Японський коханець

Агент Вілкінс

Другої п’ятниці жовтня в Лак-хаузі з’явився агент Рон Вілкінс: він шукав Ірину Базілі. Це був агент ФБР — шістдесятип’ятирічний опасистий афроамериканець із сивою головою та жестикулюючими руками. Захоплена зненацька Ірина запитала, як він її розшукав, і Вілкінс нагадав їй, що бути поінформованим — основа основ його професії. Вони не бачилися три роки, але незрідка розмовляли по телефону. Вілкінс час від часу цікавився, як їй ведеться. «Все гаразд, не турбуйтеся. Минуле позаду, я про нього навіть не згадую», — відповідала зазвичай дівчина, однак обоє знали, що це не так. Коли Ірина познайомилася з ним, здавалося, костюм на Вілкінсі з його м’язами важкоатлета от-от трісне; через одинадцять років м’язи перетворилися на жир, але агент, як і в молодості, справляв враження чоловіка міцного та енергійного. Він розповів Ірині, що вже став дідусем і показав фотографію онука — дворічного хлопчика з набагато світлішою шкірою, ніж у діда. «Його батько голландець», — пояснив Вілкінс, хоча Ірина ні про що не питала. Агент додав, що йому вже час на пенсію, мовляв, для ФБР він уже старий мотлох, але ось приріс до свого стільця. Ніяк не вгамується, і далі переслідує злочинців, як робив це більшу частину років на службі.

Агент приїхав до Лак-хаузу вранці. Вони вмостилися на дерев’яній лаві в саду й пили каву «американо», яка завжди була в бібліотеці й нікому не подобалася. Від зволоженої нічною росою землі піднімалися легкі випари, повітря ставало теплішим під променями блідого осіннього сонця. Вони були самі й могли спокійно говорити. Деякі пожильці вже пішли на свої ранкові заняття, але більшість прокидалася пізно. Лише бригадир садівників Віктор Вікашов, росіянин з лицем татарського воїна, який уже дев’ятнадцять років працював у Лак-хаузі, мугикав на городі якусь пісеньку, та Кеті швидко проїхала повз них на своєму електричному візку в бік клініки болю.

— Маю для тебе добрі новини, Єлизавето, —мовив Вілкінс.

— Вже давно ніхто не звав мене Єлизаветою.

— Авжеж. Вибач.

— Не забувайте, я Ірина Базілі. Ви самі допомогли мені вибрати ім’я.

— Скажи, дівчинко, як тобі ведеться? Ти лікуєшся?

— Будьмо реалістами, агенте Вілкінсе. Вам відомо, яка у мене платня? Її не вистачить на психолога. Місцева влада оплачує лише три сеанси, і я вже скористалася ними, однак, як бачите, не вчинила самогубства. Живу звичайним життям, працюю й збираюся навчатися через Інтернет. Хочу опанувати терапевтичний масаж, це непоганий фах для людини з сильними руками, як у мене.

— Ти проходиш медогляди?

— Так. І приймаю антидепресант.

— А де мешкаєш?

— У Берклі — кімната досить велика й дешева.

— У тебе тут підходяща робота, Ірино. Спокійна, ніхто тебе не турбує, ти в безпеці. Про тебе добре відгукуються. Я розмовляв з директором, він сказав, що ти його найкраща співробітниця. Маєш нареченого?

— Мала, але він помер.

— Що ти кажеш! О, Господи! Тільки цього тобі бракувало, мені дуже прикро. Від чого він помер?

— Гадаю, від старості — йому було за дев’яносто. Але тут не бракує інших стариків, готових запропонувати мені руку й серце.

Вілкінсу жарт не сподобався. Якийсь час вони сиділи мовчки, посапуючи й сьорбаючи каву з паперових стаканчиків. Ірина відчула раптом сум і самотність, мовби думки цього добряги наринули на неї, переплуталися з її власними й перехопили їй подих. Наче у відповідь на телепатичні сигнали дівчини, Рон Вілкінс поклав руку їй на плече й притягнув до своїх кремезних грудей. Агент пахнув солодкавим, несумісним з таким чолов’ягою одеколоном. Ірина відчувала жар, що йшов од Вілкінса, шорсткість піджака, що терся об її щоку, його запах куртизанки, а агент тим часом поплескував її по спині, наче намагався розрадити внука.

— Ну, то які ваші добрі новини? — спитала Ірина, коли трохи оговталася.

— Компенсація, Ірино. Існує один старий, всіма забутий закон, що дає право на компенсацію таким жертвам, як ти. Це дозволить тобі оплатити курс лікування, бо ти його потребуєш, а коли пощастить, то й зробити вступний внесок за невеличке помешкання.

— Це все теорії, містере Вілкінсе.

— Є люди, які вже одержали компенсацію.

Він пояснив, що хоча її справа вже трохи задавнена, добрий адвокат може довести, що вона зазнала тяжких наслідків, страждає на післятравматичний синдром, потребує психологічної допомоги й ліків. Ірина нагадала агентові, що в злочинця немає майна, яке можна було б конфіскувати.

— Заарештовані інші, причетні до цієї мережі. Люди можновладні й грошовиті.

— Вони не заподіяли мені ніякої шкоди. Є лише один винуватець, містере Вілкінсе.

— Послухай мене, дівчинко. Тобі довелося змінити ідентичність і місце проживання, ти втратила матір, шкільних друзів і всіх знайомих, ти фактично змушена переховуватися в іншому штаті. Те, що сталося — не минуле, воно триває, і є чимало винуватців цього.

— Раніше я теж так гадала, містере Вілкінсе, але вирішила, що не можу завжди залишатися жертвою. Я перегорнула цю сторінку. Тепер я Ірина Базілі, і в мене інше життя.

— Мені прикро нагадувати тобі про це, але ти й далі залишаєшся жертвою. Дехто зі звинувачених охоче заплатить відшкодування, щоб уникнути скандалу. Ти дозволиш дати твоє ім’я адвокатові, який спеціалізується на цьому?

— Ні. Навіщо ворушити минуле?

— Добре все обміркуй, дівчинко. Добре все обміркуй і зателефонуй мені на цей номер, — агент простягнув їй візитку.

Ірина провела Рона Вілкінса до виходу й сховала візитку, якою не збиралася скористатися; вона впорається з усім сама, їй не потрібні ці брудні, як вона вважала, гроші, бо через них Ірина мусила б знову витримувати допити й підписувати зізнання, повні непристойних подробиць. Ірина не хотіла розпалювати присок минулого в суді, вона була вже дорослою, і жоден суддя не дозволить їй уникнути зустрічей зі звинуваченими. А преса? Ірину жахало, що про все можуть дізнатися люди, які багато для неї важать, її нечисленні друзі, бабці з Лак-хаузу, Альма, а надто Сет Беласко.

О шостій годині дня Кеті зателефонувала Ірині на мобільний і запросила на чай до бібліотеки. Вони вмостилися у віддаленому кутку, поблизу вікна й подалі від людей. Кеті не подобався чай у презервативах, як вона називала поширені в Лак-хаузі пакетики; жінка мала власний чайник, порцелянові чашки, невичерпні запаси чаю якоїсь французької фірми та бісквітне печиво. Ірина пішла з чайником до кухні по окріп, навіть не намагаючись допомогти із сервіровкою, бо цей ритуал був дуже важливим для Кеті, яка робила все сама конвульсійними рухами рук. Жінка не могла піднести до губ тонку порцелянову чашку, мусила користуватися пластиковим стаканчиком та соломинкою, але раділа, бачачи в руках гості чашку, яку успадкувала від бабусі.

— Хто цей темношкірий тип, який обіймав тебе вранці в саду? — поцікавилася Кеті, коли обговорили останній епізод серіалу про жіночу тюрму, який обидві не пропускали.

— Просто приятель, з яким я давно не бачилася, — пробурмотіла Ірина, доливши собі чаю, щоб приховати замішання.

— Я тобі не вірю, Ірино. Я вже давно стежу за тобою і знаю, що тебе щось гризе.

— Мене? Це все ваші вигадки, Кеті. Кажу вам, просто приятель.

— Рон Вілкінс. Мені дали його ім’я в реєстратурі. Я поцікавилась, хто до тебе приходив, бо мені здалося, що цей чоловік тебе чимось налякав.

Роки нерухомості й неймовірних зусиль, яких їй довелося докласти, щоб вижити, зменшили Кеті — на великому електричному візку вона здавалася дівчинкою, а проте випромінювала надзвичайну силу, пом’якшувану її добротою, яку нещасний випадок лише примножив. Незмінна усмішка та коротка стрижка надавали жінці пустотливого вигляду, що контрастував з її мудрістю тисячолітнього ченця. Фізичний біль увільнив Кеті від неуникних повинностей та огранував дух, мов діамант. Її розум не був уражений крововиливами в мозок, натомість, як вона сама казала, їй поміняли клітку, і внаслідок цього в Кеті розвинулася інтуїція, що дозволяла проникати зором у невидиме.

— Наблизься, Ірино.

Маленькі холодні руки Кеті з деформованими через переломи пальцями вчепилися в лікоть дівчини.

— Знаєш, що найкраще допомагає в біді, Ірино? Розмова. Ніхто не може йти світом сам-один. Чому, по-твоєму, я організувала клініку болю? Тому що біль слабне, якщо поділитися ним з кимось. Клініка потрібна пацієнтам, але ще більше мені. У всіх нас у темних закапелках душі є чорти, проте якщо витягти їх на світло, вони маліють, никнуть, замовкають і зрештою дають нам спокій.

Ірина марно спробувала вивільнитися з цих чіпких пальців. В сірих очах Кеті було стільки співчуття й любові, що дівчина не змогла їх відкинути. Вона сіла на підлогу, поклала голову на вузлуваті коліна Кеті й дозволила тій гладити себе по голові скаліченими руками. Ніхто так не пестив її відтоді, як Ірина поїхала від діда з бабою.

Кеті сказала їй, що найголовніше в житті — очистити власні вчинки, прийняти дійсність такою, як вона є, спрямувати всю енергію на теперішність і зробити це просто зараз, негайно. Чекати не можна, це Кеті затямила після нещасного випадку. В своєму стані вона мала вдосталь часу, щоб сформувати власні судження й краще взнати себе. Бути, існувати, любити сонячне світло, людей, птахів. Біль наринав і минав, напади нудоти наринали й минали, розлади шлунку наринали й минали, але це не тривало довго. Натомість Кеті мала ясний розум і вміла насолоджуватися кожною краплиною води в ду́ші, дотиком дружніх рук, які мили шампунем її волосся, приємною прохолодою лимонаду в літню днину. Вона думала не про майбутнє, а лише про день, в якому жила.

— Я намагаюся пояснити тобі, Ірино, що ти не можеш бути прив’язаною весь час до минулого та боятися майбутнього. Тобі дано тільки одне життя, але якщо ти проживеш його добре, цього досить. Єдиною реальністю є теперішність, оця днина. Чого ти чекаєш, щоб почати бути щасливою? Важить кожен день. Хто-хто, а я це чудово знаю!

— Не всім дано бути щасливими, Кеті.

— Звісно, всім. Ми всі народжуємося щасливими. Дорогою життя брудниться, але ми здатні його очистити. Щастя не безмежне й непогамовне, як утіха чи радість. Воно безмовне, спокійне, лагідне, це стан внутрішнього умиротворення, що починається з любові до себе. Ти повинна полюбити себе так, як люблю тебе я, як люблять усі, хто тебе знають, а надто внук Альми.

— Сет не знає мене.

— Це не його провина. Сердега вже кілька років намагається наблизитися до тебе, це всі бачать. Якщо він не домігся свого, то лише через твою потайливість. Ну ж бо, розкажи мені про цього Вілкінса.

Ірина Базілі мала офіційну історію свого минулого, яку вибудувала з допомогою Рона Вілкінса й використовувала, коли мусила відповідати на неуникні запитання. В цій історії була правда, але не вся, лише допустима частка. Ірині виповнилося п’ятнадцять років, коли суд призначив їй психолога; та жінка кілька місяців лікувала її, але врешті Ірина відмовилася говорити далі про все, що з нею сталося, й вирішила під іншим іменем переїхати до іншого штату й змінювати місце проживання стільки разів, скільки буде необхідно, щоб розпочати нове життя. Психолог повторювала, що травми не зникають самі лише тому, що людина намагається на них не зважати: вони, мов невідступна медуза Горгона зі зміями на голові, що чатує в потемках і при першій же нагоді накидається на жертву. Замість вступити з нею в двобій, Ірина втекла; відтоді її існування було суцільною втечею, поки нарешті дівчина опинилася в Лак-хаузі. Вона ховалася в роботі й у віртуальному світі відеоігор та фантастичних романів, де була не Іриною Базілі, а хороброю героїнею, яка мала магічну владу. Поява Вілкінса вкотре зруйнувала цей крихкий примарний світ. Кошмари минулого скидалися на курну дорогу: легкий подув вітерця міг здійняти пилову бурю. Переможена, Ірина зрозуміла, що зарадити їй може лише Кетрін Хоп зі своїм золотим щитом.

Їй було десять років, коли в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому дід з бабою одержали від Радміли лист, що змінив життя дівчинки. Мати побачила по телевізору програму, в якій ішлося про сексуальне рабство, й дізналася, що такі країни, як Молдова, постачають дівчат до арабських еміратів та борделів Європи. Жінка з жахом пригадала часи, коли сама опинилася в руках турецьких сутенерів, і, прагнучи не допустити, щоб її дочку спіткала така ж доля, умовила свого чоловіка, американського спеціаліста, котрий познайомився з нею в Італії й відвіз до Техасу, допомогти дівчинці емігрувати до США. Ірина матиме все, що тільки побажає, — найкращу освіту, гамбургери, чіпси, морозиво, вони навіть поїдуть до Діснейленду — обіцялося в листі. Дід з бабою наказали Ірині нікому про це не казати, щоб не викликати заздрість і не наврочити, бо хвастощі зазвичай караються, а самі тим часом почали клопотатися про візу. Процедура тривала два роки. Коли їм нарешті прислали квитки й паспорт, Ірині вже виповнилося дванадцять років, хоча вона — малоросла, худюща, з копицею білявого волосся на голові — скидалася на виснаженого восьмирічного хлопчика. Дівчинка стільки мріяла про Америку, що почала усвідомлювати убогість усього, що її оточувало; раніше не помічала цього, бо не мала, з чим порівнювати. Її село, здавалося, стало жертвою бомбардування, половина хат були заколочені або зруйновані, немощеними вулицями бігали зграї голодних собак, кури порпалися в багнюці, а старики сиділи на порогах своїх халуп, курили цигарки й мовчали, бо все вже було сказано-пересказано. Ці два роки Ірина прощалася з кожним деревом, пагорбами, землею та небом, які, за словами діда й баби, були тими самими, що й за комунізму, і залишаться такими навіки. Мовчки прощалася з сусідами та однокласниками, віслюком, козою, котами й собакою, які були її друзями дитинства. Наостанок попрощалася з дідом та бабою.

Вони спакували перев’язану шворкою картонну коробку, куди поклали Іринину одіж і новий образ святої Параскеви, куплений у церковній крамничці в сусідньому містечку. Мабуть, усі троє здогадувалися, що вже ніколи не побачаться. Відтоді Ірина, хоч би де була, звикла лаштувати — нехай навіть на одну ніч — невеличкий вівтарик з образу святої та єдиної фотографії діда й баби. Це був любительський знімок, зроблений у день їхнього весілля: обоє в традиційному вбранні — Петрута у вишитій спідниці та мережаному очіпку, Костеа в коротких штанах і камізельці, підперезаній широким паском. Їх, струнких, немов патички, годі було впізнати, бо тяжка праця ще не зігнула їхні спини. Кожного дня Ірина молилася їм, бо вони були більшими чудотворцями, ніж свята Параскева, були, як казала Альма, її ангелами-охоронцями.

Дівчинка якось дісталася сама з Кишинева до Далласа. Доти вона подорожувала лише один раз: їздила з Петрутою поїздом до ближчого міста, щоб провідати в лікарні діда, якому видалили жовчний міхур. Вона ніколи не бачила літаків зблизька, тільки в повітрі, а її англійська обмежувалася текстами модних пісеньок, які дівчинка запам’ятала, не розуміючи їхнього значення. Авіакомпанія почепила їй на шию пластикову течку з її документами та квитком. Політ тривав одинадцять годин, і весь цей час Ірина нічого не пила й не їла, бо не знала, що харчування в літаку безкоштовне, а стюардеса їй цього не пояснила. Голодувала вона й наступні чотири дні, сидячи без жодного мідяка в Даллаському аеропорту. Вхідними дверима до американської мрії стала ця гігантська химерна споруда. Матір і вітчим переплутали час прильоту, принаймні це сказали вони, коли нарешті прийшли по неї. Ірина їх не знала, але вони узріли біляву дівчинку на лаві з картонною коробкою біля ніг й упізнали її, бо мали Іринину фотографію. Про ту зустріч Ірина пам’ятала тільки, що від обох тхнуло алкоголем — вона добре знала цей кислий запах, бо дід з бабою та інші односельці топили прикрощі в домашньому вині.

Радміла та її чоловік Джим Робінс відвезли дівчинку додому: їхній звичайний, дерев’яний, дуже занедбаний будиночок у робітничому кварталі на півдні міста видався їй розкішним. Мати прикрасила одну з двох кімнат подушками у формі сердець і плюшовим ведмедиком, до лапи якого на нитці була прив’язана рожева повітряна кулька. Радміла порадила Ірині якомога довше сидіти біля телевізора, мовляв, це найкращий спосіб вивчити англійську, і сама вона теж так робила. Через дві доби жінка записала її до загальної школи, більшість учнів якої складали негри й латиноамериканці, яких дівчинка доти ніколи не бачила. Ірині знадобився місяць, щоб вивчити кілька англійських фраз, але вона мала добрий слух і невдовзі вже розуміла, про що йдеться на уроках. За рік Ірина почала говорити без акценту.

Джим Робінс був електриком і членом профспілки, мав максимальний погодинний заробіток та страховку в разі нещасного випадку й інших халеп, але не завжди мав роботу. Контракти укладалися по черзі згідно списку, починаючи з першого номера, далі йшли другий, третій тощо. Той, у кого щойно закінчився контракт, опинявся на останній позиції й іноді мусив чекати кілька місяців, перш ніж його викликали на роботу, хіба що підтримував добрі стосунки з керівництвом профспілки. Радміла працювала продавщицею в секції дитячого одягу й витрачала годину з чвертю на поїздку автобусом до свого магазину та стільки ж на зворотну путь. Коли Джим Робінс був зайнятий, вони його майже не бачили, бо він, користаючись нагодою, працював до знемоги: за понаднормові години платили вдвічі або й утричі більше. Тоді він не пив і не вживав наркотиків, адже варто було розслабитися, і його могло вдарити струмом. Зате в періоди тривалого неробства цмулив алкоголь і ковтав стільки наркотичних сумішей, що дивом тримався на ногах. «У мого Джима бичаче здоров’я, його ніщо не звалить», — хвалилася Радміла. Вона супроводила чоловіка в його походеньках, але не могла тягатися з ним і швидко губила тяму.

З перших днів її американського життя вітчим дав Ірині зрозуміти свої правила, як він це називав. Мати два роки ні про що не здогадувалася чи удавала, нібито не здогадується, аж до того дня, коли на порозі постав Рон Вілкінс і показав їй жетон ФБР.