будинок у Варшаві, де минули перші роки її життя, із похмурими кімнатами, масивними меблями та служницями в уніформах, які безшумно, не підводячи очей, прослизали вздовж стін, але неодмінно додавала й химерного золотавого поні з довгою гривою, якого начебто зварили в часи голоду. Альма воскрешала в пам’яті прадіда й прабабцю Менделів і повертала їм усе, що забрали нацисти; вона садовила їх за пасхальний стіл зі срібними свічниками та приборами, французькими келихами, баварською порцеляною й вишитою черницями з якогось іспанського монастиря скатертиною. Альма так красномовно переповідала найтрагічніші епізоди, що Сетові та Ірині здавалося, ніби вони разом із Менделями долають шлях до Треблінки; їдуть із ними у вантажному вагоні поміж сотень нещасних, зневірених, спраглих людей, без повітря й світла, блюючи, випорожнюючись, агонізуючи; голі входять із ними до камер жаху і зникають разом із ними цівками диму. Альма розповідала і про прадіда, Ісака Беласко, котрий помер навесні — тієї ночі снігова буря знищила його сад; і про його подвійний похорон, бо під час першого не вистачило місця всім тим людям, котрі хотіли віддати йому останню шану: сотні білих, чорних, азіатів і латиноамериканців, яким він зробив добро, йшли і йшли цвинтарем, і рабинові довелося повторити церемонію. І про навіки закохану в свого чоловіка прабабцю Ліліан, котра осліпла того самого дня й ходила в потемках усі роки, що їй лишилися, а лікарі не могли збагнути причини її сліпоти. Розповідала Альма й про родину Фукуда й про те, як вивозили японців, — подію, що травмувала її в дитинстві — не надто зостановляючись на своїх стосунках з Ітімеєм Фукудою.