Японський коханець

В’язні

У перший рік перебування в Топазі Ітімей часто надсилав Альмі малюнки, але потім вони стали надходити рідше, бо цензори не справлялися з роботою й були змушені обмежити листування переселенців. Ці ескізи, які Альма дбайливо зберігала, були найкращими свідченнями про життя родини Фукуда: тісний барак; діти роблять уроки, стоячи навколішках перед лавами, що правлять за столи; черги до вбиралень; чоловіки грають у карти; жінки перуть білизну у великих ночвах. Фотоапарати конфіскували, а ті в’язні, яким вдалося їх сховати, не мали можливості проявити негативи. Дозволялися лише офіційні, оптимістичні фотографії, що відтворювали гуманне ставлення та спокійну й радісну атмосферу Топазу: дітлахи грають у бейсбол; підлітки танцюють модні танці; всі вранці співають національний гімн під час підняття прапора; і ніякого колючого дроту, сторожових веж чи озброєних солдатів. А проте нагодився один з охоронців, який сфотографував родину Фукуда. Звали його Бойдом Андерсоном, і він закохався в Мегумі, яку побачив уперше в шпиталі, де дівчина працювала волонтеркою і куди він потрапив, коли поранив руку, відкриваючи бляшанку м’ясних консервів.

Андерсон — двадцятитрирічний молодик, довготелесий та білявий, як його предки-шведи, щирий і привітний — був одним із небагатьох білих, яким переселенці довіряли. В Лос-Анджелесі на нього чекала нетерпляча наречена, та щойно Бойд узрів Мегумі в білому халаті, його серце стрепенулося. Дівчина продезінфікувала рану, лікар зашив її, а Мегумі з професійною вправністю забинтувала, не дивлячись на солдата, який тим часом глядів на неї з таким захватом, що не відчував болю. Відтоді він обачно уникав її, не бажаючи зловживати своїм становищем, адже був представником влади, але передусім тому, що кровозмішення було заборонене білим і викликало відразу в японців. Місяцелика ніжна Мегумі могла дозволити собі вибирати з-поміж найбажаніших у Топазі женихів, але й дівчина відчула заборонений потяг до охоронця й мусила боротися з тим самим расистським забобоном, благаючи Небо, щоб скінчилася війна, її родина повернулася до Сан-Франциско, а сама вона могла вирвати з душі гріховну пристрасть. Тим часом Бойд молився, щоб війна не скінчилася ніколи.

4 липня в Топазі відзначали День незалежності, як за шість місяців перед тим Новий рік. Того разу свято не вдалося, бо табір щойно почав функціонувати, і люди ще не звикли до свого становища в’язнів, але тисяча дев’ятсот сорок третього року переселенці заповзялися продемонструвати свій патріотизм, а персонал табору добру волю, і їм не могли завадити ні піщані вихори, ні спека, якої не витримували навіть ящірки. Всі змішалися в одну доброзичливу юрбу серед пателень зі смажениною, прапорів, тортів і навіть пива для чоловіків — ті цього разу не мусили пити бридке пійло, яке потайки робили з виброджених консервованих персиків. Бойдові Андерсону разом із деякими іншими солдатами доручили фотографувати свято, щоб стулити пельку нікчемним журналістам, які верещали про негуманне ставлення до громадян японського походження. Охоронець скористався нагодою й попросив у родини Фукуда дозволу їх сфотографувати. Потім він віддав один знімок Такао, інший — потайки — Мегумі, а свій збільшив і вирізав із загальної фотографії зображення дівчини. Це фото завжди було з ним, у портмоне, захищене целулоїдом, і з ним же Бойда Андерсона поховали через п’ятдесят два роки. На знімку родина Фукуда стояла на тлі чорної приземкуватої будівлі: Такао похмурий, з опущеними плечима, поруч маленька рішуча Хейдецо, в профіль невдоволений Джеймс, вісімнадцятирічна красуня Мегумі та одинадцятирічний Ітімей — худий, густе сторчкувате волосся на голові, подряпані коліна.

На цьому єдиному родинному знімку в Топазі не було Чарльза. Того року старший син Такао й Хейдецо записався до війська, бо вважав це своїм обов’язком, а не щоб вирватися з табору, як деякі юнаки, котрі записувалися волонтерами, аби уникнути призову. Він потрапив до 442 піхотного полку, повністю сформованого з нісеїв. Ітімей намалював і надіслав Альмі портрет виструнченого перед прапором брата, дописавши пару рядків, які не викреслила цензура. Хлопчик пояснив, що не зміг умістити на одному аркуші ще сімнадцятьох юнаків у мундирах, які також мали піти на війну. Ітімей так вправно малював, що кількома штрихами зумів передати вираз невимовної гордості на обличчі Чарльза — гордості, що ґрунтувалася на далекому минулому, на давніх поколіннях самураїв його роду, певних, що йдуть на битву, щоб не повернутися, готових нізащо не здаватися і з честю загинути; це наснажувало їх, надавало надлюдської мужності. Роздивляючись, як зазвичай, малюнок Ітімея, Ісак Беласко звернув Альмину увагу на іронію долі: ці хлопці збиралися важити життям заради інтересів країни, яка тримала в концтаборах їхніх родичів.

Джеймсові виповнилося сімнадцять років, і того ж дня його забрали під конвоєм двох озброєних солдатів, без жодних пояснень, однак Такао та Хейдецо передчували біду, бо їхній другий син від самого народження був важкою дитиною, а в таборі батьки весь час мали з ним проблеми. Родина Фукуда, як і решта переселенців; сприйняли своє становище з філософським смиренням, проте Джеймс та інші нісеї, ці американські японці, постійно протестували — спершу, порушуючи, коли тільки могли, встановлені правила, а згодом підбурюючи людей до заколоту. Попервах Такао та Хейдецо приписували це вибуховому характеру хлопця, зовсім несхожого на Чарльза, потім підлітковій нерозважності й нарешті поганій компанії. Комендант табору не раз попереджав їх, що не терпітиме вибриків Джеймса; його запроторювали до камери за бійки, зухвальство, дрібне псування федеральної власності, але жодна така провина не давала достатньо підстав для арешту. За винятком вихваток деяких підлітків-нісеїв, як Джеймс, у Топазі панував зразковий порядок, тут ніколи не траплялося серйозних правопорушень; щонайбільшими були страйк та протести, коли охоронець застрелив старика, який підійшов занадто близько до загорожі й не почув наказу зупинитися. Комендант брав до уваги юний вік Джеймса і піддавався вигадливим спробам Бойда Андерсона його захистити.

Уряд поширив запитальник, єдиною прийнятною відповіддю на який було «так». Всі переселенці віком від сімнадцяти років мусили відповідати. В підступних запитаннях від них вимагалося бути відданими США, воювати в лавах армії хоч би куди їх спорядили (це стосувалося чоловіків) або в допоміжному корпусі (коли йшлося про жінок), а також не коритися імператорові Японії. Для таких ісеїв, як Такао, це означало відмовитися від свого громадянства, не маючи права набути американське, але майже всі на це пішли. Не поставили своїх підписів деякі молоді нісеї, які були американцями й почувалися ображеними. Їх прозвали Ні-ні, уряд вважав їх небезпечними, а японська громада засудила, бо здавна не терпіла скандалів. Серед тих Ні-ні був і Джеймс. Батько, який сприйняв цей арешт як ганьбу, сидів увесь час у бараці й виходив надвір лише до вбиральні. Ітімей приносив йому їжу, а тоді вдруге ставав у чергу, щоб поїсти самому. Хейдецо та Мегумі, також прикро вражені історією з Джеймсом, намагалися жити звичним життям, з високо піднятою головою витримуючи злостиві плітки й осудливі погляди своїх та причіпки табірного начальства. Родину Фукуда, в тому числі й Ітімея, неодноразово допитували, але зрештою ні в чому серйозному не звинуватили завдяки втручанню Бойда Андерсона, котрий, як міг, їх боронив.

— Що буде з моїм братом? — спитала в нього Мегумі.

— Не знаю, Мегумі. Його можуть вислати до Тул-Лейку в Каліфорнії або до Форту Лівенворт у Канзасі — це вирішить федеральний департамент тюрем. Гадаю, його не випустять до кінця війни.

— Ходять чутки, що Ні-ні розстріляють як шпигунів...

— Не вір усьому, що чуєш, Мегумі.

Ця подія непоправно підірвала дух Такао. В перші місяці в Топазі він брав активну участь у житті громади, цілими днями вирощував рослини й виготовляв меблі з пакувальної деревини, яку роздобував на кухні. Коли в їхньому тісному бараці не залишилося вільного місця, Хейдецо нараяла йому робити меблі для інших родин. Він намагався одержати дозвіл навчати дітлахів дзюдо, але йому відмовили. Військовий комендант табору боявся, що Такао прищеплюватиме учням підривні ідеї, а це становило б загрозу для солдатів. Такао потайки і далі тренував синів. Він жив надією, що їх звільнять, лічив дні, тижні й місяці, роблячи позначки в календарі. Йому не йшла з голови несправджена мрія про спільне з Ісаком Беласко квітництво, а ще думки про гроші, які він наскладав і втратив, про домівку, за яку платив роками, а тепер власник намірявся її відібрати. «Десятки років зусиль, праці та сумління, щоб скінчити за колючим дротом, наче злочинець», — з прикрістю повторював Такао. Він зробився відлюдькуватим. Усе дратувало його: юрба, неминучі черги, галас, відсутність особистого життя.

А от Хейдецо в Топазі розквітла. На відміну від інших японок, вона була норовливою дружиною, сперечалася з чоловіком, уперши руки в боки, але дбала про домівку, про дітей, тяжко працювала, вирощуючи рослини, й не підозрювала в собі кипучої натури. В концтаборі було нíколи впадати у розпач або нудьгувати: їй весь час доводилося вирішувати чужі проблеми, сперечатися з властями, щоб домогтися, здавалося б, неможливого. Її діти за загорожею були в безпеці, вона не мусила наглядати за ними — для цього існували вісім тисяч пар очей і військовий контингент. Найбільшою її турботою було підтримати Такао, аби той зовсім не занепав духом; Хейдецо вже не знала, яку ще роботу загадати чоловікові, щоб, заклопотаний якийсь час, він ні про що не думав. Чоловік постарів, різниця в десять років давалася взнаки. Вимушена неможливість інтимного життя поставила крапку в пристрасті, яка доти пом’якшувала незгоди. Любов заступили дратівливість з його боку і терплячість — з її. Соромлячись дітей, з якими жили в одній кімнаті, вони намагались не торкатися одне одного, лежачи на вузькому ліжку, і легкість їхніх взаємин поволі згасала. Такао зробився замкненим, озлобленим, а Хейдецо відкрила в собі потяг до громадської роботи й задатки лідера.

Мегумі Фукуда менше ніж за два роки одержала три пропозиції шлюбу, і ніхто не міг пояснити, чому вона їх відкинула, за винятком Ітімея, котрий був поштарем між сестрою та Бойдом Андерсоном. В цьому житті дівчина мала два бажання: стати лікарем і вийти заміж за Бойда — саме в такому порядку. В Топазі вона без жодних зусиль закінчила середню школу й одержала диплом з відзнакою, однак вища освіта була їй недоступна. Деякі університети на сході країни приймали обмежену кількість студентів японського походження — кращих із кращих, які пройшли відбір у концтаборах і до того ж могли отримувати державну стипендію, але через історію з Джеймсом, що стала тавром для родини Фукуда, Мегумі не мала жодного шансу. Крім того, вона не могла залишити родину, бо за відсутності Чарльза почувалася відповідальною за молодшого брата й батьків. Тим часом працювала в шпиталі разом із лікарями та медсестрами, набраними з-поміж в’язнів. Її шефом був такий собі Френк Делілло — білий, років за п’ятдесят, пропахлий потом, тютюном та віскі, невдаха в особистому житті, але тямущий і самовідданий професіонал, який узяв Мегумі під своє крильце з першого дня, коли дівчина з’явилася в шпиталі у плісированій спідниці та накрохмаленій блузці, щоб її, як вона висловилася, прийняли ученицею. Тоді обоє — і лікар, і Мегумі — щойно прибули до Топазу. Дівчина почала з того, що носила нічні горщики й прала закаляну білизну, але виявила таке завзяття та вправність, що невдовзі Делілло призначив її своєю помічницею.

— Після війни я вступлю до медичного, — сказала йому дівчина.

— Це може забрати більше часу, ніж ти гадаєш, Мегумі. Попереджаю, тобі буде нелегко стати лікарем. Ти жінка, до того ж японка.

— Я така ж американка, як і ви.

— Гаразд, нехай так. Тримайся мене, і ти чогось навчишся.

Мегумі сприйняла його слова буквально. Не відходячи ні на крок від Френка Делілло, навчилася зашивати рани, накладати шини, лікувати опіки та приймати пологи — нічого складного, бо у важких випадках пацієнтів відправляли до лікарень у Дельті або Солт-Лейк-Сіті. Робота забирала десять годин на добу, але вечорами вона іноді примудрялась зустрічатися з Бойдом Андерсоном за сприяння Френка Делілло, єдиної втаємниченої людини, крім Ітімея. Незважаючи на ризики, закохані впродовж двох років втішалися таємною любов’ю, і доля сприяла їм у цьому. Гола земля не давала можливості десь сховатися, хоча молоді нісеї вигадували найрізноманітніші способи ошукати пильність батьків і втекти від нескромних поглядів. Однак Мегумі не випадало їх наслідувати, адже Бойд не міг, як той заєць, кривуляти між поодиноких кущів у мундирі, з каскою та гвинтівкою. Казарми, контори й житла білих, де парочка влаштувала б собі гніздечко, були відокремлені від табору, і Мегумі нізащо не потрапила б туди, якби не Френк Делілло, який не тільки дістав їй перепустку, а й передбачливо залишав свою кімнату. Там, серед безладу та бруду, в якому жив Делілло, серед повних недопалків попільниць і порожніх пляшок, Мегумі розпрощалася з цнотою, а Бойд спізнав неземне блаженство.

Прищеплена Ітімею батьком любов до садівництва в Топазі зміцніла. Чимало переселенців, які доти заробляли на хліб, вирощуючи різні рослини, одразу вирішили зайнятися городництвом, і ні пустельний краєвид, ні безжальний клімат не змусили їх відступити. Вони поливали свої рослини жменями, рахуючи кожну краплю води, захищали паперовими накриттями влітку й розпалювали біля них багаття, щоб зігріти, взимку, коли лютував мороз. Так їм вдалося буквально вирвати у пустелі овочі та фрукти. В їдальнях ніколи не бракувало харчів, можна було з’їсти тарілку й наповнити її вдруге, та якби не рішучість цих людей, пожива складалася б із самих консервів. «У бляшанках нічого доброго для здоров’я не росте», — казали вони. В учбові години Ітімей був у школі, а решту часу проводив на городі. Невдовзі прізвисько зелені пальці замінило йому ім’я, бо все, до чого він доторкався, проростало й буяло. Ввечері, відстоявши двічі чергу до їдальні, старанно оправляв казки та шкільні тексти, які далекі вчителі надсилали маленьким нісеям. Послужливий задумливий хлопчик міг годинами нерухомо дивитися на фіолетові гори на тлі блакитного неба, поринувши в свої думки та почуття. Люди казали, що він має покликання ченця і в Японії був би послушником в якомусь буддистському монастирі. Хоча віра Оомото відкидала прозелітизм, Такао настирливо втовкмачував її Хейдецо й дітям, однак єдиним, хто ревно прихилився до неї, був Ітімей, бо ця релігія відповідала його вдачі й сформованим змалку уявленням про життя. Він виконував обряди разом із батьком і ще одним подружжям ісеїв з іншого бараку. В таборі відбувалися буддистські відправи, а також служби християн різних конфесій, однак до Оомото належали тільки вони; Хейдецо зрідка супроводила їх, але робила це знехотя; Чарльза та Джеймса ніколи не цікавили батькові вірування, а Мегумі — вжахнувши своїм вчинком Такао й здивувавши Хейдецо — навернулася до християнства. Вона пояснила це віщим сном, в якому бачила Ісуса.

— Звідки ти знаєш, що то був Ісус? — Такао аж пополотнів од гніву.

— А хто б іще міг бути з терновим вінцем на голові? — озвалася дочка.

Їй довелося відвідувати заняття з релігії, які вів пресвітеріанський пастир, і взяти участь у приватній церемонії конфірмації, на якій були присутні лише Ітімей, котрий прийшов з цікавості, та Бойд Андерсон, до глибини душі зворушений цим проявом любові. Пастир звичайно зрозумів, що навернення дівчини має відношення радше до охоронця, ніж до християнства, проте не висловив жодних заперечень. Він благословив їх, подумки запитуючи себе, в якому кутку світу знайде прихисток ця пара.