Японський коханець

Світло й тінь

Систематичне напруження пам’яті заради книжки внука було корисним для Альми Беласко, якій в її віці загрожувала розумова слабкість. Раніше вона губилася в лабіринтах, а коли хотіла оживити якусь конкретну подію, не могла її віднайти, тепер же, щоб дати Сетові задовільні відповіді, жінка почала відтворювати минуле в певному порядку замість перестрибувати від епізоду до епізоду, як робила це на дозвіллі в Лак-хаузі із Ленні. Вона різними кольорами позначала коробки, кожна з яких відповідала одному року її життя, й наповнювала їх подіями та почуттями. Стоси коробок стояли у великій тристулковій шафі, де Альма плакала семирічною дівчинкою. Віртуальні коробки були повні туги й докорів сумління; там зберігалися її дитячі страхи й фантазії, витівки юності, жалі, труди, пристрасті та кохання зрілого віку. Дещо легковажно, намагаючись пробачити собі всі помилки, крім тих, які завдали болю іншим людям, вона склеювала шматки власної біографії, присмачуючи їх дещицею фантазії, дозволяючи собі перебільшення й викривлення, оскільки Сет не міг спростувати її власних споминів. Це була радше гра уяви, ніж бажання ввести в оману. Ітімея, однак, вона берегла для себе, не здогадуючись, що за її спиною Ірина й Сет занурилися в найпотаємніше з її буття, у те єдине, в чому Альма не могла зізнатися, бо якби вчинила таке, Ітімей би зник, і тоді не було б сенсу жити далі.

Ірина була її другим пілотом у цьому польоті в минуле. Через руки дівчини проходили фотографії та інші документи, вона класифікувала їх, заповнювала ними альбоми. Її запитання допомагали жінці, коли та заходила в глухий кут: так поступово увиразнювалося Альмине життя. Ірина поринула в нього, начеб обидві були героїнями роману вікторіанської доби: вельможна пані та її компаньйонка, знуджені за нескінченним чаюванням у заміському будинку. Альма вважала, що кожен має внутрішній сад, де може сховатися, Ірина ж не хотіла зазирати у власний, воліючи бути разом із Альмою в її саду, який вважала більш затишним. Вона знала сумну дівчинку, прибулу з Польщі, і юну Альму Беласко в Бостоні, і мисткиню й дружину; знала її улюблені убори та капелюшки, її першу майстерню, де Альма працювала сама, експериментуючи з пензлями та фарбами, поки виробила власний стиль; знала її старі валізи з потертої шкіри, прикрашені давно немодними перебивними картинками. Ці óбрази та переживання були такими виразними й точними, начеб дівчина жила в ті роки й супроводила Альму в кожному з тих моментів. Ірину дивувало, як завдяки оживляючій силі слів або однієї фотографії, ті епізоди робилися реальними, й вона заволодівала ними.

Альма Беласко була жінкою енергійною, активною, нетерпимою до власних і чужих слабостей, проте роки пом’якшили її вдачу, й вона зробилася поблажливішою до ближніх і до себе самої. «Коли ніщо не болить, це означає, що я прокинулася мертвою», — казала, відходячи від сну й помалу розтираючи м’язи, щоб уникнути судом. Її тіло вже не функціонувало, як колись, доводилось вдаватися до різних хитрощів, щоб уникнути сходів чи відгадати сенс недочутої фрази; все потребувало більших зусиль і часу, існували речі, яких вона просто не могла робити: приміром, кермувати в темряві, заправляти бак, відкупорювати пляшки з водою, нести покупки з крамниці. Для цього їй була потрібна Ірина. А от мозок залишався ясним, вона однаково добре пам’ятала теперішнє й минуле, хіба що свідомо щось плутала; не бракувало Альмі й уважності та розсудливості. Вона досі могла малювати й безпомильно обирала барви; ходила до майстерні, але працювала мало, бо втомлювалася, й воліла полишати роботу на Кірстен і своїх помічників. Альма не згадувала про ці обмеження, зважливо протистояла їм, але для Ірини вони не були секретом. Альму дратувало захоплення стариків власними болячками — темою, яка нікого не цікавила, навіть лікарів. «Дуже поширена думка, яку ніхто не наважується висловити публічно, що нас, стариків, забагато, і ми займаємо простір та відволікаємо на себе ресурси, які мали б належати людям працездатним», — повторювала вона. Жінка не впізнавала на фотографіях багатьох людей, епізодичних у її минулому, яких можна було викреслити. На інших знімках, які Ірина наклеювала в альбомах, Альма могла визначити етапи свого життя, плин років, дні народження, свята, канікули, одержання дипломів, весілля. То були щасливі моменти, ніхто не фотографував журбу. Сама вона з’являлася на знімках зрідка, однак на початку осені Ірині випала нагода краще оцінити жінку, якою була Альма, завдяки її портретам, зробленим Натаніелем; вони складали частину надбання фундації Беласко й були відкриті нечисленним мистецьким світом Сан-Франциско. Саме це мала на увазі одна газета, назвавши Альму «найкраще фотографованою жінкою міста».

Минулого року, на Різдво, одне італійське видання опублікувало розкішний альбом із серією фотографій Натаніеля Беласко; через кілька місяців спритний американський агент організував виставку в Нью-Йорку, а другу в найпрестижнішій мистецькій галереї на вулиці Гірі в Сан-Франциско. Альма відмовилася брати участь у цих проектах і спілкуватися з пресою. Вона воліла, щоб її сприймали як тодішню модель, а не як сьогоднішню старуху, але Ірині зізналася, що вчинила так не через пиху, а з розважливості. Альмі бракувало сил переглядати цей бік свого минулого, вона боялася, що камера могла виявити щось невидиме неозброєному оку. І все ж настирливість Сета зрештою подолала цей опір. Внук кілька разів заходив до галереї і був вражений експозицією; він не міг дозволити Альмі пропустити її, вважав це образливим для пам’яті Натаніеля Беласко.

— Зроби це заради дідуся, він у труні перевернеться, якщо ти не підеш. Завтра я заїду за тобою. І скажи Ірині, щоб їхала з нами. Ви будете вражені.

Він мав рацію. Ірина вже гортала італійське видання, проте була приголомшена побільшеними портретами. Сет повіз їх на масивному родинному «мерседес-бенці», бо втрьох вони не вміщалися ані в автівці Альми, ані на його мотоциклі; до галереї приїхали ополудні, сподіваючись, що о цій порі вона порожня. І справді, на очі їм потрапили тільки якийсь волоцюга, що лежав на тротуарі навпроти вхідних дверей, і подружжя туристів з Австралії, яким доглядачка — така собі китайська порцелянова лялька — намагалася щось упхнути і майже не звернула уваги на Альму та її супутників.

Натаніель Беласко фотографував дружину між тисяча дев’ятсот сімдесят сьомим і тисяча дев’ятсот вісімдесят третім роками однією з перших камер «полароїд 20x24», здатною надзвичайно чітко фіксувати найменші деталі. Беласко не належав до знаменитих професійних фотографів свого часу, сам себе він вважав аматором, але був одним з небагатьох людей, спроможних купити таку камеру. До того ж він мав чудову модель. Те, з якою довірою ставилася Альма до чоловіка, зворушило Ірину; побачивши портрети, дівчина зніяковіла, їй здалося, що, роздивляючись їх, вона оскверняє якийсь дуже інтимний, оголений ритуал. Митця та його модель не розділяло ніщо, вони переплелися в один нерозривний вузол, і з цього симбіозу народжувалися фотографії — чуттєві, але позбавлені сексуального навантаження. В багатьох позах Альма була гола, заглиблена в себе, не здогадуючись, що її хтось споглядає. У легкій, прозорій атмосфері деяких образів жіноча фігура губилася в мріях людини з камерою; в інших, більш реалістичних, вона поставала у Натаніеля жінкою перед дзеркалом, котра на самоті — почуваючись зручно в своєму тілі, відкинувши боязкість — спокійно вдивляється в себе: в прожилки на ногах, у шрам від кесаревого розтину, в позначене півстоліттям життя обличчя. Ірина не могла пояснити свого збентеження, однак зрозуміла небажання Альми виставляти себе напоказ крізь об’єктив чоловіка, з яким, здавалося, її єднало почуття, набагато більш складне та розпусне, ніж подружня любов. З білих стін галереї Альма являлася зору збільшена й покірлива. В Ірини ця жінка викликала якийсь страх, здавалася незнайомкою. Дівчині перехопило подих, і Сет, котрий, напевно, розділяв її почуття, взяв Ірину за руку. Цього разу Ірина не відсмикнула її.

Туристи пішли, так нічого й не купивши, і китайська лялька з жадібністю накинулася на них. Відрекомендувалася як Майлі й спробувала приголомшити їх завченою промовою про камеру «полароїд», манеру та наміри Натаніеля Беласко, світло й тінь, вплив фламандського живопису, вельми потішивши Альму, яка слухала її, мовчки киваючи головою. Майлі не ототожнила цю сиву жінку з моделлю на портретах.

Наступного понеділка, після зміни в Лак-хаузі, Ірина прийшла до Альми, щоб відвезти її до кінотеатру, де вони збиралися додивитися стрічку «Лінкольн». Ленні Біль поїхав на кілька днів до Санта-Барбари, й Ірина тимчасово повернула собі повноваження аташе з питань культури, як Альма називала її до того, як Ленні приїхав до Лак-хаузу й узурпував цей привілей. За кілька днів перед тим вони проглянули фільм до середини, бо в Альми штрикнуло серце, та так боляче, що вона скрикнула, і їм довелося залишити зал. Жінка одразу відшила білетера, який збирався викликати «швидку», бо перспектива опинитися в лікарні видалася їй ще гіршою, ніж шанс померти на місці. Ірина відвезла її до Лак-хаузу. Альма вже якийсь час давала дівчині ключ від своєї кумедної автівки, щоб Ірина сідала за кермо, бо вона просто-напросто відмовлялася ризикувати життям як пасажирка; сміливість Альми на трасі зростала в міру того, як у неї слабшав зір і сильніше тремтіли руки. Дорогою біль минув, але сили в жінки вичерпалися, обличчя пополотніло, а нігті посиніли. Ірина допомогла їй лягти і, не питаючи дозволу, зателефонувала Кетрін Хоп, якій довіряла більше, ніж штатному лікареві закладу. Кеті швидко приїхала на своєму візку, ретельно, як зазвичай, оглянула Альму і виснувала, що та повинна якнайшвидше показатися кардіологу. Того вечора Ірина влаштувала собі на дивані в Альминому помешканні постіль, яка виявилася зручнішою, ніж матрац на підлозі в її кімнаті у Берклі, і залишилася з жінкою на ніч. Альма спала спокійно з Неко в ногах, але прокинулась млява і вперше, відколи Ірина з нею познайомилася, вирішила провести день у ліжку. «Завтра ти повинна змусити мене підвестися, чуєш, Ірино? Я не збираюся лежати весь час з чашкою чаю в одній руці та книжкою в другій. Не хочу скінчити життя в піжамі та капцях. Старики, які звикають до ліжка, вже не підводяться.» Вірна своїм словам, назавтра вона доклала зусиль, щоб розпочати день, як зазвичай, і більше не згадувала слабкість, яку дозволила собі впродовж тих двадцяти чотирьох годин, а заклопотана різними справами Ірина, й думати про це забула. А от Кетрін Хоп вирішила не давати Альмі спокою, поки її не огляне фахівець, однак та примудрилася відкласти відвідини лікаря.

Їм ніщо не завадило додивитися фільм, і з кінотеатру обидві вийшли в захваті від Лінкольна й від актора, котрий грав цю роль, проте Альма почувалася стомленою, і замість запланованого ресторану вони вирішили повернутися до Лак-хаузу. Вже в помешканні Альма, зітхнувши, повідомила, що її морозить, і лягла, а Ірина тим часом готувала на вечерю вівсянку з молоком. Сперта на свої подушки, в накинутій на плечі старечій шалі, жінка здавалася схудлою на п’ять кілограмів і старшою на десять років, ніж кілька годин тому. Ірина вважала її невразливою, і щойно тепер завважила, як змінилася за останні місяці Альма. Вона втратила вагу, а фіолетові вуха в поєднанні зі змарнілим лицем робили її схожою на борсука. Жінка вже не ходила розпрямлена, і її хода не була твердою: Альма похитувалася, підводячись зі стільця, на вулиці повисала на лікті в Ленні, іноді прокидалася від безпричинного переляку або губилася, почуваючись так, ніби опинилася в незнайомій країні. Вона так рідко ходила до майстерні, що вирішила звільнити помічників, а Кірстен купувала комікси та смоктачки, щоб розрадити в її самоті. Емоційний стан Кірстен залежав від повсякденних справ та переживань: поки все залишалося незмінним, вона була задоволена. Кірстен мешкала в кімнаті над гаражем свого брата й невістки — улюблениця трьох небожів, яких колись допомогла виростити. В робочі дні вона завжди сідала опівдні в той самий автобус, з якого виходила за два квартали від майстерні. Відчиняла двері своїм ключем, провітрювала й прибирала приміщення, а тоді вмощувалася в кріслі директора кінотеатру з монограмою, на якій було вигравіруване її ім’я — подарунок небожів на сорокаріччя, і з’їдала сандвіч з курчам або тунцем, який приносила в рюкзаку. Потім готувала полотна, пензлі та фарби, ставила чайник і чекала, втупившись у двері. Коли Альма не приходила, телефонувала їй на мобільний, вони деякий час гомоніли, й Кірстен одержувала якесь доручення, бо треба було чимось зайняти її до п’ятої години — о цій порі Кірстен зачиняла майстерню й простувала до автобусної зупинки, щоб повернутися додому.

За рік перед тим Альма сподівалася дожити без змін до дев’яноста років, але тепер не мала певності, що їй це вдасться, бо вгадувала близькість смерті. Раніше відчувала, як та никає кварталом, потім чула її бурмотіння в закутках Лак-хаузу, а тепер смерть уже зазирала до її помешкання. В шістдесят років вона думала про смерть як про щось абстрактне, що її не стосується; в сімдесят — вважала її далекою родичкою, яку можна легко забути, бо та не нагадувала про себе, але яка колись неодмінно прийде. Після вісімдесяти Альма почала звикати до неї й говорила про це з Іриною. Бачила її то тут, то там: смерть прибирала вигляду поваленого дерева в парку, облисілої через ракову хворобу людини, її батьків, які перетинали вулицю: Альма могла їх упізнати, бо вони були такі самі, що й на знімку в Данцигу. Іноді це був її брат Самуель, спокійно померлий удруге в своєму ліжку. Дядько Ісак являвся їй міцний, як тоді, коли ще мав здорове серце, а от тітка Ліліан приходила часом удосвіта, в тривожних снах, така, якою стала наприкінці життя: старенька, в ліловому вбранні — сліпа, глуха й щаслива, бо гадала, що чоловік тримає її за руку. «Поглянь на цю тінь на стіні, Ірино! Тобі не здається, що це чийсь силует? Мабуть, Натаніель. Не турбуйся, доню, я не збожеволіла, я знаю, що це лише гра уяви». Альма розповідала їй про Натаніеля, про його доброту, вміння вирішувати проблеми й долати труднощі, про те, що він був і залишається її ангелом-охоронцем.

— Я висловлююся фігурально, Ірино, ангели-охоронці не існують.

— Звісно, існують! Якби я не мала пару ангелів-охоронців, то давно була б мертва або вчинила б якийсь злочин і сиділа в тюрмі!

— Що ти таке кажеш, Ірино! В юдейських віруваннях ангели — посланці Бога, а не охоронці людей, але я маю свого ангела-охоронця: це Натаніель. Він завжди дбав про мене — спершу як старший брат, згодом як ідеальний чоловік. Я так і не змогла віддячити йому за все, що він для мене зробив.

— Ви були подружжям майже тридцять років, Альмо, мали сина й онуків, разом працювали у фундації Беласко, ви доглядали його під час хвороби й підтримували до самої смерті. Безперечно, він так само вважав, що не зміг віддячити вам за все, що ви для нього зробили.

— Натаніель заслуговував набагато більше любові, ніж я спромоглася йому дати, Ірино.

— Ви хочете сказати, що любили його радше як брата, ніж як чоловіка?

— Друг, брат у перших, брат, чоловік... Я не бачу різниці. Коли ми одружилися, пішли поголоски, адже ми були братом і сестрою в перших, а це вважається інцестом і, гадаю, так воно і є. Мабуть, наша любов завжди була кровозмісною.