Японський коханець

Осінь

Ленні Біль подався до помешкання Альми в Лак-хаузі, коли та і на другий день не прийшла до лави в парку — місця їхніх зустрічей. Йому відчинила Ірина, котра забігла допомогти жінці вбратися перед початком нового дня.

— Я чекав на тебе, Альмо. Ти припізнилася, — мовив Ленні.

— Життя надто коротке, щоб бути пунктуальними, — зітхнула вона.

Ірина вже кілька днів приходила заздалегідь, щоб погодувати її сніданком, пильнувати в ду́ші й допомогти вдягтися, але обидві не говорили про це вголос, бо це б означало визнати, що в Альми починається період, коли вона не зможе жити далі без сторонньої допомоги, і їй доведеться перебратися до другого рівня або повернутися до Сі-Кліффа й жити зі своєю родиною. Обидві воліли думати про цю раптову слабкість як про тимчасову незручність. Сет просив Ірину кинути роботу в Лак-хаузі й оселю, яку називав щурячим кублом, й остаточно переїхати до нього, але вона залишалася однією ногою в Берклі, щоб уникнути пастки залежності, якої боялася так само, як Альма переходу на другий рівень у Лак-хаузі. А коли спробувала пояснити це Сетові, того образило таке порівняння.

Відсутність Неко подіяла на Альму, наче інфаркт: у неї боліли груди. Жінці постійно ввижався кіт, який прибирав подоби то диванної подушки, то зібганого краю килима, то її зім’ятого пальта, то тіні дерева за вікном. Вісімнадцять років Неко був її повірником. Щоб не розмовляти сама з собою, вона зверталася до нього, знаючи, що кіт не відповість, але все розуміє своїм котячим розумом. Вони мали однакову вдачу: обоє марнославні, ліниві, самотні. Альма любила в ньому не лише посередність безпородної тварини, а й руйнівні сліди прожитих років — залисини на шкурці, скривлений хвіст, каправі очі, черево гультяя. Альмі бракувало кота в ліжку, їй було важко заснути, не відчуваючи його ваги на стегні чи в ногах. Крім Кірстен, це була єдина жива істота, що її голубила. Ірина прагнула цього, їй хотілося робити Альмі масаж, мити голову, приводити в порядок нігті, зрештою знайти якийсь спосіб наблизитися до неї фізично й дати їй зрозуміти, що вона не самотня, однак Альма всіх тримала на відстані. Ірині такі контакти в Лак-хаузі з іншими старшими жінками видавалися природними, і мало-помалу вона почала прагнути їх також із Сетом. Відсутність Неко Ірина спробувала компенсувати, кладучи в Альмине ліжко грілку з гарячою водою, але ця недоречна заміна лише поглиблювала біль, тож вона запропонувала Альмі поїхати до товариства захисту тварин і підшукати нового кота. Альма пояснила, що не може взяти істоту, яка переживе її. Неко був її останнім котом.

Того дня Софія, як зазвичай, коли Неко був живий і боронив свою територію, чекала на порозі та била по підлозі хвостом, передчуваючи прогулянку, проте Альма почувалася виснаженою після зусиль, яких мусила докласти, щоб вдягтися, і не могла підвестися з дивану. «Залишаю вас у добрих руках, Альмо», — мовила Ірина на прощання. Ленні з тривогою завважив, як змінилися господиня та її оселя — не провітрена, пропахла затворництвом і змарнілими гарденіями.

— Що з тобою, подруго?

— Нічого серйозного. Мабуть, щось зі слухом, і тому я втрачаю рівновагу. Часом чую в грудях якісь звуки, наче слон трубить.

— А що каже лікар?

— Не хочу я ніяких лікарів, аналізів, лікарень. Варто піти на це, і вороття вже немає. І не треба мені Беласко! Вони люблять все драматизувати, почнуть метушитися.

— Тільки не здумай померти раніше за мене. Пам’ятай про нашу угоду, Альмо. Я приїхав сюди, щоб померти у тебе на руках, а не навпаки, — пожартував Ленні.

— Я пам’ятаю. Але якщо підведу тебе, звернись до Кеті.

Ця пізно виявлена дружба, яку обоє смакували, наче коштовне вино, скрашувала дійсність, що невблаганно втрачала для них свій блиск. Альма від природи була такою самітницею, що ніколи не помічала власної самотності. Жила інкрустована в родину Беласко, під опікою дядька й тітки в просторому будинку в Сі-Кліффі, де господарство вели інші люди — її свекруха, управитель, невістка, а сама вона поводилася, мов гостя. Альма скрізь почувалася не такою, несхожою на інших, але не робила з того проблеми, а тішилася, бо вважала себе замкненою, загадковою мисткинею, трохи вищою за решту смертних. Вона не мала потреби змішуватися з цілим людством, яке вважала нерозумним, жорстоким за першої-ліпшої нагоди і в кращому випадку сентиментальним, й хоча стримувалася, щоб не висловлювати цих думок вголос, на схилі літ укріпилася в них. У свої вісімдесят з гаком Альма любила дуже небагатьох людей, але любила сильно, ідеалізуючи їх з романтичним шаленством, що кидало виклик будь-яким проявам дійсності. Їй була невідома згубна влюбливість дитячого й підліткового віку, в університетські роки вона жила відлюдно, подорожувала й працювала сама, не мала партнерів чи друзів, лише підлеглих. Їй усе заміняли непогамовне кохання Ітімея Фукуди й виняткова дружба Натаніеля Беласко, якого Альма згадувала не як чоловіка, а як найближчого друга. Наприкінці життя з нею залишалися її легендарний коханець Ітімей, внук Сет з Іриною, Ленні та Кеті, які найбільше скидалися на друзів з усіх, кого вона знала за довгі роки; завдяки їм Альмі не загрожувала нудьга, одна з найгірших напастей старості. Інших мешканців Лак-хаузу жінка сприймала, наче краєвид затоки, який споглядала здаля, не замочивши ніг. Вона півстоліття належала до великосвітського товариства Сан-Франциско, з’являлася в опері, на благодійницьких акціях і неуникних громадських заходах, тримаючись від усіх на відстані, яку встановлювала, ще коли віталася з людиною. Альма скаржилася Ленні Білю, що її дратують гамір, безглузді розмови й звичаї ближніх, і лише невиразне співчуття багатостраждальному людству рятує її від психопатії. Співчувати нещасним, яких вона не знала, було легко. Люди не подобалися Альмі, вона надавала перевагу котам. Людей перетравлювала невеличкими дозами, більше трьох спричиняли розлад шлунку. Альма завжди уникала зібрань, клубів і політичних партій, не належала до жодного руху, хоча спочатку підтримувала фемінізм, боротьбу за мир і громадянські права. «Я не виходжу боронити китів, щоб не гуртуватися з захисниками природи», — казала вона. Жінка ніколи не жертвувала собою заради іншої людини чи якогось ідеалу. За винятком Натаніеля, коли той захворів, їй не доводилося доглядати когось, навіть сина. Материнство стало для неї не сплеском нестямної любові й тривог, як для інших жінок, а спокійною, стриманою ніжністю. Ларрі був беззаперечно присутній в її житті, в любові Альми до нього переплелися беззастережна довіра й тривала звичка — зручне почуття, що не вимагало значних зусиль. Вона високо цінувала й любила Ісака й Ліліан Беласко, яких називала дядьком і тіткою і після того, як ті стали її свекрами, але не перейняла їхньої доброти та послужливості.

— На щастя, фундація Беласко опікується озелененням, а не допомагає жебракам чи сиротам, тож мені вдавалося робити якісь добрі справи, не зближуючись з тими, кому я допомагала, — сказала вона Ленні.

— Мовчи, жінко. Якби я не знав тебе, то подумав би, що переді мною жахлива самолюбка.

— Якщо я не така, то це завдяки Ітімею й Натаніелю — вони навчили мене давати й приймати. Якби не вони, я зовсім би збайдужіла.

— Серед митців чимало інтровертів, Альмо. Вони мусять абстрагуватися, щоб творити.

— Не шукай виправдовувань. Насправді що старішою я роблюсь, то більше мені подобаються мої вади. Старість — найкращий час, щоб бути тим, ким людина хоче, й робити, що заманеться. Невдовзі я стану для всіх нестерпною. Скажи, Ленні, ти про щось шкодуєш?

— Авжеж. Про безумства, яких не скоїв, що відмовився від сигарет і коктейлів, зробився вегетаріанцем і катую себе зарядкою. Я все одно помру, але в добрій фізичній формі,— пожартував Ленні.

— Я не хочу, щоб ти помирав.

— Я теж, але не маю вибору.

— Коли ми познайомилися, ти був неабияким пияком.

— Я вже тридцять років непитущий. Гадаю, я тоді пиячив, щоб не думати. Був дуже активний, не міг всидіти на місці. В юності нічим не вирізнявся, мене завжди оточували люди й гамір, але я все одно почувався самотнім. Страх самоти визначив мою вдачу, Альмо. Я прагнув, щоб мене приймали й любили.

— Ти говориш у минулому часі. А зараз хіба не так?

— Я змінився. Моя юність минула в гонитві за чиєюсь прихильністю й пригодами, аж поки я по-справжньому полюбив. А потім моє серце розбилося, і я цілих десять років намагався склеїти уламки.

— І тобі це вдалося?

— Либонь, так, завдяки такому собі психологічному шведському столу: індивідуальна й групова терапія, гештальт[29], біодинаміка, зрештою, все, що було під руками, навіть терапія крику.

— Що це в біса таке?

— Я зачинявся з лікаркою на п’ятдесят п’ять хвилин і горлав, мов навіжений, та гамселив кулаками подушку.

— Не може бути.

— Це правда. І уяви, я ще за це платив. Лікування тривало кілька років, то був тернистий шлях, Альмо, але я навчився пізнавати себе й дивитися в обличчя своїй самотності. Тепер вона вже не лякає мене.

— Щось таке могло б зарадити Натаніелю й мені, але нам це не спало на думку. В нашому колі до цього не вдавалися. А коли психологія ввійшла в моду, було вже пізно.

Раптом перестали надходити кошики з гарденіями, які по понеділках присилав Альмі невідомий відправник; саме зараз квіти, як ніколи, могли б розрадити її, але жінка цього начебто не помічала. Після останнього від’їзду вона дуже рідко кудись виходила. Якби Ірина, Сет, Ленні й Кеті не намагалися її розворушити, вона б так і сиділа в чотирьох стінах, як відлюдниця. Альму перестали цікавити книжки, телевізійні серіали, йога, сад Віктора Вікашова й інші заняття, якими доти вона заповнювала свої години. Їла без апетиту, і якби не пильність Ірини, то по кілька днів задовольнялася б яблуками й зеленим чаєм. Вона нікому не казала, що в неї часто штрикає серце, туманіє зір, а найпростіші справи викликають розгубу. Альмине помешкання, доти припасоване, мов рукавичка, до її потреб, зробилося надто великим, розташування приміщень змінилося, і певна, що стоїть перед дверима ванної кімнати, вона виходила в загальний коридор, тепер такий видовжений і кручений. що їй насилу вдавалося серед багатьох однакових дверей відшукати свої. Підлога огиналася, й Альма мусила триматися за стіни, щоб встояти на ногах. Вимикачі були не на своїх місцях, і їй не вдавалося намацати їх у темряві. З’являлися якісь нові коробки та консолі, де громадилися повсякденні речі. Фотографії в альбомах перемішувалися самі по собі. Вона не могла нічого знайти: прибиральниця чи Ірина ховали від неї її манатки.

Вона розуміла, що світ навряд чи грає з нею в піжмурки; найімовірніше, її мозку бракує кисню. Альма витикалась у вікно й робила дихальні вправи за підручником, який взяла в бібліотеці, але відкладала рекомендований Кеті похід до кардіолога, бо й досі свято вірила, що з плином часу майже всі болячки виліковуються самі.

Невдовзі їй мало виповнитися вісімдесят два роки, вона була старою, але не хотіла перетинати поріг старості. Не збиралася сидіти в затінку прожитих років, утупивши погляд у порожнечу й поринувши думками в примарне минуле. Альма пару разів падала, але відбулася синцями; прийшов час змиритися з тим, що іноді хтось підтримує її за лікоть, допомагаючи йти, але вона живила рештки свого марнославства й опиралася спокусі віддатися лінощам. Жінку лякала перспектива перейти до другого рівня, де її життя буде позбавлене приватності, і наймані доглядальниці допомагатимуть їй у найінтимніших потребах. «Добраніч, смерте», — казала вона перед сном, плекаючи слабку надію не прокинутися. Це був би довершений спосіб піти, порівняний хіба що з можливістю заснути вічним сном в обіймах Ітімея після кохання. Насправді Альма не вірила, що заслуговує на такий подарунок: вона прожила добре життя, тож навряд чи її смерть буде такою ж доброю. Жінка ще тридцять років тому втратила страх перед смертю, відтоді як та прийшла, наче подруга, щоб забрати Натаніеля. Альма сама покликала її й передала його з рук у руки. Сетові такого не казала, бо той відніс би це на рахунок її хворобливої уяви, але в розмовах з Ленні часто поверталася до цієї теми. Вони подовгу обговорювали можливості існування потойбічного світу, вічного духу й сумирних привидів, які їх супроводять. З Іриною можна було говорити про що завгодно, дівчина вміла слухати, але в своєму віці ще вірила в безсмертя і не могла зрозуміти почуття людини, котра пройшла шлях майже до кінця. Дівчина була нездатна уявити, скільки мужності треба мати, щоб старіти, не надто лякаючись цього; її поняття про вік залишалося теоретичним. Так само теоретичними були публікації про так званий третій вік — усі ці шарлатанські брошури й підручники з автотренінгу, що стояли в бібліотеці, адже їхні автори були ще зовсім не старими людьми. Двоє жінок-психологів, які працювали в Лак-хаузі, і ті були молодими. Що вони — хоч би скільки дипломів мали — могли знати про все, що людина втрачає? Здібності, енергію, незалежність, можливість пересування, людей. Втім, правду кажучи, вона ні за ким не нудьгувала, лише за Натаніелем. Родину Альма бачила достатньо і була вдячна, що провідують її нечасто. Невістка вважала Лак-хауз таким собі складом старих комуністок і наркоманок. Альма воліла спілкуватися з родичами по телефону й зустрічатися в більш підходящих місцях — в Сі-Кліффі або на прогулянці, коли ті зволяли взяти її з собою. Гріх було скаржитися: її невеличка родина, яку складали Ларрі, Доріс, Пауліна й Сет, ніколи її не підводила. Вона не вважала себе кинутою старухою, як чимало мешканок Лак-хаузу.

Альма не могла зволікати з рішенням закрити майстерню, яку утримувала заради Кірстен. Пояснила Сетові, що її помічниця має певні розумові обмеження, але працювала з нею багато років, це була єдина робота Кірстен за все життя, і вона завжди бездоганно виконувала свої обов’язки. «Я повинна подбати про Кірстен, Сете, це єдине, що я можу для неї зробити, але мені бракує сил заглиблюватися в подробиці, займись цим, зрештою ти адвокат». Кірстен мала страховку й деякі заощадження, одержувала пенсію. Альма відкрила їй рахунок і щороку клала на нього якусь суму на випадок нагальної потреби. Однак такі потреби не виникали, і кошти були добре інвестовані. Сет домовився з братом Кірстен, щоб убезпечити її фінансове майбутнє, і погодив з Гансом Фойгтом, що той задіє Кірстен як помічницю Кетрін Хоп у клініці болю. Сумніви директора щодо укладання контракту з особою з синдромом Дауна розвіялися, щойно йому пояснили, що він не муситиме платити їй платити: Кірстен одержуватиме в Лак-хаузі стипендію фундації Беласко.