Японський коханець

Секрети

Після наполегливих Ірининих умовлянь Альма, повагавшись, погодилась очолити групу зречення, ідея якої виникла у дівчини, котра завважила, які засмучені ті пожильці Лак-хаузу, що чіплялися за свої речі, тоді як інші, хто мали менше, почувалися щасливішими. Спостерігаючи, з якою легкістю Альма позбувається багатьох речей, дівчина почала непокоїтися, що зрештою буде змушена позичати їй свою зубну щітку, тому й надумала створити таку групу і дуже розраховувала на Альму. Перші збори скликали в бібліотеці. Записалися п’ятеро, з-поміж них і Ленні Біль, і всі прийшли в призначений час, крім Альми. Зачекали п’ятнадцять хвилин, а тоді Ірина пішла по неї. Помешкання виявилося порожнім, але дівчина побачила записку: Альма повідомляла, що кілька днів буде відсутня, й просила подбати про Неко. Кіт захворів, і його не можна було залишати самого. Приносити тварин у будинок, де мешкала Ірина, заборонялося, і їй довелося сховати кота в господарській сумці.

Того вечора Сет зателефонував їй на мобільний, щоб розпитати про бабусю, бо заїздив до неї, але не застав і непокоївся, оскільки вважав, що Альма ще не повністю оклигала після пригоди в кінотеатрі. Ірина відповіла, що жінка знову вирушила на побачення й забула про заплановані збори, через що їй довелося пережити кілька неприємних хвилин. Сет саме мав зустріч з клієнтом у порту Окленда неподалік і запросив Ірину поїсти разом суші; ця страва видалася їй найбільш відповідною для розмови про японського коханця. Вона лежала з Неко в ліжку й грала в «Старовинні сувої-5», улюблену рольову відеогру, однак швидко вдягнулась і вийшла з дому. Освітлюваний червоними кульками ресторан здавався затоном східного спокою; тепле сяйво навівало умиротворення.

— Куди по-твоєму їздить Альма, коли зникає? — спитав Сет, зробивши замовлення.

Ірина налила йому в керамічну чашечку саке. Альма казала їй, що в Японії прийнято услуговувати співтрапезникові й чекати, коли той подбає про тебе.

— До одного мотелю в Пойнт-Реєсі, за годину з чвертю від Сан-Франциско. Це примітивні халабуди на відшибі біля води. Там добре готують рибу й морепродукти, є сауна, гарний краєвид і романтичні кімнати. Зараз там холодно, але в кожному помешканні стоїть коминок.

— Звідки тобі це відомо?

— З чеків у Альминій кредитній картці. Я відшукала цей мотель в Інтернеті. Гадаю, саме там вона зустрічається з Ітімеєм. Але ж ти не потурбуєш її, Сете?

— Як ти таке подумала! Вона б ніколи мені цього не пробачила. Але я міг би послати когось з моїх нишпорок кинути оком...

— Ні!

— Ні, звичайно, ні. Однак погодься, це не може не турбувати. Ірино. Бабуся слабка, а раптом станеться новий напад, як тоді в кінотеатрі.

— Вона все ще господарка свого життя, Сете. Тобі вдалося дізнатися щось іще про родину Фукуда?

— Так. Мені спало на думку запитати в батька, і виявилося, що він пам’ятає Ітімея.

Ларрі Беласко було дванадцять років у тисяча дев’ятсот сімдесятому, коли батьки відремонтували будинок у Сі-Кліффі й прикупили суміжну ділянку, щоб розширити і без того просторий сад, який так повністю й не оговтався після руйнівних морозів тієї весни, коли помер Ісак Беласко, й подальшого запустіння. Ларрі пригадав, що якось до них завітав чоловік з азійськими рисами обличчя, в робочому одязі та бейсболці, який відмовився заходити у дім в брудних чоботах. То був Ітімей Фукуда, власник квітництва, чиїм партнером був колись Ісак Беласко. Тепер квітництво належало йому одному. Ларрі здогадався, що мати і цей чоловік знайомі. Натаніель сказав Фукуді, що нічого не тямить у садах, а тому всі рішення прийматиме Альма. Це здивувало хлопця, бо його батько керував фундацією Беласко й багато що знав про сади, принаймні теоретично. З огляду на розміри ділянки й грандіозні плани Альми реалізація проекту тривала кілька місяців. Ітімей, супроводжуваний заінтригованим Ларрі, зміряв площу, дослідив якість ґрунту, температуру та напрям вітру, накреслив у блокноті якісь лінії й цифри. Невдовзі він приїхав завантаженим ущерть ваговозом разом із шістьма робітниками-японцями. Ітімей був чоловіком спокійним, з неквапними рухами й уважним поглядом; він ніколи не поспішав, говорив мало і так тихо, що Ларрі доводилось наближатися, щоб його розчути. Ітімей рідко заводив розмову чи відповідав на запитання, що стосувалися його самого, але завважив цікавість хлопця й розповідав йому про природу.

— Батько сказав мені одну цікаву річ, Ірино, — додав Сет. — Він запевняє, нібито Ітімей має ауру.

— Що?

— Ауру, невидимий німб. Це таке світляне коло, як у святих на релігійних картинах. Аура Ітімея видима. Батько каже, що її не завжди можна побачити, лише іноді, все залежить від освітлення.

— Жартуєш, Сете...

— Мій батько не жартує, Ірино. І ще одне: цей чоловік, либонь, такий собі факір, бо контролює свій пульс і температуру; він може нагріти руку так, що вона стане гарячою, мов у лихоманці, а другу зробити холодною, наче крига. Ітімей кілька разів показував батькові цей фокус.

— Це Ларрі сказав тобі чи ти вигадуєш?

— Присягаюся, це він. Батько скептик, Ірино, він не вірить ні в що, поки не пересвідчиться сам.

Завершивши роботу над проектом, Ітімей Фукуда додав до нього як подарунок Альмі дизайн невеличкого японського саду, а тоді передав повноваження іншим садівникам. Ларрі бачив його лише зрідка, коли Ітімей раз на сезон з’являвся, щоб перевірити, як ідуть справи. Хлопець завважив, що японець ніколи не розмовляв з Натаніелем, лише з Альмою, підтримуючи з нею офіційні стосунки, принаймні в присутності Ларрі. Ітімей ступав з букетом квітів до входу, яким користувалася прислуга, знімав черевики й заходив до будинку, злегка вклонившись. Альма завжди чекала його на кухні й відповідала таким самим поклоном. Вона ставила квіти до вази, він випивав чашку чаю — цей неквапний мовчазний ритуал здавався короткою паузою в житті кожного з них. Через пару років Ітімей перестав приїздити до Сі-Кліффа, і мати пояснила Ларрі, що той поїхав до Японії.

— Вони були тоді коханцями, Сете?

— Я не можу запитувати про це батька, Ірино. До того ж, навряд чи він знає. Нам майже нічого не відомо про наших батьків. Але можна припустити, що вони були коханцями з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, як сказала бабуся Ленні Білю, потім розлучилися, коли Альма вийшла за Натаніеля, зустрілися знову в тисяча дев’ятсот шістдесят другому й відтоді залишаються разом.

— Чому в тисяча дев’ятсот шістдесят другому?

— Це лише припущення, Ірино. Того року помер мій прадід Ісак.

Сет розповів дівчині про два похорони Ісака Беласко й про те, як вони дізналися тоді, скільки добра зробив глава родини різним людям — одних безоплатно захищав як адвокат, іншим у скрутні часи давав чи позичав гроші, дізналися й про дітлахів, які навчалися його коштом, і про благодійні справи, які він підтримував. Сет уже знав, що родина Фукуда багато чим завдячувала Ісакові Беласко, шанувала й любила його, а отже ці люди мали бути на одному з похоронів. За родинною легендою перед самісінькою смертю Ісака родина Фукуда забрала старовинний меч, закопаний колись у Сі-Кліффі. В саду досі можна було побачити табличку, якою Ісак велів позначити те місце. Найімовірніше, тоді Альма та Ітімей зустрілися знову.

— Від тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого до дві тисячі тринадцятого п’ятдесят з чимось років, приблизно про стільки Альма сказала Ленні, — порахувала Ірина.

— Якщо дідусь підозрював, що його дружина має коханця, то удавав, ніби не знає цього. У нашій родині видимість важить більше, ніж правда.

— І для тебе теж?

— Ні. Я біла ворона. Досить сказати, що я закоханий у дівчину, бліду, наче вампір із Молдавії.

— Вампіри походять з Трансільванії, Сете.

3 березня 2004 року

Цими днями я часто згадував містера Ісака Беласко, бо моєму синові Майку виповнилося сорок років, і я вирішив передати йому катану родини Фукуда; йому належить берегти її. Твій дядько Ісак зателефонував мені якось на початку 1962 року й сказав, що, можливо, час відкопати меч, закопаний два десятиліття тому в саду в Сі-Кліффі. Напевно, він уже здогадувався, що тяжко хворий і скоро помре. Поїхали всі, хто залишилися: мама, сестра та я. З нами була ще Кемі Моріта, духовна лідерка Оомото. Того дня, коли відбулася церемонія в саду, ти подорожувала зі своїм чоловіком. Можливо, твій дядько вибрав саме цей день, щоб ми з тобою не зустрілися. Що він міг знати про нас? Гадаю, небагато, але він був дуже кмітливий.

Іті

Поки Ірина запивала суші зеленим чаєм, Сет вихилив теплого саке більше, ніж міг. Він всмоктував вміст чашечки одним ковтком, а захоплена розмовою Ірина знову її наповнювала. Обоє навіть не помітили, коли офіціант у синьому кімоно й зі стрічкою на лобі приніс другу пляшку. Подали десерт — карамельне морозиво, і щойно тоді Ірина завважила захмеліле благальне лице Сета — то був знак, що треба йти, поки ситуація не зробилася непристойною, але дівчина не могла залишити його самого в такому стані. Офіціант запропонував викликати таксі, однак Сет відмовився. Підтримуваний Іриною, спотикаючись, вийшов на вулицю, де свіже повітря посилило дію саке.

— Гадаю, я не повинен сідати за кермо... Можна я переночую у тебе? — промимрив Сет.

— А як мотоцикл? Тут його можуть украсти.

— До біса мотоцикл.

Вони простували десять кварталів до Ірининої оселі. Дорога забрала майже годину, бо в Сета плуталися ноги. Дівчина жила й у гірших норах, але їй стало соромно перед Сетом за своє занедбане брудне лігво. В будинку мешкали ще чотирнадцять постояльців, що тулилися в кімнатчинах, відокремлених одні від одних перегородками з пиломатеріалів; деякі не мали вікон чи вентиляції. То був звичайний для Берклі прибутковий дім, чиї власники занедбали його, бо не могли підвищити орендну плату. Від зовнішнього пофарбування залишилися великі плями, жалюзі повилазили з завіс, а на подвір’ї купчився всякий мотлох: порвані шини, деталі велосипедів, унітаз кольору авокадо, який лежав тут уже п’ятнадцять років. Усередині пахло сумішшю пачулі[22] й прокислого супу з цвітної капусти.

Коридори й ванни спільного користування ніхто не прибирав. Ірина приймала душ у Лак-хаузі.

— Чому ти живеш у цьому щурячому кублі? — спитав шокований Сет.

— Бо воно дешеве.

— Отже ти значно бідніша, ніж я гадав.

— Не знаю, що ти там гадав, Сете. Майже всі люди бідніші за родину Беласко.

Вона допомогла йому розутися й поклала на матрац, що лежав на підлозі й правив їй за ліжко. Простирадла були чисті, як і вся кімната, бо дід з бабою втовкмачили колись Ірині, що бідність не виправдовує бруду.

— Що це? — спитав Сет, завваживши балабольчик, прив’язаний мотузкою, що тяглася через отвір у стіні до сусідньої кімнати.

— Нічого, не турбуйся.

— Як це нічого? Хто там мешкає?

— Тім, з яким я разом працювала в кав’ярні й разом мию собак. Іноді мене вві сні мучать кошмари і я кричу, тоді він смикає мотузку, і балабольчик мене будить. Така між нами угода.

— Тебе мучать кошмари, Ірино?

— Авжеж. А тебе ні?

— Ні. Зате мені сняться еротичні сни. Розповісти якийсь?

— Спи, Сете.

Не минуло й двох хвилин, як Сет так і вчинив. Ірина дала ліки Неко, тоді помилася, зливаючи воду з глечика в таз, що стояв у кутку, зняла джинси й блузку, вдягла стару нічну сорочку і, відокремлена від Сета котом, притислася до стіни. Вона довго не могла заснути, бо поруч лежав мужчина, а ще через звуки в домі й нестерпний сморід цвітної капусти. Єдине віконце в зовнішній світ знаходилося так високо, що видно було лише маленький клаптик неба. Іноді там ненадовго, перш ніж проплисти далі своїм курсом, витикався місяць, але ця ніч не належала до таких благословенних ночей.

Ірина прокинулася, щойно перші промені сонця проникли до кімнати, але Сет уже пішов. Була дев’ята година, вона ще півтори години тому мала вирушити на роботу. В дівчини боліли голова та кості, так наче саке заразив її через осмос[23].